Львів – Поданий нижче текст – це роздуми мирянина про обрання нового Глави Української Греко-Католицької Церкви, яке розпочнеться 21 березня цього року. Церква, як відомо, належить вічності та, згідно з обітницею Божою, є неподоланною. Але свій план Господнє Провидіння реалізовує через людей – земних, а тому часом недосконалих і суб’єктивних. Таїнство поєднання одного і другого якраз і відбуватиметься в УГКЦ під час виборчого Синоду. По-перше, завданням усіх єпископів є пізнати Божу «думку», Його святу волю – іншими словами, обрати того, кого перед тим уже вибрав Господь Бог. По-друге, своїм особистим голосом єпископи мають передати думку всього Божого народу, зіткану з численних голосів духовенства, монашества й нас, мирян. Адже Божий люд також є «передавачем» Божої волі – звичайно, за умови, що він щиро намагається її пізнати, молячись та з обачністю ставлячись до суто людських міркувань.
Друге питання, що свердлить мозок: хто стане наступником Блаженнішого Любомира? Щиро признаюся, перші варіанти цієї статті містили перелік рис, якими, на мою думку, повинен володіти новий обранець Церкви. Проте чим більше працював я над згаданим переліком, тим більше мене огортав неспокій. Бо з-під мого пера проступав образ ідеального кандидата, якого в нас – та й, зрештою, в нікого – вочевидь не буде ніколи.
Сила Церкви як структури – не в тому, щоб мати ідеального Предстоятеля, а в тому, щоб його чесноти могли розкритися максимальною мірою, а його слабкощі були компенсовані талантами його співбратів. Тому вже на самому початку синодальні владики мали б осягнути проблему в цілості, не лише обстоюючи чесноти свого обранця, а й дбаючи про те, щоб його слабинки не залишилися недоглянутими й не нашкодили Церкві.
Отже, в подальшому я говоритиму вже не про якості особи, а про потреби Церкви.
Найперше завдання Церкви – свідчити про Христа й переконувати людину, що її спасіння лише в тому, що вона житиме за Божим законом. Як на нинішні обставини – завдання ледь не безнадійне. Сізіфів труд. Адже в українському суспільстві останніми роками сформувалася «аморальна більшість», яка вважає дотримання моральних принципів програшною справою.
Отже, Церква повинна «тримати удар», тобто вміти розмовляти з секулярним світом, зокрема з молоддю, і бути моральним авторитетом для них. І тут ідеться не про те, щоб штучно підлаштовуватись під модні віяння (цього не робила Церква і за Блаженнішого Любомира, і за його попередників у ХХ столітті), а про те, щоб бути тим, ким себе означуєш, – тобто бути Церквою. Якщо світ поринає в ненависть та егоїзми – бути містилищем жертовної любові. Коли хитається світобудова й занепадають святині – спиратися на Євангеліє. Коли довкола все тоне в фарисействі – все очищати від скверни. І понад усе – молитися, молитись і повсякчас славити милосердного Бога. Тільки таку Церкву не здолають сили пекла.
Я мрію, щоб моя Церква й надалі являла світові, що таке справжнє смирення і справжня відповідальність перед Богом. Смиренність полягає не лише в тому, щоб пам’ятати про людську недосконалість і просити Бога про поміч. Справді смиренна Церква не обмежиться лише дрібними завданнями, малодушно покладаючи на Бога здійснення завдань великих. Справді відповідальна Церква «великого бажатиме», не вбачаючи в цьому порушення смиренності. Адже можна і треба «співдіяти з Божими поривами» (Патріарх Йосиф Сліпий), навіть якщо розумієш, що всього не осягнеш. Саме цю здатність, з точки зору багатьох мирян, і явив нам Блаженніший Любомир.
Тому ми всі очікуємо, що Церква і з новим Главою мужньо ставитиме перед собою великі завдання, навіть якщо сьогодні вони видаються комусь нездійсненними. Не переглядати ми мали б ті великі цілі, що їх Церква ще не осягнула: патріарший статус, об’єднана Київська Церква чи «святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя» (Блаженніший Любомир). Ми прийняли їх від наших попередників і наш обов’язок – не змарнувати їх. Натомість можна і треба чутливо аналізувати шляхи до цих великих цілей, щоб вчасно помітити «підказки» Господні, прочитати Богом дані знаки часу, щоб точніше вивірити свою ходу.
