20.04.2011р. Б. / Отець-доктор Мавріціо Фаджоні: «Бог дав нам розум, тому ми не можемо лікувати одну людину, знищуючи життя іншої»

Про втручання у геном людини, зокрема про моральний і медичний аспекти використання ембріональних стовбурових клітин та альтернативні джерела стовбурових клітин, які не завдають шкоди людському життю, в інтерв’ю для «Католицького оглядача» розповів італійський професор біоетики, медик, о. д-р з римського університету Альфонсіана, який 18–20 квітня читає курс лекцій у Школі біоетики УКУ на тему «Біоетика і маніпуляції людським життям».

Отче, які, на Вашу думку, проблеми з втручанням у геном людини зараз стоять особливо гостро в суспільстві?

Коли ми говоримо про втручання в геном людини, то існує три такі ділянки, де ми найбільше можемо про це говорити. Перша стосується саме того, що ми взагалі знаємо про геном людини. Отже, взаємозв’язок між людським геномом і особистістю. Власне це всі відкриття, які пов’язані з геномом людини і які абсолютно змінюють наше уявлення про людину, яке ми мали до цього часу. І тут існує ризик, що людину буде зведено до предмета, тобто особу перестанемо розуміти як цілісність… І тому це і культурна, і наукова проблема.

Друга ділянка стосується генетичної діагностики, і це вже щоденна проблема медицини. Генетика дає можливість сьогодні робити багато різних досліджень, пренатальну діагностику на генетичному, хромосомному рівні , яка виявляє ріні дефекти. Хоча, на жаль, ще є дуже велика прірва поміж діагнозом і лікуванням. Ми можемо робити діагноз багатьох хвороб, генетичних і хромосомних, але поки що ми не вміємо їх усіх лікувати.

Проблемою є те, що генетична діагностика сьогодні найчастіше пов’язана з абортом. І цей аборт вибіркового або євгенічного типу, тобто вибираємо лише здорових дітей, а тих, які не відповідають певним стандартам, які не є тої якості, якої би мали бути, вбиваємо. І це парадокс – в наслідок медичних досліджень гинуть немічні, кволі та слабші. Але це не є завданням доброї медицини.

Це стосується і генетичної діагностики, яка пов’язана із технологіями штучного запліднення?

Так, це те, що ми називаємо преімплантаційна діагностика. Створюють багато ембріонів за допомогою технологій штучного запліднення у пробірці, але вибирають тільки ті ембріони, які є доброї якості. Інших знищують або заморожують, або використовують як матеріал для наукових досліджень, експериментів… Але це знову парадокс, тому що ми з одного боку створюємо ці ембріони, щоб вони могли жити, але потім самі вбиваємо їх . Тому що ми є суспільством, яке хоче завжди перемагати і серед нас нема місця для тих, хто програє.

Третя проблема саме полягає в тому, що ми говоримо про терапію, генетичне лікування. І ця терапія сьогодні є лише на експериментальній стадії. Деякі експерименти дали негативні результати, тому що гени були перенесені за допомогою різних вірусних механізмів, які спровокували чимало нових хвороб. Ми всі покладаємо великі надії саме на генну терапію, проте, напевно, треба ще багато часу, щоб ми зуміли правильно її застосувати на практиці. Нова проблема, яка постає перед нами, це так зване генетичне покращення людини. Медицина, без сумніву, може лікувати багато хвороб, і за допомогою генної інженерії одного дня ми дійдемо до того, що зможемо покращувати людський організм ззовні та всередині. Ми зможемо зробити людей вищими, кращими, гарнішими, розумнішими. І це ніби виглядає з одного боку добре. Дехто думає навіть, що так можна змінити людську природу, це називається трансгуманізм, який виникає з того, що людина невдоволена сама собою, і з її постійного бажання створити надлюдину. Але медицина не може робити нову дискримінацію. Медицина повинна служити людям, тому саме в генетиці ми маємо, з одного боку, багато надії, а з іншого – великий страх. І тому біоетика має допомогти людям завжди служити іншим. Ми, католики, вважаємо, що біоетика – це вміння дбати про інших. І Церква абсолютно не боїться ані техніки, ані науки. Але наука без етики нічого доброго не може продукувати. На жаль, економічні інтереси завжди мають більшу владу, більший потенціал.

Розкажіть, будь ласка, про джерела стовбурових клітин і моральний аспект використання ембріональних стовбурових клітин, коли фактично, щоб когось вилікувати, іншу особу доводиться вбити.

