“Нехай не збідніє рука тих, хто жертвує на Божий храм!” Ви також можете стати співтворцями храму!

понеділок, 31 січня 2011 р.

31.01.2011р. Б. / Прихожанки Храму св. Вмц. Катерини в Чернігові моляться за арештованих «тризубівців»

ЖІНОЧА СІЧ

Прихожанки Храму св. Вмц. Катерини в Чернігові завжди проявляли свою громадянську активність. І не могли вони залишитися байдужими, коли дізналися про те, що за надуманими звинуваченням в країні почались масові арешти і затримання патріотично налаштованої молоді, численні порушення Конституції і законодавства по відношенню до затриманих.


Бажаючи підтримати і самих затриманих членів “Тризубу” імені Степана Бандери, і їхні родини, прихожанки моляться за них. Жінки у своїх щоденних молитвах згадують як своїх близьких людей тих, кого зараз переслідують тільки за те, що вони намагаються бути українцями в Україні.


Прес-служба ВО "Жіноча Січ"


Джерело:


ЖІНОЧА СІЧ





репресії

Генеральному прокурору України В. Пшонці


Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачовій




Заява адвоката


Високоповажні адресати цієї заяви!


Разом з нею направляю Вам Звернення Лабайчука Василя Івановича, який наразі примусово утримується в Ізоляторі тимчасового тримання в м. Запоріжжя за адресою вул. Верхня, 2.


В. Лабайчук був фактично викрадений зі свого села Красносільці Збаразького району Тернопільської області 9 січня 2011 року. Невідомі особи протизаконно позбавили його волі утримували у такому стані понад добу. Лише 11 січня 2011 року було складено протокол, де записано, що затримання відбулося в м. Івано-Франківську.


Нижче підпису В. Лабайчука в протоколі затримання особа, яка склала протокол, протизаконно додрукувала такий текст: «Про затримання Лабайчука В.І. затриманий просив нікого не повідомляти»


19 січня 2011 р Постановою Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 19 січня 2011 р. про обрання запобіжного заходу Лабайчуку Василю Івановичу було обрано запобіжного захід – тримання під вартою. Це відбулося без присутності як самого В. Лабайчука, так і його адвоката.


З 9 по 24 січня 2011 року В. Лабайчука утримували в жахливих умовах різних приміщень МВС у містах: Збаражі, Тернополя, Івано-Франківська, Запоріжжя.


Зокрема, він був позбавлений білизни, предметів особистої гігієни, і їжу отримував не кожного дня.


У провину В. Лабайчуку ставлять таке:


«Своими действиями Лабайчук В.И. совершил преступление, предусмотренное ч.2 ст. 296 УК Украины – хулиганство, то есть грубое нарушение общественного порядка по мотивам явного неуважения к обществу, сопровождаемое особой дерзостью, совершенное группой лиц».


Насправді, як свідчать матеріали справи, В. Лабайчук зафіксував на відеокамеру момент, коли патріотично налаштовані молоді люди на знак протесту проти протизаконної пропаганди сталінізму в України здійснили політичну акцію спиляння голови бюсту кривавого диктатора Сталіна, що його всупереч чинному в Україні законодавству та нормам суспільної моралі встановлено в подвір’ї Запорізького обкому КПУ.


Разом з цим В. Лабайчука двічі доправляли до приміщення СБУ в Запоріжжя, особи, з числа працівників СБУ, допитували В. Лабайчука, намагаючись отримати відомості його причетності до якихось міфологічних «терактів». При цьому до нього застосовувалося психічне та фізичне насильство: залякування, спричинення фізичного болю шляхом занадто щільного замкнення наручників, заламування рук, залишення в позі, яка спричиняє біль на тривалий час, образи та моральні приниження тощо.


Спеціальною постановою одного з заступників Міністра ВС України для розслідування факту відпилу голови бюсту кривавого диктатора Сталіна 13 січня 2011 року була створена спеціальна слідча група, до якої увійшли досвідчені фахівці з Києва, Івано-Франківська, Запоріжжя. Вмотивовано, це було «необхідністю проведення у короткий строк великого обсягу слідчих дій».


На мою думку та на думку численних фахівців криміналістів, те, що вчинила патріотична молодь, не заслуговує на кваліфікацію «хуліганство, вчинене групою осіб». Є очевидним, що протизаконною є саме пропаганда сталінізму.


З цього огляду, не можу не погодитись з висловом Президента В. Януковича з цього приводу, який був зроблений в ході спільної прес-конференції президента України з прем'єр-міністром Канади Стівеном Гарпером 25 жовтня 2010 року. «Ми завжди засуджуватимемо той режим сталінський, який в ті роки скоїв цей злочин», - сказав В. Янукович.


Нагадаю, що хуліганство – злочин проти громадського порядку. Громадський порядок встановлюється законами, суспільною згодою та культурними традиціями.


Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» засуджує сталінізм, як злочин, те ж саме робить публічно перша особа держави – президент. Молоді патріоти постають проти пропаганди злочину, але їм намагаються інкримінувати «хуліганство» й до вироку суду кидають за ґрати, ніби якихось небезпечних злочинців.


Де ж тут логіка?


Можливо, молоді люди спричинили якусь шкоду майну КПУ, але поміщення їх за ґрати, катування, є неприйнятними з кожного огляду.


Насправді це виглядає як покарання за політичні переконання, а отже - як політичні репресії.


Прошу високоповажних адресатів цієї заяви в межах закону та власної компетенції здійснити зусилля з метою припинити протизаконні дії проти В. Лабайчука та інших осіб, причетних до акції спиляння голови бюсту Сталіна.


В першу чергу прошу звільнення цих людей з-за ґрат.


Додаток: Звернення В. Лабайчука


З повагою, - Віктор Ніказаков, адвокат, захисник В. Лабайчука


29.01.2011


Джерело:


ЖІНОЧА СІЧ

суботу, 29 січня 2011 р.

29.01.2011р. Б. / «Річниця сайту парафії Преображення Господнього м. Кам'янського...»

Сайт

Річниця сайту парафії Преображення Господнього м. Кам'янського... Отже, якось воно вже в нас так повелося, що всі новини, які стосуються парафії та парафіяльного життя (за малими виключеннями) викладаються, переважно, заднім числом. Так оце й з річницею сайту вийшло, що річниця була вчора, а нині лише згадав про неї. Врешті, позаяк святкувати нічого, то, принаймні, можна зробити підсумок роботи сайту та проаналізувати всі недоліки чи похибки. Можна було б і святкувати, якби нашого веб-майстра "лівоохоронні органи" не посадили у в'язницю і він встиг дописати новий сайт, про який ми не раз вже згадували, а так можемо хіба помріяти про новий сайт, з його гарним виглядом та багатством функціональних можливостей для відвідувачів. Але загалом є ще й інший бік сайту, про який варто було б подумати, а саме - внутрішнє наповнення та його зміст.


І позаяк нам з Вами, любі у Христі, відвідувачі, так і не вдалося налагодити двостороннього зв'язку, щоб мати нагоду вислухати Вашу конструктивну критику сайту, поради та побажання відносно духовного змісту тих статей чи файлів, які становлять для Вас відповідну цінність. Всі листи, які Ви надсилали на емейл: katolik@meta.ua - ми одержали, але надіслані через форму: "Запитуйте - священик (катехит) відповідає" на превеликий наш жаль, погубились, бо чомусь до нас надходили лише ось такі знаки: "????? ??? ????????" Інша проблема, це розділ сайту: "СВЯТІ української нації", який так і лишився в стані розбудови, бо забракло в нас достатньої інформації (бо той мізер, який ми нашкребли в нетрях тенет, не вартий викладу на сайт) на кожного конкретного Святого (Святу) чи Мученика (Мученицю), найбільш гостро відчувається брак інформації для Блаженних новомучеників за віру...


Є ще одна, доволі болюча, проблема, це - брак новин і статей про життя і діяльність, власне, самої парафії та її складових, як то: спільнота "Матері у молитві", "Дитяча Недільна Школа", дитячий хор "Світанок" та (мого мертвонародженого дитяти) спільнота "Жива вервиця". Ця проблема болюча ще й тим, що її, найближчим часом, не вдасться бодай якось виправити чи покращити, бо нема кому в нас про те все писати, виразно відчутний брак кореспондентів у парафії. А щодо Вашого, покірного слуги (парафіяльного сторожа), то в нього, окрім великих планів та бажання змін, немає фізичних можливостей все те втілити в життя. Незабаром, тобто 1 лютого, йому світить чергова операція на хребті і, відповідно, сайтом (пару тижнів чи більше), теж нікому буде займатися...


Парафіяльний сторож р.Б. Леонід.




Нижче подається річна, статистична інформація про Вас, відвідувачів нашого сайту і можливо, це буде для Вас цікаво:




Лічильник

Current Country Totals From 28 Jan 2010 to 19 Jan 2011


Ukraine (UA) 21,278


Russian Federation (RU) 2,519


United States (US) 1,011


Norway (NO) 254


Belarus (BY) 183


Spain (ES) 182


Italy (IT) 171


Poland (PL) 149


Iceland (IS) 145


France (FR) 130


Portugal (PT) 105


Germany (DE) 102


Kazakstan (KZ) 97


Canada (CA) 94


Moldova, Republic of (MD) 80


Czech Republic (CZ) 73


Israel (IL) 62


Lithuania (LT) 60


Georgia (GE) 55


Estonia (EE) 36


United Kingdom (GB) 32


Armenia (AM) 30


Brazil (BR) 29


Bulgaria (BG) 28


Latvia (LV) 28


Australia (AU) 17


Europe (EU) 16


Belgium (BE) 16


Romania (RO) 15


Greece (GR) 15


Turkey (TR) 14


Serbia (RS) 14


Ireland (IE) 13


Slovakia (SK) 13


Austria (AT) 13


Azerbaijan (AZ) 13


Sweden (SE) 9


Croatia (HR) 8


Netherlands (NL) 7


Argentina (AR) 7


Mexico (MX) 6


Denmark (DK) 5


Hungary (HU) 5


Senegal (SN) 5


United Arab Emirates (AE) 3


India (IN) 3


New Zealand (NZ) 3


Kyrgyzstan (KG) 3


Holy See(Vatican City State)(VA)3


Iran, Islamic Republic of (IR) 2


Switzerland (CH) 2


Costa Rica (CR) 2


Finland (FI) 2


Tajikistan (TJ) 2


China (CN) 2


Macedonia (MK) 1


South Africa (ZA) 1


Jordan (JO) 1


Mongolia (MN) 1


Bosnia and Herzegovina (BA) 1


Qatar (QA) 1


Monaco (MC) 1


Turkmenistan (TM) 1


Slovenia (SI) 1


Korea, Republic of (KR) 1


Luxembourg (LU) 1


Colombia (CO) 1


Philippines (PH) 1


Libyan Arab Jamahiriya (LY) 1


Джерело:


Переглянути географію та статистику відвідувань парафіяльного сайту

пʼятницю, 28 січня 2011 р.

28.01.2011р. Б. / Антихристиянські фобії у Європі (і не тільки)

ХРИСТИЯНОФОБІЯ

Німецька Асоціація Католицьких Підприємців (BKU) виступила з критикою "тенденції до переслідувань і дискримінації" християн. "Християни зараз найбільше переслідувана релігійна група", - звернула увагу в Берліні голова асоціації Марі-Луїза Дотт.


Вона висловила занепокоєння тим, що в Німеччині та інших європейських країнах відчутні "антихристиянського фобії", що виявляється у багатьох дрібницях.


Як приклад, вона навела шкільний календар, виданий Європейською Комісією, в якому не було християнських свят, навіть найбільших. Інші випадки, що трапляються час від часу, стосуються юридичних суперечок щодо розп'ять в громадських місцях і критики церковно-державних відносин в Німеччині. Останнім прикладом є рекомендація для школи в Штутгарті, що діти не повинні вітатися традиційним привітанням "Гросс Gott" ("Хай Бог благословить"), тому що вони можуть образити цим учнів мусульман.


Пані Дотт вважає, що християни в Європі повинні згуртуватися і почати "публічно захищати свою віру".


За матеріалами fronda.pl


Джерела:


Фронда




Мандрівники Христа Царя





"...християни повинні згуртуватися і почати "публічно захищати свою віру..."


