30.06.2011р. Б. / Православні україножери відсвяткували розбій Андрєя Боголюбського

21 червня з Києва у Володимир (Росія) вийшов "величний" хресний хід, присвячений 900-річчю князя Андрія Боголюбського. Цей суздальський князь напав на Київ і дотла спалив місто у 1169 році, викравши Вишгородську чудотворну ікону, яку вивіз у Володимиро-Суздальське князівство. Саме цей провокаційний для київської історії шлях вперше за 900 років обрали сучасні православні хрестоносці, організовані «Народным Собором» України, "Общественным движением в защиту православного образа жизни «За Вєру Православную», Фондом Андрея Боголюбського і громадським рухом «СРУБ» (Союз России, Украины и Беларуси).

На думку голови «Народного Собора» України Ігоря Друзя, своєю акцією православні хрестоносці «містично очищають Святу Русь від нечисті, поєднуючи державними молитвами святого князя штучно розірвані землі нашої Батьківщини, повторюючи шлях благовірного князя». При цьому Андрія Боголюбського організатори ходу з пієтетом іменують своїм покровителем, «головним російським державником, першим некоронованим російським царем», «витоком славних традицій російського самодержавства».

П'ять народних депутатів України, а саме: Вадим Колесніченко (Партія регіонів, лідер руху росіян Україна), Дмитро Ветвицький (політична партія "Правда"), Олександр Голуб та Євген Царьков (обидва - Комуністична партія), Валерій Дубіль (член Української соціал-демократичної партії), просили Патріарха Кирила благословити цей захід, проте благословення Православні хрестоносці отримали тільки від протоієрея Всеволода Чапліна, керівника Синодального Відділу взаємин Церкви і суспільства.

Хід розпочався урочистим молебнем у Борисоглібському храмі міста Вишгорода, який відслужив місцевий благочинний з дозволу митрополита Вишгородського та Чорнобильського Павла.

Православних хрестоносців здивувало, що кафедральний собор УПЦ (МП) у Вишгороді знаходиться на вулиці Петра Калнишевського - останнього отамана Запорізької січі, який був засланий на Соловки, як стверджує І. Друзь, «за ряд непривабливих вчинків». (Насправді, Калнишевський був засланий Катериною II у зв'язку з ліквідацією Запорізької січі. Цікаво, що УПЦ Київського патріархату в 2008 році канонізувала Калнишевського як праведного).

Також православних хрестоносців неприємно здивувало, що недалеко від храму стоїть пам'ятник Голодомору. За словами пана Друзя, «у Вишгороді в мініатюрі повторилася ситуація з Києво-Печерською Лаврою», яка, по волі «помаранчевої» Київради, виявилася розташована на вулиці Мазепи і теж поруч з пам'ятником «голодомору» (лапки Ігоря Друзя). Причому пам'ятник у Києві «побудований з використанням абсолютно сатанинської символіки»: Ігор Друзь виявив на ньому «розіп'ятих журавлів», а сам монумент назвав «моторошнуватою пародією на церкву з куполом».

Після молебню православні хрестоносці пройшлися по Вишгороду, а потім поїхали в Чернігів і далі в Росію на автобусах. Таким чином, практично весь шлях долався на колесах.

28 червня православні хрестоносці прибули до Москви на урочистий захід, підготовлений Фондом Андрія Боголюбського і Синодальним відділом о. Всеволода Чапліна спільно з Третьяковською галереєю, де зберігається викрадена Андрієм Боголюбським Вишгородська (Володимирська) ікона.

Примітно, що цього ж дня в Києві Священний Синод УПЦ відлучив від Церкви одного з соратників Ігоря Друзя - лідера Союзу православних братств Валентина Лукіяника, закликавши його прихильників і послідовників відмовитися від «нав'язаних ним неправдивих поглядів та вчинків і стати на шлях слухняності святої Церкви і її священоначалію».

В українських ЗМІ, у тому числі церковних, хода цих православних хрестоносців практично не висвітлювалася. У той же час керівництво «Народного Собору» Україна допомогло поширити двадцятитисячним тиражем «компромат» на своїх церковних колег.

За заявою керівника «Народного Собору» Ігоря Друзя, автобусний хресний хід завершиться в резиденції суздальського князя - селищі Боголюбово. Це місце лідер православних хрестоносців називає «точкою збору Святої Русі» і вважає, що «відродження православних імперій після смути завжди починалося в таких ось святих місцях».

За матеріалами Релігія в Україні

Джерела:

Релігія в Україні


Мандрівники Христа Царя

«...відродження православних імперій...»

Цікаво, як їм, тобто нашим "православним" братам, це вдається - любити Христа і ненавидіти українців? Ба більше, ненавидіти все українське, навіть не дивлячись на факт проживання, на нашій, даній Богом, українській землі? То кому ж вони служать насправді? Чи не дияволу? Мені дуже хочеться, щоб наші москволюби спростували всі ці питання та закиди в їхній бік.... Отже чекаю, моя адреса: katolik@meta.ua або на масонській "мордокнижці"

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

28.06.2011р. Б. / В Україні утискають та переслідують католиків

Якось звиклося читати про переслідування християн десь у східних деспотіях чи про християнофобію у розвинутих демократіях Заходу. Але не конче звично читати повідомлення про переслідування католиків в Україні. І коли складаєш усі ці повідомлення на одну купу, починаєш розуміти: теперішній режим в Україні чинить на Католицьку Церкву в Україні, а в особливіший спосіб на УГКЦ, шалений тиск, який вповні межує з переслідуваннями.

Так минулого тижня Екзарх Одесько-Кримський Преосвященніший владика Василь Івасюк назвав кілька фактів з життя греко-католиків на півдні України, які радше нагадують повідомлення з Китаю чи В’єтнаму. «Найбільш трагічною є ситуація у Врадіївці. Місцева влада передала для церковного благодійного фонду „Карітас” будинок, щоби Церква працювала з дітьми, — каже Одесько-Кримський екзарх. — Праця не легка, потребує специфічного підходу, ми не могли її розпочати, поки не відгукнулися сестри зі згромадження Воплоченого Слова. Про це дізналися якісь сили, були розклеєні листівки недоброго змісту про нашу Церкву. Більш того, немов дія того ж самого плану, губернатор і прокурор почали справу проти Карітасу, знайшли якісь зачіпки, що будинок був переданий неправильно. Зараз справа в суді» - розповів Владика. Коли вдумуєшся в ці рядки – стає страшно. Шкода, що Владика не назвав ці сили. Адже нікому не спаде на думку звинувачувати у подібному антарктичних пінгвінів. Не важко догадатися, що класичний совковий конгломерат (московське православ’я + совєтська бюрократія) стоїть за цими переслідуваннями та утисками греко-католиків. А про виділення землі під будівництво храмів годі й говорити. Для греко-католиків півдня України це – недосяжна мрія.

Жити в Галичині, ще не означає жити в якомусь оазисі де католиків толерують. Прикладом цього є львівський Український Католицький Університет, як про це заявляє його Ректор о. Борись Ґудзяк, переживає далеко не найкращі часи під "неусипним" оком СБУ, яке втручається навіть до наукової роботи.

Не варто забувати, що й римо-католики вимушені добиватися повернення їм богослужбових просторів через суди і протести. І що найприкріше, навіть процесії на Свято Пресвятої Євхаристії місцева влада унеможливлює. В Україні склалася ситуація, що краще належати до якоїсь секти, аніж до Католицької Церкви.

І прикладом цього є ситуація, яка склалася довкола каплиці оо. Редемптористів на львівських Збоїщах. Свого часу совєтська держава вкрала цю каплицю, подаровану до речі Слугою Божим митрополитом Андреєм Шептицьким отцям Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористам), пізніше один бізнесовий пан цю каплицю приватизував, прекрасно знаючи, що посягнув на Боже. Тепер цей же ж «власник» продав чуже сектантам-догналівцям за 3 мільйони. За законами України, греко-католицький храм став власністю ніким не зареєстрованої секти. Усе законно, з точки зору гідної спадкоємиці УРСР. Злодійство, але законне. Що більше, сектанти без будь-якого сорому цієї неділі, коли увесь Львів урочисто святкував 10 річницю візиту блаженного папи Івана Павла ІІ до України, організували собі «молебен» на подвір’ї львівської церкви священномученика Йосафата в часі, коли у церкві тривало богослужіння. А брава міліція, яка радо в Україні хапає і катує безневинних людей незацікавлено спостерігала за сектантським біснуватим шабашем на церковному подвір’ї.

Якщо тільки на ці речі поглянути в контексті червонопрапорної вакханалії у Львові 9 травня цього року, коли одесько-кримські гастролери без найменшого стиду і ганьби, при сприянні «української» міліції, брудними московськими чоботями топтали пам’ять сотень тисяч невинно убієнних галичан-греко-католиків, ситуація українських католиків виглядає далеко гіршою, аніж ситуація наших одновірців в Північній Ірландії, де автохтонне католицьке населення зведене до рівня громадян другого, а то й третього ґатунку.

Україна потихенько, але впевнено стає мачухою для своїх же ж дітей.

Виглядає, що католикам в Україні не доводиться розраховувати на толерантність з боку православних і захист зі сторони держави. Словосполучення «толерантне до інаковірних православ’я» усе більше набирає забарвлення «толерантний до інаковірних іслам». І це не є чимось нереальним. Нам часто стараються втовкмачити в голову, що переслідування католиків в Україні - це окремі ексцеси, що православні до цього не мають жодного відношення, що зривання афіш з ликом блаженного Івана Павла ІІ в Києві - діло рук хуліганів, що «святкування» червонопрапорної перемоги не має жодного відношення до православ’я, що землю нашим одновірцям на Сході не дають, бо хочуть хабарів. Може, вже досить літати в хмарах і дивитися на православ’я через рожеві окуляри? Може, вже досить кидатися грудьми на амбразури заради міфічного діалогу с православними?

Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький так організував греко-католицьку громаду, що змусив рахуватися з нею і Австрію, і Польщу, і нацистську Німеччину, і навіть певний час і совєтську Московщину. Чи не прийшов час греко-католицькій громаді самоорганізуватися в обороні вже не своїх інтересів, а свого елементарного виживання в умовах режиму, який вочевидь прагне завдати нашій Церкві якомога більше шкоди? Та хіба вже не час і греко-католикам і римо-католикам виступити єдиним фронтом в обороні своїх, Богом даних прав?

