“Нехай не збідніє рука тих, хто жертвує на Божий храм!” Ви також можете стати співтворцями храму!

понеділок, 25 серпня 2008 р.

28 серпня 2008 р. Успіння Пресвятої Богородиці

28 серпня 2008 р.

Успіння Пресвятої Богородиці

  • Коротка історія свята
  • Про ікону празника
  • Тропар та кондак
  • Празничний Апостол
  • Євангеліє
  • Проповідь

Коротка історія

Наш церковний рік не тільки багатий на різні Богородичні празники, але він також ними починається і завершується. Його відкриває празник Різдва Пресвятої Богородиці, а завершує її славне Успіння, що в наших літургійних книгах має таку величну назву: „Успіння Пресвятої славної Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії”.

День смерті Пресвятої Богородиці називається в нашій Церкві Успінням, бо її тіло після смерті не зазнало тління, але одразу з душею було взяте до неба. Не маємо історичних даних, як довго Божа Мати ще перебувала на землі після Христового Вознесіння, ані коли, де і як Вона померла, бо про це у Євангелії нічого не згадано. Основу празника Успіння творять священна традиція Церкви від апостольських часів, апокрифічні книги, постійна віра Церкви та однозгідна думка Святих Отців і Вчителів Церкви першого тисячоліття християнства.

Празник Успіння належить до найстарших Богородичних празників. Він почався в Єрусалимі невдовзі після Собору в Єфезі (431 р.). Первісне празнування пам'яті Успіння під впливом Єфеського Собору наголошувало радше привілей її Богоматеринства і тому звалося „Свято Марії-Богоматері”. В одній з похвальних бесід на честь Преп. Теодосія Великого (+529) говориться, що палестинські монахи щорічно з великим торжеством святкували 15 серпня „Пам'ять Богоматері”, це є пам'ять її Успіння. В Сирії в 5 ст. цей празник мав назву „Пам'ять Блаженної”.

У 6 ст. цей празник отримує свою теперішню назву: „Успіння Пресвятої Богородиці”. В перших віках не всі Церкви Сходу святкували Успіння в тому самому часі. Олександрійський патріарх Теодосій (+567) приписав празнувати Успіння 6 січня, а празник її Внебовзяття 9 серпня. Етіопська Церква і сьогодні 6 січня празнує „Успіння тіла нашої Чистої, Святої, Славної Богородиці Діви Марії”, а 9 серпня „Вознесіння тіла нашої Діви Марії, Богородиці на небо”. Вірмени святкують Успіння в неділю між 12 і 18 серпня. Інші Церкви празнували його 18 серпня. Цісар Маврикій (582-602) поширив празник Успіння на цілу візантійську державу і наказав святкувати його 15 серпня, бо того дня він був осягнув перемогу над персами.

Про ікону

Існує певна аналогія між іконою „Успіння Богородиці” та іконою „Anastasis” — „Воскресіння Христове”. Західні іконописці виділяють у житті Христа два моменти. Спершу смерть та зшестя в Ад, а потім — воскресіння. На Сході, навпаки, — зшестя в Ад вже є воскресінням, адже смерть вже подолана смертю. Та ж сама концепція виражена також на Богородичних іконах: тут „успіння” є пробудженням у Царстві Божому.

У них насамперед спостерігаємо явище смерті: душа виходить з тіла. Але вона не сходить у Шеол, до пекла, що відповідало б єврейським уявленням. Не піднімається вона й до неба, як би цього хотіла грецька платонічна теорія. Її беруть руки Христа: „Душі праведних у руці Божій” (Муд. 3, 1). Христос тримає в руці душу своєї Матері з такою ж ніжністю, з якою Вона тримала на руках воплоченого Бога у подобі Дитяти. Лик Богородиці у хвилину смерті виражає спокій, її очі закриті, руки складені на грудях.