Оскільки ми вже нераз згадували у своїх попередніх коментарях про існуючий в Україні "режим внутрішньої окупації" морально і політично(?!) підтримуваний ПЦУ МП (Православною Церквою в Україні Московського Патріархату), то ж не зайвим буде навести тут певні аналогії щодо подібності проблематики хвороби суспільства. Хтось може сказати, що це повна нісенітниця, бо ж у нас - ХРИСТИЯНСЬКА ДЕРЖАВА. Треба сказати, що багатьом з нас притаманно видавати бажане за дійсне. А противник наш знає ці слабкості і майстерно їх використовує, щоб зруйнувати моральні основи суспільства побудовані на Христі та Його любові. До того ж, він дуже професійно маніпулює поняттями і, як наслідок, розпалює різні міжрелігійні та національні суперечки. Ось, скажімо "вєлікій і могучій" російський язик, який, оскільки штучного, а не природного походження, має дуже багато двозначностей у висловах і поняттях, то ж як легко сатані маніпулювати свідомістю всіх "русскоязичних" безбатченків, які власне, найчастіше блудять через оте видавання "бажане за дійсне".

Можемо це легко довести на такому прикладі: "Читаємо кримінальну статистику за 1999 рік і бачимо, що в трьох, разом узятих, західних (україномовних) областях за МІСЯЦЬ часу менше здійснюється кримінальних злочинів, ніж в одному "русскоязичному" місті Дніпропетровську за ДОБУ".


Отже й висновок: оскільки зло не походить від людини, а ззовні, то ми можемо спостерігати наслідки від маніпулювання суспільною свідомістю сатаною. Бо ж завжди, у всі віки - "побожні" люди за буквою, переслідували побожних за духом. Бо той противник оперуючи поняттями та хибами штучних мов від двозначностей у висловах думок, вміло перекручує правду на кривду. А через страх, деяких "християн" когось образити, сказавши правду чи через те, що речі будуть називатися своїми іменами, а не вигаданими і підсунутими людині лукавим, - говорять або напівправду (що є брехня) або цураються правди та лишаються літеплими відносно любові Христа...


Результат такого маніпулювання суспільною свідомістю призвів до того, що на найвищу Державну посаду в Україні обрали особу з кримінальним минулим та відповідною свідомістю, який ще так і не навчився відрізняти добро від зла, тож блудить і сприяючи в різних беззаконнях таким же, як і сам - "християнам за буквою", веде Державу до загибелі.


То ж і всі українські християни за духом, а не буквою і, незалежно від конфесінойної приналежності, повинні поєднатися у спільній, духовній боротьбі проти беззаконня цілої армії християн за буквою. І оскільки з нами Бог, - ми переможемо!


Парафіяльний сторож р.Б. Леонід.

четвер, 27 січня 2011 р.

27.01.2011. Б. / Блаженіший ЛЮБОМИР (Гузар). Помісність УГКЦ як вона є

Гузар

Ледь не на кожній прес-конференцій в якій бере участь Глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар, хтось та й поставить запитання щодо перспективи патріаршого устрою Греко-Католицької Церкви. Загострена увага до цього питання дуже часто супроводжується очікуванням чогось незвичайного, чогось, що просто на очах змінить Церкву, немовби від поруху чарівної палички. Майже завжди на лиці Блаженнішого Любомира перед відповіддю на це питання з`являється легка усмішка. Направду важко дати відповідь на це питання, яке стосується розбудови цілої Церкви в усіх ділянках її служіння. Завжди відповідь з'ясовує один і той самий момент: «ми не стоїмо на місці». У пропонованому вам інтерв'ю Патріарх Любомир з'ясовує, що означає це «не стояння на місці» в богословському, екуменічному, канонічному, пасторальному, місійному, навчальному аспектах життя Української Греко-Католицької Церкви.


Для вірних УГКЦ слово «помісність» усе ще залишається мало зрозумілим. Зазвичай вони чують його з уст нашого Президента, який хоче створити в Україні Єдину Помісну Православну Церкву. У чому суть, яка особливість помісності, яку розвиває УГКЦ?


Бачите, на це треба дивитися, що так скажу, історично. Коли в 60-х роках почався патріархальний рух в рамцях Української Греко-Католицької Церкви, після вислову-заяви Патріарха Йосифа, що патріархат нам потрібний, що це для нашої Церкви важливо – почався цей рух. Я був свідком того, як цей рух розвивався від самих початків. Ми почали з дуже примітивними поглядами. Ми не розуміли про що йдеться, уживали слово «патріархат», «патріархальний», але щойно з бігом часу, я б сказав, аж до сьогодні відбувається процес пізнання: що, властиво, є той патріархат, а разом з ним, що це є ота помісна Церква?


Знову ж таки, «помісна Церква» – це богословське поняття, яке зафіксоване і дуже чітко виражене у апостольській Конституції Lumen Gentium Другого Вселенського Ватиканського Собору (специфічно в 23 параграфі), де говориться, що існують помісні Церкви. Це означає , які є не тільки прив'язані до одної єпархії з осідком у Львові чи Києві, але що є помісна Церква – а це значить група єпархій, які мають певні спільні прикмети – спільна богословська, літургійна, духовна традиція, спільна канонічна дисципліна і також має, зрозуміло, свою єрархію. Ця єрархія може бути в різні способи оформлена, але вона є об'єднаною для даної групи. Усе це разом взявши – називається помісна Церква. І це українське слово, на мою думку, доволі вдале, передати це значення іншими мовами не так легко.


В офіційній мові, технічній мові Католицької Церкви говоримо – не місцева, локальна, але «церква свого права» – «sui uris». Сьогодні, я думаю, з бігом часу, після призадуми, після студій, після застанови, після такого, що так скажу, практикування тої спільноти, ми починаємо краще розуміти, що таке помісна Церква.


В останніх роках йде активний процес розбудови патріарших структур Церкви. Які першочергові цілі цього процесу? Чи є видимі успіхи?


Це нормальні прояви життя помісної Церкви. Візьмімо справу Патріаршої курії, передбаченої церковним правом. Помісна Церква, як я вже сказав, складається з певного числа єпархій. У самій Україні ми маємо дев'ять єпархій, три екзархати, а коли ще почислимо Канаду, Сполучені Шати, Південну Америку, Австралію, екзархати в Західній Європі – це становить поважне число єпархій і екзархатів. Тепер усі вони є, можна б сказати, на одному рівні – кожна завершена єпископом і кожна існує як цілісна одиниця. Коли ж ми говоримо про помісну Церкву, ця структура вимагає певного рівня співдіяння, яке в'яже ці всі єпархії в одне. Постать Патріярха чи постать Верховного Архиєпископа є тим об'єднуючим пунктом, довкруги якого гуртуються всі інші єпископи і разом з ними їхні єпархії.


Тепер же розходиться про співдіяння цієї досить уже поважної групи. Коли єпископи сходяться під проводом Верховного Архиєпископа чи Патріарха, вони творять Синод, який, власне, і є тим об'єднуючим елементом. Синод як збір єпископів триває тиждень, може трохи більше днів. А що далі? А далі треба мати відповідні структури, які будуть виконувати рішення Синоду, які будуть служити об'єднуючим фактором для всіх єпархій разом узятих у конкретному житті Церкви. Це завдання і творить Патріаршу курію.


Чи було щось подібного в історії УГКЦ?


Це щось нового для нас. Ми цього дотепер ще не мали. Ані у XVIII ст., ані за часів митрополита Шептицького не було такої структури, яка була би об'єднуюча для цілої нашої Церкви, для всіх єпархій і екзархатів і яка би діяла на основі рішень Синоду. Тому це не є проста і легка справа. Мислення багатьох єпископів, духовенства, мирян пов'язане з їх власною єпархією. І це цілком природно. Але мусимо тепер виховати себе, що так скажу, думати також категоріями цілої Церкви, категоріями помісності, патріархату. Ми тепер працюємо не за книжкою церковних правил, мовляв, нам ще потрібно ось такого. Це не є, що так скажу, книжкова справа, це справа життя.


Чи можете це завдання продемонструвати на якомусь прикладі?


Візьмімо наш патріарший центр, який тепер розбудовуємо в Києві і який є символом нашої єдності. Це не є храм для Києва, чи навіть тільки для України. Це храм, в якому кожен член нашої Церкви, де б він не жив, має себе знайти як у рідному храмі. Щоби він міг прийти і сказати – це мій храм, це наш храм, ми тут належимо, так само як і місцеві жителі. Це значить, що ті форми спільного діяння – синоди, Патріарша курія, патріарший центр – усе це є вирази отої спільноти, яку бажаємо здійснювати у практичному житті. Це не зовсім нова ідея, але активно її розвивати ми почали може яких 40 років тому. І зараз розходиться про те, що ми мусимо дозрівати в цьому розумінні. Українська Церква – чи православна, чи католицька – такої форми не мала. Тепер у Католицькій Церкві ми цього стали дуже свідомі і ми над тим дуже, що так скажу, інтенсивно працюємо, щоби розвивати в нашій свідомості, а також практиці щоденного життя такі структури, такі інституції, які забезпечують життя й діяння цілої нашої Церкви.


На 20-му році від часу виходу з підпілля УГКЦ потерпає від внутрішнього протистояння восточництва і пролатинських настроїв. Що це: хвороба росту чи щось, що є самою природою нашої Церкви? Чи є щось позитивне у цьому протистоянні?


Латинізація означає приймати форми думання і діяння, які є питомі для латинської традиції. А за цим стоїть переконання, що найкраща, найдостойніша традиція в рамцях Вселенської Католицької Церкви є латинська. Якщо ми робимо так, як це роблять латиняни, то значить ми це робимо краще, ніж би ми це робили на підставі нашої власної традиції. Упродовж XIX – початку XX ст. у західній Україні, яка тоді була частиною Австрійської імперії, латинізація набрала дуже поважних форм: з одної сторони, наслідували, можна сказати, мавпували деякі зовнішні аспекти церковних практик, але головно набували певного способу думання, який більш питомий для латинської традиції, ніж для нашої рідної східної традиції. Це значною мірою сталося через те, що в наших богословських школах ми щораз більше почали уживати латинські тексти. Забракло своїх текстів, забракло своєї богословської продукції, через яку ми б розуміли, що значить бути частиною тої православної традиції; (тепер я уживаю це слово не у вузько-конфесійному, а в широкому значенні єрусалимо-візантійської традиції, яка прийшла до нас через Царгород). Що значить бути живим членом цієї традиції і в той сам час бути в сопричасті з наступником Святого Петра, з Римською Церквою, тою, яка, за словами св. Кипріана, «предсідає у любові»? Чи є східна та західна традиції сумісні, чи не противляться одна одній, чи треба, будучи в сопричасті з апостольською столицею Римською, в будь-який спосіб заперечувати свої власні східні традиції? На жаль, через брак відповідної формації і через той факт, що ми опинилися в окупації – ми не мали своєї держави, яка могла би крім усіх інших справ, також плекати ту свідомість, ту чисту, гарну, позитивну національну свідомість, яка б дала розвиток свідомості церковній. Внутрі самої Церкви ми почали свідомо впроваджувати латинські способи думання, і це поставило нашу Церкву в дуже прикре становище. В головах багатьох людей, головно мирян та духовенства, це зробило певне замішання понять, внаслідок чого ми перестали стовідсотково розуміти, хто ми властиво є, яке наше місце у Вселенській Церкві. Митрополит Андрей відчув оту потребу, щоб наша Церква була собою, і почав цілий процес проти латинізації. І він це почав робити, стараючись нашу літургійну й монастичну традицію повертати до тих джерел, коли вони були справді речниками, виразниками нашої духовної приналежності.


Але процес, який розпочав А. Шептицький, ще не є закінчений. У нас ще дуже багато є елементів латинського мислення. Є ще, приміром, такі поняття, що тільки наслідуючи латинників, ми є вповні католиками.


