https://www.google.com/webmasters/verification/verification-file-dl?hl=uk&authuser=0&siteUrl=http:/. На платформі Blogger.

Парафія Преображення Господнього

четвер, 5 травня 2011 р.

05.05.2011р. Б. / Про Церкву і владу

Єленський

Серед усього написаного і вимовленого про релігію, суспільство й державу в квітні на мене особисто чи не найбільше враження справило щорічне послання Президента України до Верховної Ради «Модернізація країни – наш стратегічний вибір». Його «релігійний» підрозділ (про інші тут не йтиметься) здатний, без перебільшення, ошелешити. Чи не кожне положення тут – послідовна антитеза тій політиці, що здійснювалася у релігійній сфері упродовж останніх чотирнадцяти місяців.


Виділена напівжирним шрифтом заява про необхідність рівноправних взаємин Української держави з усіма Церквами та віросповіданнями виглядає викликом на тлі преференцій, котрі чинна влада і особисто Президент надавали лише одній Церкві.


Виділене курсивом звинувачення тих, хто нав’язує «образ України як цивілізаційно різнорідної та розірваної країни», виклично дисонує з кроками, спрямованими на поглиблення розколу країни і зловтішними намаганнями якомога болячіше натиснути на нервові вузли національної гідності й історичної пам’яті.


Панегірики на адресу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій – з її демонстративним ігноруванням упродовж цілого року.


Заклик до діалогу з представниками конфесій – з фактичним замороженням цього діалогу.


Застереження щодо «недопущення використання міжконфесійних розбіжностей як приводу для втручання у внутрішні справи України» - із заохоченням закордонних ієрархів, котрі ці розбіжності всіляко роздмухували.


Дисонанс разючий, який – навіть з урахуванням того, що Президент не пише свої послання власноруч – дозволяє зробити принаймні два висновки. Перший. Влада розуміє: її політика у релігійній сфері ані легітимна, ані моральна, ані виправдана з огляду на національні інтереси. Що чинити тиск на вірних, аби вони переходили у милі владі Церкви, поздоровляти зі святом одних і виклично забувати про інших, слухати чужих єрархів і не дослухатися до вітчизняних – все це, м’яко кажучи, неправильно. Це було зрозуміло від самого початку, але, по суті справи, визнано тільки тепер. Визнано не відкрито, без вибачень на адресу скривджених, але визнано. Визнано не тому – і це по-друге, - що влада стала законослухнянішою та моральнішою, а тому, що така політика провалилася. Бліцкриг, який мав зламати «розкольників» й змінити усю систему державно-церковних взаємин і успіх якого (бліцкригу) обіцяли Президентові, захлинувся. Через передусім церковний та громадський спротив і тому ще, що священноначалля Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом бачить свою Церкву «головною і спрямовуючою», навіть не проти зафіксувати цю першість законодавчо, але не бажає ділити з владою відповідальність за дискримінацію всіх інших.


Як буде далі розвиватися політика у сфері свободи совісті та державно-церковних взаємин? Деяке уявлення про це дають ініціативи, сформульовані у президентському посланні. Вони красномовно свідчать якщо не про цілковите повернення на попередні рубежі, то про тенденції до такого повернення. І це повернення не слід поспішати вітати. Скажімо, ініціатива ухвалити давно вже готову Концепцію державно-церковних стосунків, яку Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій роками вже просить ухвалити. Звісно, найдопитливіші обов’язково замисляться над питанням: що заважало і заважає пропрезидентській більшості в парламенті це зробити?


Чи інша «ініціатива» - «закріплення за релігійними організаціями права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів». Ті ж таки релігійні організації просто-таки благають владу про це вже багато років. Чому організатор голосувань президентської фракції у Верховній Раді народний депутат М. В. Чечетов не дасть із цього приводу свою знамениту парламентську «відмашку», після якої його соратники квапливо тиснуть на кнопки? Руки не доходять? Є нагальніші законопроекти, від яких залежить бути чи не бути Українській державі? Цілком можливо. Але от до законопроекту, який надає право здійснювати підприємницьку діяльність без ідентифікаційного номера у зв’язку з релігійними переконаннями, руки дійшли! Парламентська більшість ухвалила її в першому читанні попри цілком зрозумілу позицію православних богословів і навіть висновки церковної Синодальної комісії, яка ще десять років тому виснувала, що істерія навколо ідентифікаційних номерів суперечить церковному вченню. Іншими словами, провладна більшість не готова підтримати освітню й виховну місію Церкви, але воліє підтримувати обскурантизм і забобони, що не мають нічого спільного з православ’ям, але створюють широкі можливості для фінансових зловживань.


Із цього ж ряду запитання: чому Президент ініціює у посланні «задіяння дипломатичних механізмів для захисту національних інтересів у релігійно-церковній сфері», а не просто застосує ці механізми? Як, наприклад, Російська Федерація, чия дипломатична служба так важко працює, щоби утвердити інтереси Московського Патріархату від Парижа до Антарктиди і, водночас, – дискредитувати й блокувати українські церковні прагнення на міжнародній арені?