Загалом, є чотири джерела, з яких можна брати стовбурові клітини. Перше – дорослі стовбурові клітини, так звані гемопоетичні. Це клітини, з яких формується кров. І також, коли ми говоримо про трансплантацію кісткового мозку. Друге джерело, звідки ми можемо брати стовбурові клітини, це – пуповинна кров, Тобто та кров, яка є в пуповині. Ці стовбурові клітини дуже корисні, тому слід збільшувати можливості зберігання цих клітин. Треба створювати громадські банки пуповнної крові. Третім джерелом походження є стовбурові клітини з ембріонів. На жаль, значна частина стовбурових клітин, які використовують сьогодні, походить з ембріонів, які спеціально створюють, але потім залишають, і вони стають матеріалом для науковців. І це означає, що знищують людське життя на самих початках його існування. Зараз існує дуже багато досліджень стосовно стовбурових клітин, але ще жодне з них не дало свого бажаного результату. Але це проблема наукова, а не етична. Етична проблема полягає в тому, що ми не можемо нищити людське життя, навіть якщо тим самим ми робимо добро для когось іншого. Багатьом науковцям це важко зрозуміти, дуже часто вони кажуть: «Ну вони і так вже консервовані, заморожені, ми їх все одно втратимо, щоб їх не втратити, використаємо, як матеріал». Але в будь-якому випадку йдеться про людські істоти, навіть якщо вони кволі, немічні та незахищені – це людське життя.

Четверте джерело походження стовбурових клітин – науковці навчилися омолоджувати стовбурові клітини, які походять з дорослого організму, тобто перепрограмовувати ці клітини. Коли клітини, це можуть бути, наприклад, клітини шкіри, можна зробити дуже подібними до ембріональних стовбурових клітин. Не знаємо поки що, чи ця техніка має стовідсоткову гарантію ефективності, але якщо її ефективність стане реальністю, тоді зможемо мати стовбурові клітини на такому самому рівні, що і ембріонального походження, але без знищення ембріонів. Кожен із нас мав би свої стовбурові клітини, які походять з нашого особистого організму. Це нова дорога, і багато католицьких біоетиків стоять на тому, що саме цей напрям треба розвивати. Я вірю, що природа має сама в собі різні способи, якими може нас зцілювати, лікувати, якщо людина лише навчиться використовувати її. Важливо завжди пам’ятати, що навіть коли якась дорога до мети обривається, то можна знайти іншу, яка може бути навіть кращою. Господь Бог дав нам розум, тому ми повинні лікувати інших, дбати про них, але ми не можемо цього робити ціною людського життя. І це стосується всіх, особливо коли говоримо про людські ембріони, слабкі та незахищені.

Отже, з цих чотирьох методів три абсолютно дозволені Церквою, крім ембріонального. І перших два вже успішно використовують в італійських клініках, зокрема, в італійській клініці «Бамбіно Джезу», до Біоетичної Ради якої належите і Ви, отче?

Так, звичайно, використовують.

Що стосується стовбурових клітин з пуповинної крові, чи можна з часом сподіватися на їхню більшу ефективність, аніж ембріональних, звісно, не кажучи вже й про моральні переваги, а ще й про переваги біологічні?

З наукового погляду, коли ми говоримо про стовбурові клітини з пуповини, то вони є справжніми стовбуровими клітинами. Натомість стовбурові клітини, які ми беремо з ембріонів, це ті клітини, яких ми змусили стати стовбуровими, коли ми їх переносимо в інший організм, вони продукують онкологічні захворювання. Натомість стовбурові клітини з пуповинної крові не дають цього ефекту. Той, хто працює із стовбуровими ембріональними клітинами, хоче мати саме ці клітини, які будуть в майбутньому диференціюватися в різний спосіб. Стосовно стовбурових клітин, які беруться з пуповини, вони є більше дозрілими. Вони вже більше диференційовані. Вони є приблизно посередині між стовбуровими клітинами дорослого організму і ембріональними. Але ми можемо дуже добре з ними працювати. Пошуки і дослідження зараз тільки на самих початках, і тому є багато надій, що стовбурові клітини пуповинного походження можуть дати дуже добрий результат.