Тут маємо два елементи, на які треба звернути увагу. Перший – відбувся час переслідування, в якому, на жаль, через такі об'єктивні, не залежні від нас обставини, склалася певна деформація понять, а саме, що ми почали ідентифікувати східну традицію, нашу властиву традицію, з конфесійним православ'ям, яке було в тих часах підтримуване державою і нам накинене. Хоча, при Божій помочі більшість населення не прийняла того. Але щоби боронитися проти такого насильного підходу, вони почали уважати оті латинізуючі форми як захист проти такої насильної конфесійної православізації. Тим самим дух латинізації до деякої міри, трудно сказати до якої, а напевно не малої, був дуже скріплений. Друга річ, на яку треба звернути увагу, зі сторони Західної Церкви є ще багато такого мислення, що латинський обряд – це й справді кращий, вищий обряд, і що скоріше чи пізніше ми повинні усі перейти на латинський обряд. Це поняття, що так скажу, все ще нуртує в латинських головах. І це незважаючи на те, що Другий Ватиканський Собор дуже виразно і недвозначно підкреслив, що нашим обов'язком є плекати свою власну традицію. Ми маємо заяви Пап, звернені особливо до нашої Греко-Католицької Церкви. Зокрема Папа Венедикт XVI дуже виразно написав нам у двох листах у різних нагодах, що наше завдання – берегти і плекати східні традиції в рамках Вселенської Церкви.


Ми, українці, але також інші східні Церкви є в процесі, щоб старатися добитися свого місця у Вселенській Церкві, щоб нас так трактували, як того вимагає Другий Ватиканський Собор. Щоб це в практичному житті стало нормою.


На сьогоднішній день унію як принцип досягнення єдності однозначно засудили православні і греко-католики. Але коли йдеться про історичний факт прийняття Берестейської унії, то тут наші позиції розходяться. Кілька років тому ми святкували 400-ліття Берестейської Унії. Поясніть, що власне ми засуджуємо, а що святкуємо?


Ми засуджуємо незрозумілі відношення такої помісної Церкви, як наша, до Римської Церкви. В розумінні, що це відношення повинно бути відношенням сопричастя.


Сопричастя – це форма єдності, специфіка кожної помісної Церкви, де поняття латинізації, поняття вищості латинського обряду відкидається. Уніатизм у формі такого підкорення, не у значенні юридичного, а у значенні перш усього духовного підкорення, є несприйнятливим. Це не є в дусі Христової Церкви. Свого часу Західна Церква боролася проти так званої Лютеранської реформи і в цій боротьбі витворила дуже специфічні поняття, через які важко включити сопричастя в повному значенні цього слова. Багатьом людям в латинській традиції здається, що існування помісної Церкви в повному значенні цього слова противиться єдності, що це немов би відколення помісної Церкви, певної групи християн від тої вселенської єдності. Це неправильно. Сопричастя в повному значенні цього слова, є справжньою єдністю людей, які респектують культуру й усе інше, що властиве іншим помісним Церквам.


Як може сприяти утвердженню помісності УГКЦ її безпосереднє спілкування з іншими помісними Східними Католицькими Церквами?


Перш за все ми мусимо самі, внутрі нашої Церкви, стати на ноги, бути цілком свідомими, що це означає – помісність. Те, що ми переживаємо, не є виключно наша трудність, це також трудність більшості Східних Католицьких Церков, особливо тих, що в Європі (дещо інакше справа на близькому Сході та в Індії). Прикмети помісної Церкви мусять бути дуже правильно розвинені, упорядковані і зрозумілі. Ми, приміром, не маємо ще дуже сильно випрацюваного богословського аспекту: яке наше справжнє богосолов'я? Часто ми так трохи легкодушно кажемо: наше богослов'я – то все те, що не є латинське. Але це дефініція через заперечення: я не є ти, бо ти не є я, що не є суттєвим. Тут треба, бачите, глибше заглянути і зрозуміти нашу власну традицію, в чому вона полягає, в чому вона проявляється. Вона не полягає в запереченні чогось, а навпаки, в поглибленні і підтвердженні того, що є для нас питомим. Під цим оглядом ми трошки клигаємо. І ми тепер створили таке неформальне Товариство єпископів Східних Католицьких Церков Європи. Нас, здається, всіх разом є 35. І ми кожного року з'їжджаємося, хоч усі не приїжджають, але біля 25 приїжджає, і пізнавати спільно нашу традицію, те, що є для нас специфічне, щоби ми перш усього самі почувалися свобідними і певними своєї гідності, а з другої сторони, також могли цю нашу традицію представити іншим, зокрема латинянам.


Протягом XX століття Православна Церква Америки змогла ефективно консолідувати свої внутрішні сили, сформувати визначну богословську школу, успішно провадить місію серед населення Америки. Чимось подібним наша Церква похвалитись не може. В середовищі єпископату і духовенства УГКЦ в Америці відчувається брак знань власної традиції та духовності. Що робиться для того, щоб вийти із застою духовної формації, богословської освіти священнослужителів УГКЦ, зокрема в Америці?


Треба працювати, треба формувати свої власні духовні центри. Бачите, Православна Церква має Інститут Святого Володимира недалеко від Нью-Йорку, де поважні православні богослови (Шмеман, Майєндорф та інші) працювали і розбудували гарну богословську школу. Вони вміли це зібрати, вони мали людей. На жаль, ми зробили великі помилки. Бачите, ми маємо семінарії, але наші студенти не виховуються в цих семінаріях, як у школі. Наша семінарія – це бурса, а богословську формацію вони відбувають у латинських школах. І тому не диво, що ми не становимо духовної богословської сили, яку ми повинні би мати, будучи все ж таки великою групою людей, які зайняли становище в інших ділянках, то могли також і зайняти відповідне становище також і в богослов'ї.


Ми маємо свою малу семінарію, і вона видала дуже поважних людей, які стояли на власних ногах, і в цьому її сила. Але пізніше у вищій семінарії ми ходили до латинських шкіл. І це, розуміється, на нас відбилося. Тому ми не зберегли тої богословської інтелектуальної сили, яку ми повинні були би дати.


Інститут Святого Володимира організували заслужені богослови, які вже мали за собою великі досягнення. Ми таких людей не мали, які прийшли би сформовані і могли би утворити свій відповідний Інститут.


Яка розв'язка сьогодні?


Щойно 1928 р. митрополит А. Шептицький організує Богословську Академію у Львові, в якій він, як читаємо у його творах, у його промовах, бажає розвинути богословську науку. Війна це все розбила, і тепер вже ми, при Божій помочі, завдяки доброму проводу Патріарха Йосифа і бажанню охочих людей – молодших і старших – почали відновлювати Академію й остаточно завершили це у формі Українського Католицького Університету. Цей Університет – для нас надія, що ми цю велику прогалину, яка в нас є, заповнимо.


Коли ще Україна була поневолена, а Католицький Університет у Римі був дослівно ще в колисці, Патріарх Йосиф мав дуже цікаву думку, щоби в усіх наших поселеннях, головно в Північній та Південній Америці, творити філії Українського Католицького Університету. Сьогодні ця ідея набирає нового життя. Священики, монахи, монахині, миряни з Бразилії, Аргентини, інших країн звертаються до нас, щоби творити для них курси університетського рівня, на яких вони могли би вивчати свою власну богословську літургійну духовну традицію. І я думаю, що якщо при Божій помочі буде на то можливість, а можливість буде – треба тільки часу і людей – то ми через Український Католицький Університет, якого осередок є у Львові, все ж таки будемо могти створити такі центри богословської науки в різних наших поселеннях – Америці, Австралії, Західній Європі. Це була мрія Патріарха Йосифа і, я, думаю, дуже гарна мрія, яку ми повинні здійснити, щоби заповнити оту прогалину, яка в нас є.На сьогодні в Америці постало складне завдання поєднати місію серед нащадків наших емігрантів, представників нової хвилі еміграції і людей інших національностей. Як поєднати потреби всіх цих людей?


Треба мати розуміння Церкви. Бачите, маємо чотири хвилі емігрантів. Я особисто належу до третьої хвилі емігрантів. Пригадую, коли ми прийшли в Америку, в Канаду, зустрілися із вже чинними інституціями єпархіями, парафіями, різного роду церковними і світськими організаціями, але контакт з представниками другої чи першої хвилі не був для нас легким. Вони відчували певну трудність, я не кажу нехіть, але певне нерозуміння нових емігрантів. Бо прийшли люди, дуже відмінні від них. Тепер вже третя хвиля добре осіла, створила, так би сказати, свої структури, а тут приходить нова - четверта хвиля людей, я би сказав, людей «підсовєцьких». Я не кажу цього в злому розумінні, тільки ці люди виховані в дуже інших обставинах, в яких спосіб думання, спосіб підходу до справ є інакшим. Знову ж, там ми маємо конфлікти, не так конфлікти, може, а брак співпраці. І це забере часу, добрих кілька років ще, поки ці дві хвилі, ті всі попередні хвилі й ця нова зачнуть співпрацювати. Друге питання, яке Ви порушили,– це існування і праця нашої Церкви серед «чужих людей». «Чужих» – у значенні не українського походження.


Мені здається, що наша Церква повинна бути вповні відкрита для них. Ми не повинні казати, що українська Церква виключно для українців, якщо ти не говориш українською – геть. Ні. Це не правильно. Церква повинна бути відкрита. Ми не хочемо з тих людей робити українців або обмежувати Церкву суто до українців чи україномовних, але ми мусимо зберегти ту традицію, яку ми принесли України – духовну традицію. Навіть якщо повинні це зробити мовою країни, в якій ми опинилися. Скажімо, в Північній Америці – англійська мова. Мусимо перекласти наші Богослужіння, але чого ми не повинні перекладати, то це нашої духовності. Ми повинні бути настільки свідомими, хто ми є, щоби ми могти це сказати чужою мовою. І якщо хтось зацікавлений і відчуває, що та духовність промовляє до нього, його треба пригорнути, не відкинути. Одним словом, наша Церква мусить бути відкритою. Не боятися, що ми перестанемо бути собою, коли будемо мати у себе людей інших народів чи інших культур. Якщо ми є свідомі свого, якщо ми переконані й маємо направду глибоке розуміння, що це – наша традиція, ми не маємо чого боятись. Ми приймемо їх, вони скріплять нашу Церкву. Вони не зруйнують її. Не так легко нам це прийняти, є різні думки щодо цього. Я Вам кажу так, як, мені здається, воно повинно бути. Це поняття відкритої Церкви, яка не боїться, яка є свідома і готова послужити іншим. Бо тут розходиться про служіння. Ми хочемо з ними поділитися нашими скарбами.


Наші діди, прадіди, батьки, що приїхали до Північної й Південної Америки, нічого з собою не привезли – порожні кишені, але привезли віру в Бога. І будували Церкви, скоріше, як будували свої власні хати. Вони були віруючими людьми. Вони ту віру зберегли. Та віра розрослася, постали єпархії, митрополії. Одним словом, ми закорінилися в тамтешній землі. Наше третє, четверте, п’яте, шосте покоління почувається в Америці цілковито вдома. Вони вже не є емігранти, вони там удома. Може, вони прийшли на сто років пізніше від англо‑саксів чи від ірландців, але сьогодні вони там вже відчувають себе цілковито вдома. Вони вже є місцевими людьми, але водночас мають великий скарб, який їм передали їхні батьки і їхні прадіди, їхні предки, які привезли це з України. І вони повинні не боятися, на мою думку, тим скарбом ділитися з іншими. Чого боятися? Ті «інші» нас не знищать, якщо ми залишатимемось собою. Ми самі знищимося, якщо ми будемо сидіти у своєму гетто. Будемо гинути з року в рік, будемо слабшими й слабшими…


Якщо ми будемо відважні, упевнені в собі, свідомі своєї традиції та гідності, ми не стратимося, ми тільки скріпимося і ще послужимо іншим.


Ваше Блаженство, як наше стремління до Патріаршого устрою може зблизити єдність Католицької і Православної Церкви? Що значить патріарший устрій? Що значить Патріархат?


Це форма, яка повинна нам допомогти бути собою. Не удавати, а серйозно, в повному значенні цього слова, бути собою. Патріархат – це не є якась магія. Це є нормальна форма існування. Суть в тому, що ми, з одного боку хочемо якнайкраще зберегти або, радше, відтворити те, що ми втратили й зберегти цю східну традицію візантійської Церкви, з якої ми починали нашу історію. З другого боку, ми повинні не боятися бути також в сопричасті із Римським Апостольським престолом, з наступником Святого Петра. Якщо ми бачимо Патріархат в такому контексті, тоді він буде для наших православних, конфесійно православних, співбратів свідченням того, що бути католиком не суперечить бути справді православним в богословському й традиційному значенні.


У цей спосіб ми будемо краще свідчити те, що повинні свідчити. Скажімо, патріарший устрій для Української Греко-Католицької Церкви – це не вершина наших мрій. Що, як ми будемо його мати, то вже все є розв’язане? Ні. Патріархат – це тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою. І показати на нашому власному прикладі, що вселенська єдність і збереження власної традиції не противляться одна одній, що вони є в повній сумісності. Але ми мусимо до того підходити дуже й дуже серйозно і з повним розумінням того, що це значить «бути собою».


