19.05.2011р. Б. / «Русский блок» вимагає не допустити передачі кінотеатру в Севастополі під католицький храм

Партія «Русский блок» вимагає не допустити передачі будівлі кінотеатру "Дружба" в центрі Севастополя під католицький костел. Про це "Новому Региону" заявив депутат міськради Севастополя Геннадій Басов, лідер партії «Русский блок». "Ми виступаємо категорично проти цього", – сказав він.

За словами депутата, "Католицька Церква – далеко не бідна структура, тому, якщо вона бажає побудувати костел в Севастополі, повинна пройти відповідно до закону всі процедури здобуття земельної ділянки, і там споруджувати свою будову".

Окрім цього, Басів звернув увагу на те, що глава католицької громади міста брав участь в останньому засіданні "Конгресу українців Севастополя". Депутат охарактеризував конгрес як "захід, учасники якого були украй негативно настроєні відносно Росії і російської більшості населення Севастополя".

Як повідомлялося раніше, на початку травня католики пікетували міськраду Севастополя з вимогою передати будівлю кінотеатру "Дружба" їх громаді під костел. Як очікується, "католицьке" питання буде розглянуто на червневій сесії ради. На ній буде присутній генеральний консул Польщі в Севастополі Веслав Мазур.

За матеріалами: Портал-Credo.Ru

Джерела:

Портал-Credo-sRu

Мандрівники Христа Царя

"...Кожна несправедливість є - зло і беззаконня..."

Як влучно сказав наш владика Степан (екзарх Донецько-Харківський у м. Харкові після зруйнування пам'ятної дошки Й.Сліпому): "Та скільки ж вам-росіянам потрібно нас-українців бити, щоб ви схаменулися і усвідомили себе дітьми божими, а не дітьми сатани?!"

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

18.05.2011р. Б. / У Німеччині вийшла книга про звірства радянських солдат, які ґвалтували дітей

80-річна німкеня Габріела Кепп видала книгу "Чому у мене не було сексу", в якій без прикрас розповіла про звірства Радянської Армії у Берліні, повідомляє ТСН

У Німеччині видано першу книгу, присвячену сексуальному насильству, яке здійснювали військовослужбовці Радянської Армії в окупованому під час Другої світової війни Берліні.

Автор книги, 80-річна Габріела Кепп, порушила багатолітнє табу на публікацію подібної інформації і не побоялася поставити на обкладинці книги, яка називається "Чому у мене не було сексу", своє справжнє ім'я.

Габріела Кепп розповідає, що вона досі бачить уві сні ці жахи, і більше ніколи в житті не вступала в сексуальний зв'язок з чоловіками. За її словами, фраза "Фрау, ком" ("Жінка, пройдіть"), яку казали радянські солдати, була дуже страшна для німкень того часу. Епідемія масового насильства поширилася настільки широко, що Ватикан висловив готовність дозволити аборти деяким з жертв.

Раніше цій темі була присвячена лише одна книга, "Жінка в Берліні", автор якої вирішила залишитися невідомою.

В інтерв'ю німецьким ЗМІ Габріела Кепп підкреслила, що вона вважала себе зобов'язаною розповісти про звірства Радянської Армії від імені всіх жертв, тому що "окрім неї, це зробити вже нікому ". У період, про який йдеться, дівчині було всього 15 років.

За даними експертів, в середньому кожна з жертв, вік яких варіювався від 9 до 90 років, була зґвалтована 12 разів - в 1945 році в Берліні перебували близько 5 млн радянських солдатів. Для багатьох жінок у віці від 80-ти до 90 років цей акт насильства виявився смертельним.

Фройлен Кепп була зґвалтована чотири раз протягом однієї доби. Вона досі пам'ятає літню жінку, яка видала її радянським солдатам. "А де маленька Габі?" - запитувала та, витягуючи дівчинку з-під столу, де вона ховалася.

Відзначимо, що російська влада продовжує заперечувати факт масового насильства, здійсненого радянськими військовослужбовцями щодо німецьких жінок.

п.с. Ці та інші звірства солдатів Червоної Армії до сьогоднішнього дня залишаються до кінця не висвітленими. Моральна вина за такий стан речей лягає не тільки на РФ, як спадкоємицю СРСР, але й також тяжить на РПЦ, яка жодним словом ніколи не згадала про невинні жертви радянських "визволителів".

Джерела:

Мандрівники Христа Царя

"...Моральна вина за такий стан речей лягає не тільки на РФ, як спадкоємицю СРСР, але й також тяжить на РПЦ, яка жодним словом ніколи не згадала про невинні жертви радянських "визволителів..."

Адже всі християни знають, що гріх - на гріх мовчати і гріх - за гріх не карати, бо в протилежному випадку вони беруть на себе відповідальність, як співучасники того зла.