Наталя Гадьо, спеціально для «Католицького Оглядача»

Довідка УКУ

Отець Мавріціо Фаджоні – закінчив медичний факультет університету в м. Піза (Італія), де 1975 року отримав диплом з медицини та хірургії. Потім вивчав ендокринологію в університеті м. Флоренція і вступив на філософські та богословські студії до богословського центру Фйорентіно, які закінчив 1989 року. Ліценціат і докторат з морального богослов’я здобув у римській академії Альфонсіяна, де зараз викладає біоетику. Як гостьовий професор о. Мавріціо читає лекції на факультеті Центральної Італії (м. Флоренція), в Папських університетах Regina Apostolorum та Антоніанум (м. Рим). Також викладав на програмах з біоетики в європейських університетах (Університет Камерно, LUMSA, Католицький Університет Риму). Від 2005 року є членом-кореспондентом Папської Академії Pro Vita і від 2006 року – Радником Трибуналу Апостольської Пенітенціарії.

На фото о. д-р Мавріціо Фаджоні та керівник Школи біоетики УКУ о. д-р Ігор Бойко

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

20.04.2011р. Б. / Світ досі не знає, чи генетично модифіковані організми шкідливі, – італійський експерт в УКУ

Світова спільнота бере участь у глобальному експерименті, споживаючи ГМО. Досі не зрозуміло, чи генетично модифіковані продукти шкідливі для людини. Наслідки цього експерименту ми зможемо дізнатися лише згодом.

Таку думку висловив професор біоетики, медик, о. д-р Мавріціо Фаджоні з римського університету Альфонсіана. 18-20 квітня він читає курс лекцій у Школі біоетики УКУ на тему «Біоетика і маніпуляції людським життям».

За його словами, мільйони гектарів генномодифікованих рослин збільшуються з кожним днем. «Вже зараз ці процеси контролювати неможливо, адже за цим стоять великі економічні та соціальні інтереси. Ніколи в природі процеси так швидко не змінювалися, як зараз. Тому перед медиками, вченими та науковцями стоїть завдання – швидко приймати рішення. До того ж у світі досі немає закону, який би регулював збільшення ГМО», – зазначив під час лекції в УКУ о. д-р Мавріціо Фаджоні.

Також на лекціях у Школі біоетики УКУ о. Фаджоні розповість про біотехнології, генетичні втручання, які застосовують до людини, тварин та рослин. «Ми також говоритимемо про генетично модифіковані організми, про технологію штучного запліднення, клонування та стовбурові клітини», – додав професор.

Довідка

Отець Мавріціо Фаджоні закінчив медичний факультет університету в м. Піза (Італія). У 1975 році отримав диплом з медицини та хірургії. Вивчав ендокринологію в університеті м. Флоренція. Філософські та богословські студії завершив у 1989 році у богословському центрі Fiorentino. Ліценціат і докторат з морального богослов’я здобув в римській академії Альфонсіяна.

Доктор Фаджоні викладає біоетику в академії Альфонсіяна. Як гостьовий професор, читає лекції на факультеті Центральної Італії (м. Флоренція), в Папських університетах Regina Apostolorum та Антоніанум (м. Рим). Як професор викладав на програмах з біоетики (Університет Камерно, LUMSA, Католицький Університет Риму).

З 2005 року член-кореспондент Папської Академії Pro Vita. З 2006 року – Радник Трибуналу Апостольської Пенітенціарії.

Джерела:

Відділ інформації та зовнішніх зв'язків УКУ

Мандрівники Христа Царя

13.04.2011р. Б. / Італійський хірург розповість у школі біоетики УКУ про клонування, ГМО та репродуктивні технології

18-20 квітня професор біоетики, медик, о. д-р Мавріціо Фаджоні (Італія) прочитає курс лекцій у Школі біоетики УКУ на тему «Біоетика і маніпуляції людським життям».

«Доктор Фаджоні розгляне ключові питання, пов’язані із втручанням у геном людини, створенням і використанням генетично модифікованих організмів, клонуванням тварин, органів і людини, допоміжних репродуктивних технологій тощо, – розповідає керівник сертифікатної програми з біоетики УКУ о. д-р Ігор Бойко. – Отець д-р Мавріціо Фаджоні говоритиме про ці проблеми, з одного боку як медик та науковець, а з іншого – спробує дати їм відповідну моральну та етичну оцінку».

Лекції читатимуть італійською мовою із синхронним перекладом на українську. Всі охочі можуть відвідати лекції професора Фаджоні, зголосившись до 18 квітня на електронну адресу: bioetyka@ukr.net

Лекції відбуватимуться з 17:00 до 21:00 у приміщенні філософсько-богословського факультету Українського католицького університету (вул. Хуторівка, 35а).