Кілька років тому Православні Церкви виступили із заявами, в яких засудили наше прагнення Патріархату. Чи була спроба скористати з цієї нагоди і нав’язати безпосередні контакти із цими Церквами? І взагалі, наскільки прийнятними є для нас безпосередні контакти з Православними Церквами, такі, що розвиваються поза контекстом католицько-православного діалогу?


Бачите, ми дуже мало під цим оглядом ще робимо. Десь кілька років тому були такі заяви, але треба було б пояснити цілий контекст того. Це не було з якогось глибокого переконання. Але також з їхньо го боку є закид, що ми, властиво, є частиною Латинської Церкви, бо ані вони, ані, до великої міри ми, католики, взагалі, не до кінця розуміємо, що то значить сопричастя. Сопричастя – це ключ. І нашим завданням, Патріархат - це є тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою.завданням нашої Церкви зокрема, оскільки ми все ж таки представляємо чисельно поважну Церкву, є випрацьовувати це поняття сопричастя. Бо сопричастя, як я згадав, – це є форма єдності, яка, з одного боку, забезпечує вселенськість, а з другого – життя у власній традиції.


Православні Церкви, конфесійно Православні Церкви, реагують в такий спосіб на нас, немов би ми були троянським конем, який має заманити їх і зробити латинниками. Багато хто з них має таке переконання. Ми мусимо дуже послідовно показати, що воно не є так. А це не легке завдання. Воно вимагає дуже поважної і серйозної праці. Перш за все на науковому відтинку, але також і на душпастирському відтинку. Мусимо над тим дуже солідно попрацювати.


Ваше Блаженство, проти визнання Патріархату УГКЦ служить переконання багатьох вірних Римо-Католицької Церкви, що в сучасному глобалізованому світі Католицька Церква потребує потужного духовного і адміністративного центру. Без такого центру, на їхнє переконання, вона набагато легше підпаде під вплив секулярного світу, ліберальних настроїв у самій Церкві. Чи ми маємо відповідь на цей аргумент?


Та певно, що маємо відповідь, бо Церкву не спасе одноманітність. Те, що треба мати сильний центр, то тут немає найменшого сумніву. І Господь Бог дав нам той центр. Це не ми самі те видумали, що нам потрібний центр. Центром є Ісус Христос, центром є і наступник святого Петра - Папа Римський. Але повинні бути сильні помісні Церкви, які, так би мовити, маючи цей центр, можуть протистояти будь-яким глобалізаційним чи іншим деформаціям.


Візьмімо так по-людськи, маєте товариство, що складається з осіб, які не мають своєї думки. То таке товариство нічого не варте. Яке товариство є сильне? Там, де є люди, які мають свою думку. Це не значить, що всі сваряться між собою. Це значить, що кожний доповнює всіх інших. Так само в Католицькій Церкві. Чому помісні Церкви? Бо є різні культури: індійська культура, японська, американська, українська. Усі вони є різні. І не можна того стерти з лиця землі й сказати, що ви всі мусите молитися по-латинськи, згідно з латинською формою і так далі. Це є не реалістичним і це суперечить, між іншим, природі Церкви. Якби в тих часах давали паспорти, то який би мав паспорт Ісус Христос? Римського громадянина? Ні. Мав би напевне ізраїльського громадянина, бо він жив у Палестині, за тілом був євреєм.


Не може бути людини, яка була би водночас і японцем, і китайцем, і аргентинцем, і американцем, і українцем. Людина є так збудована. Ісус Христос прийняв людську природу, а не якусь ангельську. Він належав до конкретного місця, конкретного народу, говорив конкретною мовою, жив у певний час. Інакше бути не може.


Той факт, що Церква існує в помісних Церквах, існує в різних культурах, але має одну Божу науку і тримається однієї основної Божої науки - це є сила. І тут треба мати добрий центр, який це береже.


Пам’ятайте таку невеличку річ: Церкви, які не належать до якогось центру, дуже скоро стають жертвами своїх урядів. І роблять те, що ті їм диктують. Тому що вони не мають на кого опертися і скоріше чи пізніше починають підлабузнюватися до уряду, думають, що їхнє спасіння залежить від того, чи уряд до них усміхається чи ні. Одним словом, Церква стає департаментом держави. На жаль, дуже часто так воно є. Подивіться довкола. Церква є слабкою, коли вона не має сильного центру, який дає ту силу, щоби бути незалежною від держави.


Тому сильний центр - це дуже важлива річ. Мені здається, це один із дуже сильних елементів у Вселенській Католицькій Церкві.


Владико, в Римо-Католицькій Церкві розвивається рух «Неокатехуменальна дорога», але ці спільноти є радше трансцерковними, і їхні практики не закорінені в традицію місцевої Церкви. Разом з тим, позитивний вплив таких спільнот на розвиток Церкви є очевидним. Як Ви бачите перспективу цього руху в УГКЦ?


Бачите, треба бути свідомими того, що кожна спільнота є доброю, доти, поки вона не думає стати «Церквою в Церкві». «Неокатехуменат» чи інші спільноти дуже добрі, поки вони залишаються живою частиною цілої Церкви чи парохії. Але коли вони починають ставати «Церквою в Церкві», казати «ми і ви», тоді вже виникає небезпека.


Це проблема для будь-якої традиції, чи латинської чи іншої. Неокатехуменальний рух сам в собі є дуже гарний, бо він допома¬гає родинам жити більш християнським життям. Тільки небезпека є, власне, в тому, що їхній провід починає для них оформлювати інші Богослужіння, відмінні від цілої парохії речі. Вони починають сторонитися загальної громади, як я сказав, стають свого роду «Церквою в Церкві». Це є небезпечно і нездорово. І має, звичайно, дуже погані наслідки.


Ваше Блаженство, говорячи про інтуїцію надання Патріаршого статусу, Ви навели приклад молодого Романа Шептицького, який просив благословення свого батька і тільки отримавши його пішов до монастиря Василіян. Як підказує Ваша інтуїція, коли це станеться?


Я не можу вам сказати, «коли». Святіший Отець, коли ми з єпископами були в нього, сказав: «Коли Господь Бог це дасть». Я також так думаю.


А Господь Бог нас не забуває. Я хочу, щоб ми максимально використовували цей час, щоб випрацьовувати всі ті форми, які належать до патріаршого життя.


Навіть будучи Верховним Архиєпископством, ми маємо цю можливість подальшого зросту. Ми є вже в тому процесі. Папа Іван Павло ІІ нам казав, і я не сумніваюся в щирості його слів, що прийде момент, коли це стане самозрозумілим. Такої ж думки і Бенедикт XVI.


Якщо поглянути назад, то 40 років тому в Ватикані не можна було сказати слова «Патріархат». На вас дивилися, як на якогось зрадника. Сьогодні ж це самозрозуміла річ. Всі про це говорять, починаючи від Папи.


З нашого боку той процес вже 40 років триває, Богу дякувати. Я думаю, що його треба тільки продовжувати, інтенсивно продовжувати, щоб ми навчилися користати з того, що собою представляє патріарший устрій. Патріарший устрій в основі своїй – це єдність. Внутрішня єдність Церкви. Патріарх чи Верховний Архієпископ – це символ, гарант єдності Церкви. Ми мусимо бути міцно об‘єднані всередині нашої Церкви.


Владико, свого часу Ви висловились про можливість євхаристійного співслужіння Церков Київської традиції при збереженні їх юрисдикційної залежності від різних церковних центрів. Чи Ви й надалі бачите в цьому перспективу і чи може Вселенський Патріарх – в якийсь спосіб посприяти цьому процесові?


Наше сопричастя з Римським Апостольським Престолом базується на богословських підставах, а не історичних чи інших. Але це не означає, що ми хочемо закриватися, відгороджуватися від інших, ми хочемо бути добрими сусідами. Ми хочемо бути в контакті. І при Божій помочі з часом може дійде й до повного сопричастя, але то сопричастя мусить бути зі всіх сторін. Воно не може бути одностороннім.


Ми маємо сьогодні три центри, однак це три осібні центри – три Рими: перший, другий і третій. І це нещастя, що їх є три. Нашим бажанням було би, щоб ця, так би мовити, «трійця» стала одиницею. Бо немає сенсу бути в сопричасті з цілком чужими чи навіть ворожими для себе центрами. Це нам не дасть духовної сили.


Ми хочемо бути тим чинником, який тим трьом центрам в якийсь спосіб допоможе знайти себе в спільноті. Воно може звучати дуже амбітно, але, я думаю, що не є неможливим. Не треба боятися, треба працювати. А Бог милостивий, бо й так остаточна розв‘язка прийде від Господа Бога, а не від нас.


"Патріярхат"


Розмовляли Петро Дідула і Анатолій Бабинський


Джерела:


Богословський портал




Мандівники Христа Царя

середу, 26 січня 2011 р.

26.01.2011р. Б. / Кардинал П’яченца: первинне значення в сучасній Церкві має місіонерська діяльність

П’яченца

Чи є ми учнями Ісуса з Назарету, Господа і Христа, якщо не відчуваємо необхідності проповідувати Євангеліє тим, кого зустрічаємо? Таким питанням задається кардинал Мауро П’яченца в своєму листі про місіонерську ідентичність пресвітерів Церкви до священиків. Цей лист є плодом останньої пленарної Асамблеї Конгрегації у справах духовенства, яка відбулася в березні 2009 року.


Отці цієї пленарної асамблеї визначили, що первинне значення в сучасній Церкві має місіонерська діяльність. Це завдання виникає з усвідомлення кожним священиком своєї приналежності до учнів Христа. "Місія, проте, не означає подій, які пов'язані з людськими здібностями, але здійснюється там, де живе, молиться, страждає і працює справжній учень Христа", - відзначив кардинал П’яченца.


"Відчуття буття учнем Христа сприяє відкритості до універсальної місіонерської діяльності, сприяє здоровій креативності, яка має на меті справжню зустріч кожної людини в Церкві з Христом Спасителем", - додав католицький єрарх.


За матеріалами www.catholic.uz


Джерело:


Мандрівники Христа Царя





"... первинне значення в сучасній Церкві має місіонерська діяльність ..."


Наразі, в нас зокрема, це значення доволі занедбане і його, замість нас, досить успішно виконують протесанти та єретики. Ще добре, якщо є парафія, яка, власне, живе парафіяльним (родинним) життям, а то, здебільше, лише прихід, тобто коли люди збираються в Неділю, один раз на тиждень, відстоять богослуження і... потім, кожен йде по своїх особистих справах так, ніби й не одержали цього завдання від Христа: "...ідіть і навчайте..."


Парафіяльний сторож р.Б. Леонід.

26.01.2011р. Б. / УКРАЇНА ПРОТИ УКРАЇНЦІВ?

Прапор

Іще зовсім недавно вкотре було піднято із примусового забуття до усвідомлення громадськості спогад про репресії радянської окупаційної влади проти українських студентів – так званий «Процес 59-ти». І чи міг хтось припустити, що після 1991 ситуація може повторитися знову? Що українські студенти, прихильники, захисники, носії, виразники, утверджувачі всього християнського, українського, національного та націоналістичного знову стануть «неугодними», «неблагонадійними» чи ще там якимись «не такими», неправильними. І що їх знову арештовуватимуть за якимись поспіхом прилатаними і абсолютно абсурдними звинуваченнями, кидатимуть до в’язниці без жодних на те підстав чи бодай адекватних пояснень?


На жаль, саме така ситуація склалася сьогодні, у 2011, на ювілейному, 20-му році незалежності України. У розпалі нового витка боротьби з українським націоналізмом (а треба розуміти з усім українським назагал), що проявився у репресіях проти ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери, до тюрми знову потрапили найкращі, найактивніші, найсвідоміші, не мовчуни, ті, кому не притаманний стадний інстинкт, кому матеріальне корито не засліпило духовної дороги до Бога. Серед них – і студенти.


Ігор Загребельний – наддніпрянець, полтавчанин, студент правдиво український, активний член «Тризуба», один з тих, хто складає його інтелектуальне ядро. Бо з маси знань, культурних і духовних надбань нації зумів скристалізувати свій власний світогляд – світогляд принципового та активного члена суспільства, і то суспільства християнського, світогляд людини мислячої та аналізуючої, світогляд воїна духу, світогляд людини одної думки, світогляд українського націоналіста. Сьогодні Ігор Загребельний – у в’язниці. Бо завжди змагав – словом і ділом – за Україну.


