19.08.08 р. Б.
Переображення Господнє
Ісус Христос часто говорив про небесне Царство... Чому? Не для себе, - він Господь, котрий ніколи не може залишити цього Царства. Говорив це й навчав учнів, слухачів, всіх, хто приходив, щоб показати дорогу до цього справжнього Царства й захопити всіх, та пригадати, що ми покликані до життя тому, щоб здобути це щасливе Царство – небо. Одного разу він взяв своїх трьох учнів і пішов на гору. Очевидно, учні не знали чому Ісус взяв їх: двох рідних братів та Петра. Святий Іван Золотоустий навчає, що взяв тому цих трьох, що вони перевищували інших учнів: „Петро сильною любов’ю до Ісуса, Іван – особливою любов’ю Ісуса до нього, а Яків - відповіддю, котру він дав разом із своїм братом: можемо пити чашу” (св. І. Золотоустий, Бесіда 56 на Мт). Але учням було приємно й вони були заскочені, коли побачили переміненого Ісуса: „Обличчя засяяло немов сонце, а одежа побіліла, наче, світло”. Стали учасниками чогось неймовірного, немислимого. Попали у захоплення так, що на кілька слів спромігся тільки Петро, котрий - запропонував чомусь, поставити три намети – для Ісуса, Мойсея та Іллі. Захотів затримати учасників неба на землі, учасників вічного щастя на місці, де здобувається небо. Неможливо Бога огорнути наметом, бо він Цар неба і землі, що його не можна взагалі нічим огорнути... Теж, як зауважує св. Іван Золотоустий, що Петро зрівняв Творця із створінням, Бога з рабами (св. І. Золотоустий, там же). Цікаво б знати, що впровадило апостолів у захоплення: чудовий вид Ісуса Христа чи розмова поміж Господом і двома представниками Старого Заповіту?
Як можна було бачити сяюче лице Христа на рівні сонця або одежу, що побіліла як світло? Як краще можна було виразити цю переміну Ісуса, що саме на такі слова здобулися євангелісти? Що означали подібні вирази про переміну Христа? Це означало рівень очищення апостолів, їхній ступінь можливості прийняти й виразити те, що вони бачили й чого були учасниками... Євангеліст Лука пише про інший вигляд обличчя та про блискучість побілілої одежі (Лк 9,29). Він виразив всю історію трохи по-іншому і пише, що після Господньої переміни, коли Христос розмовляв з Мойсеєм та Іллею – апостоли заснули. ... Трудно вірити у це, щоб учні спали в той час, коли були учасниками переміни Ісуса та присутності двох великих пророків. Мабуть, апостоли захопилися усім цим так, що були ніби уві сні... Бо не розбудив їх голос з неба, а самі вони бачили цю славу і закінчення розмови, коли опам’яталися... Це ще не був кінець чудового побуту учнів з Ісусом на горі. Євангеліст Матій пише про ясну хмару, котра огорнула присутніх на горі, а в цей час роздався голос з неба: „Це Син мій улюблений; його слухайте!” І св. Матій пише, що учні впали на землю від почутого голосу. Злякалися. Не настрашилися переміни Ісуса Христа, його сяйва та блиску. Не перестрашилися дивної з’яви Мойсея та Іллі, а ось голос, що прозвучав із неба та вказував на щось добре й необхідне – поклав їх на землю. Голос, що закликав чинити добро й виконати просту річ: слухати Ісуса Христа, викликав страх й подив – учні попадали припавши обличчям до землі.
Коли Ісус христився у Йордані, тоді теж прозвучав голос з неба, але ніхто не припав обличчям до землі? Чому тут учні так вчинили? ”Причина тому: відлюдність і висота місця, глибока мовчанка, преображення зв’язане з страхом, надзвичайне світло й розпростерта хмара, - все це кинуло їх у сильний трепет” (св. Іван Золотоустий, там же). І хто їх виводить із цього стану: страху та нерозуміння? – Ніжний дотик Ісуса та його лагідний голос, немов тихесенький, лагідний вітерець: „Устаньте, не страхайтеся!” (Мт 17,7). Підвівшись вони вже нічого не бачили, все пройшло, - залишився Спаситель сам.
