АНОНС! Часопис «Патріярхат», останній в нинішньому році, номер

"Хто володіє інформацією – той володіє світом"

Цього разу «Патріярхат» спробував стати «дзеркалом» медійного обличчя УГКЦ. Наскільки це йому вдалося – судіть самі...

«Церква позиціонує свою інформаційну діяльність, як один з пріоритетних напрямів». Інтерв’ю з о. Ігорем Яцівим, головою Департаменту інформації УГКЦ – «кардіограма» комунікативної діяльності нашої Церкви: здобутки, діючі проекти та плани на майбутнє у сфері масово-інформаційної діяльності; штрихи про Всесвітній конгрес католицьких медіа; користь соціальних мереж; слово до читачів «Патріярхату».

«Чому саме серед робітництва стали популярними ліві ідеї та атеїстичні погляди» і до чого тут Церква? Декілька важливих напрямних від директора Релігійно-інформаційної служби України Тараса Антошевського, на які «люди Церкви», як духовенство, так і миряни, повинні звернути увагу та почати активно діяти – про це у статті «Дещо про виклики перед Церквою в епоху інформаційних технологій».

Конструктивна критика аргументована результатами бліц-моніторингу – від Мар’яни Карапінки. Які інформаційні повідомлення Церкви викликають зацікавлення світських ЗМІ? Чи греко-католицькі медіа конкурентоспроможні і навіщо їм це? Більше позитиву! Про це та інше у матеріалі під назвою «УГКЦ проповідує для навернених».

«За статистикою, 47% користувачів українського Інтернету – це люди віком від 25 до 45 років. 36% складає молодь від 15 до 25 років, 56% аудиторії Інтернету складають чоловіки. Чи має Церква що сказати цим людям сьогодні? Чи готова вона це робити в той спосіб, у який ці люди готові слухати?» Олена Кулигіна, журналіст, піар-менеджер, активний користувач Інтернету, редактор каже, що: «Соціальні медіа – незамінний ареопаг для євангелізації».

«Ненасильницький спротив є частиною ідентичності УГКЦ». Не зайвим для представників релігійних ЗМІ буде почути думку про них «ззовні». Тому пропонуємо інтерв’ю з політичним аналітиком, директором Групи європейської стратегії Дмитром Потєхіним, яке завершить рубрику Тема номера.

Наш часопис не зводить очей з важливої цілі/мети УГКЦ – Патріархату. У шостому числі розпочинаємо публікацію серії доповідей виголошених під час круглого столу «Патріархат УГКЦ. Що далі?».

«Богослов'я виродиться у абстрактну теорію лише для «сакрального» кола вибраних, якщо не матиме безпосереднього втілення у різних вимірах пасторального життя, місійно-євангелізаційної діяльності, катехизації, живого та інтенсивного церковно-суспільного діалогу зі світом бізнесу, політики культури тощо».Увазі читачів пропонуємо другу частину розмови з головним редактором часопису «Християнин і світ» Віктором Жуковським – «Термопіли» нашого богослов’я.

Що знаєте Ви про нинішнє становище Греко-Католицької Церкви у США? Особливо про те, що статистика дуже невтішна: у 2010 році кількість вірних порівняно з 1965 роком скоротилась більш ніж у 10 разів… Реалії та пропозиції виходу з кризи у доповіді Роми Гайди, голови Патріархального Товариства у США, виголошеної на Великому Патріаршому Синоді УГКЦ, що відбувся у вересні поточного року. «Чого ми навчилися від 4-ох хвиль еміграції до США?»

Рубрика ПОРТРЕТИ цього разу «мальована» з сестри Кекилії (Замуляк), бразилійки українського походження, місіонерки, для якої полем праці стала Бразилія, Аргентина, Італія, Україна. Донецька спільнота ділиться реляціями про десятилітню працю сестри на парохіях Східної України. Про це у статті «Кам’яними дорогами, від хати до хати».

Довкола особи цього святого до сьогодні не вщухають суперечки. На чиєму боці правда? Цікаві факти від історика Віктора Заславського у статті «Йосафат Кунцевич: мученик за єдність чи папських фанатик?» «Я ніколи нікого до Унії насильно не примушував, такого ніколи не було. Захищати ж мене мої церковні права, (якщо на мене наступають насильством), мене примушує звичайна єпископська присяга… Чому ж ми не можемо, як і інші, використати законні засоби охорони наших прав та свобод, особливо якщо інакше неможливо?»

Крім цього – презентація новинок від видавництва «Дух і Літера», новини церковного життя України та світу, добре слово про тих, які відійшли до вічності: Оксану Бережницьку та Василя Никифорука.

Передплатити часопис можна через Укрпошту (передплатний індекс 90827), а також безпосередньо через редакцію:

ПАТРІЯРХАТ

пл. Св. Юра, 5

м. Львів, 79000

Лідія Мідик

тел. (032) 247-40-56

ПАТРІЯРХАТ

Анонс також можна взяти з сайту РІСУ

4 ГРУДНЯ ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ

Свято введення в храм Пресвятої Богородиці, яке Східна Церква відзначає 4 грудня (21 листопада - ст. с.) належить до 12 найбільших церковних свят. Євангеліє нічого не говорить нам про подію уведення в храм Богородиці. Основою цього свята, як і Різдва й Успення Божої Матері, є традиція Церкви й апокрифічні книги, насамперед Протоєвангеліє Якова і Псевдоєвангеліє Матея «Про Різдво Пречистої Діви Марії».

У цих творах розповідається, що батьки Пречистої Діви Марії, святі Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що коли у них з'явиться дитина, то віддадуть її на службу Богові у храмі Єрусалиму. Господь вислухав їхні молитви і дав їм доньку. Коли їй виповнилося три роки, то батьки привели її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії, батька святого Йоана Предтечі. Там Пресвята Богородиця перебувала багато років доти, доки, як доросла дівчина, не була заручена зі святим Йосифом.

Празник Введення в храм пресвятої Богородиці має один день перед- і чотири дні попразденства. Про нього маємо згадки з V ст. Проте поширеним на усьому Сході він став кількасот літ після цього - з проповідей на цей день Царгородських Патріархів Германа (715-730) і Тарасія (784-806) відомо, що празник Введення був встановлений у VIII ст. У Синайському Євангелії з VIII ст., яке подарував до синайського монастиря імператор Теодосій III (715-717), серед дванадцяти празників згадано і празник Введення. Цей празник внесений і до грецьких місяцесловів з IX століття - саме з цього часу це свято стає загальнопоширеним.

Синайський канонар з ІХ-Х ст. фіксує празник Введення під назвою «Пресвятої Богородиці, яку привели в храм Божий, коли вона мала три роки». Типікон Великої Царгородської Церкви (ІХ-Х ст.), хоча не подає ані апостола, ані Євангелія на цей празник, але про 21 листопада там сказано таке: «Собор святої Богородиці, яку батьки привели і передали у храм Господній від трьох літ». Евергетицький типікон з XI ст. містить службу Введення з перед- і попразденством. Службу на цей празник уклав Григорій Нікомедійський (IX ст.), Василій Пагаріот і Сергій Святогорець.