Маючи неабиякий дар публіциста, чітко орієнтуючись і видимих та прихованих політичних течіях сьогодення, аналізуючи та полемізуючи, він систематично піднімає до широкого загалу проблематику українського національного державотворення. Читаючій публіці добре відомі його виважені, розумні, глибокі, оперті на незаперечні факти та вдало цитовані, цікаво задумані і майстерно виконані статті різноманітної державотворчої тематики, систематично друковані на Інтернет-сайті «Бандерівець». Це він допомагає розвінчувати міф про «благородних воїнів-визволителів», показуючи очима безпосередніх учасників жорстоку реальність та гірку правду («Залишки азійства у нашій крові, або Роздуми з нагоди «Дня Пабєди»), це він ґрунтовно досліджує історію націоналістичного руху, розглядаючи факти та процеси крізь призму часу та національно-екзистенціальну методологію оцінки явищ об’єктивної дійсності, аналізує, виокремлюючи здорові процеси у націоналістичному русі та застерігаючи перед певними ідеологічними відхиленнями, що неодмінно зведуть на манівці («Духовенство УГКЦ і збройне націоналістичне підпілля в умовах радянської окупації (1944-1946 рр.)», «Про проблеми «теж-націоналістів» та перспективи відродження націоналістичного руху», «Ірраціоналізм, волюнтаризм, романтизм як філософські основи ідеології українського націоналізму», «Апеляція до підсвідомості в теорії і практиці українського націоналізму»). Паралельно вельми вмотивовано розглядає і ширший геополітичних розклад сил та роль і місце України у сучасних процесах («Велика шахівниця не за Бжезинським, або ж про сенс сучасних історичних процесів»).


Не могли оминути увагу студента і проблеми сучасної вищої школи: перепустивши деякі особливості сучасної гуманітаристики через власне бачення та світогляд, Ігор Загребельний констатує, що їй значною мірою притаманні ще старі імперські ознаки, ознаки системи, що створена будувати імперію. Показуючи проблему в розвитку, небезпідставно робить висновок, що рівень духовності нерозривно пов’язаний зі станом гуманітарної науки, яка сьогодні значно плебеїзована («Інкубатор високоосвічених дебілів: штрихи до портрету вищої школи»). І хай читача не насторожують гострі і дещо незвичні неугодовські заголовки – автор добре знає особливості та завдання публіцистики, а що проблема дійсно надзвичайно важлива, то й вирішувати її треба не еволюційно, а академічно радикально. Подібно чітко й однозначно викриваються антиукраїнські тези в інших полемічних статтях («Маразм чи спланована провокація?», «Чому чорне не є білим»).


Окрему тематику, навіть наважуся сказати улюблену, в якій Ігор Загребельний чудово орієнтується і до якої відчувається певний пієтет, складає християнська проблематика. Утвердження необхідності підпорядкування усіх сфер життя сучасної людини та суспільства правдивому християнству, застереження перед різноманітними абераціями чи відвертими антихристиянськими проявами чи процесами вписуються у все ту ж націоналістичну філософію мислення: «Бог. Україна. Свобода». І саме в такій послідовності. Такі думки звучать практично в кожному матеріалі, тож свідомо не називаю їх, як і не даю широкого цитування уже згаданих статей – сподіваюся, що той, хто зацікавився окресленою полемікою та аналітикою, сам прочитає авторські напрацювання.


То за що українця Ігоря Загребельного та багатьох його побратимів й однодумців тримають за ґратами і хочуть судити іменем України? З якою метою започатковано репресії проти українського націоналізму загалом? Питання ці не риторичні – на них є відповіді.


І ви їх знаєте!


Іван ХРІН


Джерело:


БАНДЕРІВЕЦЬ





Додатковий матеріал до статті читайте на сайті "Радіо Свобода"

вівторок, 25 січня 2011 р.

25.01.2011р. Б. / Папа Бенедикт XVI привітав Блаженнішого Любомира

Привітання

Вітання Папи Бенедикта XVI Блаженнішому Любомирові з нагоди святкування Його 10-ліття Патріаршого служіння виголошене Апостольським нунцієм в Україні, Архиєпископом Іваном Юрковичем.


«Хочу висловити всю вдячність за Ваше служіння і за Вашу безумовну єдність з наступником Петра, яку Ви засвідчили упродовж років понтифікату слуги Божого Івана Павла ІІ. Кожен період в історії є дуже важливим. Час – це цінний дар, який повинен бути використаний з великою обачністю, з великою відповідальністю. Всі ми знаємо, що кожен момент несе із собою особливу слушність, яка має повну силу лише тоді, коли вживається у відповідний час, у той час, який у біблійній мові називається «Кайрос», час благодаті.


Можна сказати, що служіння Вашого Блаженства в УГКЦ відбулося в особливо важливий час як для Церкви, так і для усієї нації. Останні 10 років міг дозріти увесь духовний скарб, який назбирався під час років переслідувань і могли розцвісти безліч квітів та дозріти численні плоди святості нашої Греко-Католицької Церкви. Можливо, першим і також найбільшим плодом цієї декади був історичний візит слуги Божого папи Івана Павла ІІ в Україну. Саме цього року ми святкуватимемо 10 річницю цієї історичної події, яка залишається однією із перших можливостей для усієї країни. Ідеться про візит, під час якого Святіший Отець не лише зміцнив нас у вірі, але й відкрив нове бачення ролі Вселенської Церкви. Нашою відповідальністю щодо потреб сьогодення є, передусім, заохота, щоб ми невтомно трудилися для розвитку єдності поміж християнами. Мені здається, що ця візія у всі роки супроводжує і надихає Вас, Ваше Блаженство. Впевнений, що сьогодні Великий Папа 20 століття звертає до Вас з вічності погляд особливої прихильності до Нас.


Згодом розпочався період великих ініціатив, які Ви розвиваєте в УГКЦ. Насамперед потрібно згадати про зміцнення церковних структур, які Ви намагалися повною мірою вписати в суспільний контекст України. Ішлося про нелегке завдання, але Ваше Блаженство змогло здійснити його у повній пошані до багатств конфесійної будови України. Як отця і пастиря Церкви, Ваші кроки були продиктовані конкретними потребами людей сьогодення, котрі цілковито відрізняються від минулих історичних періодів. Бажаючи залишитися близько власного стада, ми відкривали із синодальними єпископами нові властивості душпастирського служіння і близькості з тими, котрі шукають власного спасіння в УГКЦ. 10 років Вашого служіння зробили УГКЦ більш присутньою у суспільстві, ще ближчою до потреб людей і відповідальнішою за майбутнє власного народу.


Звичайно, не можу також оминути і інші аспекти Вашого служіння. Хотів би наголосити на Вашій близькості до подій щоденного суспільного життя в Україні.


Багато хто відзначає, що Ваше Блаженство залишається, мабуть, найбільш присутнім ієрархом у засобам масової інформації. Ваші думки, Ваша мудрість і Ваше свідоцтво радикальної євангельської вбогості стали причиною надзвичайної популярності у суспільному українському контексті і заслужено зробили Вас одним із найавторитетніших голосів сьогодення. Ваше Блаженство завжди говорили як пастир Церкви, як людина віри і молитви, що переживає щоденність так, як вона представляється у світлі людського життя. До Ваших слів, завжди переповнених щирою любов’ю і турботою про інших, люди прислуховуються з надзвичайною увагою, тому що в них немає порожньої риторики чи зарозумілості, а є прагнення служити правді та вірі.


Дякуємо Вашому Блаженству також і за це служіння і за урок, що маємо бути завжди конструктивними та уважними членами суспільства, щоб наші слова і дії не ображали нікого, але щоб були постійно наповнені для плідного діалогу задля добра усіх», - Папа Бенедикт XVI.


Разом із Вашим десятиліттям служіння збігаються також мої 7 років служіння як Апостольського нунція в Україні, тому хочу висловити Вашому Блаженству подяку не лише від імені Святого Престолу, але також мою особисту вдячність. Передусім дякую Вам за численні служіння, які Ви здійснюєте для Святого Престолу як радник важливих римських відомостей, як дуже цінний співрозмовник у численній міжнародній зустрічі. Скрізь, де Ви були присутні, залишили слід як мислителя, оратора і людини зі свідоцтвом життя у дусі. Для багатьох в УГКЦ Ваше Блаженство відкрили оригінальну візію українського християнського слова зі своїм багатством святості духовної і культурної традиції. Дякую за братерську і сердечну увагу, з якою Ви супроводжували також місію апостольської нунціатури в різних питаннях, які виникали упродовж цього періоду. Дякую Вам за численні особисті розмови на теми надзвичайної ваги щодо життя Церкви, під час яких я міг подивляти Вашу здатність зрозуміти історичну важливість різних життєвих моментів і залишитися також завжди уважним щодо ставлення до щоденних справ життя. Нехай сьогоднішнє святкування принесе Вам багато радості і укріпить Вас. Бажаю Вам міцного здоров’я, щасливого довголіття та всіх потрібних благ у Вашому служінні на многії і благії літа.


Підготувала Іванна Рижан,


кореспондент SoborNews


Джерела:


СОБОР-новий




Мандрівники Христа Царя

25.01.2011р. Б. / РОСТИСЛАВ ВИНАР:«Я ЗРОЗУМІВ, ЩО СТАЛІН У НИХ ВВАЖАЄТЬСЯ ГЕРОЄМ УКРАЇНИ»

Ростислав

Що відбувається із затриманими «тризубівцями» по той бік ґрат — розповідає «терорист» Ростислав Винар.


Схоже, що виключення України з категорії вільних країн у рейтингу американської неурядової організації Freedom House анітрохи не хвилює українську владу. Оскільки саме в ці дні відбувалися масові затримання активістів Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. Степана Бандери. Загалом за ґратами опинилися півтора десятка осіб, чиє місцезнаходження і доля залишалися невідомими декілька днів. Хірург із Дніпродзержинська, ветеран «Тризуба» Ростислав Винар був одним із них. На допитах у нього детально розпитували про «Тризуб», про зустріч зі Славою Стецько і про те, як він ставиться до Сталіна. Одним словом, методи роботи правоохоронних органів аж надто нагадують методи роботи радянського КДБ. Цікаво, це такий тип мислення виконавців чи їм це хтось нав’язує? Зрозуміло, що нездорова атмосфера в країні нагнітається штучно. Влада навмисно розколює суспільство, примушує його радикалізуватися, тим самим відволікаючи увагу від серйозних соціально-економічних проблем. Про наслідки, на жаль, ніхто не замислюється, а вони можуть бути найгіршими.


Детальніше про методи роботи правоохоронних органів і про діяльність «Тризуба» ми говоримо з Ростиславом ВИНАРОМ.


— Пане Ростиславе, після вибуху в Запоріжжі в українських ЗМІ з’явилися повідомлення про затримання «тризубівців», а потім про їхнє зникнення. Що відбувалося насправді?


— Новий рік я зустрів із сусідами в Дніпродзержинську, а ввечері вже оперував хворих. П’ятого січня поїхав до своєї мами у Львів, оскільки через кілька днів виповнювалися роковини з дня смерті батька. На Святвечір ми зібралися в сімейному колі — старший син, брат, мама. Згодом до мене зателефонував товариш із Тернополя і запросив разом відсвяткувати Різдво, тому вранці я сів на автобус і поїхав. Гостив там цілий день, зустрівся з «тризубівцями» Андрієм Стемпицьким і Дмитром Ярошем. Увечері ми на машині вирушили в одне з сіл Івано-Франківської області, де я й переночував у Андрія. Наступного дня зібрався повернутися у Львів до мами, але на автобусній зупинці мене затримали люди в цивільному. Причому досить грубо.


— Вони представилися?