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

27.06.2011р. Б. / Корупція українських чиновників вбиває дітей

Зі 143 тисяч євро, виділених державою на лікування дитини в Угорщині, до лікарні (до того ж, не тієї) дійшло 115 тисяч. Решта "осіла" у посередника.

Смерть 4-річної Христинки Баб'як із Херсона розкрила корупційну схему в Міністерстві охорони здоров'я: відправляючи дитину на лікування через посередника, чиновники кладуть собі в кишеню десятки тисяч євро.

Майже 40% грошей, що виділяють на медицину, в Україні просто пропадають, розповіла дочка знаменитого академіка Амосова, сама відомий лікар Катерина Амосова, коментуючи намір влади реформувати і цю сферу.

Про тотальне розкрадання коштів медики говорять уже не вперше, але цього разу ТСН отримала підтвердження корупційної схеми.

4-річній Христинки Баб'як із Херсона встановили діагноз "вроджена апластична анемія", дитина потребувала термінової пересадки кісткового мозку. Такі операції роблять лише за кордоном. Батьки дівчинки звернувся до МОЗ (у бюджеті передбачені певні гроші на такі випадки).

Спеціальна комісія виділила з бюджету 143 тисячі євро та вирішила відрядити дитину в Угорщину. Пересадку мали зробити в клініці при Дебреценському науковому університеті.

Надалі виявилося, що між хворими і чиновниками існує посередник, який керує всім. Державні 143 тисячі євро були відправлені не в клініку, а в Товариство з обмеженою відповідальністю РЕОФ, розташоване прямо напроти Дебреценської клініки, де мали лікувати Христину. Представник, як розповів батько Христини, - якийсь Олег Берьозкін.

І Христину відправили не до визначеної клініки Дебреценського медичного університету, до речі, однієї з найкращих у східній Європі, а до маловідомої комунальної клініки міста Мішкольц.

На запитання про те, де ж обіцяна знаменита клініка, Олег Берьозкін відповів, що це просто різні філіали. Батьки Христини повірили і погодились на операцію. Через три дні після неї дівчинка померла.

"Коли дружина зайшла в реанімацію, там стояла звичайна залізна кровать-сітка, як в армії, стійка під крапельницю, і люстра висить. Ось і вся реанімація, де померла Христина", - розповідає її батько.

Перевірка ТСН виявила - посередник брехав. Лікарні Дебрецена і Мішкольця не мають одна до одної жодного стосунку. Більше того, українські чиновники, виявляється, теж брехали. Професор, який працює у відділенні, де лікували Христину заявив, що в Дебрецені взагалі немає дитячого центру трансплантації кісткового мозку.

Угорський медик відкрив махінацію, повідомивши ціну трансплантації - до лікарні зі 143 дійшло лише 115 тисяч євро. Все інше осіло в руках приватної фірми. Таким чином, на дитині хтось заробив 30 тисяч євро.

Роман Баб'як збирається подавати в суд на Мінохоронздоров'я, на Україну, і на Угорщину. Однак скарга, яку він написав до СБУ, десь зникла, МОЗ не віддає необхідні документи.

Джерела:

ТСН


Мандрівники Христа Царя

"...Майже 40% грошей, що виділяють на медицину, в Україні просто пропадають..."

Мене не дивує факт того, що ще не посадили за грати Олега Берьозкіна, як і факт зикнення скарги, яку Роман Баб'як написав до СБУ, але дуже дивує факт людської байдужості та відсутність реальної боротьби мого народу проти цієї шайки бандитів, які одержавши владу від Бога, нині над нами панують і всюди, у всіх сферах суспільного життя України - чинять зло і беззаконня.

Народе мій! Ви могли би, якби захотіли, брати приклад з одного, хворого чоловіка, який зіткнувшись свого часу з фактом корупції у Дніпропетровському Республіканському Центрі Реабілітації Інвалідів, - не дав з любові до Господа нашого, Ісуса Христа, хабаря в 300$ (по таксі) і лишився без групи інвалідності. Він теж, щоправда, по своїй наївності, звернувся до представників СБУ, з проханням прослідкувати за тим, щоб йому визначили групу інвалідності за станом здоров'я, а не за наявністю означеної суми в кишені. На таке прохання йому відповіли відмовою, мовляв вони не мають на це достатньо компетенції... А хто має!? Можливо ми, небайдужі до цього зла, прості люди, якщо озброїмось Словом Божим та дрючками?!

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

25.06.2011р. Б. / Вчора минуло 30 років від першої об’яви Богородиці в Меджуґор’є (відео)

Тридцять років тому, 24 червня 1981 року, Діва Марія почала об’являтися шістьом молодим людям, в маленькому селі Меджуґор’є, що в Боснії та Герцеговині. Так розпочався один з найбільш обговорюваних феноменів сучасності, який перетворив це село в найвідвідуваніше місце Європи. Більше мільйона людей відвідують Меджуґор’є кожного року. Проте, Ватикан поводився дуже обачно і не робив жодних висновків щодо цих подій.

Троє візіонерів твердять, що бачать Марію кожного дня, а інші троє – лише раз на рік. Для того, щоб прийняти рішення, папа, у травні 2010 року, скликав комісію, яка була приєднана до Конгрегації з віровчення. Головою було призначено кардинала Камілло Руїні. Отець Сальваторе Парелла, який є одним з членів цієї комісії пояснив: «Церква повинна перевіряти об’явлення не тому, що вона не вірить в можливість їх існування, але лише для того, щоб охороняти віру, щоб понад усе захистити суть віри. Християнин, який базує свою віру на об’явленнях, не є дорослим християнином, не є зрілим.» Ватикан має чимало критеріїв, за якими може визнати, що об’явлення автентичне. Наприклад, послання не можуть суперечити Євангелії та науці Церкви, і навернення, які виникають, повинні бути глибокими.

Папа призначив 17 експертів з різних сфер, щоб дослідити цю ситуацію. Одним з них є психіатр, тому що психічне здоров’я є одним із найважливіших критеріїв до візіонерів. Але, крім того, є багато інших аспектів, які треба досліджувати. «Це серйозність візіонерів, їхнє психічне здоров’я, моральність та приналежність до Церкви. Вони звичайні люди, яких Бог покликав для жертовного життя, для відречення і переслідування», – сказав о. Парелла. Сальваторе Парелла вважає, що кожне об’явлення є способом, в який Господь показує свою присутність в історії і в житті людей. За 20 століть християнства є лише близько двох тисяч об’явлень, які отримали певне визнання. «Якщо Бог дозволяє нам пізнати правдивість об’явлення, то це чудово, але ми повинні бути певними, що воно походить від Бога, а не є вигаданим, навіть, якщо має добрі наміри. Ось що робить папська комісія. Ще немає вердикту щодо Меджуґор’є. Ми хочемо переконатися, що ця подія, про яку говориться в медіа і, яка притягує мільйони людей до маленького містечка, є від Бога.»

Джерела:

romereports


Мандрівники Христа Царя

23.06.2011р. Б. / Псалми навчають нас молитися Божими словами

«Дозвольмо, щоб Бог навчав нас, як молитися», – з таким закликом звернувся Папа Бенедикт XVI до прочан, які у середу, 22 червня 2011 року зібралися на площі Святого Петра у Ватикані на загальну аудієнцію. Продовжуючи цикл повчань, присвячених молитві, цього дня Святіший Отець говорив про Псалтир. «У цій книзі, – сказав Папа, – виражається увесь людський досвід, з усіма його найрізноманітнішими гранями, та уся гамма почуттів, якими супроводжується людське життя».

Святіший Отець зазначив, що у Псалмах висловлені радості та страждання, прагнення Бога та відчуття негідності людини, довір’я до Бога та відчуття самотності, повнота життя та страх перед смертю. Псалми – це гімни, скарги, подячні та покаянні пісні, які, одночасно, є прославою Господа, та благанням до Нього. «Тому що, – пояснив Бенедикт XVI, – благання надихається впевненістю в тому, що Бог відповість, а це відкриває на прославляння та подяку; в той же час прослава та подяка випливають з досвіду отриманого спасіння, передумовою якого є необхідність допомоги, яка виражається через благання».

За словами Папи, коли молимося Псалмами, то навчаємося молитися. «Оскільки вони є Божим словом, – пояснив він, – то той, хто молиться Псалмами, говорить з Богом словами самого ж Бога, звертаючись до Нього словами, які Він Сам нам дарував». Щось подібного стається з дитиною, яка починає говорити словами, які не є вродженими, але взятими від батьків чи тих, хто живе довкола неї.

«Отож, берімо до рук цю святу книгу, дозвольмо, щоб Бог навчав нас звертатися до Нього, вчинімо Псалтир провідником, який допомагатиме нам та щоденно супроводжуватиме на дорозі молитви», – закликав Бенедикт XVI.

Джерела:

Радіо Ватикан


Мандрівники Христа Царя

19.06.2011р. Б. / Закон — основа основ

Яка б не була притаманна кожному народові демократична традиція, обов’язковою, виразною ознакою будь­якої демократії залишається законопослушенство. Законопослушенство людини, народу, влади. Маємо триматися закону, бо інакше ніколи не матимемо порядку.

Нарід для збереження порядку має влади слухатися. Принаймні, коли вона не виступає проти Божої волі. Коли ж влада починає виступати проти Божого порядку, кривдить людей, нарід має право виступити проти влади — до такої міри, щоби владу усунути. Але як провести границю? Як визначити, до якої міри можна терпіти, а коли — вже ні? Адже влада може чинити народові великі кривди, біль, але при тому бути надзвичайно ефективною. Як­от гітлерівська влада для Німеччини. Гітлер зробив багато для німецької держави, для її економіки, тому так багато німців його підтримували. Але виявилося, що при тому потерпіло багато невинних людей, була розв’язана війна. Винищували спочатку психічно хворих, потім калік, потім євреїв. Це противно Божій волі, це не вкладається ні в які моральні рамки. І це дуже яскравий приклад того, чого стерпіти не можна ніяк. Це неможливо виправдати жодною ефективністю. Коли влада починає відмовляти людям в їхніх людських правах, нарід може виступити проти влади.