Дивною може здаватися сцена, яку на деяких іконах „Успіння” зображають перед труною: якийсь єврей хоче торкнутися Богородиці руками, але ангел без вагань відрубує їх мечем. Таким буквальним способом легенда виражає сувору настанову: забороняється наближатися до тайн потойбічного життя з тою ж цікавістю і з тими ж методами пізнання, які застосовуються до світу явищ.

Але найбільш дивовижним і догматично найбільш глибоким іконографічним мотивом є не вознесіння Богоматері у центральній сцені, а сходження на землю Христа серед херувимів, у славі, яка належить Йому в кінці віків. Таким чином, перехід від цього життя до іншого здійснюється через Христа, через Його присутність. Для Його Матері останній прихід Христа настав раніше, адже вона є есхатон — остаточна досконалість створіння.

Тут знаходить своє найкраще вираження есхатологізм східних Церков: другий прихід Христа на землю — це факт майбутнього, яке нас очікує. Але для святих воно вже певним чином відбулося. Тому на Сході з такою побожністю поклоняються чудотворним мощам, тілам святих, які збереглися нетлінними після смерті. Вони є невеликою частиною Небесного Єрусалима посеред цього світу. Успіння Богородиці є свідченням цієї надії і запорукою певності у цьому.

Тропар та кондак

Тропар, глас 1: У різдві дівство зберегла ти, в успінні світа не оставила ти, Богородице. Переставилася ти до життя, бувши Матір'ю Життя. І молитвами твоїми ізбавляєш від смерти душі наші.

Слава, і нині: Кондак, глас 2: В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання гріб і умертвіння не втримали. Бо як Матір Життя до життя переставив той, хто вселився в утробу приснодівственну.

Послання святого апостола Павла до Филип'ян 2, 5-11

Браття, плекайте ті самі гадки в собі, що були в Христі Ісусі. Він, бувши в Божій природі, не вважав за здобич Свою рівність із Богом, але применшив Себе Самого, прийнявши вид слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив Себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж хресної. Тому й Бог Його вивищив і дав Йому ім'я, що понад усяке ім'я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі і під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця.

Євангеліє від Луки 10, 38-42; 11, 27-28

В той час увійшов Ісус в одне село, і одна жінка, на ім'я Марта, прийняла Його в свій дім. А в неї була сестра, що звалась Марія, що, сівши у ніг Ісусових, слухала слова Його. А Марта клопоталась великою послугою і, станувши, сказала: Господи, чи не зважаєш, що сестра моя одну мене зоставила служити? Скажи, отже, їй, щоб мені помогла. І відповівши, Ісус сказав їй: Марто, Марто, ти журишся і клопочешся про многе. А одне є на потребу. Марія ж вибрала добру часть, що не відніметься від неї. І сталося, як Він це говорив, одна жінка, піднявши голос з народу, сказала Йому: Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди що кормили Тебе. Він же сказав: Отож блаженні ті, що слухають Боже слово і зберігають Його.

Проповідь

"Марія вибрала кращу частку, яка не відійметься від неї"
(Лк. 10:42)

