https://www.google.com/webmasters/verification/verification-file-dl?hl=uk&authuser=0&siteUrl=http:/. На платформі Blogger.

Парафія Преображення Господнього

пʼятниця, 14 січня 2011 р.

14.01.2011р. Б. / Адвокат Бандери Роман Орєхов: «Шухевич і Бандера тепер оздоровлюють судову систему»

Орєхов

«Феномен» Романа Орєхова, адвоката онука провідника ОУН Степана Бандери, викликає щирий подив, захоплення і... так, підозру. Чи не агент якогось ФСБ? Судіть самі, як таке може бути: громадянин Російської Федерації, юрист, приїхавши в Україну у справах, вивчив українську мову (і тепер принципово нею спілкується!), перевіз сюди дружину. Роман представляє в суді інтереси Степана Бандери, виступає третьою стороною в судовому процесі на захист учасників визвольних змагань XX століття. Він чудово орієнтується в українській історії, цитує повстанські пісні й Максима Рильського. І відтепер не знімає із лацкана піджака тризуб (навіть коли їде до Росії). А найголовніше — не бачить у цьому нічого дивного.


Навіщо все це здалося росіянинові Роману Орєхову — намагалася з’ясувати «Україна молода».


«За фахом я — офіцер НКВС»


— Романе, ви, відверто кажучи, просто такий собі «страшний сон для москаля»: громадянин Росії, який захищає Бандеру в суді...


— Я вам більше скажу (сміється). Я маю специфічні дві вищі освіти — Саратовський та Санкт–Петербурзький інститути внутрішніх військ МВС Російської Федерації. За великим рахунком, я офіцер НКВС. Так склалося життя.


— А ви маєте хоч якесь відношення до України? Може, ваші батьки — українці?


— Та ні, росіяни. І жодного прямого відношення до України я не маю. Я народився в Новоросійську. Хоч він і був до революції центром Чорноморської губернії, тобто Кубані, але це не українське місто.


— То як же звела вас доля з нашою державою?


— Основною діяльністю нашого адвокатського бюро є супровід юридичних осіб — банків, лізингових компаній. Наші клієнти відправили нас до України у відрядження, яке затягнулося на три з половиною роки. Вперше я приїхав в Україну наприкінці 2006–го — потрібно було супроводжувати інвестиції наших клієнтів, а згодом і повертати. І відтоді переважно перебуваю в Україні.


— Тобто ви про Україну до цього часу знали не більше, ніж пересічний росіянин?


— Важко відповісти. Пересічний росіянин усе ж вважає, що в українському лісі досі живуть «бандерівці», і під час першої ж зустрічі з кацапом вони його знищать. Така специфіка російської ідеології. Але це ж і від освіченості людини залежить. Я не можу сказати, що маю якісь особливі знання чи освіту, але кілька курсів історії я ж недарма прослухав. Виходячи з певних власних історичних оцінок, я ставлюся з розумінням до багатьох подій в історії України.


— Уявляю, як могли викладати історію України в інституті внутрішніх військ МВС Росії.


— Знаєте, мені як кадровому офіцеру внутрішніх військ викладали п’ять курсів історії. Але ніхто з моїх викладачів не намагався називати воїнів УПА «бандитами» — «збройними формуваннями» називали. А по–друге, я ніколи не вірив у радянську владу, в її ідеологію в принципі. А після того, як трохи глибше та об’єктивніше познайомився з історією, сприймати радянське ставлення до України, до українського визвольного руху було просто неможливо. Бо це спосіб тиснути на мою свідомість. А чому я маю піддаватися? Я ж, зрештою, особистість. Не тварина.


Тому, виходячи з історичного контексту, ідею української визвольної боротьби я чудово усвідомлюю. Як в одній повстанській пісні співається: «Хтось вмирав за партію, хтось — за Батьківщину». «Дружина мені сказала: будемо жити у Львові»


— А що вас спонукало вивчити українську мову? Це для росіян — майже подвиг.


— Якщо я хочу, щоб ця держава мене поважала, я маю насамперед її поважати. Це норма, так має бути. У наших клієнтів, які відправляли мене в Україну, навіть питання не поставало, що їхній представник не знатиме мови. Мені дали дві місяці, і я почав шукати викладачів.