Виступ проти влади — завжди великий ризик. Ми маємо приклади революцій — французька, російська. Чи були ці виступи виправдані? Чи вони щось поправили? Чи вони одне лихо заступили іншим? Революція — дуже небезпечна річ. Справжня революція мала би грунтовно виправити лиха, які коїлися за попередньої влади. Якщо царизм був шкідливий, то добре — давайте міняти. Але чи замінили монархів у Росії чи у Франції моральною, справедливою владою? Ні! Царів­королів заступила інша група людей, нітрохи не краща, ніж попередні володарі. Тому до революції не варто ставитися цілковито романтично — це не завжди зміна на краще.

Зараз у нас є приклад — Північна Африка, де нарід виступає проти своїх багатолітніх правителів. Ми мало знаємо про конкретну ситуацію, але в кожному разі нарід і влада вдалися до кровопролиття.

За умов демократії, коли держава є демократичною у повному значенні цього слова, тобто діють закони законопослушенства, — тоді маємо відразу впроваджену в Конституцію можливість змінити владу, приміром, при помочі виборів. Ми не задоволені тими, хто при владі? До побачення, вибираємо інших. Але така гладенька зміна влади можлива тільки в законопослушній державі, де влада також є законопослушною. Тобто це — ідеальна демократія. Тепер же, якщо влада не хоче поступитися, не хоче піти — як в тих африканських державах — людям доводиться братися до методів фізичного поборювання, до збройних методів. Незадоволення народу є знаком для людей при владі — якщо вони мають сумління, вони повинні піти і поступитися місцем іншим. Втім, так не трапляється майже ніколи й ніде. Той, хто дорвався до влади, вже міцно її тримається. Адже пам’ятаймо: мати владу — то є велика спокуса.

Отже, єдиний спосіб уникнути при кожній зміні влади потрясінь, які можуть коштувати навіть людського життя, — мати здорові закони і міцно їх триматися. Наша головна трудність саме в цьому — ми не пристосовуємося до законів, навпаки, ми пристосовуємо закони до наших забаганок. Навіть Конституцію змінюємо щокілька років. І навіть не розуміємо, наскільки важливо те, що робимо. Бо в нас немає поняття про те, що є закон. Держави — великі, сильні — обов’язково мають якийсь підста­во­вий основний закон. І саме тому вони великі й сильні. Бо в них є солідна основа, на яку спирається вся державна споруда і яка нізащо не може бути зневажена, принесена в жертву. Натомість ми міняємо власні закони як рукавички відповідно до пори року. То яка в нас сила? В чому вона має бути, якщо в нас нема закону? Нема самого поняття про закон. Нема міцного грунту під ногами. Нема на чому будувати своє життя і свою державу.

Чому так? Це дуже небезпечний момент у нашому розвитку. І єдиний спосіб вийти з цього небезпечного становища — виховувати, формувати інший погляд на ці підставові речі. Той, хто має розум, повинен говорити про це голосно, говорити насамперед з молодими людьми. Молодь повинна відчувати, що є щось добре, тривале, вартісне. Адже молоді люди мають не лише ентузіазм, вони ще мають особливе відчуття, що є добре. Це Божий дар молодості — і на це треба звертати увагу.

Любомир Гузар

Джерела:

«Дзеркало тижня. Україна» №21


Мандрівники Христа Царя

«Маємо триматися закону, бо інакше ніколи не матимемо порядку...»

Важко не погодитися з глибоким змістом цього вислову та думки блаженнішого Любомира, але передумовою виконання Закону та Його дієвістю є, окрім зазначеного владикою законопослушенства, - ПРИКЛАД владоможців. Адже вони покликані вести народ, даючи власним прикладом повагу до Закону та Його щоденне виконання. А що ж є в реальності? Та ж вони масово зводять простих людей до зневаги Основного Закону - Конституції та нехтування іншими законами, які мали б нормувати відносини у суспільстві для загального блага того ж суспільства. Зі Святого Письма ми, як християни, знаємо, що "кому більше дано - з того більше спитається..." і основним у цьому повчанні є не покарання, але ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Пригадаймо собі славного слугу Божого Мойсея, адже він не зі страху за себе, усвідомлював свою відповідальність ведучи божий народ до обіцяної Богом землі, а з любові до Бога і свого народу і нераз вступався за нього. Для нього Закон, Установи та Заповіді - не тягар і обуза, а передумова любові Бога і ближнього...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

18.06.2011р. Б. / ПЦвУ МП «вибиває» на храми гроші з бюджетників

У м. Димитрове Донецької області міська влада зобов`язує працівників підприємств «добровільно-примусово» перерахувати свій денний заробіток на будівництво в місті православного храму Московського патріархату.

Про це кореспонденту УНІАН повідомив депутат Димитровської міської ради Віктор ТРИФОНОВ, який також є головою місцевої організації Незалежної профспілки гірників України (НПГУ) міст Селидове і Новогродовка (входять шахти ДП «Селидіввугілля») і головою Димитровської міській громадській організації «Батьківщина. Честь. Гідність».

За його словами, «зараз в місті Димитрове під девізом: «Відродимо духовність, спорудимо храм разом» розгортається будівництво храму святого великомученика Пантелеймона», і керівництво міста «проводить роботу» з керівниками підприємств, щоб працівники перерахували свій денний заробіток до фонду будівництва цього храму.

«Ну, будівництво храму – ради Бога, – ми не проти. Але ми не згодні з тими методами, якими збирають гроші на цей храм», – сказав В.ТРИФОНОВ.

Він розповів, що, наприклад, на шахти, які входять до ДП «Красноармійськвугілля», приїжджають керівники міста разом з представниками духівництва і говорять про те, «щоб робітники, шахтарі перерахували одноденний заробіток на будівництво храму».

«Ви ж розумієте, що робиться це добровільно-примусово, щоб керівники підприємств на людей як би вплинули. Виходить, що на шахті працюють і мусульмани, і греко-католики, й іудеї – і всі мають перераховувати на будівництво православного храму Московського патріархату?», - обурився В.ТРИФОНОВ.

При цьому він зазначив, що у “шахтах зібрати ці гроші буде важче - там дві профспілки». «А ось де легко людей «ламали» – це у лікарнях, у школах: вони ж усі бюджетники, підкоряються міському голові. Там з людьми не церемонитимуться», – сказав активіст.

В.ТРИФОНОВ повідомив, що він також є заступником голови Громадської ради, створеної при міськраді м. Димитрове, і тому вважає, що це питання про збір коштів на будівництво згаданого храму має виноситися на обговорення ради.

«Чому це питання не винесли на розгляд Громадської ради? До неї входять і представники духівництва міста... Чому натомість по всьому місту влада лише тисне на керівників?», - заявив депутат міськради.

«Наша позиція така: ми не проти будівництва храму, але це має відбуватися цивілізовано, за бажанням. Хай би поставили пластмасову скриню, написали, для чого збираєте гроші, дали в газеті розрахунковий рахунок, і кожна людина сама прийме рішення. Багато хто розділяє цю позицію», – зазначив В.ТРИФОНОВ.

Він також повідомив, що вже написав і зареєстрував два листи до Димитровського міського голови, в яких виклав свою позицію з цього питання.

Джерела:

УНІАН

Мандрівники Христа Царя

...«А ось де легко людей «ламали» – це у лікарнях, у школах: вони ж усі бюджетники, підкоряються міському голові. Там з людьми не церемонитимуться»...

ОБЕРЕЖНО! "...вовки хижі в овечих шкурах..."

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

16.06.2011р. Б. / 24 червня відбудеться презентація Катехизму УГКЦ

24 - 25 червня у Львові з благословення Блаженнішого Святослава за сприяння Патріаршої катехитичної комісії УГКЦ, Катехитично-педагогічного інституту УКУ та Львівської міської ради відбудеться всецерковна науково-практична конференція, присвячена довгоочікуваній події в житті Церкви – виданню Катехизму УГКЦ «Христос – наша Пасха». Робоча група працювала над створенням Катехизму майже 10 років. Книга складається з трьох основних частин: «Віра Церкви», «Молитва Церкви» і «Життя Церкви». Блаженніший Святослав, який водночас є координатором і автором третьої частини «Життя Церкви», представить Катехизм УГКЦ 24 червня. Відтак відбудеться прес-конференція, − повідомили у Патріаршій катехитичній комісії.

Учасники конференції, які прибувають зі США, Канади, Росії, Польщі, Бразилії, Сербії, Португалії та областей України, зосередять свою увагу на змісті Катехизму, як також на практичних аспектах втілення його в житті Церкви.

Захід відбудеться в рамках відзначення візиту в Україну блаженного Івана Павла ІІ та беатифікації 27 греко-католицьких новомучеників (детальна програма заходів).

26 червня у храмі Різдва Пресвятої Богородиці (Львів, Сихівський район) відбудеться урочиста Божественна Літургія. До вірних звернеться Архиєпископ Микола Етерович, Секретар Синоду Єпископів Католицької Церкви.

27 червня у Львівській духовній семінарії Святого Духа Архиєпископ Микола Етерович презентує документ «Слово Господнє» («Verbum Domini»), переклад якого здійснено Патріаршою катехитичною комісією. Архиєпископ Микола візьме участь у прес-конференції та представить роботу над новою євангелізацією.

Для Департаменту інформації УГКЦ Оксана Бойко

Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

13.06.2011р. Б. / П’ятидесятниця – завершення Пасхального таїнства

«Пасхальне таїнство – страсті, смерть та воскресіння Христа та Його вознесіння на небо – знаходить своє сповнення у могутньому сходженні Святого Духа на апостолів, зібраних разом з Марією, Матір’ю Господньою, та іншими учнями», – сказав Бенедикт XVI, промовляючи в неділю, 12 червня 2011 р., перед останнім у цьому році проказуванням молитви «Царице Неба», яка в пасхальному періоді заступає молитву «Ангел Господній».

Святіший Отець зазначив, що в подіях П’ятидесятниці Божий голос обожествляє людську мову апостолів, які стають здатними багатомовно проголошувати єдине Боже Слово. «Подих Святого Духа, – сказав Папа, – наповнює всесвіт, породжує віру, притягає до істини, створює передумови єдності між народами», оскільки походить від Бога та «має силу освячувати, руйнувати поділи, розсіювати замішання, спричинене гріхом. Він, – вів далі Бенедикт XVI, – безтілесний та нематеріальний, поширює божественні дари, підтримує живі істоти в їхньому діянню у згоді з добром, (…) надає значення молитві, дає силу євангелізаторській місії, запалює серця тих, які слухають добру новину, надихає християнське мистецтво та літургійні мелодії».