Сьогодні наша Церква відзначає празник Успіння Пресвятої Богородиці, який називаємо також Внебовзяття Божої Матері.
Це свято звертає нашу увагу на ту правду віри, яка повчає, що непорочне тіло Матері Божої, дійсно захоронене від всякого зіпсуття і її Небесний Отець взяв його у небо. Як задля Свого Сина - Богочоловіка, Пречиста Діва була захоронена від усякої, навіть найменшої плями гріха, так тепер Він захоронює її тіло від будь-якого зіпсуття. А святий Йоан Дамаскин ясно висловлює свою віру про Внебовзяття Пресвятої Богородиці з тілом і душею. В одній із своїх проповідей на її Успення він каже: "Годилося, щоб Той, Хто зберіг її дівицтво при Своїм Різдві, зберіг її тіло нетлінним по її смерті. Годилося, щоб Та, що бачила свого Сина на хресті і якої серце прошив меч болів, що їх Вона не зазнала при Різдві, гляділа на Нього, як Він сидить з Отцем. Годилося, щоб Божа Мати посіла те, що належить до її Сина, та, щоб усе створіння почитало її як Матір Божу".
Смерть людини й знищення її тіла є видимим знаком покаран­ня за первородний гріх: "З усякого дерева саду їстимеш, з дерева ж пізнання добра і зла не їстимеш, бо того самого дня напевно помреш" (Бт. 2:16). Через непослух, що є гріхом, прийшла смерть. Святий апостол Павло каже: "Тим то, як через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть, і таким чином смерть перей­шла на всіх людей, бо всі згрішили ..." (Рим. 5:12).
Однак, ця страшна кара не була в первісних задумах Божих. Господь бажав зберегти Своє улюблене сотворіння - людину, від усякого болю, нещастя і терпіння, й тому поселив її в раю, де всьо­го було вдосталь. Але людина в своїй глупоті сама позбавила себе того щастя. Замість слухати Божого голосу, виконувати Його за­повідь, вона пішла за своїм відвічним ворогом, дияволом, і згріши­ла. За те, що вона відвернулась від свого Творця й пішла служити дияволові, спала на неї справедлива кара.
З цього виходить, що ті всі біди, терпіння й земні нещастя, які нас у цьому житті переслідують, є наслідком гріха.
Марія - найчистіше, наймиліше Божому оку створіння. Вона одержала повноту ласк у часі з хвилиною свого Зачаття, і не­бесну славу у вічності, зокрема через своє Богоматеринство. От­римала вона ті всі привілеї й добра задля заслуг Ісуса Христа, сво­го Сина. Вже свята Єлизавета назвала її благословенною між жінка­ми і матір'ю Бога (Лк. 1:43). Пречиста Діва Марія уснула, щоб брамою смерті перейти до щасливого вічного життя. Її перестав­лення було спокійним, щасливим і радісним. Вона уснула, щоб уподібнитись до свого Сина Ісуса Христа.
Внебовзяття Пресвятої Богородиці, її тріумф, переходить усі наші поняття. В супроводі ангелів і святих Пресвята Діва ввійшла в небесну святиню і там зайняла місце найближче Трисвятого Бога як Цариця ангелів і святих, як Чесніша від Херувимів і славніша від Серафимів. Пречиста Діва Марія - це наша Небесна Цариця, наша Мати Милосердя.
З життєпису святого Домініка Савіо довідуємося про таку подію. Кільканадцять років після своєї смерті Савіо з'явився своє­му вихователеві, отцеві Донові Боско.
- Мій дорогий! - запитав його Дон Боско, - скажи мені, що давало тобі найбільше спокою і надії при смерті?
- Прошу відгадати, - відповів юнак.
- Може те, що ти дуже любив святу чистоту?
- Ні.
- А може те, що ти мав чисте сумління?
- Також ні.
- То, можливо, надія, що йдеш до неба?
- І не це.
- Ну то що ж?
- Прошу отця, найбільше спокою і радості в годині смерті додавало мені те, що я все життя дуже любив Пресвяту Діву Марію, її почитав, старався її наслідувати і тому був певний, що я є під її Покровом. Тож прошу часто повторювати всім своїм учням, щоб якнайгарячіше любили й почитали Марію і будуть щасливі в житті і в годину смерті. "Хто не любить Марії, той не матиме місця у Христовому серці" - навчав праведний місіонер о. Іван від Христа.
Нашу набожність до Пресвятої Богородиці проявляймо сер­цем, словами та ділами, наслідуючи її богоугодне життя. Звертай­мося до неї часто та щиро, просячи її помочі та заступництва, і тоді будемо з нею у Небесному Царстві. Амінь.


Для створення сторінки використано такі видання:

  • о. Іван Чичерський
  • Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;
  • Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;
  • Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;
  • Збірник проповідей "Сівач".
  • Ікону Успіння Пресвятої Богородиці.

пʼятницю, 15 серпня 2008 р.

