Що відбувається із затриманими «тризубівцями» по той бік ґрат — розповідає «терорист» Ростислав Винар.
Схоже, що виключення України з категорії вільних країн у рейтингу американської неурядової організації Freedom House анітрохи не хвилює українську владу. Оскільки саме в ці дні відбувалися масові затримання активістів Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. Степана Бандери. Загалом за ґратами опинилися півтора десятка осіб, чиє місцезнаходження і доля залишалися невідомими декілька днів. Хірург із Дніпродзержинська, ветеран «Тризуба» Ростислав Винар був одним із них. На допитах у нього детально розпитували про «Тризуб», про зустріч зі Славою Стецько і про те, як він ставиться до Сталіна. Одним словом, методи роботи правоохоронних органів аж надто нагадують методи роботи радянського КДБ. Цікаво, це такий тип мислення виконавців чи їм це хтось нав’язує? Зрозуміло, що нездорова атмосфера в країні нагнітається штучно. Влада навмисно розколює суспільство, примушує його радикалізуватися, тим самим відволікаючи увагу від серйозних соціально-економічних проблем. Про наслідки, на жаль, ніхто не замислюється, а вони можуть бути найгіршими.
Детальніше про методи роботи правоохоронних органів і про діяльність «Тризуба» ми говоримо з Ростиславом ВИНАРОМ.
— Пане Ростиславе, після вибуху в Запоріжжі в українських ЗМІ з’явилися повідомлення про затримання «тризубівців», а потім про їхнє зникнення. Що відбувалося насправді?
— Новий рік я зустрів із сусідами в Дніпродзержинську, а ввечері вже оперував хворих. П’ятого січня поїхав до своєї мами у Львів, оскільки через кілька днів виповнювалися роковини з дня смерті батька. На Святвечір ми зібралися в сімейному колі — старший син, брат, мама. Згодом до мене зателефонував товариш із Тернополя і запросив разом відсвяткувати Різдво, тому вранці я сів на автобус і поїхав. Гостив там цілий день, зустрівся з «тризубівцями» Андрієм Стемпицьким і Дмитром Ярошем. Увечері ми на машині вирушили в одне з сіл Івано-Франківської області, де я й переночував у Андрія. Наступного дня зібрався повернутися у Львів до мами, але на автобусній зупинці мене затримали люди в цивільному. Причому досить грубо.
— Вони представилися?
— Документів ніхто не пред’являв. Поклали на землю обличчям у брудний сніг, наділи наручники. Чесно кажучи, раніше я ніколи таким чином не спілкувався з міліцією. Все відбулося дуже швидко, почув лише: «Тримай сумку, в нього там зброя!». Привезли до Рогатинського РВВС, а в сумці нічого немає, окрім гаманця і засобів гігієни. Пояснив, хто я такий і куди їду, запитав — чи можна йти, але вони не відпустили. Потім привезли ще трьох «тризубівців». Одягли на голову якусь непрозору панчоху чи шапочку. І з криком: «Голову вниз, бігом!» посадили в автомобіль для перевезення ув’язнених. Привезли в обласне Управління МВС в Івано-Франківську. Ознайомили з постановою слідчого, з якої я зрозумів, що мене затримали як підозрюваного в підпалі виборчого штабу В. Януковича в місті Галичі, який стався понад рік тому під час президентської кампанії. Я сказав, що це повна нісенітниця, оскільки в Галичі ніколи не був, а 20 грудня 2009 року перебував у Львові біля вмираючого батька, що можуть підтвердити мої родичі. Незважаючи на це, мені заявили, що мають право затримати мене на 72 години, тобто на три доби. Привезли в Надвірнянський ІТУ і помістили в камеру разом із вбивцями та грабіжниками. Я не звик перебирати, але те, чим годували,— якийсь гороховий суп-пюре — їсти було просто неможливо. І потім, окрім важких умов перебування, моральна атмосфера — зранку «обличчям до стіни, руки за спину, не обертатися, не дивитися, голову вниз». Пригнічувала думка про те, що моя 73-річна мати не знає, де я. Мені пообіцяли, що її сповістять, але так і не сповістили, а мобільні телефони вилучили.
— Не розумію, яке відношення все це має до вибуху в Запоріжжі?
— Наступного дня я зустрівся з двома слідчими із Запорізького обласного управління СБУ, які прибули до Івано-Франківська. Вели вони себе жахливо, розмовляли як з кримінальним злочинцем, запитували, яка у мене «клікуха», але обороти зменшили, можливо, дізнавшись, що я хірург. Із поставлених запитань зрозумів, що їх цікавить діяльність «Тризуба». Я пояснював, що відійшов від активної діяльності, що в мене в організації були чисто представницькі функції. Перш за все, їх цікавила зброя і боєприпаси. Пізніше я бачив по телебаченню, що нібито в «тризубівців» знайшли цілий арсенал. Але у нас ніколи не було кримінальних моментів, пов’язаних зі зброєю. Будь-яка людина, яка хоч щось має в голові, не триматиме її в домі. Потім нас повезли на медичне обстеження в лікарню.
— Навіщо?