На Захід свято Введення прийшло досить пізно - аж в кінці XIV століття, а в середині XV ст. - поширилося по всій Європі. Західна Церква відзначає це свято 21 листопада.

У середньовіччі, як зазначає Юліан Катрій у книзі «Пізнай свій обряд», введення в храм було улюбленою темою в іконографії.

Про літургійні особливості свята читайте у спеціальному матеріалі РІСУ:

Джерелa:

РІСУ

Воїни Христа Царя

«Матері в молитві»

«Матері в молитві»

6-7 листопада 2010 рокув парафії Преображення Господнього міста Дніпродзержинська відбулася значна духовна подія – II регіональний з'їзд «Матері в молитві» Донецько-Харківського екзархату. На з'їзд прибуло 38 делегатів з різних міст і сіл України: Донецька, Харкова, Запоріжжя, Полтави, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Балівки.

З'їзд розпочався Святою Божественною Літургією. Після Служби Божої отець Василь Поточняк провів реколекції для матерів на теми «Униніє» та «Через молитву до віри в Бога». Духовні науки отця Василя доторкнулися кожного серця, не залишили байдужими нікого, змінили ставлення до молитви й до всього свого життя.

На з'їзді матері багато молилися, спілкувалися між собою, вирішували організаційні питання. Зокрема, новим регіональним координатором руху «Матері в молитві» Донецько-Харківського екзархату обрано нашу парафіянку Ольгу Малюк.

Основна увага на з'їзді була зосереджена на спільній молитві матерів, яку провела національний координатор руху «Матері в молитві» Віра Чмелик.

Особливо торкнулась сердець присутніх Ісусова молитва з коментарями, яку провадив отець Василь Поточняк. А живе свідчення пані Світлани Біденко про зцілюючу силу молитви зворушило серця і підтримало у вірі всіх присутніх.

Завершився з'їзд Службою Божою і благословінням слугинь новостворених молитовних груп.

Перед учасниками з'їзду виступили лауреати конкурсу «Пісня серця» Катерина Помайда і Володимир Сокол.

Ці два дні зустрічі матерів стали часом єднання і взаємної любові. Ця подія стала духовним поштовхом для оновлення життя нашої парафії.

Проща "Меджугір'я-Зарваниця" 2010

 

Анонс журналу "Патріярхат"

Анонс журналу "Патріярхат"

Розлучення у світлі християнського вчення – провідна тема четвертого номеру журналу «Патріярхат». У рамках теми розлучення розглядається у богословській, канонічні, душпастирській та психологічній площині. Детальніше у таких матеріалах:

«Ствердження недійсності подружжя. Хто і чому?» Інтерв’ю зі Судовим Вікарієм Львівської Архиєпархії о. Ростиславом Бубняком. Суть поняття «ствердження недійсності подружжя» та історичний розвиток цієї процедури, відмінності поглядів Католицької та Православної Церков на розлучення; причини, що спонукають людей звертатися до Церковного Трибуналу – все це у світлі Церковного права.

«Насправді, проблеми не починаються з моменту розлучення, вони лише кульмінують у ньому, призводячи після самого доконаного чину до закономірної розв’язки», – рефлексії о. Ореста-Дмитра Вільчинського у статті «Розірваний союз або Велика трагедія маленьких людей». Як кажуть «лише лікарі та священики» найкраще знають людей. Саме душпастирі, які «впритул» працюють з людськими болями, проблемами, внутрішніми тягарями можуть розповісти про те, що переживають розлучені особи, а також здатні побачити ті шляхи, які ведуть до запобігання розлученням.

«Розлучення як воно є». Висвітлюючи проблематику розлучення неможливим є оминути психологічні передумови та наслідки цього явища. Рівнопартнерські стосунки, як негатив у подружжі, причини розлучень, наслідки, що передаються з покоління в покоління, вплив розлучення батьків на дітей. Тему розкриває кандидат психологічних наук Людмила Гридковець.

Про те, як Церква дивиться на розлучення і які середники вона пропонує для збереження сім’ї ми запитали віце-ректора Українського Католицького Університету отця Ігора Бойка. Його розширена відповідь у статті «Щоб зберегти Господнє благословення подружжю потрібно багато працювати». «Мені здається, що основною причиною є брак довіри в подружжі, брак спілкування і спільного прийняття рішень, невміння разом брати відповідальність за все, чим живе сім’я, – каже о. Ігор. – Адже сімейне щастя залежить від обох по другів».

У Львівській духовній семінарії Святого Духа 8-10 липня 2010 року пройшла конференція під назвою «Дружина священика – хто вона? Роль і місце добродійки в житті Церкви і парафії». Востаннє подібний захід на всецерковному рівні проводили шістнадцять років тому… Ідентичність, дари і потреби дружин священиків, їхнє місце у діяльності Церкви – про це у статті Лідії Мідик «Дружини священиків шукають свою роль у Церкві».

«На службі хворим і стражденним: Комісія УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я». Наш журнал продовжує знайомити читачів з офіційними структурами Греко-Католицької Церкви. На цей раз пропонуємо Вашій увазі короткий огляд діяльності Комісії УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я. «Визначення напрямків та форм душпастирства Церкви у сфері охорони життя та здоров‘я; налагодження співпраці з церковними, державними та громадськими організаціями і установами, які працюють у сфері охорони життя та здоров‘я; поширення в українському суспільстві вчення Церкви щодо життя і здоров‘я людини та сенсу її терпіння; утвердження християнських цінностей в соціально-медичних інституціях, навчальних закладах та в законодавстві; сприяння вихованню відповідального та уважного ставлення до кожного хворого й пошани до його гідності» – про ці та інші завдання Комісії розповідає її голова Стефан Дмитришин.

Про недавній візит Патріарха Кирила в Україну говорять і пишуть чимало, але донести до своїх читачів власну оцінку і осмислення цієї події почувається зобов’язаною і редакція «Патріярхату». У статті «Візит Патріарха Кирила в Україну» Юрій Чорноморець, релігієзнавець, кандидат філософських наук, робить порівняльний аналіз минулорічного і теперішнього приїзду очільника РПЦ, аналізує сказане Патріархом та його прибічниками, та висловлює здогадки з приводу того, чому Патріарх повернувся додому в «дуже похмурому настрої».

«Чи в наших храмах повинна звучати тільки українська мова на Літургії та проповіді? Чи ми мусимо приймати до себе неукраїнців? Наші храми повинні насамперед бути для нащадків першої та другої хвилі еміграції, післявоєнних біженців та їхніх нащадків, чи й для радянських і пострадянських іммігрантів, з їх різноманітними, а іноді й суперечливими потребами та вподобаннями?» Над цими питаннями роздумували учасники круглого столу «Між етноцентризмом та асиміляцією: Східні Церкви в Північній Америці». Про це у статті Андрія Сороковського «Між етноцентризмом та асиміляцією».

«Права та обов’язки». ХХІ століття сміливо можна назвати століттям прав. Вони узаконені і порушення цих прав карається відповідною владою. Їх мають діти й дорослі, у певному сенсі, навіть тварини. Але, чи не надто багато уваги до прав, з тим, що забули про обов’язки? У Бога по-іншому: права випливають з виконання обов’язків.