Папа також пригадав, що саме Святий Дух наповняє нас вірою в хвилині Хрищення, вчиняє нас здатними жити, як Божі діти, також Його силою відпускають гріхи у Святій Тайні Покаяння. «Пречистій Діві Марії, – сказав на завершення Бенедикт XVI, – храмові Святого Духа, ввіряймо Церкву, щоб вона завжди жила Ісусом Христом, Його словом та Його заповідями, і щоб завдяки постійному діянню Духа Утішителя звіщала всім, що “Ісус є Господь” (1 Кор 12,3)».

Джерела:

Радіо Ватикан


Мандрівники Христа Царя

10.06.2011р. Б. / Папа прийняв 6 нових послів при Ватикані (відео)

Над людиною, якій Бог доручив добре управляти природою, не може домінувати техніка, і людина не може бути їй підпорядкована. Важливою необхідністю є екологія людини - говорив Бенедикт XVI, приймаючи в четвер нових послів Молдавії, Екваторіальної Гвінеї, Белізу, Сирії, Гани і Нової Зеландії при Апостольській Столиці.

Це дипломати, які проживають на щоденній основі поза Римом. Кожному з них Святіший Отець вручив текст послання, скерованого до даної країни, а потім, виголосив виступ до всієї групи нових послів.

Звертаючись до представників Молдавії, Екваторіальної Гвінеї, Белізу, Сирії, Гани і Нової Зеландії, Бенедикт XVI закликав до політичних і економічних дій, які пропагували б стиль життя, що поважає природне середовище людини, а також підтримували б пошуки і використання енергій, що дбають про навколишнє середовище і водночас не є шкідливими для людини.

Папа нагадав, що в першій частині цього року відбулося багато природних катастроф. Перед їх лицем Папа підкреслив примат людини. „Над людиною, якій Бог доручив добре управляти природою. не може домінувати техніка і людина не може бути їй підпорядкована. Усвідомлення цього повинне схилити держави до спільної рефлексії над короткостроковим майбутнім нашої планети, перед лицем їх відповідальності за наше життя і технології. Важливою необхідністю є екологія людини. Політичним і економічним пріоритетом має бути прийняття стилю життя, дружнього до середовища і підтримка досліджень та експлуатації чистих енергій, що охороняють спадок створіння і є безпечними для людини”, – сказав Святіший Отець.

Бенедикт XVI запропонував переглянути наш підхід до природи. Вона є не лише простором, придатним до експлуатації чи розваги, але місцем, в якому народиться людина, в певному сенсі її „домом”. Він висловив переконання, що „зміна ментальності в цій області повинна довести до такого стилю суспільного співжиття, який поважає союз між людиною та природою, без якого людській сім'ї грозить загибель”. Папа вказав на необхідність поглиблених роздумів і пропонування конкретних рішень, зауважуючи, що найбільш відповідною платформою для таких роздумів мають бути Об'єднані Нації.

Святіший Отець спонукав також до роздумів над відповідним місцем техніки. Він застеріг перед опредметненням людини і трактуванням техніки як єдиного чинника щастя чи прогресу. „Техніка, яка панує над людиною позбавляє її людяності”, – підтвердив Папа Римський, застерігаючи водночас перед гордістю і гедонізмом, які виникають з такої позиції.

„Ослаблення примату людського фактору спричиняє екзистенціальну втрату і певну втрату сенсу життя. Бачення людини і речі, без посилання на трансценденцію, викорінює людину із землі, а що важливіше, призводить до зубожіння її ідентичності. Тому конче необхідно пов'язати техніку із сильним етичним виміром, оскільки здатність людини до перетворення і в певному сенсі створення світу власною працею, опирається завжди на первинному дарі, отриманому від Бога. Техніка повинна допомогти природі в розвитку, відповідно до лінії, визначеної Творцем”, – сказав Бенедикт XVI.

Папа Римський зазначив, що рішення, які мають таку підставу, берегтимуть життя людини і її крихкість, а також права теперішніх і майбутніх поколінь, але людство зможе як і раніше користуватися прогресом, який вміє досягти людина своїм інтелектом.

Святіший Отець закликав ті ж уряди до насадження гуманізму, що поважає духовний і релігійний вимір людини, оскільки її гідність не залежить від коливань громадської думки. „Повага її прагнення до справедливості і миру дозволяє будувати суспільства, що розвивається, коли підтримує сім'ю чи відкидає, наприклад, виключний примат фінансів”- зазначив Бенедикт XVI.

Святіший Отець підкреслив, що кожна країна живе повнотою життя своїх громадян, свідомих своїх обов'язків і здатних до вираження своїх переконань. Він нагадав, що природне прагнення до правди і добра є джерелом динамізму, який зароджуватиме бажання діяти разом для досягнення спільного добра. Це в свою чергу приводить до безперестанного збагачення громадського життя.

Папа Римський нагадав, що громадське життя є перш за все духовною реальністю, а місією політиків є мирне приведення народів до згоди і мудрості, яка повинна осягати свою вершину в релігійній свободі.

Джерела:

info.wiara.pl


Мандрівники Христа Царя

Венедикт (Алексійчук): «Наша Церква має величезне завдання в усій Вселенській Церкві: вказувати, що Церква Христова має бути єдина»

Інтерв’ю з владикою Венедиктом (Алексійчуком), єпископом-помічником Львівським, друковане у спецвипуску видання «Наш Собор» з нагоди вибору Предстоятеля УГКЦ

- Владико, кожен із нас пережив якийсь свій особливий неповторний момент у житті. Яким був Ваш?

- У моєму житті не було якихось особливих подій. Поруч із цим, щобільше живу, то більше починаю цінувати кожну мить мого життя і кожну людину, котру Бог мені посилає на моїй дорозі. Щораз-то глибше усвідомлюю Христові слова, що ні одна волосинка не падає, щоби не було на те Божої волі. Тому, коли говорити про якісь особливі події, які мали вплив на моє життя, чи особливих людей – то кожна людина і все що ставалось зі мною є дуже важливим для мене. Бо ж в кожних обставинах мого життя я або зустрічаюсь із Богом, або – не зустрічаюся. Тому якщо прямо відповісти на Ваше запитання, то кожна мить для мене є особливою і неповторною, бо ж дана мені самим Богом.

- Коли Ви відчули, що хочете бути з Богом настільки близько?

- Усе своє життя я був ідеалістом. У міру своєї свідомості все більше пізнавав, що це – ідеалізм, і де його шукати. Тоді прийшло розуміння, що найголовніше в житті – це буття з Богом. Бо не раз застановлявся над своїм життям, тими чи іншими обов’язками в суспільстві, в Церкві – і зрозумів, що все є відносне. Головне – це твоє життя в Бозі. Найважливіше наше завдання – жити з Богом, бо ж коли Бог є на першому місці, то все інше є на відповідному місці. Останнім часом мені прийшла думка: «Хто вплинув більше на світ – блаженний папа Римський Йоан Павло ІІ, чи свята Мати Тереза?». Папа, котрий мав у своїх руках певну владу, очолював Церкву, яка нараховує більше 1 мільярда її членів, і Мати Тереза – монахиня, без особливої влади і впливів. Звичайно, не дуже і шукав на це питання відповіді, та й, зрештою, таке питання і не варто ставити, бо, зрозуміло, що кожен із них мав інше покликання і завдання в Церкві Христовій. Кожен із них не в більшій чи меншій мірі вплинув на Церкву, життя інших людей, але вплинув інакше.

- Як це: бути близько з Богом?

- Хотіти цього. Часто в приклад наводжу злодіїв, наркоманів і алкоголіків. Злодій, як хоче вкрасти, – вкраде, алкоголік випити – вип’є, наркоман вколотись – вколеться. Те саме є, якщо ми захочемо бути з Богом – то неодмінно будемо. Одного з отців запитали: «Чому немає святих?». Він відповів: «Бо ніхто не хоче». Питання в тому, чи ми бажаємо цього. А Бог зі свого боку завжди дасть якусь людину, дасть книжку, подію, яка нам допоможе в тому, щоб це наше бажання стало реальністю. Тому порада дуже проста – треба лише сильно цього бажати.

- Чим є для Вас віра?

- Віра це не є щось стале в житті. Вона постійно може зростати, або зменшуватись. Щобільше ми живемо вірою, то більше її розвиваємо. Тому в кожний момент нашого життя лише коли вживаємо цю віру, тоді в ній зростаємо. Тому дуже важливим є вдивлятись і вслухатись, де Господь кличе нас попробувати «вживати» цю нашу, як ми її часто окреслюємо, малу віру.

У Старому Завіті Бог міг промовити до пророка через ослицю, коли це було потрібно. Господь у нашому житті може формувати нас через будь-що, аби лиш ми за тим пробували побачити Його. Наприклад, за людиною, котра грубо повела себе стосовно нас, попробуймо з вірою побачити за нею Бога. Проблема наша, що ми бачимо лише людей чи обставини, а не свідомі того, що ці обставини, чи тих людей нам Бог послав. Для прикладу у Церкві в наших настоятелів будь-якого рівня ми бачимо лише людські риси, але не свідомі того, що Господь дав їх для нас. За тим не раз незрозумілим і нелогічним порядком на місцях праці, уставом в монастирі чи семінарії, чи за тими рішеннями чи вчинками наших провідників, які не раз не вкладаються в якесь логічне розуміння, – стоїть Бог. Якщо ми побачимо за цим усім Господа – прийде мир і спокій. Коли ми не бачимо Бога, Котрий є за тим всім, то знаходимося немовби в «рабстві» обставин чи людей. Коли я бачу за тим всім Бога, завжди спокійний, бо я в Господі перебуваю і в Його руках.

- Людина розуміє, що усе в житті дуже швидкоминуче, і основна наша мета у вічності. Лише через смерть душа людини може заспокоїтись у своєму прагненні Бога. Так, Бог хоче, щоб ми творили, щоб іменували цей світ своїми добрими вчинками, але воно все є таким «маленьким».