Прес-служба УКУ

Довідка:

Отець Мавріціо Фаджоні закінчив медичний факультет університету в м. Піза (Італія). У 1975 році отримав диплом з медицини та хірургії. Вивчав ендокринологію в університеті м. Флоренція. Філософські та богословські студії завершив у 1989 році у богословському центрі "Fiorentino". Ліценціат і докторат з морального богослов’я здобув в римській академії "Альфонсіана".

Доктор Фаджоні викладає біоетику в академії "Альфонсіяна". Як читає лекції на факультеті Центральної Італії (м. Флоренція) в Папських університетах "Regina Apostolorum" та "Антоніанум" (м. Рим). Викладав у програмах з біоетики (Університет Камерно, LUMSA, Католицький університет Рима).

З 2005 року член-кореспондент Папської академії "Pro Vita". З 2006 року – радник Трибуналу Апостольської пенітенціарії.

Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

16.03.2011р. Б. / Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква

Львів – Поданий нижче текст – це роздуми мирянина про обрання нового Глави Української Греко-Католицької Церкви, яке розпочнеться 21 березня цього року. Церква, як відомо, належить вічності та, згідно з обітницею Божою, є неподоланною. Але свій план Господнє Провидіння реалізовує через людей – земних, а тому часом недосконалих і суб’єктивних. Таїнство поєднання одного і другого якраз і відбуватиметься в УГКЦ під час виборчого Синоду. По-перше, завданням усіх єпископів є пізнати Божу «думку», Його святу волю – іншими словами, обрати того, кого перед тим уже вибрав Господь Бог. По-друге, своїм особистим голосом єпископи мають передати думку всього Божого народу, зіткану з численних голосів духовенства, монашества й нас, мирян. Адже Божий люд також є «передавачем» Божої волі – звичайно, за умови, що він щиро намагається її пізнати, молячись та з обачністю ставлячись до суто людських міркувань.

Друге питання, що свердлить мозок: хто стане наступником Блаженнішого Любомира? Щиро признаюся, перші варіанти цієї статті містили перелік рис, якими, на мою думку, повинен володіти новий обранець Церкви. Проте чим більше працював я над згаданим переліком, тим більше мене огортав неспокій. Бо з-під мого пера проступав образ ідеального кандидата, якого в нас – та й, зрештою, в нікого – вочевидь не буде ніколи.

Сила Церкви як структури – не в тому, щоб мати ідеального Предстоятеля, а в тому, щоб його чесноти могли розкритися максимальною мірою, а його слабкощі були компенсовані талантами його співбратів. Тому вже на самому початку синодальні владики мали б осягнути проблему в цілості, не лише обстоюючи чесноти свого обранця, а й дбаючи про те, щоб його слабинки не залишилися недоглянутими й не нашкодили Церкві.

Отже, в подальшому я говоритиму вже не про якості особи, а про потреби Церкви.

Найперше завдання Церкви – свідчити про Христа й переконувати людину, що її спасіння лише в тому, що вона житиме за Божим законом. Як на нинішні обставини – завдання ледь не безнадійне. Сізіфів труд. Адже в українському суспільстві останніми роками сформувалася «аморальна більшість», яка вважає дотримання моральних принципів програшною справою.

Отже, Церква повинна «тримати удар», тобто вміти розмовляти з секулярним світом, зокрема з молоддю, і бути моральним авторитетом для них. І тут ідеться не про те, щоб штучно підлаштовуватись під модні віяння (цього не робила Церква і за Блаженнішого Любомира, і за його попередників у ХХ столітті), а про те, щоб бути тим, ким себе означуєш, – тобто бути Церквою. Якщо світ поринає в ненависть та егоїзми – бути містилищем жертовної любові. Коли хитається світобудова й занепадають святині – спиратися на Євангеліє. Коли довкола все тоне в фарисействі – все очищати від скверни. І понад усе – молитися, молитись і повсякчас славити милосердного Бога. Тільки таку Церкву не здолають сили пекла.