Що взагалі перешкоджає Президентові, який отримав найбільший за всю історію незалежної України обсяг влади, вирішити проблеми, існування яких визнається і державою, і Церквами, і які (проблеми) послідовно обіцяють розв’язати всі уряди? Більшість цих проблем достатньо глибоко опрацьовані, в тому числі з точки зору юридичної техніки, існує величезний і різноплановий міжнародний досвід їхнього розв’язання. Також ніхто й ніколи з-поміж керівників держави не казав, що вважає шкідливими для України кроки назустріч побажанням Церков, що, скажімо, загальноосвітні заклади, засновані релігійними організаціями, випускатимуть напівписьменних і зіпсутих юнаків та дівчат, а інститут капеланства підірве обороноздатність країни. Чому ж церковні діячі з року в рік виходять на це керівництво з одними й тими самими запитами?


Тому очевидно, що владна корпорація не схильна віддавати «за так» те, що вона звично вважає своїм. Заборони, дозволи й проблеми – це могутній ресурс, за який можна отримати безліч корисних речей і послуг. І якщо хтось навчився виживати з цими проблемами, їх необхідно трішечки поглибити, загострити або вигадати нові. Інакше не буде чого вирішувати, й цілі ланки можуть виявитися зайвими. Можна вчинити тиск на громади вірних, а потім його послабити; перервати роботу котроїсь з комісій, яка опікується важливими питаннями державно-церковних взаємин, а потім її роботу відновити.


Отож, справжня зацікавленість церковними потребами у влади виникає під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні. Тарифи на опалення храмів та їхнє водопостачання, які знижуються напередодні виборів, через якийсь час повертаються до попередніх значень і впевнено рухаються вгору. Тому Церкві треба, звичайно, прагнути справедливого вирішення політичних, юридичних, господарських проблем, які дадуть їй змогу якомога повніше реалізувати власну місію у «світі цьому». Але при цьому варто пам’ятати, що «точкові» успіхи можуть бути з легкістю уневажнені доти, поки влада буде не служити, а вимагати, щоби служили їй.


Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ


Джерела:

"Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій"


Цікавий, ми українці, все-таки народ чи не так? Найперша наша помилка полягає у тому, що ми завжди видаємо бажане за дійсне, тобто цей "вавилон" ВРЦіРО - стовпотворіння чи мішанину сектантів та напів-сектантів, ми видаємо за здійснення Волі Божої: "Щоб всі були одно..." чи вимріяну багатьма поколіннями українських християн - єдність у Христі та ба, навіть хочемо, щоб влада (чи бидлоеліта від влади) зважала на неї і рахувалася з її рішеннями і бажаннями, бо мовляв, цей конгломерат душевно-хворих представників сект і є голосом цілого народу, до якого гріх не прислухатися, адже це і є ГОЛОС БОЖИЙ...


Друга помилка, на яку не раз звертав увагу церковних і політичних достойників, сл.п. Василь Іванишин: "Не можна ощасливити народ без участі самого народу!" А він, цей народ, свідомо чи не свідомо, обирає зло і чекає від нього добра. А чи не забагато ми хочемо від кримінального авторитета, який ще вчора сидів біля параші і шукав можливості прислужитися "козлам" і в'язничному начальству, та щоб скоротити термін свого ув'язнення готового продати душу не тільки КГБ-ФСБ, але й самому сатані?! Ну, а зараз не зайвим буде пригадати слова одного з мудрих філософів, який сказав: "Кожний народ заслуговує на свій уряд". Ба, навіть більше, саме цей народ і обрав близьку за світоглядними цінностями для себе людину на свого погонича, ой пробачте, президента, а цей останній, у свою чергу, близьких чи споріднених з ним по духу, своїх підручних підпасків, ой перепрошую, радників, міністрів, депутатів, московських попів, генералів, тощо...


А тепер відносно справжньої зацікавленості духовно-церковними потребами у влади (а чи тільки у влади, пригадаймо "РУХівців" та інші, так звані українські "національно-демократичні" партії та організації), яка виникає тільки під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні...


І, як підсумок всього написаного вище, задумаймося над рядками Святого Письма чи раптом не про нас там ідеться:


А наші царі, наші зверхники, наші священики та наші батьки не виконували Закона Твого, і не слухалися заповідей Твоїх та свідоцтв Твоїх, що Ти свідчив проти них.


І вони в царстві своїм та в великім добрі Твоїм, яке Ти їм давав, і в тому просторому та ситому Краї, що Ти дав перед ними, не служили Тобі, і не відвернулися від своїх злих чинів.


Ось ми сьогодні раби, а цей Край, що Ти дав його нашим батькам, щоб їсти плід його та добро його, ось ми раби в ньому!


І він множить свій урожай для царів, яких Ти дав над нами за наші гріхи, і вони панують над нашими тілами та над нашою худобою за своїм уподобанням, а ми у великому утискові!


(Неемія 9,34-37)


Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

Дописати коментар