- Але наше життя є унікальним. Тому що саме в цей період нашого життя вирішується, чи ми будемо по смерті у вічності з Богом, чи ні. Бог дарував нам життя, щоб ми могли приготуватись, шоб потім увійти по смерті у вічне буття з Господом. Тому саме тепер маємо вибір, що вибрати: бути з Богом у вічності, чи без Нього. Наше життя це час, щоб Бога пізнати, почати жити з Ним.

- Що Ви скажете про твердження, що, незважаючи на нашу свободу вибору, ми усі глибинно є «узалежненими» від Бога?

- Бо ми є сотворені Богом і до свого Творця свідомо чи несвідомо тягнемося. Ніколи не будемо задоволені нічим, поки не пізнаємо того, Хто нас сотворив.

- Ті, хто називає себе атеїстами, закидують, що ми залежні люди?

- Вони тим більше є залежними він своїх ідеологій і своїх ідей. Можна сказати, що людини невіруючої немає, кожна людина будує свою релігію тоді, коли не досвідчить ідентичного життя в Бозі.

- Якщо порівняти єпископське служіння зараз і свою працю в монастирі, чи є щось, що втратили?

- Нічого. Бо той самий Бог, Котрий був у монастирі, Він є тепер і на цьому місці мого служіння.

- А набули?

- Теж нічого. Бо що більшого можна набути, крім Бога.

- Чого миряни очікують від монашества?

- Бути дорговказом і прикладом для них. Василій Великий говорить, що монах – це взірцевий християнин. Люди потребують від монашества, щоб воно було святим, досконалим. Тому монашество має бути свідомим того, що основа їхнього життя – це життя Богу посвячене. Основа монашого життя поза їхніми особливими служіннями – це їхня молитва, аскеза. Люди очікують від монашества взірця християнського життя.

- Люди живуть у світі: ходять на роботу, на базар, їдять, працюють, відпочивають… Вони часто ніколи і не згадують про те, що десь є монастирі, у яких також живуть люди – монахи. Вони навіть, можливо, і не відчувають потреби у їхньому існуванні. Чи доцільним є, щоб монашество починало входити в життя людей не з наукою про Бога, а зі своїми свідченнями?

- Питання до Вас: «Ви ходите на роботу, на базар, їсте, працюєте, відпочиваєте – відчуваєте тоді, що у Вас є серце, легені, нирки..?»

Не потрібно монашества якось спеціально відчувати. Немає потреби у їхній фізичній присутності між людьми. Монашество – це свого роду «серце» Церкви, а навіть суспільства.

- Як монастирі можуть привабливо відкрити молодій людині свою глибину, представити альтернативу вибору?

- Кожні спільноти мають дуже багато різних форм: зустрічі, реколекції. З другого боку, наше монашество є ще молодим і тому йому потрібно ще здобувати досвід. Щоби щось свідчити, пропонувати – мусиш кимось бути сам, або щось самому знати. Тому коли ми говоримо про богопосвячених осіб, то бачимо, що монашество в нашій Церкві є ще надто молодим, а це означає, що має само дозрівати і само по собі ставати свідченням про Бога. Так, ми маємо багато очікувань від монашества і воно теж є свідоме багатьох речей, які мало б робити, але, думаю, зараз ще час дозрівання.

Інше це те, що багато хто з боку не зможе до кінця зрозуміти монашого способу життя. Ще апостол Павло говорив: «Хто може містити – нехай містить». Не кожен з нас може це «вмістити». Можна пробувати порівняти його із подружжям, де двоє закоханих творять сім’ю. Тоді це саме питання можна поставити і перед сім’єю: «А що сім’я зробила для людини, суспільства?».

- Єпископ і миряни – якими є ці відносини?

- Найперше можна сказати, що у нас є величезні вимоги до єпископів, позаяк ми думаємо, що єпископи це ті, котрі у всьому мають бути компетентними. Їх ідеалізують, мовляв, він мав би все і вся знати, на все знаходити відповіді, а він – людина. Також варто звернути увагу, що суспільство, у якому ми живемо, є пострадянським. Звідти до нас прийшло це нешанування влади, бо ж вона завжди була проти людей, та й тепер досить часто так є. Тому ми не маємо пошанування до будь-якої влади. Тепер для людей досить часто немає авторитетів влади. А в повсякденному розумінні єпископ – це влада. Тому такий підхід «переноситься» і на розуміння стосунків у Церкві. Бути сьогодні єпископом – це великий виклик, бо єпископ має сам здобувати авторитет.

- На якому етапі своєї зрілості знаходиться зараз наша Церква і що, на Вашу особисту думку, їй ще потрібно додати?

- У моєму розумінні наша Церква має особливе призначення. Це унікальний взірець Церкви перших тисячу років, коли вона була єдиною. Церква розкололась у 1054 році на Східну і Західну. А ми є взірцем тієї Церкви, якою вона була на початку. Думаю, що наша Церква не усвідомила собі до кінця ще своєї унікальної місії і завдання в усій Вселенській Церкві, яку отримала від Бога, – свідчити і закликати до єдності Церкви.

- Дякую.

Розмовляла Іванна Рижан

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

Гріх комунізму. М. Маринович

Гріх комунізму. Нам усім (!?) треба покаятися, як це зробили німці

Тога "переможця над Гітлером" прикрила бридку наготу сталінського режиму, злочини якого аж ніяк не були меншими за злочини режиму гітлерівського. Звідси й наш шок: "Мої діди боролися з нацистами - як можна їх звинувачувати у чомусь?".

Почну з розлогої цитати, яку можна вважати епіграфом:

"Навіть гігантська брехня, повторювана безконечно, пускає коріння. Сталін знав це задовго до того, як таке відкриття зробив Гітлер. Я дивився і бачив, як жахливі фальсифікації, спершу прийняті під тиском, згодом набувають визнання як безсумнівні "факти", особливо серед молоді, якій бракує особистого досвіду, щоб засумніватися в них. [...]

Цілковито індоктриновані комуністичними догмами і сталінськими теоріями про світову революцію, вони стануть людьми, позбавленими пам'яті про особисту свободу (...). Ці морально й політично скалічені росіяни являтимуть у руках режиму величезну силу, яку можна буде використати чи то всередині країни, чи за кордоном".

Це свідчення і водночас пророцтво дав особливий чоловік - Віктор Кравченко, етнічний українець із Запоріжжя, замолоду переконаний комуніст, який, проте, вжахнувся злочинам сталінського режиму і 1945 року, будучи у складі торгової місії СРСР у Нью-Йорку, попросив в американських властей політичного притулку.

Через рік він випустив книгу "Я вибрав свободу", яка справила ефект бомби. Чимало американців, не кажучи вже про французьких чи італійських комуністів, не повірили свідченням цього чоловіка про Голодомор і концентраційні табори ГУЛАГу, про сталінські чистки та знущання над людьми у час війни.

Як же можна повірити у такі злочини, коли йдеться про милого вусатого uncle Joe - дядечка Йосифа, який виграв війну й поконав того біснуватого фюрера?!

Як комуністи прославляли СРСР віршем про Третій рейх

Справедливим є і пророцтво Кравченка про величезну силу "морально й політично скалічених" рашнз, які не можуть змиритися з тим, що "у них отобрали Родiну", які вважають демонтаж комуністичної держави "найбільшим геополітичним лихом ХХ століття", які просякнуті історичними фальсифікатами, а тому носяться з портретом Сталіна й футболками з написом "СССР".

Під фатумом історичних фальсифікацій

Так ХХ століття довершило свою найголовнішу підміну: тога "переможця над Гітлером" прикрила бридку наготу сталінського режиму, злочини якого аж ніяк не були меншими за злочини режиму гітлерівського. Комуністичний фальсифікат історії увійшов навіть у респектабельні підручники Гарварда й Оксфорда, Сорбонни та Гайдельберґа.

Злочини Гітлера стали символом абсолютного зла, злочини Сталіна - прикрими помилками на шляху утвердження великої держави. Трагедії Аушвіца й Треблінки, Герніки й Бухенвальда стали класичними злочинами проти людства. Натомість трагедії Соловків і Голодомору, ГУЛАГу й Катині стали надовго забутими "міфами", про достовірність яких на Заході волали лише одиниці. А, скажімо, про винищення майже 10 тисяч мешканців Вінниці в Україні майже взагалі ніхто не чув.

Отож біль одних жертв став мірилом абсолютного болю, біль інших жертв - "ідеологічно некоректними вигадками націоналістів-антирадянщиків".

На користь цього фальсифікату століття діє одна закономірність: людська психіка не терпить порушення лінійної логіки, яку можна передати такими логічними "ланцюжками": "друг мого друга - мій друг", "друг мого ворога - мій ворог", і навпаки.

Проведімо мислений експеримент. Жодна людина з нормальним глуздом не може виправдати злочини нацистів, а тому слушно вважає ліквідацію цього режиму - добром. Отже, кожен ворог нацистам - наш друг, і тому ми схиляємось у глибокій пошані перед воїнами усіх армій, у тім числі радянської, що боролися проти фашизму.

Проте на цьому й закінчується простота лінійної причинно-наслідкової логіки. Бо один із учасників антигітлерівської коаліції - сталінський СРСР - вступив у війну на боці свого тодішнього союзника - гітлерівської Німеччини.

1939: парад Перемоги у Бресті: нацисти й комуністи разом (ВІДЕО)

Підпис Молотова під відомим Пактом про переділ кордонів Європи є документом, що покладає на СРСР співвідповідальність за розв'язування злочинної Другої світової війни.

Отож принаймні до 22 червня 1941 року формула "друг мого ворога - мій ворог" означала, що Радянський Союз як союзник злочинця Гітлера був ворогом усьому цивілізованому людству. Саме це й підтвердила Ліга Націй, виключивши СРСР зі свого складу за вчинення агресії.

Ось чому спільні паради нацистської й радянської армій на окупованих територіях - це паради спільників-злочинців. І, відповідно, кожен, хто боровся проти режиму Сталіна, має бути пошанований людством як герой і захисник добра.

Ось так і формується світоглядний, а то й психічний конфлікт, що його людство все ще не може вирішити. Бо насправді тут ми не маємо класичної ситуації боротьби добра зі злом.