Тільки така Церква, яка пізнала джерела своєї сили й уміє «великого бажати», спроможна вивести Україну з її фатальної вторинності, з її непереборної звички мавпувати поведінкові моделі, запозичені зовні. Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква.
Духовно скріплена й адміністративно сконсолідована Церква неминуче вийде на розв’язок своїх внутрішніх проблем. Можна і треба говорити про шкідливість духовно хибного шляху «підгорецьких отців», але живильне для них середовище – в інерційності нашого духовного життя, в комфортній респектабельності галицьких греко-католицьких громад. Отже, вихід у тому, щоб наше церковне життя було не застиглим, а паломницьким. Треба перекинути через плече наплечник, напитися джерельної, справді життєдайної води – і в дорогу, в нелегке духовне паломничання. Але для цього потрібен той натхненний і бадьорий, хто й очолить колону прочан.
Перед Українською Греко-Католицькою Церквою як перед Церквою справді світовою з потужним діаспорним сегментом стоїть постійне завдання скріплювати своє внутрішню єдність. Ми покликані не лише жити духовно об’єднаним життям, шануючи нашу різноманітність. Ми ще мусимо враховувати, що наші громади в Україні та на поселеннях прямують до єдності різними історичними дорогами. Тому нинішній стан світової УГКЦ – це зріз розмаїтої історичної, еклезіальної та душпастирської тяглості, який вимагатиме від нового Глави Церкви особливої чутливості, второпності та добрих знань.
Я мрію про те, щоб моя Церква ще більше служила людині. Проте тут ідеться не тільки і не стільки про соціальну дияконію. Церква відповідальна за спасіння своїх вірних, а тому повинна подбати про якість їхньої віри. Часом навіть страшно від думки, якою мішаниною забобонів, реліктів язичництва та ошмаття ідеологій захаращена та частина нашої душі, в якій перебуває наша віра! Останні два десятиліття надали людям свободу вірити, але все ще не навчили, як саме. Проте така ситуація вочевидь загрозлива. Адже ґанджі нашої віри безпосередньо впливають на якість тих рецептів, якими ми прагнемо оздоровити наше приватне й суспільне життя. Якщо суспільство не бачить, що воно затруєне гріховними «шлаками», то наш обов’язок як Церкви їх перед ним розкрити. Тому християнська освіта – не лише катехизація у вузькому значенні цього слова, а й формування широкого християнського світогляду, що стає основою правильної життєвої постави, – буде на порядку денному нового Глави Церкви незмінно.
Церква не може сподіватися на перепочинок і в плані свого суспільного служіння. Упродовж двадцятиліття незалежності криза в Україні стала доволі тривалою, що викликало в одних людях – тотальну зневіру у власній державі, в інших – всеохопний гнів і потребу помститися знайденому чи уявному ворогові. І одне, і друге є сигналами тривоги для Церкви, які вона зігнорувати не сміє. Якщо народ починає соромитись своєї Землі-Матері, зневірено зрікається її мови чи одвічних традицій, Церква зобов’язана бути їй заступницею. А коли народ впадає в агресивний язичницький патріотизм, вона мусить по-батьківськи остерегти його. Більш ніж півстоліття, що відділяють нас від Митрополита Шептицького, блискуче підтвердили вірогідність і справедливість його (як ми би сказали сьогодні) богослов’я нації. Незмінним рефреном тут звучить думка: «Пам’ятайте, що нічого доброго для свого народу Ви не осягнете, чинячи справи, суперечні із Заповідями Божими».
Нема ліку тим сферам нашого життя, у яких нам треба повсякчас пригадувати: правда без Христової любові стає мертвою доктриною, а любов без Христової правди спроможна лише примножити гріх. Але при цьому пам’ятаймо, що лише тій Церкві під силу буде виполювати будяччя з народної ниви, яка спроможна буде щодня виполювати його у своєму тілі.