Двадцять років минуло відтоді, як УГКЦ вийшла з підпілля, відтоді, як Православна Церква Московського Патріархату втратила в Галичині сотні храмів… Але цього часу виявилося замало, щоби змиритися. Різні думки, різних людей – «РПЦ-УГКЦ – нова фаза відносин?»

«Маланкарська Церква – перлина Індії». Головний редактор «Патріярхату» Анатолій Бабинський продовжує знайомити читачів зі Східними Церквами. У цьому номері – християнська спільнота Індії – історія й сьогодення.
«Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті та радості», пересипаючи текст цитатами з названої книжки, автор привідкриває завісу простих настанов, за якими жив старець Андрій Воронов із Закарпаття, наш сучасник. Цю книжку влучно названо «християнським підручником екології людини». Родзинкою статті (на нашу думку) є слова старця про нинішню молодь, знайдіть їх у статті «Екологія людини від старця Андрія Ворона».


Завершальними акордами цього номеру є письмовий портрет отця доктора Дмитра Блажейовського, який у серпні цього року святкує свій сотий рік життя, а також короткий звіт про збори Патріярхального товариства, видавця журналу «Патріярхат».

Запрошуємо до інтелектуально-духовного збагачення через сторінки «Патріярхату»!

Передплатити часопис можна через Укрпошту (передплатний індекс 90827), а також безпосередньо через адресу редакції:

ПАТРІЯРХАТ

пл. Св. Юра, 5

м. Львів, 79000

Лідії Мідик

тел. (032) 2995640

е-mail: patriyarkhat@gmail.com

Історія парафії (оновлена)

Релігійна громада Преображення Господнього парафія Екзархату Української Греко-Католицької Церкви в м. Дніпродзержинську (Кам`янському) була заснована 1994 році. Першим ініціатором створення парафії був п. Ростислав Винар, який ще у 1993 році клопотався про призначення священика.

На початку березня 1994 року до м. Дніпродзержинська приїхав перший греко-католицький священик о. Петро Бурак з метою створення та організації парафії у нашому місті.

13 березня 1994 року у Сиропусну неділю була відправлена перша Служба Божа в приміщенні римо-католицького костелу Св. Миколая м. Дніпродзержинська, на якій були присутні троє греко-католиків.

Завдяки ревній праці о.Петра були створені парафії у містах: Дніпропетровськ, Кривий Ріг, а також у с. Балівка та інших населених пунктах.

Від цього часу регулярно відправляються Літургії в неділі і свята. Кількість парафіян збільшується до 50 осіб.

Першим випробуванням, яке виникло із створенням парафії було небажання Дніпропетровської Обласної Адміністрації її реєструвати. Релігійна громада була зареєстрована лише в 1997 році. Іншою проблемою було відсутність власного приміщення для відправлення богослужінь та інших заходів. Протягом 1999 року парафія була змушена 4 рази змінювати місця проведення богослужінь.

18-19серпня 1996 року парафію із візитацією  відвідав Єпископ Любомир Гузар - тодішній Екзарх Києво-Вижгородської Екзархії. На час візитації Владика зупинився в парафіяльному будинку, де багато приділив уваги духовним потребам парафіян.

1999 року на парафію було призначено нового пароха о. Пахомія Сидора ЧСВВ, який обслуговував також парафії у с. Балівці та м. Дніпропетровську, де він також і мешкав. Разом з о. Пахомієм приїхали брати-василіяни, які допомагали йому в священичій службі.

В 2001 році з нагоди приїзду Папи Римського Івана Павла ІІ на парафії було  зорганізовано поїздку до Києва.

В місяці грудні 2002 році парафію вперше з канонічною візитацією відвідав Владика Степан Меньок - Екзарх Донецько-Харківського Екзархату.

 

 

В травні 2003 адміністратором парафії було призначено  о. Ігоря Пагулича, який виконує даний уряд до тепер.

 

 

В 2006 році міською радою Дніпродзержинська було відведено земельну ділянку  під будівництво храму Преображення Господнього. Впродовж  2007 року був виготовлений проект храму і отриманий дозвіл на будівельні роботи. На початку 2008 року дану територію  обгородили, а також провели електричну напругу.

 

Літом 2008р. був викопаний котлован під фундамент храму.

 

 

На цьому фото Ви бачите будівництво тимчасової каплиці, де парафіяни зможуть молитися у власному приміщенні.

 

На цій світлині Ви бачите вже освячення новозбудованої каплиці Благовіщення Пресвятої Богородиці eкзархом Донецько-Харківського Екзархату владикою Степаном на Вербну Неділю 12 квітня 2009 р. Б. за участю адміністратора парафії о. Ігоря Пагулича та інших отців Екзархату...

У парафії організована недільна християнська школа для дітей, де діти навчаються основ християнської віри та моралі.Також є Недільна школа для дорослих "Ази православія", у якій юнацтво та дорослі поглиблено пізнають правди віри: літургіку, Символ віри, Заповіді Божі, Святе Письмо та інше. Діє спільнота "Матері в молитві", які в особливий спосіб моляться за дітей. Нещодавно було створено й спільноту "Жива вервиця", яка, як маленька клітинка від цілого організму, належить до української філії Міжнародної Організації "Жива вервиця" і молиться разом зі своєю покровителькою Св. Філоменою за "Тріумф Непорочного Серця Діви Марії у всьому Світі та в нашій Батьківщині". Священику у його пастирському служінні допомагають три катехити, які отримали вищу релігійну катехитичну освіту.

Майбутній розвиток парафії багато залежить від будівництва нового храму Преображення Господнього, де буде можливість не тільки молитися у своєму храмі, але також успішно проводити душпастирську діяльність.

Конкурс "Моя парафія"

Редакція ж-лу «Патріярхат» започаткувала конкурс «Моя парафія», щоби привернути увагу до тої малої цеглини - парафії - яка стоїть в основі будівлі всієї Церкви. Міцна парафія - це міцна єпархія, міцна Церква. Конкурс має на меті стати спонукою ближче придивитися до тієї спільноти разом з якою Ви предстоїте перед Богом, нагодою підказати іншим інформацію про те, якими особливими дорогами громада йде до Бога, поділитися з іншими ідеями, здобутками, запропонувати взірець для наслідування, підштовхнути до діяльності. Крім цього, чим краще ми знатимемо одні одних, чим більше усвідомимо, що ми не поодинокі острівці, а творимо сильну мережу, тим впевненіше зможемо почуватися перед лицем небезпек, іноді невдач, подвоїмо свої радощі одні за одних і розділимо навпіл смуток.

Цей конкурс - нагода пізнати один одного; а стаття - спосіб нагадати нам усім про те, що ми різні, ми особливі кожен по-своєму, але ми вірні однієї Церкви, незалежно від того на якому континенті живемо, зібрані довкола Христа Ісуса - осердя нашого особистого і спільнотного існування.

Кожна історія парафії є цінним вкладом у загальну історію Церкви, тому даймо сучасникам і нащадкам словесний і фотопортрет того осередку, який творить нас, по крові чужих, рідними в Бозі.