Коли приїхав, зовсім не розумів української, — наші мови ж насправді різні. Я мав навчитися і писати, і читати, і спілкуватися українською упродовж досить короткого періоду. А спеціальних програм не існує. Плюс до того Житомирський регіон, у який я потрапив, — зовсім не україномовний. І не російськомовний! Люди там говорять суржиком. Тому мені досить важко було вчити мову. Проте Житомирський педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра української мови — чим змогли, тим допомогли.


Щоправда, коли я вчив мову, нічого, крім нечемних зауважень на свою адресу від місцевого населення, не чув. Ставлення було геть не терпимим. Кожен вважав за необхідне виправити якесь слово, хоча самі вони не спілкуються українською. А тепер який сенс мені переходити на російську? Поки я тут, спілкуюся українською.


— Як батьки поставилися до змін у вашому житті?


— Дякувати Богу, вони живуть своїм життям. Зрештою, мені вже 31 рік — я можу приймати самостійні рішення.


— А ваша дружина нормально сприймає вашу «проукраїнськість»?


— Звичайно! І хоча вона росіянка, вдома ми говоримо переважно українською. Вона Навіть лекції читає українською — вона філософ за освітою — у тому ж університеті Франка.


Переїжджати вона до України спершу трохи побоювалася — з огляду на страшилки, які ходять Росією про українців. Я сказав, що переконувати її не стану, і ми просто поїхали на Західну Україну — помандрувати. Після повернення моя дружина звернула увагу , що її жодним чином ніхто не образив за російську мову. Тоді вона сказала: я згодна переїхати, але будемо жити у Львові. Я і сам би не проти — Львів справді чудовий. Кращого міста на колишньому радянському просторі я не бачив. Але він далеко від Києва. А в мене тут справи. Так ми осіли в Житомирі.


«Я розумію, що ця справа — замовна»


— Романе, а як ви опинилися серед захисників воїнів ОУН та УПА? Та ще й стали адвокатом Степана Бандери?


— Це була п’ятниця, День соборності України, Президент вручає Степану Бандері–молодшому орден Держави й вітає із присвоєнням діду звання Героя України. Я два дні урочисто «танцюю» на могилках всіх відомих мені комуністів. А в понеділок вже бачу в інтернеті, що Оленцевич у Донецьку подає позов про визнання незаконним цього указу. І провадження за даним позовом відкривають цього ж дня! Я не «адміністративник», а юрист–господарник, але стикаюся з адміністративними судами й добре знаю, що прийняття до провадження позовної заяви в день її подання є технічно неможливим.


Я розумію, що це замовна справа. Це викликало у мене особисте обурення. Я чесно відреагував — одразу написав листа в секретаріат Президента: мовляв, з огляду на те, що до влади може прийти інша політична сила (а це вже тоді було зрозуміло), вживайте заходів! Суто процесуальних, які дозволять контролювати розгляд цієї справи надалі, — видачу довіреностей, призначення уповноважених представників указом Президента. Щоб потім не антиукраїнські сили представляли Президента в суді. Отримав у відповідь листа з подякою і запевняння, що ми, мовляв, тут навічно.


Відповідь мене обурила. Я вже усвідомлював, чим усе закінчиться. Відповідно, потрібно було шукати Степана Бандеру.


— І як ви вийшли на нього?


— Мені допомогла Ліга українців Канади. Потім ОУН доклала зусиль, щоб вплинути на Бандеру, переконати його. Довіреність з’явилася того дня, коли було ухвалено постанову...


«У мене є ще багато сюрпризів для суду»


— Донецький окружний адмінсуд визнав присвоєння звання Героя України Бандері незаконним, мотивуючи це тим, що він не був громадянином України. Наскільки це було правомірно?


— Скажу вам як правник: Бандеру могли нагородити званням Героя України посмертно. Я повторював це не раз: небіжчик не має громадянства. Відтак говорячи «посмертно», нагоро­джуємо того, хто вже не має жодних громадянських, цивільних або політичних прав. А тому і немає жодного значення, громадянином якої країни він був, бо ж наразі він уже не громадянин! Це настільки просто і зрозуміло будь–якому юристу.


Але знаючи, як працює адміністративна машина в судах, як можна вплинути... Саме через ці політичні ігрища всі справи — і справа Бандери, і справа Шухевича — опинилися у вищому адміністративному суді. Але якщо хтось думає, що через вищий адміністративний їм вдасться поставити крапку в цій справі, можу з усією відповідальністю сказати — не вдасться.