Великі завдання стоять перед Церквою і в плані оздоровлення української влади. Адже хвора держава є загрозою для суспільства, для Церкви і для себе самої. Нинішній Президент і його владна команда крок за кроком згортають демократичні свободи й планомірно ослаблюють усі інституції та осередки громадянського суспільства, які займають щодо влади незалежну позицію. Оскільки УГКЦ за означенням є структурою, що не підлягає прямому втручанню з боку влади, вона, без сумніву, перебуває на списку тих інституцій, що їх найближчим часом будуть відповідно «зачищати». Як правильно Церкві захистити себе й тих, хто їй довірився?
Я був би пустомелею, якби сказав, що «знаю, як треба». У цій сфері важливо знайти «золоту середину»: Церква має бути відважною, але не задерикуватою. Вона не є політичною партією, що перебуває в опозиції до влади й обертає кожен промах влади на свої політичні дивіденди. Проте якщо правителів засліплюють влада і гроші, Церква мусить викривати їх відважним голосом Йоана Предтечі. В цьому і проявляється любов Церкви до влади, бо остерегти її від кривди й кривосуддя – це й означає оберегти її від загнивання й неминучої поразки. Недарма ж сказано: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю того».
Це завдання стосується не тільки Глави, а й кожного члена Церкви. Патріарх, єпископат і загалом особи богопосвяченого життя складають присягу свідчити Христові аж до пролиття крові, а тому мають чітко розрізняти душпастирську второпність, яка не кричить про свою правду на кожному перехресті, і замовчування злочинів влади, яке обертається упокоренням перед злом. Проте миряни також несуть свою частку відповідальності за державу, бо гріх влади є лише концентрованим згустком гріховності суспільства і живиться його духовними міазмами. Миряни співвідповідальні й за Церкву, бо мужньою може бути лише та Церква, яка не боїться «чорного піару», тобто слуги й вірні якої не бояться викриття власного гріха.
Я мрію, що моя Церква й далі пам’ятатиме своє давньокиївське спадкоємство й буде сприймати долю інших гілок історичної Київської Церкви як свою власну. Звичайно, тут ідеться не про «напрошування до любові»: нас, греко-католиків, не розумітимуть, а тому недолюблюватимуть, напевно, ще дуже довго. Але ми як Церква маємо виявити солідарність із тими українськими православними, кого переслідує влада і хто готовий таку солідарність від нас прийняти. Водночас я хотів би, щоб моя Церква сміливо йшла на контакти з іншими християнськими світами, бо лише в такому спілкуванні не лише знайомишся з ними, а й краще пізнаєш самого себе. Ідея об’єднаної Київської Церкви не несе в собі загрози для інших конфесій, бо її реалізація можлива виключно в умовах релігійної свободи.
Перечитавши усі перелічені аргументи, хтось напевно подумає: а що змінилося від того, що образ ідеального Глави Церкви автор замінив на образ ідеальної Церкви? Насправді ж змінилося багато. Надмірні вимоги до майбутнього Глави Церкви грішили б гординею, тоді як прагнення ідеальної Церкви лише уточнює обриси того Другого Єрусалима, якого ми всі виглядаємо. Людина не може бути ідеальною за означенням, тоді як Церква у своєму божественному вимірі – свята. Завданням синодальних владик і буде вручити патріарший посох тому Слузі Церкви, який максимально наблизить її до її місії.
Отож, для Церкви немає «перехідних періодів», що їх краще якось-там перечекати. Для неї усе земне життя – це один невпинний перехідний період із «долини печалі» у Царство Боже. І коли від внутрішньої порочності слабне держава, Церква тим більше не має права вичікувати, обмежуватись мізерним, миритись із малодушним. Адже саме тоді для Церкви наступає її «зоряна мить»: щоб стати народові чи не єдиною опорою, вона мусить стрепенутися, випростатися і сміливо «піти по воді».
Мирослав Маринович – колишній політв’язень, проректор Українського католицького університету
Мандрівники Христа Царя
Немає коментарів:
Дописати коментар