Ваша стаття (не більше 10 000 знаків) мала б розповісти усім нам про: історію храму та громади, визначні постаті, які до неї належали чи належать, теперішній стан парафії її діяльність та особливості.

Надіслані Вами текстові та фотоматеріали ми розміщуватимемо на інтернет-ресурсах нашої Церкви й публікуватимемо на сторінках журналу. Найоригінальніші статті нагороджуватимуться!!!

Свої нариси та статті прохання надсилати на електронну адресу редакції: patriyarkhat@gmail.com, або на поштову адресу: ПАТРІЯРХАТ» Україна, м. Львів 79000 пл. Св. Юра, 5

Джерело:

Патріархат

Христос Воскрес! - Воскресне Україна!

Христос Воскрес!
Вітаємо всіх відвідувачів нашого парафіяльного блогу
зі світлими Великодніми святами!
Сердечно бажаємо Вам правдивого щастя, міцного здоров`я,
наснаги у носінні щоденних хрестів вслід за Спасителем, а також ВІРИ - НАДІЇ - ЛЮБОВІ!
З повагою і любов`ю катехит парафії Леонід та парафіяни.

28 БЕРЕЗНЯ 2010 РОКУ НЕДІЛЯ КВІТНА. ВХІД ГОСПОДНІЙ У ЄРУСАЛИМ

28 БЕРЕЗНЯ 2010 РОКУ НЕДІЛЯ КВІТНА. ВХІД ГОСПОДНІЙ У ЄРУСАЛИМ

28-03-2010
Коротка історія

Празник торжественного в'їзду Ісуса Христа до Єрусалима належить до найдавніших празників у Східній Церкві. Свідчення про його святкування сягають III століття. Святкування цього празника почалося в Єрусалимі і невдовзі стало празником усієї Східної Церкви.

Сильвія Аквітанська у щоденнику свого паломництва святими місцями детально описує, як відбувався цей празник у Єрусалимі в IV столітті. Там читаємо, що вірні Єрусалима щорічно намагалися наново переживати подію Христового в'їзду до Єрусалима так, як вона відбулася перший раз. У Квітну неділю, після ранішніх відправ у храмі Божого Гробу, вірні збиралися близько першої години пополудні на Оливній Горі коло церкви Христового Вознесення. Сюди приходив єпископ з дияконами, і коли збирався народ, співа ли різні гімни і псалми та читали зі святого Євангелія про подію Христового в'їзду до Єрусалима. Приблизно через дві години, коли вже всі зійшлися, починався величавий похід-процесія в сторону Єруса лима. Під час процесії і старші, й діти, несучи пальмові чи оливкові галузки співали гімни і псалми, що закінчувалися окликами: "Благословен, хто йде в ім'я Господнє". Похід замикав єпископ із своїми поміч никами. І він, подібно як Христос, їхав на осляті. Процесія ішла через місто аж до храму Божого Гробу. Торжество закінчувалося відправою вечірні.

У VII сторіччі різні церковні письменники, наприклад, Андрій Критський, Косма Маюмський, Йоан Дамаскин, Теодор і Йосиф Студити, уклали стихири й канони на цей празник. Квітна неділя, хоча належить до великих Господських празників, не має ані перед - ані попразденства в церковній службі, бо її святкують у часі посту.

У VI-VІІ століттях цей празник перейшов до Західної Церкви під назвою Пальмової неділі. У цей день на Заході практикували організовувати процесії з пальмовими віттями. Посвячені пальми зберігають аж до Попільної середи наступного року. Тоді їх спа люють і попелом посипають в середу голови на знак покути.

Квітна неділя в наших богослужбових книгах має такі назви: "неділя Ваїй", Цвітна, Цвітоносна і Цвітоносія", а в народі ще: "неділя Шуткова, Вербна чи Вербниця". Усі ті назви пов'язані із звичаєм благословляти й роздавати того дня в церкві пальмові чи оливкові галузки. Через брак пальмового чи оливкового віття в нашій країні ми маємо прадавній звичай використовувати гілки лози чи верби, бо вони навесні найшвидше розвиваються.

Тропар та кондак

Тропар, глас 1: Спільне воскресення перед твоїми страстями запевняючи, з мертвих воздвигнув ти Лазаря, Христе Боже; тим-то й ми, як отроки, знамена перемоги носячи, тобі, переможцеві смерти, воскликуємо: Осанна в вишніх, благословен, хто йде в ім'я Господнє.

Слава: Тропар, глас 4: Погребавши себе разом з тобою через хрещення, Христе Боже наш, сподобилися ми безсмертної жизні через твоє воскресення і, заспіву ючи, кличемо: Осанна в вишніх, благословен, хто йде в ім'я Господнє.

І нині: Кондак, глас 6: На престолі на небі, на жереб'яті на землі тебе носять, Христе Боже; ангелів хваління і дітей оспівування прийняв ти; вони кликали до тебе: Благословенний ти, що йдеш Адама призвати.

Послання святого апостола Павла до Филип'ян 4, 4-9

Браття, радуйтеся завжди в Господі, і ще раз кажу, радуйтеся. Лагідність ваша нехай буде знана всім людям. Господь близько. Ні про що не журіться, але в усьому молитвою і молінням з благодаренням висказуйте ваші прохання до Бога. І мир Божий, що перевищає всякий ум, нехай збереже серця ваші і розуміння ваші у Христі Ісусі. А наостанку, брати мої, все, що є істинне, що чесне, що праведне, що пречисте, що любе, що доброхвальне, коли яка чеснота, коли яка похвала, це роздумуйте. Чого і навчилися, і прийняли, і почули, і виділи в мені, те творіть, і Бог миру буде з вами.

Євангеліє від Івана 12, 1-18

Перед шістьма днями до Пасхи прийшов Ісус у Витанію, де був Лазар умерлий, що його воскресив з мертвих. Справили Йому там вечерю, і Марта служила, і Лазар був один з тих, що возлежали з Ним. Марія ж, узявши літру мира нардового, чистого, дорогоцінного, помазала ноги Ісусові й обтерла своїм волоссям ноги Його. Храмина ж наповнилася запахом масти пахучої. Сказав же тоді один з Його учнів, Юда Іскаріотський, що хотів Його видати: Чому мира цього не було продано за триста динаріїв і не роздано бідним? Сказав же він це не тому, що журився вбогими, але тому, що був злодій і мав калитку і носив те, що вкидали. Сказав же Ісус: Лишіть її, вона зберегла це миро на день Мого похорону. Бо бідних завжди маєте з собою, а Мене не завжди маєте. І довідалося багато народу з юдеїв, що Він там, прийшли не тільки ради Ісуса, але щоб і Лазаря побачити, що його воскресив з мертвих. Архиєреї ж врадили, щоб і Лазаря вбити, бо многі його ради відходили від юдеїв й вірували в Ісуса. А на завтрашній день багато народу, що прийшли на празник, почувши, що Ісус іде в Єрусалим, прийняли пальмове віття і вийшли Йому назустріч, і кликали, кажучи: Осанна, благословен хто йде в ім'я Господнє, цар Ізраїлів! Ісус же, знайшовши осля, сів на нього, як написано: Не бійся, дочко Сіонська, ось цар твій іде верхи, сидячи на молодім ослі. Цього ж спершу не зрозуміли Його ученики, але, коли Ісус прославився, тоді згадали, що це було писано про Нього і що це вчинили Йому. Свідчив же народ, що був передше з Ним, коли Він Лазаря викликав з гробу і воскресив Його з мертвих. Того ради і зустрів Його народ, бо чули, що Він вчинив це чудо.