Якось мій дід, який воював в радянській окупаційній армії під час ІІ-ї Світової Війни (від липня 1941 по травень 1945) розповів нам, своїм онукам, один епізод, який глибоко закарбувався у моїй пам'яті, тоді (1973) ще підлітка. Якось навесні 1945 року в Австрії, неподалік від Вени, мій дід, молодший сержант, разом з іншими простими солдатами Червоної Армії, одержав незвичайний наказ приховати наслідки злочину червоних офіцерів, які всю ніч, влаштувавши п'яну оргію, насилували близько 40 місцевих жінок різного віку... Їм дали наказ завантажити тих напівпритомних жінок до товарного вагону, облити бензином і спалити... Наказ було виконано. Сам дід після того випадку потрапив до штраф-бату, але не за провину, а доброхіть і саме тому, щоб залити власну совість спиртом, якого там ніколи не бракувало... Загалом, окрім того та ще кількох випадків, дід дуже не любив розповідати про свої геройські подвиги і, на наші численні питання більше відмовчувався. Та коли ми підлітками обсаджували, єдиний на той час у всьому селі телевізор, щоб подивитися чергову серію фільму "Чотири танкіста і пес", то дід роздратовано казав: "Діти не захоплюйтеся тією казочкою, бо то все брехня, а правда настільки жахлива, що краще вам її і не знати!" Пізніше я зрозумів, що дід приховував від нас правду не випадково, бо знав і боявся за нас через КГБ, яке у свою чергу, мало завданням закопати правду в могилу і, якщо потрібно, то навіть разом з тим джерелом.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

16.05.2011р. Б. / Отці Василіяни запрошують на Відпуст до Крехівського монастиря

21–22 травня, з нагоди перенесення мощей св. Миколая, у Крехівській обителі Василіян відбудеться Відпуст. Програма заходів передбачає богослужіння, молитовні чування у храмі, похід до джерела, процесійне винесення ікони святого Миколая, нічне чування для молоді та урочисту Архиєрейську літургію у Неділю, згідно повідомлення отця ігумена Пантелеймона Саламахи, ЧСВВ, очолить Архиєрейську літургію Блаженніший Святослав (Шевчук).

Джерела:

Прес-служба Сокальсько-Жовківської єпархії

Мандрівники Христа Царя


Крехівський та Гошівський монастирі ЧСВВ

Афон у Карпатах

12.05.2011р. Б. / УГКЦ як народний трибун – єдиний порятунок для українства

Червонопрапорна провокація у Львові 9 травня цього року довела повне збанкрутіння українського політикуму. Держава вочевидь могла унеможливити це, але не схотіла. Так само і політичні партії, які обмежились незрозумілими заявами, судовими позовами, слабкою інформаційною кампанією. Дії націоналістів розцінювати інакше, як вмисне потурання провокаторам, важко, хоча до їхнього оправдання служить той факт, що на брутальні крики типу: «Хохлы - параша! Победа эта наша!» і «Смерть Галичине!» та тому подібні важко було не зреагувати. Інша справа, як усе це подали «українські» та московські ЗМІ. Але якби націоналісти дійсно хотіли зробити щось, щоб не дозволити провокацій у Львові, то могли би просто заблокувати дороги і не допустити червонопрапорного шабашу. Знахабнілим московським нацистам можна було дати цілком інакшу відповідь. Але… Як каже Леонід Макарович: «Маємо те що маємо». Маємо збанкрутілу політичну еліту, яка не є здатна захистити наш народ від банальних політичних провокаторів з боку українофобів. Про державу годі й говорити –від неї очікувати захисту – все одно, що в Сахарі чекати дощу, раз на 10 років, може, й випаде.

Нерозвинутість громадянського суспільства і втрачена за роки комуністичного терору здатність нашого народу до самоорганізації цю ситуацію роблять ще трагічнішою.

Відірваність інтелектуальної еліти від народного життя стає все більшою. Наші інтелектуали часто нездатні збагнути, як то народ може робити такі дурниці, якщо інтелектуали його попереджали. Збанкурутіле «високоморальне» «противсіхство» виразно засвідчило цей розрив.

Наш народ опинився у ситуації, коли він не спроможний захистити сам себе. Ренесанс совка загрожує цього разу самому його фізичному існуванню. Йому за всяку ціну потрібен трибун, який боронитиме його інтереси. І єдиним таким трибуном може стати лише УГКЦ.

Чому саме УГКЦ? Розрізнені протестантські віросповідання не мають належного авторитету в суспільстві, УПЦ МП є інструментом імперської політики Кремля, а УПЦ КП та УАПЦ ментально не в стані протиставитись державній антинародній політиці та й не мають такого досвіду. Чітко видно, що Римо-Католицька Церква в Україні є церквою меншості, й вона може допомогти УГКЦ у Її посланні народного трибуна, але не може це служіння очолити. Суспільство просто такого не прийме.

УГКЦ має величезний досвід, як вберегти народ навіть у часі підпілля. Шкода, що цей досвід так мало вивчений навіть у середині самої УГКЦ, досвід народного трибунства, якій пролягає через усю Її нелегку історію. Що більше, УГКЦ має не так віддалений приклад – діяльність Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.