19.08.08 р. Б. Переображення Господнє


19.08.08 р. Б. 

Переображення Господнє

Ісус Христос часто говорив про небесне Царство... Чому? Не для себе, - він Господь, котрий ніколи не може залишити цього Царства. Говорив це й навчав учнів, слухачів, всіх, хто приходив, щоб показати дорогу до цього справжнього Царства й захопити всіх, та пригадати, що ми покликані до життя тому, щоб здобути це щасливе Царство – небо. Одного разу він взяв своїх трьох учнів і пішов на гору. Очевидно, учні не знали чому Ісус взяв їх: двох рідних братів та Петра. Святий Іван Золотоустий навчає, що взяв тому цих трьох, що вони перевищували інших учнів: „Петро сильною любов’ю до Ісуса, Іван – особливою любов’ю Ісуса до нього, а Яків - відповіддю, котру він дав разом із своїм братом: можемо пити чашу” (св. І. Золотоустий, Бесіда 56 на Мт). Але учням було приємно й вони були заскочені, коли побачили переміненого Ісуса: „Обличчя засяяло немов сонце, а одежа побіліла, наче, світло”. Стали учасниками чогось неймовірного, немислимого. Попали у захоплення так, що на кілька слів спромігся тільки Петро, котрий - запропонував чомусь, поставити три намети – для Ісуса, Мойсея та Іллі. Захотів затримати учасників неба на землі, учасників вічного щастя на місці, де здобувається небо. Неможливо Бога огорнути наметом, бо він Цар неба і землі, що його не можна взагалі нічим огорнути... Теж, як зауважує св. Іван Золотоустий, що Петро зрівняв Творця із створінням, Бога з рабами (св. І. Золотоустий, там же). Цікаво б знати, що впровадило апостолів у захоплення: чудовий вид Ісуса Христа чи розмова поміж Господом і двома представниками Старого Заповіту?

Як можна було бачити сяюче лице Христа на рівні сонця або одежу, що побіліла як світло? Як краще можна було виразити цю переміну Ісуса, що саме на такі слова здобулися євангелісти? Що означали подібні вирази про переміну Христа? Це означало рівень очищення апостолів, їхній ступінь можливості прийняти й виразити те, що вони бачили й чого були учасниками... Євангеліст Лука пише про інший вигляд обличчя та про блискучість побілілої одежі (Лк 9,29). Він виразив всю історію трохи по-іншому і пише, що після Господньої переміни, коли Христос розмовляв з Мойсеєм та Іллею – апостоли заснули. ... Трудно вірити у це, щоб учні спали в той час, коли були учасниками переміни Ісуса та присутності двох великих пророків. Мабуть, апостоли захопилися усім цим так, що були ніби уві сні... Бо не розбудив їх голос з неба, а самі вони бачили цю славу і закінчення розмови, коли опам’яталися... Це ще не був кінець чудового побуту учнів з Ісусом на горі. Євангеліст Матій пише про ясну хмару, котра огорнула присутніх на горі, а в цей час роздався голос з неба: „Це Син мій улюблений; його слухайте!” І св. Матій пише, що учні впали на землю від почутого голосу. Злякалися. Не настрашилися переміни Ісуса Христа, його сяйва та блиску. Не перестрашилися дивної з’яви Мойсея та Іллі, а ось голос, що прозвучав із неба та вказував на щось добре й необхідне – поклав їх на землю. Голос, що закликав чинити добро й виконати просту річ: слухати Ісуса Христа, викликав страх й подив – учні попадали припавши обличчям до землі.

Коли Ісус христився у Йордані, тоді теж прозвучав голос з неба, але ніхто не припав обличчям до землі? Чому тут учні так вчинили? ”Причина тому: відлюдність і висота місця, глибока мовчанка, преображення зв’язане з страхом, надзвичайне світло й розпростерта хмара, - все це кинуло їх у сильний трепет” (св. Іван Золотоустий, там же). І хто їх виводить із цього стану: страху та нерозуміння? – Ніжний дотик Ісуса та його лагідний голос, немов тихесенький, лагідний вітерець: „Устаньте, не страхайтеся!” (Мт 17,7). Підвівшись вони вже нічого не бачили, все пройшло, - залишився Спаситель сам.