Проповідь

Надходить хвилина, коли Ісус Христос має закінчити свою земну місію. Протягом трьох років він ходив по жидівській землі, оздоровляв хворих, воскрешав мертвих, творив багато чудес. В Ньому сповнилося все, що заповідали пророки про Спасителя тисячі років перед тим. 4000 літ гаряче бажали та ждали на Месію, щоб Він їх відкупив. Кликали до Неба: «Боже, відчини нам Небо, зішли Месію». Справді, можна було думати, що вся жидівська земля прийме Його за Свого Царя і Спасителя. Але не так сталось. Правда, Христос мав багато прихильників, бо люди бачили Його чуда та увірували, але і мав багато ворогів між книжниками і фарисеями. Тому що Христос відкривав їх фарисейство та злобу перед людьми. Вони бачили, що нарід іде за Ісусом Христом, шанує та почитає Його і це ще більше оздоблювало їх.

В суботу перед Квітною неділею, Ісус Христос воскресив Лазаря четвертого дня після його смерті, коли вже і тіло померлого розклалося, як це пише Святе Письмо. Тоді ще більше людей увірувало в Нього. Але і збільшилась ненависть фарисеїв, бо весь нарід йшов за Ісусом Христом. Фарисеї тоді зібралися на нараду, як Ісуса Христа убити.

В неділю рано Ісус Христос зі своїми учениками, пустився в дорогу, з Витанії до Єрусалиму. До Єрусалиму також громадно йшов жидівський нарід з цілого краю, щоб у святім місті і в Божім храмі відсвяткувати велике свято «Пасхи». Вони ставили собі шатра за містом, щоб мали де ночувати під час свят. Почувши, що Христос, чудотворець наближається до міста, вийшли Йому назустріч.

Тим часом, апостоли на наказ Ісуса, привели ослятко, на якім ніхто ще не їхав і дали його Ісусові, щоб Він міг тріумфально в'їхати на нім в Єрусалим.

І Ісус в'їжджає урочисто до Єрусалиму, а назустріч Йому виходить велике число людей, між ними і діти з оливними галузками та квітами в руках. А з грудей тисячі вибухає, наче грім, голос радості: «Осанна, благословен грядий». Одушевленню нема меж. Під ноги Месії сипляться квіти та галузки фігових оливних дерев. Радісний нарід скидає зі себе верхню одіж і нею встелює дорогу Спасителеві. Всі веселяться, всі радіють. Тільки один Ісус чогось невеселий. Невеселий, бо Він своєю Всевидючістю читає в їх серцях, серцях народу, цілу нещирість та облуду того оклику: «Осанна», який незадовго переміниться в дикий крик: «Розпни, розпни Його» (Пор. їв. 19. 6-15).

«І як приблизився Ісус, побачивши місто, заплакав над ним» (Лк. 19.41). Ісус Христос, Спаситель світу, Бог неба і землі заплакав над Єрусалимом. Три роки Він їх учив, чуда творив, а вони Його відкинуть. Нині кидали Йому під ноги одежу, а за кілька днів лишуть Його нагим на Хресті між небом і землею. Нині стелили Йому перед ноги сукна, щоб було м'якше Йому ступати, а за кілька днів зідруть з поранених плечей Його присохлу одежу. Нині витинають з дерев пальмові галузки, щоб Його привітати, як царя, а за кілька днів витнуть з тих самих дерев для Нього хрест. Нині раді Його повітати як царя, і царем своїм зробити, а за кілька днів вложать Йому на голову терновий вінець.

Фарисеям не сподобалося, як нарід і навіть діти, вітали Ісуса і співали Йому. Вони приступили до Ісуса і кажуть Йому: «Учителю, скартай своїх учнів і дітей, щоб так тебе не величали, бо таке величання належиться тільки пророкові. Цареві». Христос відповів їм: «Мені, як Богові, це належиться і коли б люди були такі невдячні, такі не закаменілі, і не дали б Мені тої відповідної слави, що Мені належиться, то кажу вам, що каміння, мертва природа, обуриться на це» (Пор. Лк. 19.39-40)

І так урочисто Ісус переїхав вулицями міста аж до самої святині. Тут зліз з осла, та увійшов в храм Божий. У свій храм, бо Він - Месія, Син Божий. А тут, в храмі, Христос знаходить, що люди влаштували собі велику торгівлю. З храму доносилися голоси, не лише людей, але і звірят. Він не міг дивитися на цю зневагу святого місця, не міг знести цієї зневаги, яку тим торгом у храмі наносили люди Богові. Це зневага Божого місця, самого Бога. Взяв Спаситель в руки нагайку і став виганяти торговців, поперевертав їм столи з грішми і сказав: «Мій дім - це дім молитви, а ви зробили його печерою розбійників». Коли вже вигнав торговців з храму, до Спасителя прийшли каліки, сліпі, хворі, і Він оздоровляв їх. В храмі учив до вівторка. Ввечері у вівторок, коли Христос відійшов з храму, більше не вернувся назад до святині. Христос покинув їх.

Так, як вітали Ісуса Христа в Єрусалимі, так і ми повинні вітати Його в нашій церкві. Декотрі можуть заперечити: «Нема серед нас Спасителя, нема Кого вітати». Як то нема? Та Він лишив своє Тіло і Кров, лишив Себе цілого. Той самий Спаситель, що урочисто в'їздив у Єрусалим, перебуває тепер на нашім престолі. Він, Бог Неба і землі, перебуває серед нас у Кивоті та очікує від нас почесті. Тепер щиросердечно скажіть, чи ви віддаєте ту почесть? Чи славите Його, як Він наказав? Він сказав: «Мій дім - це дім молитви» (Пор. Лк. 19.46). Як ви вислуховуєте Службу Божу? Не вистачить прийти до церкви, сісти і цілу годину нічого не робити, тільки дивитися на стіни, нудьгувати і ані слова до Бога не промовити. Не дивно, що декотрі до церкви не хочуть іти. Я сам би не хотів сидіти цілу годину і нічого не робити, тільки сидіти. Моліться - звертайтеся до Вашого Спасителя в Кивоті. Приходьте у церкву на розмову з вашим Богом в Кивоті. Моліться, бо «Мій дім - це дім молитви».

Певно ви обурюєтесь від того невірства, нещирості жидів і облуди того окрику: «Осанна», яким вони вітали Ісуса Христа в Квітну неділю. Це обурення не дивувало б мене, коли б нинішні християни, що краще розуміють справу спасіння, ніж жиди, поступали б інакше.