Я мрію, щоб моя Церква й надалі являла світові, що таке справжнє смирення і справжня відповідальність перед Богом. Смиренність полягає не лише в тому, щоб пам’ятати про людську недосконалість і просити Бога про поміч. Справді смиренна Церква не обмежиться лише дрібними завданнями, малодушно покладаючи на Бога здійснення завдань великих. Справді відповідальна Церква «великого бажатиме», не вбачаючи в цьому порушення смиренності. Адже можна і треба «співдіяти з Божими поривами» (Патріарх Йосиф Сліпий), навіть якщо розумієш, що всього не осягнеш. Саме цю здатність, з точки зору багатьох мирян, і явив нам Блаженніший Любомир.

Тому ми всі очікуємо, що Церква і з новим Главою мужньо ставитиме перед собою великі завдання, навіть якщо сьогодні вони видаються комусь нездійсненними. Не переглядати ми мали б ті великі цілі, що їх Церква ще не осягнула: патріарший статус, об’єднана Київська Церква чи «святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя» (Блаженніший Любомир). Ми прийняли їх від наших попередників і наш обов’язок – не змарнувати їх. Натомість можна і треба чутливо аналізувати шляхи до цих великих цілей, щоб вчасно помітити «підказки» Господні, прочитати Богом дані знаки часу, щоб точніше вивірити свою ходу.

Тільки така Церква, яка пізнала джерела своєї сили й уміє «великого бажати», спроможна вивести Україну з її фатальної вторинності, з її непереборної звички мавпувати поведінкові моделі, запозичені зовні. Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква.

Духовно скріплена й адміністративно сконсолідована Церква неминуче вийде на розв’язок своїх внутрішніх проблем. Можна і треба говорити про шкідливість духовно хибного шляху «підгорецьких отців», але живильне для них середовище – в інерційності нашого духовного життя, в комфортній респектабельності галицьких греко-католицьких громад. Отже, вихід у тому, щоб наше церковне життя було не застиглим, а паломницьким. Треба перекинути через плече наплечник, напитися джерельної, справді життєдайної води – і в дорогу, в нелегке духовне паломничання. Але для цього потрібен той натхненний і бадьорий, хто й очолить колону прочан.

Перед Українською Греко-Католицькою Церквою як перед Церквою справді світовою з потужним діаспорним сегментом стоїть постійне завдання скріплювати своє внутрішню єдність. Ми покликані не лише жити духовно об’єднаним життям, шануючи нашу різноманітність. Ми ще мусимо враховувати, що наші громади в Україні та на поселеннях прямують до єдності різними історичними дорогами. Тому нинішній стан світової УГКЦ – це зріз розмаїтої історичної, еклезіальної та душпастирської тяглості, який вимагатиме від нового Глави Церкви особливої чутливості, второпності та добрих знань.

Я мрію про те, щоб моя Церква ще більше служила людині. Проте тут ідеться не тільки і не стільки про соціальну дияконію. Церква відповідальна за спасіння своїх вірних, а тому повинна подбати про якість їхньої віри. Часом навіть страшно від думки, якою мішаниною забобонів, реліктів язичництва та ошмаття ідеологій захаращена та частина нашої душі, в якій перебуває наша віра! Останні два десятиліття надали людям свободу вірити, але все ще не навчили, як саме. Проте така ситуація вочевидь загрозлива. Адже ґанджі нашої віри безпосередньо впливають на якість тих рецептів, якими ми прагнемо оздоровити наше приватне й суспільне життя. Якщо суспільство не бачить, що воно затруєне гріховними «шлаками», то наш обов’язок як Церкви їх перед ним розкрити. Тому християнська освіта – не лише катехизація у вузькому значенні цього слова, а й формування широкого християнського світогляду, що стає основою правильної життєвої постави, – буде на порядку денному нового Глави Церкви незмінно.

Церква не може сподіватися на перепочинок і в плані свого суспільного служіння. Упродовж двадцятиліття незалежності криза в Україні стала доволі тривалою, що викликало в одних людях – тотальну зневіру у власній державі, в інших – всеохопний гнів і потребу помститися знайденому чи уявному ворогові. І одне, і друге є сигналами тривоги для Церкви, які вона зігнорувати не сміє. Якщо народ починає соромитись своєї Землі-Матері, зневірено зрікається її мови чи одвічних традицій, Церква зобов’язана бути їй заступницею. А коли народ впадає в агресивний язичницький патріотизм, вона мусить по-батьківськи остерегти його. Більш ніж півстоліття, що відділяють нас від Митрополита Шептицького, блискуче підтвердили вірогідність і справедливість його (як ми би сказали сьогодні) богослов’я нації. Незмінним рефреном тут звучить думка: «Пам’ятайте, що нічого доброго для свого народу Ви не осягнете, чинячи справи, суперечні із Заповідями Божими».