— Документів ніхто не пред’являв. Поклали на землю обличчям у брудний сніг, наділи наручники. Чесно кажучи, раніше я ніколи таким чином не спілкувався з міліцією. Все відбулося дуже швидко, почув лише: «Тримай сумку, в нього там зброя!». Привезли до Рогатинського РВВС, а в сумці нічого немає, окрім гаманця і засобів гігієни. Пояснив, хто я такий і куди їду, запитав — чи можна йти, але вони не відпустили. Потім привезли ще трьох «тризубівців». Одягли на голову якусь непрозору панчоху чи шапочку. І з криком: «Голову вниз, бігом!» посадили в автомобіль для перевезення ув’язнених. Привезли в обласне Управління МВС в Івано-Франківську. Ознайомили з постановою слідчого, з якої я зрозумів, що мене затримали як підозрюваного в підпалі виборчого штабу В. Януковича в місті Галичі, який стався понад рік тому під час президентської кампанії. Я сказав, що це повна нісенітниця, оскільки в Галичі ніколи не був, а 20 грудня 2009 року перебував у Львові біля вмираючого батька, що можуть підтвердити мої родичі. Незважаючи на це, мені заявили, що мають право затримати мене на 72 години, тобто на три доби. Привезли в Надвірнянський ІТУ і помістили в камеру разом із вбивцями та грабіжниками. Я не звик перебирати, але те, чим годували,— якийсь гороховий суп-пюре — їсти було просто неможливо. І потім, окрім важких умов перебування, моральна атмосфера — зранку «обличчям до стіни, руки за спину, не обертатися, не дивитися, голову вниз». Пригнічувала думка про те, що моя 73-річна мати не знає, де я. Мені пообіцяли, що її сповістять, але так і не сповістили, а мобільні телефони вилучили.


— Не розумію, яке відношення все це має до вибуху в Запоріжжі?


— Наступного дня я зустрівся з двома слідчими із Запорізького обласного управління СБУ, які прибули до Івано-Франківська. Вели вони себе жахливо, розмовляли як з кримінальним злочинцем, запитували, яка у мене «клікуха», але обороти зменшили, можливо, дізнавшись, що я хірург. Із поставлених запитань зрозумів, що їх цікавить діяльність «Тризуба». Я пояснював, що відійшов від активної діяльності, що в мене в організації були чисто представницькі функції. Перш за все, їх цікавила зброя і боєприпаси. Пізніше я бачив по телебаченню, що нібито в «тризубівців» знайшли цілий арсенал. Але у нас ніколи не було кримінальних моментів, пов’язаних зі зброєю. Будь-яка людина, яка хоч щось має в голові, не триматиме її в домі. Потім нас повезли на медичне обстеження в лікарню.


— Навіщо?


— Не знаю. Можливо, готували до СІЗО. Нам нічого не пояснювали. На мої запитання, куди і навіщо везуть і що буде далі, була одна відповідь: «Що начальство скаже, то й буде!». Наступну ніч ми провели в обласному Управлінні СБУ. Годинника не було, і в камері було важко зрозуміти, день зараз чи ніч. Мені чулися якісь крики, голос здавався знайомим, але боюсь помилитися. Тим часом, як я пізніше дізнався, в моїй дніпродзержинській квартирі провели обшук. Прийшли люди з болгаркою і зварювальним апаратом, але сусіди, яким я залишив ключа, відкрили двері. Під час обшуку були вилучені диски з комп’ютера, особисті речі, література. Забрали навіть ксерокопію львівського видання 1933 року, де повідомлялося про трагічну загибель мого діда — колишнього полковника Української галицької армії. Навіщо вона їм знадобилася — не знаю. Не знайшов я й кепку гірських стрільців бундесверу, яку мені подарували друзі. Дванадцятого січня нас повезли до Запоріжжя. У львівський аеропорт шістьох членів «Тризуба» доставили цілою колоною. Чартерним рейсом із Запоріжжя за нами спеціально пригнали літак. Поводилися як з терористами: руки за спину, перший пішов, другий пішов! Зайшов якийсь підполковник і сказав: «Ми будемо поводитись з вами так, як ви поводилися з жителями міста Запоріжжя. Виходило, що нашу провину доведено, хоча навіть звинувачення не пред’явили. А в Запоріжжі взагалі «Мапет-шоу» влаштували. По дві людини посадили в автомобіль, попереду колони даїшники, позаду — автобус з омоновцями. Привезли, здається, в міське управління МВС. Викликали поодинці на допит, а решта сиділи на холоді й чекали. Мені здалося, що я очікував понад вісім годин.


— У ролі кого вас доставили в Запоріжжя?


— Важко сказати, тому що жодних постанов на руки особисто я не отримав. Крім того, що мене затримали за підозрою у підпалі дверей штабу Януковича в місті Галичі. У кабінеті, куди мене привели, була купа людей у формі й у цивільному. Вони розпитували про участь у діяльності «Тризуба». А потім раптом запитують: «А як ви ставитися до Сталіна?». Я відповідаю: «Як я можу ставитися до людини, яка знищила вісім-дев’ять мільйонів українців?». Ці слова були зустрінуті з таким обуренням! Мовляв, що ти тут розповідаєш, хто, де і коли знищував? «А Голодомор?», — кажу їм. Тут мені почали пояснювати, що тоді всі народи в Радянському Союзі жили дружно. Голод був, але він був скрізь, а не лише в Україні, й не слід тут байки розповідати. Я зрозумів, що Сталін у них вважається Героєм України. І це мені розповідають люди з тризубами на погонах. Сиджу і думаю: я з 1990 року за цю державу боровся, присвятив цьому життя, здоров’я. Під час ГКЧП очолював міську організацію УРП. І на 20-му році існування цієї держави чую, що Сталін для них — герой. Далі мене почали запитувати, що такого я накоїв у Дніпропетровську?


— Невже і в Дніпропетровську щось підірвали чи підпалили?


— У ніч на 13-е приїхали троє співробітників Дніпропетровського обласного УВС і забрали мене. Не знаю чому, але з їхнього боку ставлення до мене було дуже коректним. Сказали, що нічого пхати в кишені не будуть — просто у них є деякі запитання. Я вперше за чотири дні розслабився, було відчуття, що їду додому. В обласному управлінні на вулиці Червоній по-людськи запропонували чаю і склали новий протокол про затримання. Адже термін першого давно закінчився. Потім відвезли в ІТУ, від якого залишилися найжахливіші враження, хоча мене помістили в камеру лише на чотирьох осіб. Вранці в сусіда по камері побачив покусану шию — пояснили, що це клопи. Виявляється, мені пощастило, тому що в інших камерах може бути й по десять чоловік. Потім приїхав конвой. В обласному управлінні слідчий повідомила, що мене підозрюють у вбивстві бізнесмена В.Брагінського, про якого я ніколи не чув. Цей підприємець загинув у Дніпропетровську в результаті вибуху бомби 13 жовтня 2009 року. Слідчому я сказав, що історія вже перетворюється на фарс. Мене довго розпитували про те, в яких організаціях і партіях я перебував, чи зустрічався з покійною Славою Стецько. Але яке це відношення має до вбивства дніпропетровського бізнесмена — ніяк не зрозумію. Нарешті мене звільнили під підписку про невиїзд. Слідчий навіть запропонував сто гривень на дорогу. Від грошей я відмовився, хоча після вилучення речей в Івано-Франківській області залишився без копійки. Коли вийшов на вулицю в брудних джинсах, неголений і без шнурків, я — хірург вищої категорії з 20-річним стажем, відчув себе справжнім бомжем. Слава Богу, за мною приїхали друзі і відвезли додому до Дніпродзержинська.


— Лівоохоронні органи зробили вашу організацію відомою, і не виключено, що тепер нею лякатимуть людей. Чим насправді є ВО «Тризуб» ім. С.Бандери?


— Ця організація була створена за ініціативою доцента Дрогобицького педінституту Василя Іванишина ще 1993 року. У «Тризуба», який є організацією орденського типу, було кілька напрямів роботи. Зокрема, виховання молоді та пропаганда національної ідеї серед українців. Ми вважаємо, що в Україні повинна з’явитися національна держава, в якій народ зможе впливати на владу. Однак про озброєні методи не йдеться, оскільки це може призвести до загибелі Української держави. Ми це прекрасно розуміємо, хоча з нас зараз хочуть зробити терористів.


Вадим РИЖКОВ,


«День», Дніпропетровськ


Джерела:


БАНДЕРІВЕЦЬ

25.01.2011р. Б. / Догналіти -- агенти МП?!

ВОВКИ

Давно думав, що група Догнала організована спеціально з метою ослабити УГКЦ.


Але ніколи не припускав, що так скоро спливе, хто і навіщо їх організовував.


Отже Кирил Фролов дає таку характеристику групи Догнала:


""Підгорецький синод" - організація греко-католиків, які неприймають русофобію офіційної УГКЦ і вважають, що Росія і Україна повинні спільно протистояти секулярному проекту ЄС.: є "інша Галіція", що пам'ятає про талергофську трагедію, вшановує пам'ять великих москвофілів- о. Івана Наумовича, А. Добрянського, Д. Зубрицького і інших."


Ось воно - це виявляється дійсно група нових москвофілів.


Зрозуміло, що самі по собі такі групи ні в Галичині, ні в Закарпатті не з’являються.


Ось наприклад що пишуть так звані русини нагороджувані і спонсоровані Москвою:


"РУСИНСЬКЕ ПОЗДОРОВЛЕННЯ ПАТРІАРХОВІ МОСКОВСЬКОМУ І ВСІЯ РУСІ КИРІЛУ, З НАГОДИ СВЯТА РІЗДВА І НОВОГО РОКУ ГОЛІВ ВСЕСВІТНЬОГО І ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОНГРЕСІВ ПІДКАРПАТСЬКИХ РУСИНІВ І СОЙМУ ПІДКАРПАТСЬКИХ РУСИНІВ В.ДЖУГАНА, В. МІКУЛІНА І ПРОТ. ДИМИТРІЯ СИДОРА.


Ваше Святійшество!


У ці радісні дні для всієї Святої Русі прийміть наше РУСИНСЬКЕ вітання зі святом Різдва Христова, Церковного Новоліття і БОГОЯВЛЕННЯ!


Ви недавно побували з пастирським візитом на території Древньої Русі, в граді Києві, який повинен був стати «матір'ю міст росіян». Адже сюди попрямували і апостольські плоди свв. Кирила і Методія з раніше (на 130 років) просвічених Болгарії і Карпатської Русі, які стали справжньою ланкою від Візантії, як 2-го Риму, до Древньої Русі і Третього Риму!


І як Павлова наполегливість і працьовитість апостола слов'ян Кирила, зазвучала там Ваша натхненна проповідь про духовну єдність трьох гілок православних русинів від Карпат до Камчатки. А в цей час молилася з Вашим Святійшеством і четверта частина Русскава Міра - Карпатська Русь, навмисно піддана Австрією геноциду в 1914 році в Таллергофі, ганебно забута радянськими і нинішніми українськими «ученими», але яка дивовижно зберегла свою древню русскість і святе Православ'я (у процентному відношенні) більш ніж перші три, на сьогодні до того ще і розділені.


Як русини з-під Карпат при Володимирі підкорили полян-киян написаним словом, так здійснилося диво, коли Ваше слово підкорило серця сьогоднішніх киян і надихнуло наших православних русинів. Причому, русинів всіх, і тієї частини русинів, яка виявилася «силою влади Австро-Угорщини» в духовному підпорядкуванні Римському престолу, і що зберегла право прямого підпорядкування Риму, не бажаючи і сьогодні підкорятися антирусинському уніатському Львову, який реанімував фашизм.


Ваше Пастирське Першосвятительське слово виявилося настільки дієвим в нашому народі, що навіть наш знайомий уніатський священик-русин вигукнув: «нам би такого папу»!


На спільну радість, Вашими працями ми спостерігаємо зріст авторитету в суспільстві і світі Російської Православної Церкви, сміливістю Вашою, Пастиря всієї Святої Русі - від Чопу до Аляски!


Ваше Святійшество! Русини – достовірно жива частина Русскава Міра!"


Отже, група Догнала - це чергові громадяни «руського мира», що з'явилися в результаті цілеспрямованої політики. В цьому Гліб Коваленко швидше за все не помилився.


Не ростуть же вони самі по собі як гриби. Щоб такі феномени з'явилися потрібні міліони і міліони вливань. На яких, мабуть, поживитися хочеться і псевдо-експертові Фролову.


Який, до речі, в черговий раз довів власну неписьменність повторивши вигадку о. Андрія Новікова про те, що православний Гліб Коваленко - уніат.


Втім, з такими "експертами" і такою політикою соромно вже говорити про свою приналежність до МП.


Не даремно в Інтернеті можна зустріти заклики до патріарха Кирила відмовитися від такого "експерта", забрати у нього всі ордени і регалії - щоб не ганьбив він МП своїм "експертним" " брудом".