Але, ні! Ми грішники, що відбули великодню сповідь, впали на коліна перед Богом і просили милосердя, з жалем висповідались і Христос нам простив (постановили рішучу поправу), часто чинять і гірше від тих жидів. Він у Великий піст закликав нас до себе і прийняв до Божого синівства, хоч багато Його заклик проігнорувало. Бо скільки то людей не висповідались, з гріхів не встали, в гріхах готові вмерти. Христос нам дав ласку покаяння, то ж ми повинні бути вдячні Йому за це і користати з неї.

В Святім Причасті ми вітаємо вхід нашого Спасителя до наших сердець словами: «Осанна, слава Цареві, Володареві наших душ», подібно, як і жиди вітали Його в Квітну неділю. А що діється незадовго. Буденні заняття, лихе товариство, різні спокуси зменшують нашу вірність, нашу любов до Спасителя. Серце наше остигає до Нього чимраз більше і ми в кінці падаємо у гріх. «Розпни, розпни Його», - кричимо. Коли спокус не маємо, з нами все добре. Ми добрі християни. Та приходять спокуси і ми забуваємо про Бога. Христос забороняє нам піддаватись на спокуси. А ми однаково гріх цей любимо. Дуже схильні до нього. Приходить хвилина в якій сумніваємося, кого нам вибрати: Христа чи хвилеву приємність. Скільки то, як ті жиди, кажуть: «Геть Христа! На хрест Христа! Кесар - мій цар. Хочу держатись задоволень і розкошів світу. Кров Його нехай спаде на мене, на моє сумління. Христе, не зможеш мені це заборонити. Тебе не хочу». Як часто говоримо це Йому ми, що присягнули Йому на вірність, ми - Його діти, що вітали Його, як Царя, коли приймали Святе Причастя.

Коли ви висповідались, запричастились, то стали Божою Святинею, бо сам Бог перебуває в нас. Сам Христос прийшов до наших сердець і перебуває в них, як у святині. Але сказав Христос: «Мій дім - це дім молитви». Пам'ятайте, що ваше серце має лишитися домом молитви, домом Ісуса Христа! Все це пам'ятайте! Покиньте грішне життя. Встаньте з гробу гріха. Не змінюйте свого храму Божого на гніздо пристрастей гріха, щоб Христос вам не сказав: «Мій дім - це дім молитви, а ви зробили Його гніздом пристрастей грішних і домом злого духа».

Нехай ці благословенні лози, що сьогодні кожен освятить на Службі Божій, будуть для кожного з нас пересторогою перед гріхом. Тримайте лозу в хаті, як пам'ять про Бога. Нехай також пригадує вам нещирість, невірство і зраду жидів. А коли спокуса прийде, подивіться на лозу і скажіть: «Не буду зрадником, невірним подібно до жидів. «Осанна», - кликав я, коли висповідався і запричастився. «Осанна», - буду кликати аж до смерті і «Осанна», - буду співати Христові на віки в Небі». Амінь.

о. Василь Анин
"Сівач", березень 2010 Ч. 3 (126) рік 12


Для створення сторінки використано такі видання:

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;
Збірник проповідей "Сівач".

Джерело: www.ugcc.org.ua

ДРУЖНІЙ ЛИСТ БЛАЖЕННІШОГО ЛЮБОМИРА ДО БОГОПОСВЯЧЕНИХ ОСІБ УГКЦ

Преподобні ієромонахи, брати і сестри,

члени спільнот богопосвяченого життя!

На початку цього 2010 року, який проголошений Синодом Єпископів нашої Церкви Роком християнського покликання з особливим наголосом на покликанні до богопосвяченого життя, а особливо у цей день, коли Вселенська Церква звертає увагу, власне, на членів спільнот богопосвяченого життя, бажаю сердечно привітати вас і промовити до вас у цьому листі своє слово. Адже, як вже було згадано у Пастирському посланні до всіх вірних нашої Церкви, опублікованому кілька днів тому, богопосвячені спільноти посідають дуже важливе місце у житті Церкви.

Роздумуючи над станом богопосвяченого життя в Україні, в нашому Верховному Архиєпископстві (але абсолютно не бажаю обмежуватися лише цією територією), на перший погляд видається достатнім розглянути останні 20 років, той час, упродовж якого наші спільноти мали можливість реєструватися та існувати. Однак це не справедливо, бо посвячене Богові життя у чернечому стані сягає своїм корінням тих часів, коли свідчити Христові, особливо в такому стані, було вкрай небезпечно. Йдеться про тих, хто почав свій монаший подвиг ще перед ліквідацією нашої Церкви і передав полум'я богопосвяченого життя наступному поколінню; а також про тих, хто не завагався прийняти Божий поклик у роки переслідування.

Із перших, так би мовити, наших духовних старців, правдоподібно, вже мало живих, можливо, їх залишилося всього декілька осіб. Ми, дорогі у Христі, повинні щиро їм подякувати за те, що вони не відмовилися від свого покликання і, незважаючи на великі труднощі та життєву небезпеку, жили ним і передавали молодшим. Разом з тим, треба належно вшанувати тих, хто вже відійшов у вічність, піти на їхні могили і помолитися.

Стосовно молодших богопосвячених осіб, які прийняли Боже запрошення у часи підпілля, також попри загрозу поплатитися за це життям чи зазнати великих терпінь, то і їм треба висловити велику подяку. Усім вам, дорогі ієромонахи, брати і сестри, низький уклін за вашу відвагу, за вашу готовість піти за голосом Ісуса, навіть тоді, коли це було не менш небезпечно і страшно, як у Його Страсний тиждень.

Хочу привітати також тих, хто вже в останнє 20-річчя вступив до монаших спільнот, долучився до їхнього життя, прийняв це Боже запрошення, може, в зовнішньо далеко сприятливіших обставинах і менш небезпечних, але все ж таки нелегких. Отож, усіх вас, старших і молодших, сердечно вітаю.

З часу легалізації нашої Церкви богопосвячене життя на території України розвивалося та зміцнювалося. Особливо маю на думці останні шість років, упродовж яких наші богопосвячені особи спільними зусиллями проводили конференції і собори, намагаючись краще пізнати зміст та суть свого покликання, розглянути це питання з історичної, а насамперед біблійної та богословської точок зору. Не буду зупинятися на цьому, бо все це зафіксовано у друкованих виданнях, які закликаю вас знову уважно прочитати. Бажаю, радше, поділитися з вами поглядами на певні речі, що стосуються щоденного життя у монастирі.

І Заохочення до чернечого життя

У зверненні до всіх вірних нашої Церкви я старався представити вірним нашої Церкви, її духовенству та мирянам, як ми всі повинні дбати про покликання до богопосвяченого життя. Зокрема там було вказано, що таке життя народжується в родинах, до нього заохочує церковна громада чи парафія, йому сприяє священнослужитель, його підживлюють різні християнські товариства, насамперед молодіжні. Та у цьому листі хотів би звернути увагу саме на ваше завдання у розпізнаванні, плеканні та зміцненні покликань. Йдеться не про рекламу чи пропаганду, а радше про надзвичайно важливе свідчення, яке допомагає душам людей знайти дорогу до монастиря, до здійснення свого покликання як богопосвячених осіб.