І людині не потрібно багато бачити та знати. Сьогоднішній світ дуже займається й цікавиться тим, щоб знати й дослідити багато й усе, а тим часом забуває про головне: слухати й пізнавати Христа, його науку й слідувати його дороговказові. Не закликає Всевишній до неможливих дій, щоб творити чудеса чи постити на хлібі і воді, але вказує нам на одну потрібну річ: „... його слухайте”. Вказує на одне - слухати Бога. Не важка це - заповідь, але чомусь люди не бажають з цим погодитися, багато-хто вважає, що Господь повинен слухати людських капризів та заряджень, а людина так часто помиляється, а до того така змінна, слабосильна й обмежена...

Пригадаймо, також, історію із Старого Заповіту, коли Господь приказав Мойсеєві йти на гору і той, покритий хмарою перебував на самоті з Богом сорок днів і сорок ночей (Вих 24,12-18). В місцях, де здається, що нічого не можливо робити, Всевишній довершує багато для людини і конкретно для цієї чи іншої особи. До кожної людини Господь промовляє в свій спосіб, на будь якому місці і в будь який час! Його ніхто й нічим не може обмежити місцем чи часом. Мабуть, до нас промовляв й не перестає говорити теж, багато разів у нашому житті. Ми свідомі, що Христос, улюблений Син Бога Отця і знаємо, що повинні слухати його науки та пропозицій освячуватися й спасатися. Але чи ми приймаємо ці слова у наше життя? Чи слухаємо голосу сумління, через котре Господь говорить до нас, особливо, коли чинимо зло, тобто, вибираємо гріх, а сумління противиться тому?! Творець бажає нас перемінити, щоб і ми засяяли, та стали як світло, але чи ми бажаємо це світло й сяйво пустити у наше притемнене сумління, наше життя? Бог не хоче силою нас змінювати й навертати. Він посилає лагідні проміння, щоб заохотити нас повірити йому, що він може довершити у нас багато добра. Дозволяймо нашому найкращому батькові діяти у нас. Скидаймо темну одежу підозрілого життя, а одягнімося у вбрання світла... Хто з нас не хотів би мати сяючого обличчя і виблискуючої одежі?! І можемо це мати не для того, щоб хвалитися тим перед іншими, але, щоб очистившись у св. Сповіді, кожного разу розпочинали глибше, по-новому духовне життя з Богом. Сіяючи в такий спосіб обличчям, Христос вказував на те, що спасенні будуть вічно світитися та сяяти у Небесному Царстві.

І ми повинні, й можемо досягнути таких вершин любові та переміни в нашому житті. Не можна заперечити, що люди спинаючись, досягають якихось гірських вершин. І насамперед, ставлять перед собою мету станути на тій чи іншій вершині. Потім наражаються на багато небезпек, коли спинаються вверх... А, коли стануть на вершині, бачать підніжжя, подолану важку стежину, каміння, колючки, сніг із льодом, може й падіння, всякі перешкоди, - все позаду.. Потім залишають пам’ятний знак, записують чи викарбовують у книзі, чи в камені своє ім’я, радіють із свого досягнення... І наша дорога до неба не легка, але всім зручна й можлива до осягнення. Всі хочемо бути молодими, мати привабливий вигляд, бути щасливими, тощо і це – можливо здобути усім, але ця правда здійсниться тоді, коли ми станемо учасниками неба. Тому спинаймося вгору, де Господь з розпростертими й простягнутими до нас руками очікує на наші устремління, щоб допомагати нам осягнути цей заповітний стан. 


+Архиєпископ Львіський УГКЦ, блаженніший владика Ігор Возьняк