У Московській патріархії мене найбільш розстроює(обурює(сторож)) непоінформованість і тупість людей, яких вважають експертами по Україні. Якщо до цього додати їхню патологічну балакучість (відкривають всі секрети) і брехливість (бреше про всіх «чужих»), то гримуча суміш виходить рідкісна. І результатом їхньої діяльності може бути лише велика воронка - як на місці України, так і Росії, як на місці Підгірців, так і Кремля.


Загалом, якщо не можете знайти розумних, то хоча б знайдіть небалакучих!


До речі, зазначимо, К. Фролов ніяк не спробував спростувати по суті першого висновку Г. Коваленко - про те, що МП хоче захопити храми УПЦ КП, залишивши віруючих на вулиці. Як говориться - і після цього хтось там говорить ще про любов? про діалог? Храми - захоплюємо, віруючих - викидаємо. Навіть перевиховати не хочуть!


Мабуть і храми УГКЦ в майбутній союзній державі (а про таке - кожен другий пост в ЖЖ Фролова: вибору в Білорусі і України немає - або гоміки з Євросоюзу, або союзна держава з Росією!) - захоплять на користь групи Догнала, яка приєднається до матері-церкви з Другого Ватикану (Третього Риму). А віруючих - на вулицю. А потім, щоб не заважали, можна і кудись чимдалі.


Загалом, в 2011 році нудно не буде. З такими хуліганами на бочці з порохом нудьгувати не доведеться.


А чи не відправити цього "експерта" місіонерити до ісламських країн Африки? Або до Пакистану?


Там таким хуліганам з сірниками швидко покажуть локальний вибух.


Адже зазначте: він за один день образив релігійні почуття не лише віруючих УПЦ КП і УГКЦ. Він ще і розпалював міжнаціональну ворожнечу! Здається це ще досі злочин? І цей дивак ще є "православним експертом", що хвастає(хвалиться(сторож)) своєю близькістю до Патріарха?


Куди дивиться патріарх?


Юрій Чорноморець


зображення: antydognalivci.blogspot.com


Джерела:


РІСУ




Мандрівники Христа Царя

четвер, 20 січня 2011 р.

20.01.2011р. Б. / Монголо-татарське «іго» триває?

Десятинна_Церква

На місці Десятинної церкви буде збудовано храм церкви Московського патріархату. Про це повідомив головний архітектор Києва Сергій Целовальник.


За його словами, у відповідь на звернення УПЦ МП "пропонується створити платформу, під якою археологи змогли б проводити розкопки і де буде створено музей, а безпосередньо на платформі побудувати церкву. Але це буде будівництво нового храму, а не відтворення Десятинної церкви", – повідомив Целовальник.


Як відомо, Десятинна церква була зведена Великим Київським князем Володимиром у 989-996 роки. На її побудову Володимир Великий виділив десяту частину доходів держави.


У церкві були поховані сам Володимир із своєю дружиною візантійською принцесою Анною. Там же зберігалися мощі княгині Ольги, перенесені туди Володимиром.


В церкві покояться мощі святого Климента Римського, відомого тим, що наприкінці I століття нашої ери його заслали в Херсонес, де його замучили язичники за християнську віру. Частина мощів Климента дотепер перебувають у Римі. Інша частина в 988 була перенесена з Херсонесу в Київ князем Володимиром Великим.


Перед церквою також стояли дві велетенські мідні статуї коней, вивезені Володимиром із захопленого київським військом Херсонесу.


Десятинна церква була колосальним храмом для всієї Східної Європи, у більшій частині якої на той час церкви, якщо вони були, мали розмір із кімнату.


Десятинна церква пережила чимало. У 1169 році військо, спрямоване на Київ суздальським князем Андрієм Боголюбським розграбувало Десятинну церкву, а також Софію, та підпалило Печерський монастир та інші церкви. За словами російського історика Ключевського, це був "перший великорос, який вийшов на історичну арену". За чотири роки, у 1173 році князі Русі під Вишгородом завдали суздальцям вирішальної поразки.


До 1240 року Десятинна церква слугувала усипальницею для найбільш видатних князів. З весни 1240 кияни під керівництвом тисяцького Дмитра почали підготовку до відбиття очікуваного нападу монгольських завойовників.


(Тисяцьким в Україні називався намісник князя, який очолював військове ополчення міста й околиць (так звану "тисячу") і виконував функції судової та виконавчої влади в місті).


Восени місто було взято в тісну облогу. Киянам вдалося відбити кілька штурмів. Монголи використовували в облозі міст пороки – тарани для тарану стін.


Біля Лядських воріт монгольські пороки знесли з верхівки оборонних стін Києва дерев’яні укріплення, встановлені на вершині валу. Під час бою було поранено воєводу Дмитра. Оборонці змушені були відійти на Старокиївську гору та використовувати для оборони старі вали "міста Володимира".


На вулицях Києва й у садибах міста точилися запеклі бої. У Києві археологи знайшли залишки чималої кількості будинків, дахи яких від вогню обвалилися й накрили як киян, так і монгольських загарбників.


На Старокиївській горі було зроблено нове укріплення навколо Десятинної церкви. Туди ж масово відступили рештки цивільного населення міста. Люди збіглися на хори кам’яної Десятинної церкви, збудованої ще Володимиром Великим у 997. Однак стіни церкви не витримали цього та ударів монгольських стінобитних машин і завалилися.


Останнє укріплення киян було захоплено ворогом. У Десятинній церкві монголи захопили в полон пораненого воєводу Дмитра. Через його хоробрість в обороні міста хан Батий залишив йому життя.


Заслугу за швидке виведення монгольських військ з території України літопис віддає воєводі Дмитру, який, побачивши, до якої згуби для рідної землі веде монгольське нашестя, порадив Батию йти в Угорщину.


Воєводу Дмитра призначив у Київ князь Данило Галицький. Навіть після монголо-татарського нашестя, як пише посол Папи Римського до монгольського хана Плано Карпіні, кияни в 1245 вважали своїми князями Данила Галицького та його брата Василька, а мешканці територій від Волині до Києва виказували шану послам цих князів.


У 1243 Данило Галицький разом з єпископами настановив кмітливого печатника Курила (фактично – першого міністра в цивільній адміністрації князя) митрополитом Київським і всієї Русі замість митрополита Йосипа, який загинув під час монголо-татарської навали.


Печатник Курило (Київський митрополит Кирило ІІІ) залишався на чолі Київської митрополії аж до 1281 року. Попри часті напади монголо-татар, він не залишив батьківщини й похований у Софійському соборі Києва.


Усе своє життя Данило Галицький присвятив боротьбі з монголо-татарами. Орда в цей час лишалася надпотужною силою, перебуваючи в зеніті своєї могутності. Монгольська держава контролювала землі від Кореї й Південного Китаю, Ірану й Малої Азії до Центральної Європи.


Жодна інша держава не наважувалася кидати виклик Орді. Данило Галицький і його держава почали боротьбу з монголо-татарами за століття до того, як інші країни почали всерйоз задумуватися над такою можливістю.


А що ж у цей час Москва, яка нині керує Московським патріархатом?


Яке відношення Московський патріархат може мати до церкви, збудованої за півтора століття до першої згадки Москви і за три століття до зародження мінімальної московської державності?


Питання риторичне. Тим більше, якщо згадати, що упродовж свого Середньовіччя Москва була васалом держав, що вийшли з Монгольської імперії, та виплачувала данину Кримові аж до початку XVIII століття.


Московське князівство виникло у 1277 році, тобто не лише після забудови, але й руйнування Десятинної церкви.


Перша згадка про москвичів в історії показова. У Троїцькому списку Новгородського літопису про битву з монголами під Коломною 1238 року після слова "москвичи" хтось добре протер і залишилося: "Москвичи ... же ничегоже не видивши".


На щастя, зберігся інший літопис, де на місці затертості залишилося слово "побігоша". Тобто, замість "москвичі нічого не бачили" виявилося "москвичі втікали нічого не бачачи".


Політика володимиро-суздальских, а згодом і московських князів у відносинах з Ордою полягала в тому, щоб виявами максимальної лояльності до ординських ханів, боротьбою зі спробами повстань забезпечити собі владу та право збирати данину й відсилати її в Орду.


У той час як Данило Галицький збирав коаліції для боротьби з монголо-татарами, будував фортеці та воював з ординським темником Куремсою, володимиро-суздальский князь Олександр Невський став названим сином руйнівника Києва (і Десятинної церкви!) хана Батия, сприяв розправі над власним братом Андрієм, а в 1257 влаштував жорстокі кари тим мешканцям Новгорода, які не хотіли проведення перепису й виплати монголо-татарам поголовної данини.


Ідеологія євразійства, взята на озброєння нинішній Кремлем, прямо стверджує, що Росія є спадкоємцем Монгольської імперії.


У цьому світлі намір віддати саме Московському патріархатові місце Десятинної церкви є особливо блюзнірським. Адже це не лише українська духовна святиня колосального значення, але й останній бастіон опору киян монголо-татарській навалі.


Ще у 2005 році біля фундаменту Десятинної церкви на території музею була споруджена каплиця Московського патріархату, слід відзначити, за потурання тодішньої "демократичної" влади.


На прикладі Печерської та Почаївської лавр, а тепер і Десятинної церкви, проглядається мета прозелітизму залежного від Кремля Московського патріархату в Україні – "застовпити" собою місце найбільших святинь українців, щоб використати їх у політичних інтересах Москви.


Або, на крайній випадок, ці святині дискредитувати, щоб вони не стали джерелом формування української солідарності.


Це не що інше, як спроба не дати використати те колосальне моральне багатство, залишене предками, на благо української духовної (а отже, й політичної) єдності.


Моральні потреби пастви в Росії, яка входить до десятки найбільш криміналізованих держав світу, схоже, турбує Московський патріархат значно менше, ніж побудова "русского міра" на споконвічних українських землях.


Слід відзначити, що Десятинну церкву імперія вже "відновлювала" у 1828-42 роках в імперському московському стилі, що не мав нічого спільного з первісною будовою. Парадокс: елементи шатрової монголо-татарської архітектури, засвоєної Московією, були змуровані на руїнах Десятинної церкви, зруйнованої монголо-татарами.


Справа в тім, що ще у 1801 році синод Російської православної церкви заборонив будівництво церков в українському стилі, і запровадив норми будівництва церков в московському синодальному стилі, який формувався під істотним впливом казансько-астраханської шатрової архітектури.


Не виключено, що таку ж споруду хочуть звести на місці Десятинної церкви, аби підмінити старовинну Київську архітектуру "новоділом" "русского міра".


Хоча для відтворення Десятинної церкви з точністю на більш ніж 90% є всі умови: збережений фундамент, старовинні малюнки XVII століття та численні аналогічні церкви кінця Х століття візантійської доби, що досьогодні збереглися на територіях Греції, Болгарії, Туреччини, Кіпру, Сирії та Йорданії.


Але, за словами київського архітектора, чомусь планується "будівництво нового храму, а не відтворення Десятинної церкви".


Рішення "української" влади надати перевагу одній конфесії не лише цілковито безглузде. Адже є елементарний факт: храм був релігійним центром Київської держави ще тоді, коли не лише Московської церкви, але й Москви не існувало.


Це ще є відвертою дискримінацією за релігійною ознакою. Адже за всіма наявними соціологічними опитуваннями, кількість віруючих Київського патріархату в Україні більша за кількість віруючих Московського.


Примітно, що Київський патріархат ще у 2004 році заявив про свій намір отримати право на відродження Десятинної церкви. Тому рішення влади провокує вкрай серйозний міжконфесійний конфлікт в серці столиці.


Що ж стосується наявних опитувань щодо Києва, то ситуація ще більш разюча. За даними опитування, проведеного фондом "Демократичні ініціативи" та Київським міжнародним інститутом соціології у 2006 році, більше половини (50,3%) киян заявляли про приналежність до УПЦ КП, тоді як з УПЦ МП асоціюють себе майже в п ять разів менше (8,8%) киян.


Навіть за даними російської компанії ФОМ-Україна, кількість віруючих Київського патріархату в Києві майже в три рази перевищує кількість віруючих Московського патріархату.


Чому тоді українська святиня має перейти Московському патріархатові? Бо в Україні досі іноземне "іго"?


Олександр Палій, історик, автор книг "Ключ до історії України" (2005), "Історія України" (2010), посібника для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл, для УП


Джерела:


Українська правда




Україна Молода




Мандрівники Христа Царя





Бо в Україні досі іноземне "іго"?


