https://www.google.com/webmasters/verification/verification-file-dl?hl=uk&authuser=0&siteUrl=http:/. На платформі Blogger.

Парафія Преображення Господнього

середа, 9 лютого 2011 р.

09.02.2011р. Б. / Слово Блаженнішого Любомира на Круглому столі Центру Разумкова: «Держава бажає контролювати Церкву, тому що боїться її»

Патріарх

Слово Блаженнішого Любомира на Круглому столі «Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин»


Київ, 8 лютого 2011 року Божого


Проведення цього Круглого столу, організованого Українським центром економічний і політичних досліджень ім. Разумкова, який відбувається через півтора місяця після подібного заходу на тему відносин Церкви та держави, організованого Фондом Конрада Аденауера, свідчить про те, що ця тематика є цікавою і до сьогодні належно не осмислена. Це не повинно дивувати, адже ми лише 20 років живемо у незалежній державі, протягом яких могли будувати відносини влади та Церков і релігійних організацій на території України, а перед тим, впродовж століть, була значно довша історія на ширшому тлі різних держав. Одне слово, нашу минувшину можна умовно поділити на історію давнього минулого, історію XX століття та найновішу історію останніх двох десятиліть.


Передусім ми повинні усвідомити, що тематика, над якою розмірковуємо, не обмежується останніми двома десятиліттями у вільній Україні: вона містить свої концептуальні та фактичні аспекти, які впливають як на наше сьогодення, так і на майбутній розвиток. Для прикладу, згадаймо події першого тисячоліття, коли візантійські цісарі скликали Вселенські Собори, бо боялися релігійних роздорів у своїх імперіях. Релігійний роздор дуже небезпечний для держави.


У XX столітті різні Церкви на території України знаходилися не в однакових обставинах. Одні були підтримувані більшовицькою владою, яка використовувала їх для забезпечення своїх інтересів, за що ці Церкви платили високу ціну. До існування інших Церков було толерантне ставлення: вони могли діяти у певних рамках. Були Церкви офіційно ліквідовані, існування яких на міжнародній арені заперечували, а всередині Радянського Союзу їх систематично переслідували. І все це відбувалося на тлі ідеології войовничого атеїзму, який старався позбавити своїх громадян віри в Бога і, якщо остаточно не досягнув цієї мети, то завдав багатьом людям великих душевних ран. Із таким минулим ми увійшли 20 років тому в період існування незалежної Української держави.


На такому широкому тлі хотів би поділитися з вами деяким думками щодо форми і змісту відносин держави і Церкви. Хочу насамперед представити, що в цій парі понять належить розуміти під поняттям «Церква».


По-перше, Церква – це зібрання віруючих людей, які усвідомлюють, що є Божими сотворіннями, і вважають за мету свого існування вічне спілкування з Богом. Це люди, які вважають самих себе обдарованими життям та різними талантами, які бажають максимально розвиватися для власного добра та для служіння своїм ближнім. Ці люди приймають Божу волю як абсолютний норматив для свого життя і послідовно стараються будувати своє існування на моральних засадах. Це не означає, що їм це стовідсотково вдається, радше навпаки, в житті кожного знаходимо гріх, тобто відхилення від Божого Закону, але, незважаючи на свою неміч, у них є відчуття моральних імперативів. Ці люди, розвиваючи свої таланти та бажаючи максимально реалізувати себе у всіх можливих ділянках людського життя, відповідно до своїх талантів і життєвого покликання є творчими позитивними членами суспільства. Найкраще їх можна окреслити як Божий люд, як спільнота.


По-друге, Церква – це, за задумом її Божественного Засновника, спільнота, яка має соціальні прикмети, чітку видиму структуру, провід і обґрунтовані потреби. У цьому сенсі Церква та держава дуже подібні між собою. Обидві мають внутрішній порядок, узаконені способи діяльності, чітко визначені права та обов’язки, організовані форми життя, заклади освіти, матеріальні посілості. Кожна з них може ділитися з іншою своїм досвідом. Церква має тут певну перевагу, оскільки здобувала досвід упродовж багатьох століть, а також зуміла розробити солідну соціальну доктрину на підставі Божого Закону. І Церква, і держава служать тому самому народові, тому їх треба вважати партнерами. Кожна має свою царину діяльності, повинна поважати паралельну структуру і не встрявати у її діяльність. Оскільки йдеться про структуровані одиниці, то їхні відносини можна регулювати за допомогою законодавства, встановлюючи межі відповідальності та взаємодії. В ідеально налагодженому суспільстві ці два партнери доповнюють один одного, хоча ніколи не сміють зливатися в одну дійсність або бути підпорядкованими один одному.


На жаль, у житті мало що відбувається ідеальним чином. З гіркого досвіду століть відомо, які негативні наслідки те, що держава використовує Церкву як підрозділ своєї структури, або навпаки – що релігійна організація намагається керувати суспільством з допомогою державних структур, обмежуючи свободу і права громадян. Частіше, звичайно, трапляються ситуації, коли державна влада, яка діє на підставі світських категорій мислення і діяльності, використовує Церкву для досягнення своїх цілей. Сучасна Україна тут не є винятком. Слід додати, що держава бажає контролювати Церкву, тому що боїться її. Чому? Бо Церква навіть на соціальному рівні відстоює свободу людини, виховує зрілих, мислячих, відповідальних громадян, а це невигідно державній владі.


По-третє, Церква за своєю суттю є не лише соціальною, а й релігійною (бого-людською) структурою. Вона існує між людьми, але складається із людських та Божественних елементів. Це можна зрозуміти тільки тоді, коли поставити наголос на прикмети, які походять безпосередньо від Бога.