Правдою є те, що злочинних режимів, які спершу дружно розв'язали найкривавішу в історії війну, було двоє. А тоді один із них зрадив іншого, і вони зчепилися у кривавому герці.

Прості громадяни обох держав - як і громадяни всіх інших втягнутих у війну держав - стали заручниками кривавих диктаторів.

Ось чому радянський солдат, що окуповував Польщу чи вів безглузду фінську кампанію, був виконавцем злочинних наказів, тоді як той же радянський солдат, що зламав хребет гітлерівській армії під Сталінградом і дійшов до Берліна, був героєм і визволителем.

Як у фінських снігах загинула елітна українська дивізія

Ось чому у вересні 1939 року ті галичани, що зустрічали радянські війська як визволителів від польського режиму, проводжали їх у червні 1941-го уже як окупантів, зустрічаючи як визволителів тепер уже війська німецькі.

Минув рік-другий, і нащадки Ґьоте і Гайне

Ось чому у вересні 1939 року настільки вжахнули своїми звірствами, що вже меншим злом почали видаватися можливі звірства з боку вірних ленінців і сталінців.

У фільмі Анджея Вайди "Катинь" є дивовижний епізод, коли на мосту через Сян зустрічаються втікачі від нацистів і втікачі від совєтів. Обидві сторони діляться жахами окупації і не ймуть віри одні одним. Бо душа прагнула чіткої лінійної картини: ось тут зло, а там - добро. Проте такої ясності Господь не дав ні їм тоді, ні нам, грішним, тепер.

Лешек Колаковський якось задав влучне запитання: "Хіба зек, що вмирав у Воркуті, мав почуватися задоволеним і щасливим від того, що він уникнув такої ж участі в Дахау?"

Подолання нацизму є безсумнівним добром, тоді як перемогу комунізму не можна вважати абсолютним добром - оскільки вона прикрила його власні злочини, вчинені раніше, та уможливила подальші злочини на території СРСР (наприклад, знущання над тими ж нещасними солдатами-визволителями, які потрапляли в німецький полон; їх трактували як "дезертирів, що перейшли на бік ворога" з подальшою каторгою в Сибіру). А тоді додалися ще й злочини "визволителів-окупантів" на добрій половині окомуністиченої Європи.

Проте це якраз і не вміщується у традиційну лінійність історичної пам'яті. "Мої діди боролися з нацистами - як можна їх звинувачувати у чомусь?".

Митрополит Шептицький, до речі, також очікував, що "ворог мого ворога - мій друг", а тому, вжахнувшись злочинам сталінського режиму, привітав 1941 року німецьку армію як визволительку. Ось чому, з волі недругів, він досі носить на собі тавро "гітлерівського колаборанта".

А Сталін та його поплічники, які розв'язали разом із Гітлером Другу світову війну й упродовж майже двох років любенько колаборували із ним, постачаючи його продовольством і стратегічними матеріалами (а також, до речі, ділячись досвідом концентраційних таборів!), досі є чистими в очах людства, бо, як відомо, "переможців не судять".

Так формується викривлена моральна шкала для оцінювання людського болю.

Зойки невинних жертв у катівнях гестапо вражають нашу уяву і сприймаються як легітимна підстава для боротьби з нацизмом. Зойки невинних жертв у катівнях НКВД/КГБ залишають нас байдужими, не служать у наших очах достатньою підставою для боротьби з комунізмом і спонукають нас лише до цинічних розважань про "неминучу плату за утвердження великої держави".

"Чорні дошки" Голодомору. Економічний метод знищення громадян УРСР

Моральні втрати від такої диспропорції очевидні. У своїй книзі "Лихо століття" Ален Безансон слушно зауважив:

"Треба опиратися спокусі розглядати одну смерть як жорстокішу за своєю природою, ніж інша: на жодну з них неможливо подивитися зблизька. Ніхто не знає, що відчувала дитина, вдихаючи газ "циклон Б" чи вмираючи з голоду в українській хаті. Позаяк людей убивали за межами будь-якого правового поля, потрібно казати, що вони всі - й одні, й інші - загинули жахливо, тому що були невинними".

До речі, саме той аргумент про "неминучу плату за утвердження великої держави" мені доводилось чути навіть від молодих людей під час своїх виступів: "Хіба ж можна отак огульно очорнювати комуністичну владу? Адже крім ГУЛАГу й КГБ були ще Дніпрогес та індустріалізація країни, перший супутник і Юрій Гагарін. Хіба можна забути ентузіазм відродженого народу?".

Що ж, нема сумніву - все це було.

Але тоді прикладімо ту саму моральну шкалу й до режиму нацистського.

Кожен, хто читав "Три товариші" Еріха Марії Ремарка, уявляє собі, якою руїною була Німеччина до 1933 року: люди отримували зарплату щодня й мерщій бігли до крамниць, щоб скупитись, бо до вечора ці гроші вже знецінювались. Прихід до влади нацистів виглядав спасінням для держави: життя стабілізувалось, економіка пішла вгору, Німеччина розбудувалась, стала світовою потугою, люди щиро обожнювали свого фюрера й палахкотіли ентузіазмом.

Нацистський агітпроп у листівках (АРТЕФАКТИ)

Кадри німецької кінохроніки підтверджують це не менш переконливо, ніж кадри кінохронік сталінських. То, якщо йти за логікою моїх опонентів, чому ми маємо "огульно очорнювати нацизм"? І чому увесь час нагадувати про жертви нацизму, якщо, кажучи словами Лешека Колаковського, "з точки зору виробництва трупів досягнення Сталіна набагато вищі, ніж Гітлера"?

Саме викривленість оцінювання обох режимів спонукала того ж Лєшека Колаковського в США, а в Україні - Ярослава Грицака вдатися до жанру гіркої пародії, іронізуючи над тим, про що говорив би світ, якби Другу світову війну виграв Гітлер.

Прочитати варто обидві пародії, тоді як я наведу цитату лише з пародії Колаковського:

"А що стосується самого пана Гітлера - наскільки ж спрощений образ цієї людини залишили нам роки пропаганди часів холодної війни! Ми часто забуваємо про те, що він зініціював деякі фільми, які, хоч би ми були незгодні з їхнім змістом, були досконалі з художнього погляду.

Він видав розпорядження друкувати твори Ґьоте і Шіллера. Будував дороги й показні громадські будівлі, уважно обговорюючи безліч проектів із архітекторами (декотрі з них були його друзями); подолав безробіття в Німеччині, а згодом у всій Європі, тоді як ми нині в Сполучених Штатах маємо сім мільйонів людей без роботи!"

Відчай істориків цілком зрозумілий: пам'ять людства явно "напівпровідникова". В один бік "струм пам'яті" проходить легко, в інший бік - його заблоковано. Втім, може, варто на все це не звертати увагу - мовляв, якось утрясеться?

Шляхетність чи вина дисидентів?

Що ж, приблизно так і думали ми, українські дисиденти, коли зреклися права домагатися покарання наших кривдників. Мовляв, підведімо під нашим минулим риску і почнімо "жити спочатку".

Я особисто був переконаний, що злочин комунізму настільки страхітливий, що він, як злочин Каїна, не підлягає людському судові. Тому і сказано у Біблії: "І вмістив Господь знака на Каїні, щоб не вбив його кожен, хто стріне його" (Бут. 4:15). Що це - хіба Господь цим самим не виводить Каїна з-під суду й кари? Та ні, Він залишає цей суд і кару за Собою.

У цьому табу на людське покарання виразно вчувається настанова ап. Павла: "Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь" (Рим. 12:19).

Отож поголовна більшість дисидентів - або, як прийнято тепер казати, борців Руху опору - не стали суддями. Багато із них вважали, що судовий процес проти виконавців злочинів комунізму підірвав би будь-який лад у суспільстві, бо перетворив би його на місиво помсти, обмови й цинічного зведення порахунків.

Чому? Та тому, що комунізм робив винуватими усіх: не лише суддів чи прокурорів, а й учителів, що навчали учнів облудної доктрини; лікарів, що відмовлялися надавати допомогу "ворогам народу"; робітників, що піднімали руку на зборах на підтримку кривавих судилищ; і навіть батьків, що відмовлялися переказувати дітям правду про комуністичні звірства. Хто ж би мав тоді бути суддями?!

Десятеро сміливих. З них почався дисидентський рух в Україні (ФОТО)

Значно привабливішим виглядав інший шлях: ми, дисиденти, не домагаємось покарання кривдників, натомість увесь народ негласно підписує новий суспільний договір: вийшовши з мрячного світу комуністичного Антихриста, ми всі починаємо жити за іншим - Божим - законом.

На жаль, так не сталося.

Оговтавшись від переляку 1991 року, нерозкаяна комуністична еліта змінила прапори, проте не свій стиль урядування. Злочини епохи Леоніда Кучми - це наслідок безкарності за злочини комунізму.

Помаранчева революція з її простонародним гаслом "Бандитам - тюрми" стала новою спробою запустити механізм верховенства права. Проте знову - не сталося. Тому сьогодні головний диригент насильства над виборчим правом - Сергій Ківалов - з рекламного ролика вчить народ, що таке справедливість.

Тому на запорізькій землі, яка чи не найбільше постраждала від сталінського Голодомору, осмілілі комуністи зводять пам'ятник ініціатору цього геноциду - Сталіну. Тому осмілілі українофоби завозять навіть до Львова червоний прапор, який на довгі роки накрив це місто й усю Україну саваном страхітливих злочинів.

Все це логічне завершення хибності шляху: десь було зроблено фатальну помилку, і, як на мене, вона - в нерозкаяності й непокараності за злочини комунізму. Забуті злочини волають до Неба, і доки увесь народ не визнає перед Богом свою провину, доки не запрагне покаянно звернути на правильний шлях, майбутнього в цього народу не буде.

Відповідальність Європи й усього глобалізованого світу

Проте висновок цей - при всій його правильності - таки недостатній. Бо осмислення злочинів комунізму - це проблема не тільки посткомуністичного простору, а й усього глобалізованого світу. Вся система світової безпеки була вибудувана в Ялті на згаданій ідеологічній формулі: "нацизм - абсолютне зло, комунізм - переможець цього зла, а тому - добро".

Двадцять років тому здавалося, що епоха Ялти вичерпала свій історичний ресурс, - сьогодні очевидно, що у світі ще надто багато чинників, які хотіли б повернути світовий порядок у звичний статус-кво.