Поясню спершу, чому реклама чи пропаганда є недоречною. Пригадую, як у 50-60-х роках минулого століття в одній Церкві у США була розгорнута широка кампанія для заохочення молодих людей, хлопців і дівчат, вступати до монастирів. А відбувалася вона у світський спосіб: у різних публікаціях і виступах представляли, у яких мальовничих місцевостях розташовані монастирі та як зручно в них мешкати, а також що людина, яка вступає до монастиря, може розраховувати на те, що здобуде освіту, зокрема вищу, що побуває у багатьох країнах, наприклад завдяки участі у наукових конференціях, що зможе, і на це тоді дуже звертали увагу, розвиватися як особистість, - одне слово, використовувати покликання до богопосвяченого життя для самореалізації. Внаслідок такої широкої пропаганди монастирі були переповнені, але невдовзі, точніше після Другого Вселенського Ватиканського Собору, вони спорожніли. Заманені до спільнот земними благами, молоді люди розчарувалися. Вони зрозуміли, що суть життя, а особливо богопосвяченого, полягає не у земних благах. На жаль, треба сказати, що ще й сьогодні та Церква в Америці відчуває брак покликань.

Не можна, одначе, заперечувати, що і наша Церква в Україні пережила подібну кризу на початку 90-х років минулого століття. Тоді монастирі відновили свою діяльність і до них почало вступати багато молодих людей. Кількість новиків вимірювалася десятками. Як з'ясувалося, їхньою мотивацією не завжди було справжнє бажання відповісти на Боже запрошення, виконувати Божу волю. Вони часто шукали певних зовнішніх благ, вигоди, безпеки чи захисту, а тому душе швидко відпали. Сьогодні, натомість, до монастирів вступають одиниці. Але це, можливо, краще, бо люди приходять заради Ісуса, а не, як в народі кажуть, задля хліба куса. У наших богопосвячених спільнотах залишаються ті, хто справді відчув бажання служити Богові.

Тепер, дорогі брати і сестри, хотів би докладніше описати спосіб, як заохочувати молоді покликання. Може, хтось думає, що йдеться про особливі методи чи заходи, які допомогли б привести людину до монастиря. Ні! Використання їх було б повторенням помилок минулого. Найкращий, можливо, єдиний спосіб - це приклад вашого життя. Для того щоб виявити красу богопосвяченого життя, потрібно почуватися щасливим у своєму покликанні, - щасливим від того, що можна служити Богові та ближнім у такий спосіб. Ніщо так не відштовхує, не відлякує молоду людину, як нещасна у своєму покликанні богопосвячена особа, яка представляє цей стан як тяжкий хрест, що його вона має нести. Навпаки, якщо молода людина почує щирі слова з вуст богопосвяченої особи, що вона ніколи не пошкодувала через обраний життєвий шлях - це справді є для тої молодої людини переконливим прикладом. Отже, приклад життя богопосвяченої особи дуже важливий і в багатьох випадках вирішальний.

Разом з тим слід наголосити, що богопосвячені спільноти повинні старатися представляти своє життя, свій стан іншим вірним, щоб церковний загал знав і розумів специфіку їхнього покликання. Адже кожне згромадження, кожний чин має свої особливості, своє певне завдання, свій спосіб діяльності всередині нашої громади і здійснення свого релігійного, молитовного життя - свою харизму. Всі спільноти повинні докладати зусиль, щоб вони були відомі не тільки в найближчій околиці, не тільки у певному регіоні, а для великого кола людей. Це потрібно для того, щоб ті, хто відчуває Господнє покликання, розуміли на підставі досвіду і прикладу самих богопосвячених осіб, як виглядає життя у тому стані.

II Час підготовки до чернечого життя

Дотепер ми розглядали різні аспекти того етапу життя людини, яке передує можливому вступу до якогось чину, згромадження чи світського інституту богопосвяченого життя. А тепер хочемо звернути увагу на процес виховання покликань, що відбувається вже всередині певного монастиря. Зазвичай кожна богопосвячена спільнота має свої випробувані та затверджені Церквою правила, за якими вона приймає нових членів. Переважна більшість спільнот має такі ступені: на першому людину називають "гість", на другому - "кандидат", на третьому -"новик", четвертий ступінь відповідає періоду складання тимчасових обітів, а останнім ступенем є зобов'язання залишитися у монастирі на все життя, яке називається періодом після складання вічних обітів, або одержання схими (у монастирях традиційного формату).

У наших богопосвячених спільнотах кожен із цих періодів звичайно має якийсь точно означений час. Однак, на мою думку, під час цього, безумовно тривалого і складного, періоду потрібно виявляти певну гнучкість, тобто не дотримуватися сухо приписаного часу, для прикладу одного року і одного дня. Такі вказівки щодо тривалості краще вживати як мінімальний час, тобто не менше цього періоду. Процес справжньої підготовки до богопосвяченого життя - це не вивчення якихось фактів, не накопичення певної інформації, що ставить собі за мету навчальний заклад (за певну кількість років потрібно набути достатньо знань у певній галузі). Тут йдеться про переродження душі, а це в різних людей забирає різну кількість часу. Тому треба, з одного боку, зважати на припис, побудований на досвіді, а з другого - почуватися настільки вільними, щоб дати можливість кожному дозріти до потрібного рівня. Ми не можемо застосовувати до людини законів механіки, як скажімо, до автомобіля, про якого можемо стверджувати, що за певної швидкості він прибуде до певного пункту за такий-то час або що після певної кількості проїханих кілометрів потребуватиме більшого чи меншого ремонту. Людина - це живе, органічне єство: ми можемо лише припустити, беручи до уваги різні відхилення, за який період у ній відбудуться зміни. Якщо не зважати на ці обставини, то часто стається так, що людина, яка потребує більше часу, або покидає монастир, або залишається нещасливою, недостатньо переміненою, а пізніше немовби містить за цей недостатній розвиток.

Як прикро бачити прохання звільнити когось з вічних обітів. Та інколи цього не можна уникнути, якщо справді в людині не відбулася достатня внутрішня переміна, щоб вповні жити тим ідеалом, до якого вона покликана.

III Місце підготовки до чернечого життя

Багато спільнот мають добрий звичай запрошувати охочих хлопців чи дівчат до монастиря на декілька днів, може навіть на цілий тиждень, щоб ті могли зблизька подивитися на чернече життя, виконуючи денну програму молитви та праці. Якщо ці запрошені молоді люди заявлять про своє бажання пристати до спільноти, тоді їх відсилають до новіціату. Що таке новіціат? Це більша чи менша група кандидатів до чернечого життя, які живуть відокремлено від усіх інших членів згромадження і перебувають під опікою наставника. Вони дотримуються точно приписаний розпорядку дня, який складається із молитви, навчання та праці. Не маю наміру докладно описувати життя в новіціаті, бо всі ви цей період особисто пережили, бажаю лише звернути вашу увагу на певні труднощі, пов'язані з такою, хоч і традиційною, але не вповні виправданою формою підготовки кандидатів.