Повернуся до згаданого вище соціального аспекту Церкви. Церква є спільнотою, що складається із людей та існує для людей. Вона відрізняється від інших встановлених Богом форм людської спільноти – сім’ї, родини, громади, народу, держави – своєю особливою релігійною місією. Церква побудована на Божому Слові, має надприродні засоби для досягнення власних цілей і діє на підставі Божого об’явлення. Ці аспекти можуть зрозуміти тільки ті люди, які справді вірують у Бога. Їх не зможуть осягнути люди, які не приймають Бога, як їх популярно називають – безбожники, та особи позірних релігійних переконань. Останні вдають релігійність, але не роблять її вчителькою і нормою свого життя у всіх його проявах. Ми переконані, що Україна від своїх історичних початків – це держава, побудована на християнських, тобто релігійних засадах. (Я дозволив собі зробити такий великий додаток, щоб обговорити цей важливий аспект державно-церковних відносин.)


Церква, як Богом встановлена установа, має пророчий характер. У популярному розумінні пророк – це Божий слуга, який передбачає майбутнє. У такому поясненні є якась частка правди, однак, насправді, пророк – це той, хто нагадує народові Божу Істину. Це можна проілюструвати пророчими текстами Старого Завіту, в яких зібрана та описана діяльність пророків в Ізраїлі. Скажу кілька слів про цю пророчу діяльність. Господь Бог вивів із єгипетської неволі вибраний народ до обіцяної землі, уклавши з ним союз. Він взяв цей народ під особливу опіку, обдарував його свободою та об’явив йому свою волю, свій Закон. Бог запевнив цьому народові добробут і безпеку, якщо той буде поводитися згідно з Господнім наказом. Із книг Старого Завіту знаємо, що народ не завжди дотримувався умов союзу, що його царі, аристократія, провідники часто вели людей хибними шляхами, покликалися на особливу опіку Божу, виконували релігійні обряди, але водночас чинили кривду. Господь посилав цьому народові пророків, які мали напоумити відповідальних людей, що Божа опіка залежить не від зовнішніх обставин, а від виконання Закону (пор. Іс.1, 10–17), а також – це особливо стосувалося проводу, – що в Божих очах важливими є милосердя, правда і справедливість. Пророки застерігали: якщо не буде справжнього внутрішнього навернення, народ зазнає великих страждань. На жаль, як нам відомо з історії Старого Завіту, навернення не було і вибраний народ переживав важкі часи. Достатньо згадати лише Вавилонську неволю. Завдання пророків полягало не в тому, щоб чинити суд чи виконувати покарання, а у постійному і наполегливому нагадуванні Божого Слова. Якщо хтось не сприймає напоумлення пророків чи вважає їх незрозумілими, нехай замислиться над своїм життям і прислухається до внутрішнього голосу, який схвалює або засуджує його поведінку. Цей голос називається сумлінням, він є невід’ємним елементом душі кожної людини.


Хтось скаже: це було колись, тепер таких пророків немає. Може, немає таких пророчих особистостей, як були з Божої волі тоді, давно, але є ті, хто й сьогодні нагадує, що Господь очікує милосердя, правди і справедливості від тих, хто несе будь-яку відповідальність. У Преамбулі (частині, яка означує дух, а не тільки літеру) нашої Конституції є прекрасні слова – сподіваємося, що їх не усунуть, коли переписуватимуть Основний Закон, а саме, що цей документ приймається, «усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями».


Пророче служіння сьогодні виконує Церква, яка має завдання нагадувати Божий Закон, – нагадувати про Боже благословення, без якого ми не можемо жити, та про Божий гнів, що від нього не зможемо втекти. Отже, Церква є сумлінням народу.


Посилаючись ще раз на пророчі тексти Старого Завіту, хочу звернути увагу нашого народу на одну прикмету, властиву для всіх пророків. Всі вони, кожний на свій лад, були речниками Божого гніву, який невмолимо падав на народ, а особливо на його провідників, які не наверталися до Бога і не починали чинити милосердя, правди і справедливості. Проте, незважаючи на грізні напоумлення та Божі кари, що випадали на долю народу (згадаймо лише знищення Самарії та Вавилонську неволю), як відомо з історії вибраного народу, кожна пророча книга Старого Завіту є водночас виявом надії на Боже милосердя. Наведу тільки один простий наглядний приклад із книги пророка Єремії. Вавилоняни захопили Єрусалим: князі, священики, висококваліфіковані працівники були взяті в полон. Здавалося б, що це був абсолютний кінець всього, але в той час всенародного горя пророк Єремія, сповнений Божим духом, купує земельну ділянку біля міста, бо має Боже запевнення, що все лихо закінчиться і народ повернеться.


Ще одне завдання Церкви – незважаючи на різні тривожні сигнали, на багато проявів кривди та несправедливості, що стало частиною нашого сьогодення, – проповідувати надію на Бога, Божий мир. Можливо, для багатьох пророчі нагадування про Божий гнів і про могутність Божого милосердя, видаватимуться суперечними, однак тут треба пам’ятати, що остаточна мета Господа Бога є не знищити, а навернути грішника. Коли Церква, як і старозавітні пророки, говорить про кару, то дає нам підставу для надії, дає справжнє заохочення до щирого навернення. Хто послухає голосу свого сумління, хто послухає заклику Церкви до навернення – може спокійно очікувати спасіння.


+ Любомир


Джерела:


Департамент інформації УГКЦ




Мандрівники Христа Царя

Дописати коментар