На щастя, завдяки входженню народів Центральної Європи до ЄС відкрилася можливість уникнути повторення Мюнхенської капітуляції "старої" Європи (цього разу перед путінською Росією) й реально переосмислити проблему.

Верховна Рада услід за Думою проти порівняння СРСР із Третім Рейхом

Забуті злочини комунізму волають до європейського сумління, і доки їх не буде покаянно визнано, доти марно сподіватися на загальноєвропейське порозуміння. Навпаки, можна і треба побоюватися, що таке забуття призведе до погіршення клімату на європейському континенті й до наростання недовіри між народами.

Консенсусу в питаннях військової та енергетичної безпеки досягти не вдасться, доки не буде досягнуто нового консенсусу в питанні історичної пам'яті, а відтак і історичної справедливості.

Ось чому перезавантаження історичної пам'яті Європи є sine qua non (необхідною передумовою) успішної реалізації європейських цивілізаційних проектів.

Проблема суду й покарання

То що робити? Оголошувати "Нюрнберг-2"? Садити на лаву підсудних колишню комуністичну еліту, як, наприклад, Леоніда Кравчука? Оголошувати "полювання на відьм (В.Чорновіл)"?

На жаль, не все так просто.

Досі я говорив про безсумнівні злочини комунізму, які, звичайно ж, потребують суду. Злочини проти людяності не мають строку давності. Проте я не маю кровожерних мрій тягати по камерах старих енкаведистів, які ще залишилися живі.

Жоден суд не покарає винуватців комунізму більше, ніж покарали себе вони самі. Проте для мене важливо, щоб їхні дії були кваліфіковані як злочинні.

Мені важливо, щоб вони не вважалися "заслуженими ветеранами" та ще й отримували при цьому персональні пенсії.

Досі я говорив про Як у Польщі зменшили пенсії колишнім комуністичним чиновникам

Мені важливо, щоб їхні родичі знали про їхній злочин і, як нащадки нацистських злочинців, відчували моральний обов'язок сплатити свій родинний борг.

Крім того, треба добре задуматись над тим, хто має сидіти на лаві підсудних, а хто - на місці судді.

Я не бачу народу, який мав би моральне право вдягнути суддівську тогу: спокуса комунізму була хворобою людської цивілізації загалом. І я бачу чимало народів, які мали б скласти Росії компанію на лаві підсудних. Адже від національних аспектів нікуди не сховатися: національність мали виконавці не лише нацистських злочинів.

Давно зауважено, що характерною особливістю посткомуністичного простору є те, що всі народи відчувають себе жертвами комунізму, а не його винуватцями, і тому не відчувають потреби в каятті. У багатьох колишніх республіках СРСР виробилась формула: "Ми - окуповані жертви, хтось інший - злочинець".

У ролі злочинця тут найчастіше виступають "комуністична Москва" або "більшовицька Росія". Що ж, вину Росії справді аж ніяк не можна урівняти з виною інших пригноблених нею народів. Комуністичний диктат служив імперським інтересам Росії так само, як сьогодні служить диктат енергетичний, нафтогазовий.

Про катарсис Німеччини й нерозкаяність Росії влучно висловився уже цитований Ален Безансон:

"Після повалення нацистського режиму, амністії не було. Злочинців судили й оголосили їм вирок. Усю Німеччину спонукали скласти гігантський іспит сумління, зректися того, що в її історії та мисленні могло підготувати катастрофу. Це сталося тільки ціною певних мук німецької душі й занепаду її творчих здібностей.

І за те, що цей розбитий, напівзнищений, поділений навпіл і зганьблений народ долав відчай і, прийнявши покарання, знову брався до роботи, він гідний захоплення. Швидке відродження Німеччини після 1945 року і тривала стагнація Росії після 1991 року безперечно пов'язані з нарешті віднайденим смиренням першої і пихою другої".

Отже, вина Росії безсумнівна, і без очищувального катарсису цей народ не лише сам не має майбутнього, а спроможний втягнути в прірву нового конфлікту увесь світ.

Проте у комунізму була і друга сторона "медалі". Комуністичні "бесы" (Лесков) знайшлися у кожному народі Російської імперії, а тому вина за злочини комунізму справді лягає на всіх.

Українці теж підставляли плече комунізмові (коли мільйонами гинули від голодомору.?!)

З цієї точки зору, Росія є не меншою жертвою комунізму, ніж інші народи, а жорстокість, із якою більшовики нищили її дворянство чи ґвалтували її черниць, була не менш апокаліптичною. Інша річ, що буття жертвою автоматично не знімає вини. Адже німецький народ також був однією з найбільших жертв нацизму, проте взяв на себе вину - й очистився.

Нарешті, з точки зору майбутнього, для людства навіть важливішим є зрозуміти, які ілюзії та спокуси призводять до гріха комунізму, як свого часу це було зроблено щодо гріха нацизму.

Мені щораз частіше видається, що найбільшими жертвами комунізму були не ті невинно убієнні, що впали від "серпа і молота", а ті, що залишилися жити. Як і передбачив Віктор Кравченко, вони були "позбавлені пам'яті про особисту свободу" і стали зручним інструментом нерозкаяного зла.

Як зупинити самовідтворення вірусів комунізму?

Отже, суд над злочинами комунізму, встановлення відповідальних за них та діагностування хвороби комунізму - це необхідні передумови нашого національного відродження.

Це не лише наш обов'язок перед невинними жертвами. Зробивши це, ми скинемо з ніг кайдани, які унеможливлюють наш поступ вперед.

Нюрнберг комунізму. У Камбоджі вперше у світі судять червоних

Однак зупинитись лише на цьому означало би знову розминутися з істиною. У нас повинно заговорити не лише національне, а й християнське почуття. Бо лінія між добром і злом проходить не через ідеологічну чи національну приналежність. Вона, як відомо кожному християнину, проходить через людське серце (пор. Мт 15:16-20), в якому не тільки гніздиться гріх, а й міститься єдиний лік на нього - каяття і прощення.

Конфлікт пам'ятей заплутав увесь корпус міжнародних і міждержавних стосунків у Європі. Я переконаний, що він має не лише політико-ідеологічну, а передусім етичну природу і пов'язаний із нерозкаяністю за злочини комунізму.

Те, що всі народи відчувають себе жертвами, а не винуватцями комунізму, є реальністю, з якою ми мусимо рахуватися. Проте чи правильно розуміють народи права та обов'язки жертви?

Я вважав би великою перемогою над злом, якби всі народи світу повно та остаточно засудили комунізм як злочин супроти людства. Проте винести оскаржувальний вирок комунізму - це лише половина справи.

Як нагадав нам четвертий генеральний секретар Всесвітньої Ради Церков Еміль Кастро, "жертва не лише отримує реституцію. Вона володіє ключем до реального і фундаментального примирення...". Адже лише вона, жертва, може простити - злочинець цього зробити не може за означенням. Це велика моральна відповідальність, без якої не може бути справжнього примирення.

Отож народи легко визнали себе жертвами, щоб звинувачувати, - чи так само легко вони підтвердять свій статус жертви тим, що простять?

Висновки

Українському народові випало жити у великій у своєму нещасті країні, яка, ніби давній Вавилон, гордо уявила себе спроможною вибудувати вежу до висот комуністичного раю, насправді вимощуючи криваві сходинки до пекла.

В мирний час розтерзати кілька десятків мільйонів власного народу, а тоді розпочати Другу світову війну на боці Гітлера, разом із ним стираючи з карти світу Польщу, ґвалтуючи країни Балтії, вивозячи в Сибір ледь не всю Галичину і кримських татар, - це страхітлива зрада навіть не так званого радянського народу, а зрада людяності й злочин масштабу Каїна, який не знає виправдання.

15 гріхів Канібалісімуса. КОРОТКИЙ перелік злочинів Сталіна

Такий режим не сміє, не має морального права звинувачувати у зраді ті свої жертви, які повстали проти нього, бо в цьому разі таки діє непорушне правило етичної алгебри: "зрадити зрадників і злочинців означає стати на бік правди й добра".

Проте українському народові - навіть у час державної незалежності - доведеться ще довго жити у великій у своєму нещасті країні, якщо він не складе до стіп Бога не лише біль своїх кривд, а й визнання своїх провин.

Я переконаний, що душам наших численних жертв, невинно убієнних двома кривавими тоталітарними режимами, потрібна не помста, яка під маркою воздаяння творить нові жертви, а сповідальне спокутування провин, яке унеможливлює повторення злочину.

Отож єдиною духовною розв'язкою для проблеми відповідальності за злочини комунізму є спільне й солідарне визнання колишніми підкомуністичними народами своєї вини за поклоніння комуністичному звірові (а у випадку Росії - ще й за використання комуністичної доктрини для обслуговування своїх імперських інтересів), а також спільне й солідарне прощення одне одному за вчинені кривди.

Свій катарсис повинен пережити і Захід Європи, захоплення якого комуністичною ідеєю тривалий час живило й легітимізувало апокаліптичного звіра на європейському Сході.

Злочин комунізму став можливий тому, що існує гріх комунізму. Ось чому можна не бути виконавцем злочинів комунізму, але бути носієм його гріха.

Знайти зерна комунізму в собі і спокутувати гріх його виношування - цього вимагає від нас пам'ять про наш історичний біль.

Це не заперечення суду над комунізмом, який неодмінно буде. Це здобуття собі морального права бути на боці Судді.

---

Дана стаття є конспектом доповіді "Історична пам'ять і моральні виклики сучасності", прочитаній на науково-практичній конференції "Політичні репресії на Поділлі у ХХ столітті" у Вінницькому державному педагогічному університеті ім. М. Коцюбинського 19 травня 2011 року

Мирослав Маринович

Інженер, релігієзнавець, екс-політв'язень.

Президент Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу.

Віце-ректор Українського католицького університету

Джерела:

Історична правда
Мандрівники Христа Царя

Попри те, що ми ставимося з великою долею скепсису до творчого доробку віце-ректора УКУ, все ж вважаємо, що пан Мирослав має право на свою думку.

Промотором викладу цієї статті на парафіяльний сайт стала українська народна приказка: "Ворог мого ворога - мій союзник!"