І людині не потрібно багато бачити та знати. Сьогоднішній світ дуже займається й цікавиться тим, щоб знати й дослідити багато й усе, а тим часом забуває про головне: слухати й пізнавати Христа, його науку й слідувати його дороговказові. Не закликає Всевишній до неможливих дій, щоб творити чудеса чи постити на хлібі і воді, але вказує нам на одну потрібну річ: „... його слухайте”. Вказує на одне - слухати Бога. Не важка це - заповідь, але чомусь люди не бажають з цим погодитися, багато-хто вважає, що Господь повинен слухати людських капризів та заряджень, а людина так часто помиляється, а до того така змінна, слабосильна й обмежена...
Пригадаймо, також, історію із Старого Заповіту, коли Господь приказав Мойсеєві йти на гору і той, покритий хмарою перебував на самоті з Богом сорок днів і сорок ночей (Вих 24,12-18). В місцях, де здається, що нічого не можливо робити, Всевишній довершує багато для людини і конкретно для цієї чи іншої особи. До кожної людини Господь промовляє в свій спосіб, на будь якому місці і в будь який час! Його ніхто й нічим не може обмежити місцем чи часом. Мабуть, до нас промовляв й не перестає говорити теж, багато разів у нашому житті. Ми свідомі, що Христос, улюблений Син Бога Отця і знаємо, що повинні слухати його науки та пропозицій освячуватися й спасатися. Але чи ми приймаємо ці слова у наше життя? Чи слухаємо голосу сумління, через котре Господь говорить до нас, особливо, коли чинимо зло, тобто, вибираємо гріх, а сумління противиться тому?! Творець бажає нас перемінити, щоб і ми засяяли, та стали як світло, але чи ми бажаємо це світло й сяйво пустити у наше притемнене сумління, наше життя? Бог не хоче силою нас змінювати й навертати. Він посилає лагідні проміння, щоб заохотити нас повірити йому, що він може довершити у нас багато добра. Дозволяймо нашому найкращому батькові діяти у нас. Скидаймо темну одежу підозрілого життя, а одягнімося у вбрання світла... Хто з нас не хотів би мати сяючого обличчя і виблискуючої одежі?! І можемо це мати не для того, щоб хвалитися тим перед іншими, але, щоб очистившись у св. Сповіді, кожного разу розпочинали глибше, по-новому духовне життя з Богом. Сіяючи в такий спосіб обличчям, Христос вказував на те, що спасенні будуть вічно світитися та сяяти у Небесному Царстві.
І ми повинні, й можемо досягнути таких вершин любові та переміни в нашому житті. Не можна заперечити, що люди спинаючись, досягають якихось гірських вершин. І насамперед, ставлять перед собою мету станути на тій чи іншій вершині. Потім наражаються на багато небезпек, коли спинаються вверх... А, коли стануть на вершині, бачать підніжжя, подолану важку стежину, каміння, колючки, сніг із льодом, може й падіння, всякі перешкоди, - все позаду.. Потім залишають пам’ятний знак, записують чи викарбовують у книзі, чи в камені своє ім’я, радіють із свого досягнення... І наша дорога до неба не легка, але всім зручна й можлива до осягнення. Всі хочемо бути молодими, мати привабливий вигляд, бути щасливими, тощо і це – можливо здобути усім, але ця правда здійсниться тоді, коли ми станемо учасниками неба. Тому спинаймося вгору, де Господь з розпростертими й простягнутими до нас руками очікує на наші устремління, щоб допомагати нам осягнути цей заповітний стан.
+Архиєпископ Львіський УГКЦ, блаженніший владика Ігор Возьняк
Немає коментарів:
Дописати коментар