Нема ліку тим сферам нашого життя, у яких нам треба повсякчас пригадувати: правда без Христової любові стає мертвою доктриною, а любов без Христової правди спроможна лише примножити гріх. Але при цьому пам’ятаймо, що лише тій Церкві під силу буде виполювати будяччя з народної ниви, яка спроможна буде щодня виполювати його у своєму тілі.

Великі завдання стоять перед Церквою і в плані оздоровлення української влади. Адже хвора держава є загрозою для суспільства, для Церкви і для себе самої. Нинішній Президент і його владна команда крок за кроком згортають демократичні свободи й планомірно ослаблюють усі інституції та осередки громадянського суспільства, які займають щодо влади незалежну позицію. Оскільки УГКЦ за означенням є структурою, що не підлягає прямому втручанню з боку влади, вона, без сумніву, перебуває на списку тих інституцій, що їх найближчим часом будуть відповідно «зачищати». Як правильно Церкві захистити себе й тих, хто їй довірився?

Я був би пустомелею, якби сказав, що «знаю, як треба». У цій сфері важливо знайти «золоту середину»: Церква має бути відважною, але не задерикуватою. Вона не є політичною партією, що перебуває в опозиції до влади й обертає кожен промах влади на свої політичні дивіденди. Проте якщо правителів засліплюють влада і гроші, Церква мусить викривати їх відважним голосом Йоана Предтечі. В цьому і проявляється любов Церкви до влади, бо остерегти її від кривди й кривосуддя – це й означає оберегти її від загнивання й неминучої поразки. Недарма ж сказано: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю того».

Це завдання стосується не тільки Глави, а й кожного члена Церкви. Патріарх, єпископат і загалом особи богопосвяченого життя складають присягу свідчити Христові аж до пролиття крові, а тому мають чітко розрізняти душпастирську второпність, яка не кричить про свою правду на кожному перехресті, і замовчування злочинів влади, яке обертається упокоренням перед злом. Проте миряни також несуть свою частку відповідальності за державу, бо гріх влади є лише концентрованим згустком гріховності суспільства і живиться його духовними міазмами. Миряни співвідповідальні й за Церкву, бо мужньою може бути лише та Церква, яка не боїться «чорного піару», тобто слуги й вірні якої не бояться викриття власного гріха.

Я мрію, що моя Церква й далі пам’ятатиме своє давньокиївське спадкоємство й буде сприймати долю інших гілок історичної Київської Церкви як свою власну. Звичайно, тут ідеться не про «напрошування до любові»: нас, греко-католиків, не розумітимуть, а тому недолюблюватимуть, напевно, ще дуже довго. Але ми як Церква маємо виявити солідарність із тими українськими православними, кого переслідує влада і хто готовий таку солідарність від нас прийняти. Водночас я хотів би, щоб моя Церква сміливо йшла на контакти з іншими християнськими світами, бо лише в такому спілкуванні не лише знайомишся з ними, а й краще пізнаєш самого себе. Ідея об’єднаної Київської Церкви не несе в собі загрози для інших конфесій, бо її реалізація можлива виключно в умовах релігійної свободи.

Перечитавши усі перелічені аргументи, хтось напевно подумає: а що змінилося від того, що образ ідеального Глави Церкви автор замінив на образ ідеальної Церкви? Насправді ж змінилося багато. Надмірні вимоги до майбутнього Глави Церкви грішили б гординею, тоді як прагнення ідеальної Церкви лише уточнює обриси того Другого Єрусалима, якого ми всі виглядаємо. Людина не може бути ідеальною за означенням, тоді як Церква у своєму божественному вимірі – свята. Завданням синодальних владик і буде вручити патріарший посох тому Слузі Церкви, який максимально наблизить її до її місії.

Отож, для Церкви немає «перехідних періодів», що їх краще якось-там перечекати. Для неї усе земне життя – це один невпинний перехідний період із «долини печалі» у Царство Боже. І коли від внутрішньої порочності слабне держава, Церква тим більше не має права вичікувати, обмежуватись мізерним, миритись із малодушним. Адже саме тоді для Церкви наступає її «зоряна мить»: щоб стати народові чи не єдиною опорою, вона мусить стрепенутися, випростатися і сміливо «піти по воді».

Мирослав Маринович – колишній політв’язень, проректор Українського католицького університету

Мандрівники Христа Царя