Новіціат - це невеличка частина монастиря, в якій панує майже ідеальний порядок, кожна хвилина розписана, кожна потреба новика точно передбачена та задоволена. Новіціат можна влучно порівняти з теплицею, де, навіть серед найлютішої зими, ростуть прекрасні квіти. В додатку цією групою опікується і наглядає за нею особа, яка повинна бути ідеальним втіленням всіх монаших чеснот та добрим педагогом. В чому ж тут проблема? У новіціаті бракує контакту з дійсністю. Новик чи новичка, належно закінчивши цей період своєї чернечої формації, вливається у властиве життя монастиря, яке не є так ідеально упорядковане, як в новіціаті, а члени спільноти, як звичайні люди, намагаються розв'язувати проблеми щоденного життя, спілкування, духовного зростання, щоб належно здійснити своє покликання і стати святими. Для пересічної молодої людини перехід із новіціату до властивого монастиря може стати справжнім шоком. Щасливий той, хто здатний це перебороти, але для багатьох наслідки є прикрими, майже трагічними, бо призводять до розчарування. Далеко кращим і більш природним є включення новиків чи новичок до життя монастиря, в якому вони пізнають чернече життя і вчаться долати різні кризи в конкретних, нормальних обставинах, подібно до дітей, які виростають поруч зі своїми батьками та бабусями і дідусями. Такий спосіб одразу відкриває очі на справжні труднощі щоденного життя, гартує дух до боротьби з різного роду кризами та спокусами. Звісно, що і тут повинен бути духовний вчитель, до якого новики можуть завжди звернутися і просити про допомогу.

Така моя пропозиція породжена бажанням, щоб процес внутрішньої переміни, про який було згадано вище, відбувався більш природно та послідовно, без зайвих штучних форм. Прошу над цим поміркувати.

IV Цінність монашого подвигу

У класичній літературі чернече життя часто називають подвигом. Подвиг - це змагання, боротьба задля досягнення певних ідеалів, у випадку християнського чернецтва -радикального сповнення Божих заповідей. Щодо корисності такої боротьби для самої богопосвяченої особи, то вона є зрозумілою, бо це шлях людини до Бога, до святості. Яке ж добро приносить богопосвячене життя християнській спільноті?

Кажемо, що чернече покликання - це Божий дар для спільноти. А якщо він Божий, то дуже цінний. Звернемо увагу лише на один аспект чернечого подвигу, який робить його таким цінним для спільноти. Це свідчення Христові. Значна частина людей, навіть ті, яких ми вважаємо мудрими, досвідченими, думають, що багато із того, що Ісус навчав і заповідав своїм учням як життєвий шлях, є дуже піднесеним, шляхетним, але неможливим для здійснення. Для прикладу, такі люди вважають, що в людських стосунках не можна уникнути суперечок, ненависті, зневаги людських прав. Інший приклад: для доброго життя людині потрібно вельми багато земних благ, а згадана вище можливість почуватися щасливим, незважаючи на будь-які життєві обставини, вважається цілком нереальною.

Богопосвячені особи є живим доказом, що блаженства, про які Господь говорить у своїй Нагірній проповіді, і кожне з яких, на перший погляд, цілком суперечить людському добробуту, насправді є найкращою його запорукою, а терпіння, що було невід'ємною частиною життя Ісуса Христа - це шлях до воскресіння. Багатьом людям така Божа логіка цілком не вкладається в голові, однак свідчення чернечого життя є особливим доказом того, що Божі заповіді не тільки що можливі для виконання, а є також шляхом до внутрішнього миру і джерелом щастя вже на землі. Однак тут обов'язковою умовою є те, що богопосвячена особа цілковито має віддаватися своєму покликанню.

V Місійність у чернечому житті

Слово "місія" вживають у різних значеннях. Узагальнюючи семантичну різноманітність цього поняття, скажу, що це передавання іншим Божої правди і Божих дарів. Це справжнє посланництво: Бог-Отець посилає Сина, а Син посилає апостолів. Останні - це Церква, в якій кожний член має обов'язок ділитися з іншими тими дарами, якими Небесний Отець його обдарував. У тому посланництві важлива роль відведена богопосвяченим особам, ченцям і черницям. Оскільки місійна діяльність може відбуватися у різних формах, кожна спільнота повинна застановлятися, як може ділитися Божими дарами, в монастирі чи поза ним, для віруючих чи невіруючих, в країні чи за її межами. Той, хто не бачить можливості чи потреби такого ділення, є немовби засохлим дерево, що стоїть, але не приносить плоду. Тому прохаю вас, дорогі ченці й черниці, присвятити цьому питанню належну увагу і подумати, як найкраще ваша спільнота може здійснювати таке особливе посланництво.

Заключне слово

Дорогі брати і сестри, ієромонахи, ченці, черниці, які здійснюєте своє богопосвячене життя у законних спільнотах. Це своє слово до вас я назвав дружнім листом, а не пастирським посланням, бажаючи поділитися з вами думками, які можуть стати приводом для дискусії, вимагають серйозного осмислення і які можна прийняти або відкинути. Не хочу вам насаджувати нічого з того, що не є авторитетним навчанням святої Церкви, але звертаюся до вас із пропозиціями, породженими досвідом багатьох спільнот упродовж довгих років існування Церкви. Тому прошу вас серйозно поставитися до вищезгаданих тем. Вони певною мірою перегукуються із тим, що було сказано до загалу нашої Церкви. Це зумовлено моїм бажанням, щоби ви, ті, хто живе богопосвяченим життям, розпочали діалог із церковною громадою. Бо питання покликань, виховання і свідчення, чи навіть місійної діяльності, сьогодні дуже цікавить і турбує нашу Церкву. Тепер ви самі повинні взяти на себе відповідальність, щоби представити себе належно церковній спільноті. Подумайте, в який спосіб це найкраще робити, як підійти до справи так, щоб отримати позитивний відгук, відповідь з боку вірних нашої Церкви, чи то духовенства, чи то мирян. Шукайте способів нав'язати цей контакт, не тільки теоретично, немовби здалеку, а дайте справді відчути церковній спільноті, що ваше існування є надзвичайно важливим. У народі, на загал, вас поважають і напевно бажають вам добра, однак люди мають бути краще поінформованими, вповні переконаними у важливості вашого існування, буття та вашої діяльності.

З такими думками закінчую цей лист і поручаю вас особливій опіці й заступництву тих монахів, які упродовж історії рідного народу і нашої Церкви просвітилися святістю, здійснили своє покликання гідно та прекрасно і навіть своїм мучеництвом довели свою любов до Бога і до ближнього. Однак особливо хочу поручити вас Пресвятій Богородиці, нашій Небесній Матері. Нехай Вона опікується вами, що Вона, звичайно, й робить, як добра Мати. Важливо, щоб ви були свідомі цієї материнської опіки. Я також молюся за вас і бажаю вам многих Божих благодатей.

Благословення Господнє на вас!

Київ, 14 лютого 2010 року Божого,
празник Стрітення Господа і Бога нашого Ісуса Христа
+ ЛЮБОМИР
http://www.osbm.in.ua/ukr/news/488