Я людина принципова. І доки родичі Бандери мені в цьому сприятимуть, я боротимусь. І повірте, у мене ще багато–багато сюрпризів.


Ця справа не є складною із правової точки зору. Якщо вони вирішать зробити все відповідно до чинного законодавства, то прискорять її розгляд. Якщо ні — ми будемо зустрічатися ще багато–багато разів.


— А як родина Бандери вам сприяє? Можливо, надає якісь документи?


— Я регулярно звітую перед Степаном, що відбувається. А від його родини нічого не потрібно — лише довіреність. Справи Бандери і Шухевича — це «покер» між юристами. Просто необхідно правильно розтлумачити закон. Я проконсультувався із низкою провідних юристів України, вони підтвердили, що моя позиція достатньо ґрунтовна. Цього цілком достатньо.


«Нюрнберзький процес» від Вітренко


— Але ви як представник Бандери ще виступаєте третьою стороною разом із Юрієм Шухевичем в іншій справі — за позовом Наталії Вітренко, про визнання незаконним указу Президента «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті». Як там ідуть справи?


— Про позов Вітренко стало відомо зі ЗМІ. Шухевич подав заяву про залучення до участі третьою особою, подав і я — від імені Степана Бандери. Адже маючи тут повноваження від нього, дивитися на все це байдуже я не маю права. Тим більше, що я вважаю: цей указ значить набагато більше, ніж нагородження Бандери і Шухевича. Його значення колосальне, бо вшановано всіх, — починаючи від Січових стрільців, закінчуючи навіть Народним рухом, якому, до речі, теж чомусь байдуже.


— А вам не здається, що Вітренко намагається перетворити цю справу на «другий Нюрнберзький процес»?


— Я це чудово розумію. Але якщо вони думають, що вдасться погратися в історичні баталії, то помиляються. Ми не дамо звести все в політичну площину — це не справа цього суду.


— Але ви намагаєтеся спростовувати її «докази». А багато юристів стверджують, що варто лише зосередитися на питанні, чи відповідає указ Президента законам України.


— Так воно і буде — суто юридична площина. Але ж Вітренко надає купу матеріалів наклепницького характеру. Ми ж мусимо реагувати!


Якби мене було засуджено за 62 статтею Кримінального кодексу УРСР і потім у моїй присутності хтось так поводився, не думаю, що я б заощадив останні сили й не відреагував. Бо що таке 62–га стаття? Цього герба (показує на свій тризуб на лацкані) достатньо було для семи років. Більш нічого не треба! Плюс українська мова ще пару років додала б. Ці люди засуджені ні за що! Вони нічого не зробили. І після цього стверджувати, що вони посібники фашистів?!


Поставте себе на місце цієї людини, яка багато років свого життя провела в таборах. Ви погодитеся з тим, що озвучені наклепи можна не спростовувати? А ціла купа людей мусить слухати це годинами! У нас багато свідків, які безпосередньо пройшли всі кола пекла. І вони мають право використати цей суд як трибуну! Але нехай наші опоненти знають — у цій справі комунізм не пройде!


Крім того, я хочу позбавити можливості суд використовувати надані матеріали як докази. Це заполітизована справа. І ніхто не може гарантувати, що цьому судові не надійде вказівка з Банкової чи ще звідкись. І що суд нею почне нею керуватися. Щоб людина не махлювала, треба забрати у неї всі карти.


— Важко знаходити документи? Вам хтось допомагає?


— Вітренко як збирала документи? Звернулася із запитом завчасно до державних архівів, МВС, Верховних судів, урядів Росії, Польщі. Білорусі, Німеччини, Ізраїлю. Вона писала: прошу надати документи про факти співпраці ОУН, УПА з фашистами. Уявіть: ви — колишній радянський архів. Скільки вам потрібно часу, щоб зібрати подібні відомості? Їх до вас уже зібрали! А тепер я як представник захисту — із яким листом мені звернутися? «Прошу надати документ, який спростовує факт співпраці»? Я пояснював суду — це юридично неможливо.


Виступити як фахівці у даній справі зголосилися Руслан Забілий, історик Володимир Сергійчук. Допомагає активно музей визвольної боротьби Івано–Франківської області — я туди їздив неодноразово. Дякувати Богу, що люди мають таке ставлення.