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

ДРУГА СВІТОВА – ДВІ ПОРАЗКИ І ДВІ ПЕРЕМОГИ

ДРУГА СВІТОВА – ДВІ ПОРАЗКИ І ДВІ ПЕРЕМОГИ

Саме так називалася стаття Провідника Всеукраїнської організації “Тризуб” імені Степана Бандери Василя Іванишина (1944 – 2007), написана ще 1995 року з нагоди 50-ліття краху німецького націонал-соціалізму. На жаль, основні тези в ній і досі не втратили своєї актуальності.

Зокрема, Василь Петрович писав:

“У Другій світовій війні була не одна, а дві перемоги, бо в ній було дві поразки.

Перша перемога – це перемога над націонал-соціалізмом. Націонал-соціалістичний режим було знищено, націонал-соціалізм – осуджено, націонал-соціалістичних главарів – повішено. Ця перемога належить усім, хто її виборював – на фронтах і в тилу. І честь і шана за це від нинішнього і наступних поколінь належить теж їм УСІМ. Але тільки їм!

Бо друга перемога – це перемога (воєнна, але не ідейна!) сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами, зокрема Польщі, Прибалтики, України, над східноєвропейськими країнами, проданими Заходом, передусім США, імперській Москві, за участь СРСР у розгромі Японії. Але за цю та інші свої “перемоги” комунізм ще й досі не дочекався свого Нюрнберга.

Безкарність породжує нові злочини. І нинішня конфліктна ситуація довкола свята перемоги викликана бажанням проімперських сил взяти реванш за поразку, одержану від національно-визвольних рухів кінця 80-х – початку 90-х років. Вони хочуть присвоїти перемогу над націонал-соціалізмом лише собі, щоб шляхом фальсифікації зробити цю святу перемогу перемогою комунізму і російського імперіалізму, видати себе за єдиного рятівника народів світу, а цим самим обґрунтувати свої нинішні зазіхання на свободу і незалежність своїх недавніх рабів.

Саме тому в Росії буде два “паралельних” відзначення свята перемоги – офіційно-державне й альтернативне імперкомуністичне.

Саме тому проімперські і прокомуністичні реваншистські сили в Україні нагнітають своє тлумачення цієї перемоги, відсікають від неї ветеранів ОУН-УПА, аби розділяти ще й цим наше суспільство, ослаблювати його у відповідальний момент національного державотворення і психологічно готувати до нового ярма. Для цього вони й досі з маніакальною наполегливістю протиставляють тих, хто в лавах Червоної Армії боровся з одним окупантом, тим, хто в лавах ОУН-УПА боровся з обома катами українського народу – націонал-соціалізмом і комунізмом.

Усвідомимо це, зробимо цю дату святом перемоги народів світу над націонал-соціалізмом, віддамо належне ВСІМ тим, що боролися з націонал-соціалізмом – ліквідуємо ще один привід для незгоди.

Але святкувати перемогу російського імперкомунізму над поневоленими народами, зокрема над українським, змушувати українців святкувати своє “визволення” ще жорстокішим окупантом – і підло, і недалекоглядно. Зло все одно не восторжествує: воно приречене – й історією, і самим Богом.

А тому не підігруймо зловорожим антиукраїнським силам. Шукаймо шляхів порозуміння і єднання – в ім’я щасливого майбутнього України, в ім’я світлої долі наших сучасників і нащадків”.

В актуальності цих слів Василя Іванишина переконуємося, особливо на прикладі 9 травня у Львові. З неукраїнською та антиукраїнською владою і антиукраїнськими проросійськими силами, які спричинилися до цієї провокації, все зрозуміло. Але чому піддалися на провокацію (чи свідомо підіграли цьому?) ті, хто звично називають себе українськими націоналістами?

Очевидно, мало назватися націоналістом чи навіть бандерівцем, треба бути ними за своєю суттю. Я з болем спостерігаю за багатьма теж-націоналістами (вираз Василя Іванишина), які за життя Провідника були поруч з ним, сповідували, здавалося, ті ж принципи, що й він, а нині їхні дії йдуть урозріз зі світоглядними принципами, які він ніс у життя. Втім, ще тоді Василь Петрович казав мені, що людина – це слабка істота, тим паче, якщо в ній нема ідеологічного стрижня. Ось саме чимало таких людей – без ідеологічного стрижня – бачимо нині біля керівництва теж-націоналістичними організаціями.

Нещодавно розумний чоловік (щоправда, соціал-демократ за світоглядом) переконував мене, що українські націоналісти воювали з німецькими націоналістами. Але чи були націонал-соціалісти, власне, націоналістами? І чи є нині ті, хто називає себе українськими націоналістами, власне, українськими націоналістами? Чи має нині Україна українських націоналістів, а чи мова йде про сурогат, замінник, і нас переконують в тому, чого нема, з єдиною метою – не лише відкинути український націоналізм на десятиліття назад, а й узагалі знищити його і забути про його існування? Але це тема для іншої розмови.

Повернімося до святкування перемоги над націонал-соціалізмом. Саме теж-націоналістичні сили в Україні не змогли відділити цю перемогу від перемоги сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами, про що пише Василь Іванишин.

“Чи всі учасники німецько-радянської війни боролися з націонал-соціалізмом? – запитує він і відповідає: - Ні!

Ще в 60-х роках Б.Олійник писав в одному з віршів: “Одні в атаку ходили, а інші “ура!” кричали”. Дехто кричить і досі. Але не про них мова. Значна частина тих, що тепер маскується під ветерана війни з націонал-соціалізмом, насправді жодного разу не вистрелили в німецький бік, а воювали з українським народом, з ОУН-УПА – почавши ще з вересня 1939 року. Вони теж хочуть зараз святкувати СВОЮ перемогу…”.

Чи не найбільшою помилкою теж-націоналістичних сил стало те, що вони не побачили союзників в особі тих, “хто ходив в атаку”, а віддали їх на відкуп імперським шовіністичним силам. Нерозуміння двох перемог у Другій світовій війні – над націонал-соціалізмом і сталінського імперкомунізму над національно-визвольними рухами – це не просто політичний дальтонізм, це саме заперечення сутності українського націоналізму в своїй діяльності, чим неодмінно скористалися неукраїнська й антиукраїнська влада й антиукраїнські проросійські сили в Україні.

Василь Іванишин укотре “тицяє нас мордочкою об асфальт”, як любив висловлюватися, коли пише про очевидні речі, які ми ніяк не можемо осмислити:

“Хто боровся з націонал-соціалізмом? Тільки комуністи? Тільки СРСР? – Ні! З націонал-соціалізмом боролися й окуповані ними народи Європи і західні союзники, й імперкомуністичний СРСР, і національно-визвольні рухи, зокрема український – ОУН-УПА…

Хто боровся з комунізмом? - З ним воювали імпернацисти (і не з ідейних, а з імперських міркувань – у боротьбі за “життєвий простір”), їх сателіти, яким (зокрема східноєвропейським) перемога комунізму загрожувала поневоленням (Румунія, Угорщина, Словаччина), національно-визвольні сили Польщі, Прибалтики, України ( а в лавах УПА – представники багатьох народів СРСР).

Хто боровся проти національно-визвольних устремлінь поневолених народів? – Їх поборював гітлерівський націонал-соціалізм і сталінський більшовизм, а фарисейський і продажний політичний Захід умив руки і віддав їх на розправу російському імперкомунізмові. І якщо війна з націонал-соціалістичним окупантом закінчилася в травні 1945 року, то збройна боротьба ОУН-УПА з російським імперкомунізмом без будь-якої підтримки зовні велася ще понад десятиліття. Коли ж буде вшановано їх – борців за свободу і державність України?”.

Марно сподіватися на те, що 22 червня, коли у Львові готується нова провокація, – цього разу з нагоди 70-ліття початку так званої Великої Вітчизняної війни – всі сторони конфлікту (неукраїнська і антиукраїнська влада, теж-націоналістичні й антиукраїнські проросійські сили) врахують помилки і дійдуть до компромісу. Їм вигідно, щоб усе залишалось так, як є, бо вони діють за принципом “чим гірше – тим краще”. Шкода тих людей, які залишилися народом і не стали нацією, і яких дурять неукраїнська і антиукраїнська влада, теж-націоналістичні й антиукраїнські проросійські сили.

Це стихійне лихо просто слід пережити і сподіватися на вдумливих і молодих людей, які є в кожній з цих сил, і за якими майбутнє. Саме до них звертався Василь Іванишин, коли писав у своїй статті “Друга світова – дві поразки і дві перемоги”:

“… Дивна і відповідальна роль випала нинішньому поколінню – розв’язувати суперечності і вирішувати проблеми, успадковані часто з далекого минулого, бо інакше не можемо просунутись по шляху в майбутнє.

Так, ще в 1054 році відбувся розкол єдиної християнської Церкви, а ми повинні вирішувати цю проблему зараз, бо саме через Україну проходить кривава межа цього розламу. Ще в 1596 році відбулася Берестейська унія, а згоди серед християн України не досягнуто й досі і далі доводиться переконувати збаламучених в очевидному: де збереглася унія, там було збережено українство в українцях. Б.Хмельницький приєднав Україну до “єдиновірної” Москви, а чимало українців і досі не вірять у спроможність України жити самостійним державним життям. Ще в 1917 році народи Росії раділи з падіння імперії, а імперські сили нинішньої Росії все більше загрожують незалежності сусідніх суверенних держав, зокрема, України. Ще в тому ж 1917 році було проголошено гасло “Землю – селянам!”, а наші політики й досі дебатують, чи варто їм цю землю віддавати. Ще в 1929 році внаслідок сталінського “великого перелому” було зламано хребет нашому землеробству, але знаходяться й дотепер люди, що прагнуть зберегти цей колгоспний перелом навіки, хоч і під іншими назвами… Ще в 1945 році здобуто перемогу над націонал-соціалізмом, а ми й досі не осмислили, а що, власне, сталося і як нам оцінювати цю перемогу…”.

Очевидно, що й прийдешні покоління не розв’яжуть цих проблем, але принаймні впритул наблизяться до їх вирішення. Нам слід усвідомити, що Україна – не просто європейська держава, а має все необхідне, аби ввійти до числа світових лідерів.

Слава Україні!

Героям слава!

Анатолій Власюк

Джерела:

МАСОНСЬКА МОРДОКНИЖКА