— Не знаю. Можливо, готували до СІЗО. Нам нічого не пояснювали. На мої запитання, куди і навіщо везуть і що буде далі, була одна відповідь: «Що начальство скаже, то й буде!». Наступну ніч ми провели в обласному Управлінні СБУ. Годинника не було, і в камері було важко зрозуміти, день зараз чи ніч. Мені чулися якісь крики, голос здавався знайомим, але боюсь помилитися. Тим часом, як я пізніше дізнався, в моїй дніпродзержинській квартирі провели обшук. Прийшли люди з болгаркою і зварювальним апаратом, але сусіди, яким я залишив ключа, відкрили двері. Під час обшуку були вилучені диски з комп’ютера, особисті речі, література. Забрали навіть ксерокопію львівського видання 1933 року, де повідомлялося про трагічну загибель мого діда — колишнього полковника Української галицької армії. Навіщо вона їм знадобилася — не знаю. Не знайшов я й кепку гірських стрільців бундесверу, яку мені подарували друзі. Дванадцятого січня нас повезли до Запоріжжя. У львівський аеропорт шістьох членів «Тризуба» доставили цілою колоною. Чартерним рейсом із Запоріжжя за нами спеціально пригнали літак. Поводилися як з терористами: руки за спину, перший пішов, другий пішов! Зайшов якийсь підполковник і сказав: «Ми будемо поводитись з вами так, як ви поводилися з жителями міста Запоріжжя. Виходило, що нашу провину доведено, хоча навіть звинувачення не пред’явили. А в Запоріжжі взагалі «Мапет-шоу» влаштували. По дві людини посадили в автомобіль, попереду колони даїшники, позаду — автобус з омоновцями. Привезли, здається, в міське управління МВС. Викликали поодинці на допит, а решта сиділи на холоді й чекали. Мені здалося, що я очікував понад вісім годин.
— У ролі кого вас доставили в Запоріжжя?
— Важко сказати, тому що жодних постанов на руки особисто я не отримав. Крім того, що мене затримали за підозрою у підпалі дверей штабу Януковича в місті Галичі. У кабінеті, куди мене привели, була купа людей у формі й у цивільному. Вони розпитували про участь у діяльності «Тризуба». А потім раптом запитують: «А як ви ставитися до Сталіна?». Я відповідаю: «Як я можу ставитися до людини, яка знищила вісім-дев’ять мільйонів українців?». Ці слова були зустрінуті з таким обуренням! Мовляв, що ти тут розповідаєш, хто, де і коли знищував? «А Голодомор?», — кажу їм. Тут мені почали пояснювати, що тоді всі народи в Радянському Союзі жили дружно. Голод був, але він був скрізь, а не лише в Україні, й не слід тут байки розповідати. Я зрозумів, що Сталін у них вважається Героєм України. І це мені розповідають люди з тризубами на погонах. Сиджу і думаю: я з 1990 року за цю державу боровся, присвятив цьому життя, здоров’я. Під час ГКЧП очолював міську організацію УРП. І на 20-му році існування цієї держави чую, що Сталін для них — герой. Далі мене почали запитувати, що такого я накоїв у Дніпропетровську?
— Невже і в Дніпропетровську щось підірвали чи підпалили?
— У ніч на 13-е приїхали троє співробітників Дніпропетровського обласного УВС і забрали мене. Не знаю чому, але з їхнього боку ставлення до мене було дуже коректним. Сказали, що нічого пхати в кишені не будуть — просто у них є деякі запитання. Я вперше за чотири дні розслабився, було відчуття, що їду додому. В обласному управлінні на вулиці Червоній по-людськи запропонували чаю і склали новий протокол про затримання. Адже термін першого давно закінчився. Потім відвезли в ІТУ, від якого залишилися найжахливіші враження, хоча мене помістили в камеру лише на чотирьох осіб. Вранці в сусіда по камері побачив покусану шию — пояснили, що це клопи. Виявляється, мені пощастило, тому що в інших камерах може бути й по десять чоловік. Потім приїхав конвой. В обласному управлінні слідчий повідомила, що мене підозрюють у вбивстві бізнесмена В.Брагінського, про якого я ніколи не чув. Цей підприємець загинув у Дніпропетровську в результаті вибуху бомби 13 жовтня 2009 року. Слідчому я сказав, що історія вже перетворюється на фарс. Мене довго розпитували про те, в яких організаціях і партіях я перебував, чи зустрічався з покійною Славою Стецько. Але яке це відношення має до вбивства дніпропетровського бізнесмена — ніяк не зрозумію. Нарешті мене звільнили під підписку про невиїзд. Слідчий навіть запропонував сто гривень на дорогу. Від грошей я відмовився, хоча після вилучення речей в Івано-Франківській області залишився без копійки. Коли вийшов на вулицю в брудних джинсах, неголений і без шнурків, я — хірург вищої категорії з 20-річним стажем, відчув себе справжнім бомжем. Слава Богу, за мною приїхали друзі і відвезли додому до Дніпродзержинська.
— Лівоохоронні органи зробили вашу організацію відомою, і не виключено, що тепер нею лякатимуть людей. Чим насправді є ВО «Тризуб» ім. С.Бандери?
— Ця організація була створена за ініціативою доцента Дрогобицького педінституту Василя Іванишина ще 1993 року. У «Тризуба», який є організацією орденського типу, було кілька напрямів роботи. Зокрема, виховання молоді та пропаганда національної ідеї серед українців. Ми вважаємо, що в Україні повинна з’явитися національна держава, в якій народ зможе впливати на владу. Однак про озброєні методи не йдеться, оскільки це може призвести до загибелі Української держави. Ми це прекрасно розуміємо, хоча з нас зараз хочуть зробити терористів.
Вадим РИЖКОВ,
«День», Дніпропетровськ
Джерела:
БАНДЕРІВЕЦЬ
Немає коментарів:
Дописати коментар