— Ви могли б пояснити: навіщо вам було вв’язуватися у ці справи? Чому ви це робите на громадських засадах, тоді як більшість український правників умили руки?


— Знаєте, я ніколи не був правозахисником. І завжди вважав, що боротьба з повітряними млинами — марна справа. Але неприхована спроба спотворити систему адміністративного судочинства справді мене не залишила байдужим. У Росії, наприклад, не існує окремої системи адміністративних судів. А такі суди надають вам як громадянину ефективну можливість захиститися від держави. Сьогодні знехтують цими справами — публічними, резонансними, — а завтра ви не матимете жодних шансів у цьому суді як звичайний громадянин. Це — державна машина! А я ж правник! Це накладає на мене певні обов’язки.


— Але чомусь українські правники можуть...


— А я вам скажу чому. Ім’я на цьому не зробиш — тільки втратиш. По–перше, з усіх боків всі тиснуть. Але як писав Ілліч: кожна революція лише тоді чого–небуть варта, коли вона вміє захищатися. Ось так і я: що ж я за юрист тоді, якщо сам себе захистити не зможу.


ЧУЖИЙ І СВІЙ


— Романе, вам погрожують, висловлюють невдоволення?


— Повірте, я багатьох дратую. На це постійно натякають — «привіти» передають. Навіть із центральних органів влади. Є ж купа пов’язаних людей, колеги... Але я не переймаюся. Супровід господарських справ пов’язаний із постійними погрозами. Та на кожного чекає своя цеглина, чужа на голову не впаде.


— А українські націоналісти вас прийняли?


— Думаю, що не зовсім. Припускаю чому: у мене немає жодної політичної мети. Я, по–перше, заважаю, напевно, заробити їм на цих справах свої політичні дивіденди. 2


Якщо мене спитають, хто є щирим націоналістом в Україні, я можу впевнено назвати лише ім’я Юрія Шухевича. Це чи не єдина людина, яка не заполітизована й чітко знає, куди вона прямує. Бо всі інші мають на меті аж ніяк не перемогу українського націоналізму.


— А чому ви вирішили повісити на груди наш тризуб?


— Це певне віддзеркалення моєї продержавницької позиції. До речі, коли їду до Росії, теж не знімаю. Співвітчизники реагують негативно, але це їхні проблеми.


— А Вітренко була здивована, коли дізналася, хто захищатиме «упівців»?


— Вона була розлючена! Навіть особисто мене звинувачувала в скоєнні фашистських злочинів (сміється).


Узагалі я хочу сказати, що ці судові справи — корисний досвід для України. Шухевич і Бандера знову виявилися потрібними Україні. Відбувається оздоровлення судової системи. Вони навіть померлі усім страшні.


ДОВІДКА «УМ»


Роман Орєхов, 31 рік, громадянин Росії, народився в Новоросійську.


Юрист, має дві вищі освіти.


Керуючий партнер адвокатського бюро «Орєхов Р. В. і партнери» (Ростов–на–Дону).


Одружений.


КОМЕНТАР ІЗ ПРИВОДУ


Степан Бандера–молодший: «Мені байдуже, що Орєхов росіянин»


— Перед тим, як почати працювати з Романом Орєховим, я звернувся до своїх знайомих адвокатів, які спеціалізуються в адміністративних справах. Вони мені відмовили, пояснюючи, що ця справа програшна через політичну складову. Навіть за будь–яких грошей. Тоді я почав сам писати клопотання, заяви. Уже коли почалася судова тяганина, отримав дуже багато пропозицій від різних адвокатів. Дехто з них навіть виступав від мого імені на телебаченні, не отримавши моєї згоди. На відміну від таких «ковбоїв», Роман вразив мене спокоєм та професійністю. Він мене слухав, а не тільки говорив.


Орєхов відразу повідомив, що народився в Росії. Ну і що — сам я народився в Канаді. Це ж тільки паспорт. Правда і верховенство закону не знають кордонів. Я переконаний, що колись і в Росії будуть знати правду про діда Бандеру.




Читайте також:


СПРАВУ БАНДЕРИ-ГЕРОЯ ЩЕ НЕ ЗАКІНЧЕНО - АДВОКАТ РОМАН ОРЄХОВ


Джерела:


ІСТОРИЧНА ПРАВДА




Україна Молода

Дописати коментар