Цікаво, невже й цього разу український політикум мовчки проковтне цю наругу над найбільшою СВЯТИНЕЮ УКРАЇНИ? Невже українці будуть байдуже спостерігати над таким глумом душі українського народу і не повстануть проти панування "московського іга", тобто режиму внутрішньої окупації України на чолі з партією БРЕХІОНІВ?!


Парафіяльний сторож р.Б. Леонід.

середу, 19 січня 2011 р.

19.01.2011р. Б. / Святе Богоявлення ГНІХ

Богоявлення_ГНІХ

19 січня 2011 року


Святе Богоявлення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа.


Коротка історія


Свята Церква перед празником Господнього Богоявлення у богослуженнях звертається до своїх вірних: "Вифлеєм залишивши, преславне чудо, спішімо до Йордану душею гарячою і там побачимо страшне таїнство" (Світилен утрені з 3 січня). Це таїнство Господнього Богоявлення, це Хрещення Господа нашого Ісуса Христа в ріці Йордані. У цьому таїнстві Ісус Христос об'являє себе як Месію і Спасителя. Про Його Боже післанництво свідчить при Хрещенні сам Отець Небесний голосом із неба: "Ти єси Син мій любий, у тобі — моє уподобання" (Мр. 1, 11); свідчить Святий Дух, що у вигляді голуба сходить на Нього; свідчить і святий Йоан Хреститель, вказуючи на Нього: "Ось Агнець Божий, який гріхи світу забирає" (Йо. 1, 29).


Празник Господнього Богоявлення у перших віках християнства вважався збірним, бо стосувався кількох подій із життя Ісуса Христа, які свідчили про Його божественність, а саме: його Різдва, поклону мудреців, Хрещення, чуда в Кані Галилейській і чудесного розмноження хліба. Тому й нашу назву "Богоявлення" треба розуміти у множині, бо вона означає празник святих Богоявлінь.


Празник Господнього Богоявлення, крім празника Пасхи і Зіслання Святого Духа, належить у Східній Церкві до найдавніших. Його почали святкувати в кінці II або на початку III ст. Про нього згадує у своїх творах святий Климент Олександрійський (+ 215). В Апостольських постановах, творі IV століття, про цей празник сказано: "Нехай празнують празник Богоявлення, бо того дня явилося Христове божество, про яке свідчить Отець при хрещенні і Святий Дух у виді голубині, вказуючи на Христа". Про подію Богоявлення у III столітті говорять у богослуженнях святий Іпполит Римський (+ к. 235) і святий Григорій, Неокесарійський Чудотворець (+ 270), а в IV ст. в дні цього празника святий Григорій Богослов, святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Августин та инші Отці Церкви мали гарні духовні науки.


Празник Господнього Хрещення показує нам одну з найбільших і найглибших правд нашої святої віри — таїнство Пресвятої Тройці. При Христовім Хрещенні об'явилася Пресвята Тройця, яка посвідчила про Його божество. На третьому часі в навечір'я празника читаємо: "Тройця, Бог наш, себе сьогодні нероздільно явила, бо Отець об'явленим свідоцтвом заявив споріднення. Дух же у голубиному виді зійшов із небес, Син свою пречисту голову склонив Предтечі і хрестившись, визволив людей із неволі, бо Він чоловіколюбець".


Про ікону


На цій іконі зображений Христос, частково або й повністю занурений у воду. Щоб це унагляднити, ріку Йордан деколи зображають нереалістично глибокою. Своєю присутністю Христос, творче Слово Боже, втілене в людську природу, освячує воду, яка в давнину вважалася стихійним, хаотичним елементом. Отже, вода не тільки перестає бути грізним елементом, а стає освяченою та освячуючою для світу. Тому й ми в хрищенні саме водою очищуємося від гріха й нечистоти та освячуємося силою Христа, таким чином беручи таїнственну участь у Його смерті й воскресінні (Кол. 2, 12). Христос обнажений, бо Він — другий Адам, який відкупив першого Адама і всіх його нащадків (1 Кор. 15, 45). Перший Адам закрив нам небо, а другий нам його відкриває.


Йоан Хреститель з похиленою головою приймає благословення Христа та виконує те, що йому велить Христос, щоб сповнити всяку правду й справедливість (Мт. З, 15). Його лик виражає здивування покорою Господа Ісуса. Одною рукою Йоан христить Ісуса, а другою — вказує на Нього як на Агнця Божого і разом з тим виявляє молитовну поставу.


На іконі зображено дерево із сокирою при корені, що є алюзією на проповідь Йоана: «Покайтеся, робіть добрі плоди, бо прийшов очікуваний Месія, і рішучий час настав» (Мт. 3, 7-12).


Бог Отець з небесного півкруга рукою благословить Сина: «Це Син мій любий, що його я вподобав» (Мт. 3, 17). Як на горі Синай Бог об'явив Закон, тут Отець вказує на нового Законодавця — Ісуса, який є уособленням нового Божого закону любові.


Як і в Різдві Христовому, ангели здивовані новим виявом Христової покори. Їх руки прикриті — вони готові служити Спасителеві.


Ця велична подія — найбільш явне й промовисте об'явлення Святої Трійці, отже це — Богоявлення. Після гріхопадіння херувим вартував при зачинених воротах раю. Таїнственне об'явлення над рікою Йордан показало нам, що небо знову відкрите.


Освятивши воду, Христос рівночасно освячує весь матеріальний світ. Він підносить й немов просвітлює все сотворіння Своєю участю в людській, матеріальній природі. (Пізніше, сповнюючи Свою місію, Він знову поборюватиме хаотичні хвилі й бурю на Галилейському озері (Мр. 4, 39).


У воді деколи зображено невелику алегоричну людську постать. Ця людина — символ Йордану, що було затримав свою течію, вжахнувшись і принишкнувши, коли через нього перевозили кивот Завіту (І.Н. З, 14-17). Дещо рідше у воді зображено дві подібні фіґури. Друга — це алегоричний символ Червого Моря.


Тропар та кондак


Тропар, глас 1: Коли в Йордані хрестився ти, Господи, Троїчне явилося поклоніння: бо Родителя голос свідчив тобі, возлюбленим Сином тебе називаючи; і Дух у виді голубинім засвідчив твердість слова. Явився ти, Христе Боже, і світ просвітив, слава тобі.


Слава, і нині: Кондак, глас 4: Явився єси днесь вселенній і світло твоє, Господи, знаменувалося на нас, що зі зрозумінням оспівуємо тебе: Прийшов єси і явився єси — Світло неприступне.


Послання святого апостола Павла до Тита 2, 11-14; 3, 4-7


Сину Тите, Божа благодать з'явилася спасенна всім людям і навчає нас, щоб ми зреклися нечестя та грішних бажань цього світу, жили тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці, чекаючи блаженної надії і славної появи великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, який віддав Себе Самого, щоб викупити нас від усякого беззаконня, та щоб очистити собі народ, що був би Його власний, ревний до добрих діл. Та коли з'явилася доброта й любов до людей Спаса нашого Бога, Він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але заради свого милосердя, купіллю відродження і відновлення Святого Духа, якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа, нашого Спасителя, щоб ми, оправдані Його благодаттю, стали, згідно з надією, спадкоємцями життя вічного.


Євангеліє від Матея 3, 13-17


В той час Ісус прибув із Галилеї на Йордан до Івана, щоб хреститися від нього, але Іван противився Йому, кажучи: Мені треба хреститися в Тебе, а Ти приходиш до мене? Ісус у відповідь сказав до нього: Лиши це тепер, так бо годиться здійснити всяку правду. І він лишив Його. А охрестившись, Ісус зараз же вийшов з води. І ось розкрилось небо, і Він побачив Духа Божого, який сходив, як голуб, і зійшов на Нього. І голос пролунав з неба: Це Син Мій возлюблений, в Ньому Моє благовоління.


Проповідь


Недавно ми святкували величне християнське свято – Різдво нашого Спасителя.


При народженні Ісуса Христа на небі з’явилася ясна зоря, звіщаючи людям, що несотвореннне небесне світло зійшло на землю. Коли ж Христос вмирав на хресті, темрява вкрила землю на знак того, що злобні і невдячні люди засудили на смерть «сонце правди», «світло істини». Що являє нам Господь сьогодні, у світлий празник Богоявлення? При хрещенні Ісуса Христа в ріці Йордані об’являється нам Пресвята Трійця: Небесний Отець промовляв з неба, Син Божий стояв у ріці, а Дух Святий з’явився над головою Божого Сина у виді голуба і було чути голос: «Це Син мій любий, що Його Я вподобав» (Пор. Мт. 3.13-17)


Псалом 50 каже: «Невідоме і таємне мудрості Твоєї відкрив ти мені». І дійсно, невідоме, незбагненне таїнство – один Бог, а три особи – предвічні, всемогутні і безконечні!


Як тяжко часом буває нам, людям, збагнути і усвідомити це своїм обмеженим розумом, але силою віри ми віримо і приймаємо це таїнство.


На свято Воскресіння у святій Євангелії чуємо: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. З Богом було воно споконвіку» (Ів. 1.1-2).


Ми люди є недосконалі і мінливі. Ми не можемо одним словом висловити свої почування, бажання, ідеї, думки, тому наш розум, навіть за короткий час висловлює (народжує) багато різних слів. Господь Бог – незмінний, досконалий і вічний; у Бога нема часу, нема «було є і буде», а є тільки одне, досконале і вічне Слово! Те Слово, яке «стало тілом, і оселилося між нами» (Ів. 1.14). Те Слово є вірним відбитком Бога Отця, містить у собі всю велич Божої могутності, має ту саму не сотворену вічну природу, яку має Бог Отець.


У Старому Завіті Господь Бог устами пророків приготовляв світ до приходу другої особи Божої – Сина Божого, Месії. Син Божий, Ісус Христос, приготовляв світ до приходу третьої особи – Святого Духа, який у виді вогненних язиків зійшов на апостолів на десятий день після Вознесіння. Всі три Божі особи присутні всюди, але в нашій Церкві прийнявся звичай навчати, що Бог-Отець є в небі (Ісус Христос навчив нас молитися: «Отче наш, що єси на небесах»), Син Божий є у Пресвятій Євхаристії, а Дух Святий – у серцях праведних християн. Богові Отцеві завдячуємо, що сотворив нас, Сину Божому, що відкупив нас, а Духу Святому, що освячує наші душі.


Сьогодні, мабуть, кожен з нас зустрічався з людьми, які належать до Свідків Єгови і які не можуть прийняти цього таїнства. Вони приходять до наших домівок і хочуть навчити нас і переконати, що Ісус Христос не є Богом, а тільки найбільшою людиною, яка коли-небудь жила, і що Пресвятої Трійці не існує. Але що можуть відповісти Свідки Єгови на слова Ісуса Христа, який виразно каже у Святому Письмі: «Усе, що має Отець – моє» (Ів. 16.15), «Я і Отець – одно» (Ів. 10.30), «Хто бачить Мене, той бачить Отця. Я в Отці і Отець у Мені» (Ів. 14.8-10), «Ідіть і навчайте всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28.19). Як можна заперечувати Христові?


Тут можна зробити таке порівняння (аналогію): чи можна море перелити в горнятко? Звичайно ж ні. В горнятко можна налити рівно стільки води, скільки воно вмістить, не більше і не менше. Тим горнятком є людський розум, а морем – Божа мудрість. Отже, жодне створіння не в силі зрозуміти, пояснити таїнство Пресвятої Трійці. Тут треба лише вірити, вірити і ще раз вірити.


Один священик, який прийшов до лікарні, де перебували люди, яким загрожувала сліпота, йдучи по коридорі, випадково почув, як молився один хворий: «Благаю Тебе, Господи, не забирай від мене світла очей моїх. Але, якщо така Твоя воля, щоб я був сліпий, то залиши мені хоч світло розуму. Якщо ж захочеш забрати від мене і світло розуму, то, благаю, залиши мені світло віри». Яка чудова і гідна наслідування молитва!


Світло віри є найціннішим скарбом кожної людини, бо віра провадить до Небесного Царства. Амінь.


о. Володимир Юськів


"Сівач", січень 2011, Ч. 1 (136) рік 13


Для створення сторінки використано такі видання:


Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;


Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;


Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;


Збірник проповідей "Сівач".


А також ікону Господнього Богоявлення.


Джерело:


КАЛЕНДАР УГКЦ