Варто перегорнути двотомне видання творів цього «українського Мойсея», щоб побачити, який колосальний об’єм народного життя перебував під його опікою. Школи, лічниці, банки, народна просвіта, сиротинці, підприємства, лісництва, різні народні товариства. Церква під його проводом стала для українства того часу своєрідною національною державою, яка керувалася не політичною доцільністю, а законами Христового Євангелія. Митрополит не лише дбав про туземне добро своїх вірних, але й про їхнє християнське життя, тому розгорнув широку програму воцерковлення формальних греко-католиків. Програма діяльності Слуги Божого митрополита Андрея не втратила своєї актуальності й в наш час.

Перед навалою московського імперського совка українство мусить змобілізуватися на платформі зовсім протилежній від криптобільшовизму. І такою платформою властиво є Євангеліє Христове. Католицизм, на відміну від більшості християнських віросповідань, не має однієї чітко встановленої духовності, він не асоціює себе з жодною політичною силою, його соціальна доктрина є чи не найсправедливішою реально можливою до використання. Конфліктогенні ідеології типу нацизму, фашизму, комунізму, соціалізму, расизму, ксенофобії, антисемітизму не лише засуджені Католицької Церквою, вони противляться самій суті католицизму. Високий рівень довіри до УКГЦ, який в тричі перевищує кількість Її вірних, є серйозним потенціалом, який надає змогу УГКЦ бути почутою усім суспільством.

Звісно, можна зауважити, що у часи митрополита Андрея УГКЦ була багатою, а, обдерта комуністичними окупантами, вона перетворилася на жебрачку. Але таке твердження не оправдовує бездіяльності. Діяльність УГКЦ, яка старається охопити якомога більше ланок народного життя, тому свідчення.

Але народне трибунство УГКЦ має бути переосмислене у новій реальності, тій реальності, коли саме фізичне існування українського народу стоїть під питанням. Загроза втрати Україною державності або її розколу, на жаль, перестала бути пустим фантомом. Совок усе більше втягує Україну в орбіту нової Московської імперії, до того ж, за згодою мовчазного потурання Заходу. Тільки консолідація українства на платформі УГКЦ може реально протиставитись цій загрозі. Ця консолідація не мусить бути прозелітизмом, бо у такому випадку це буде ще більшим розколом українства. Але некатолики, якщо бажають врятувати українство, могли би допомогти УКГЦ у вершенні народного трибунату. Потрібна клопітка мурашина праця на відбудові та розбудові інститутів народного життя і самоорганізації, зруйнованої московським тоталітаризмом. І ця праця вимагає від усього українства усвідомлення того, що совкова уніфікація, совкова виключність і нездоровий месіанізм є тими прикритими небезпеками, які, вкриваючись релігійними і національними шатами, спроможні зруйнувати українство зі середини. Православний нехай буде правдивим православним, протестант – протестантом, католик – католиком. Але загальна консолідація довкола Євангелія Христового і відповідна атмосфера толерантності є необхідними чинниками для порятунку народу в тій ситуації, яка є зараз. Це би був правдивий екуменізм на ділі. Наш народ необхідно реєвангелізувати – це буде найефективнішим засобом проти ренесансу совка. Зараз мусимо рятувати рідну хату, а вже потім можемо дискутувати, чи називати креденц креденцом чи буфетом, а канапу канапою чи диваном, і чи має креденц стояти на кухні чи у вітальні.

Вороги українства чітко розуміють усю загрозу, яку несе відродження УГКЦ Московській імперії, тому не вщухає антиуніятська істерика у підконтрольних їм ЗМІ і тому не зникають спроби Її компрометації, не перестають намагання Її розколу. І необхідно, щоб українство також побачило це. Інакше перспективи самого існування українського народу стають дуже туманними і непевними.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

10.05.2011р. Б. / Російське православ’я у дзеркалі Перемоги і Октября

З нагоди візиту Патріарха РПЦ Кіріла до Харкова

«Тише, тише, господа!

Господин Искариотов,

Патриот из патриотов,

Направляется сюда!».

(про патріарха Кіріла з російського православного сайту)

Харківські журналісти жваво обговорювали заходи влади до приїзду глави РПЦ в «першу столицю» 8 травня. Багато міркувань викликало, як же буде розгорнуто сцену на т.зв. найбільшій в Європі площі: канонічно зі сходу – лицем до вождя світового пролетаріату, чи з єретичного заходу – спиною до Ілліча. Але як на мене, обидві позиції щодо пам’ятника Леніну від «патріарха путінського типу» Кирила Гундяєва, якого називають в російській пресі «кремлівським міністром по спасєнію душ» і «амбітним місіонером — міліардером в рясі» будуть виправдані і глибоко символічні. На тлі брендової в ідеологічній парадигмі «Русского міра» «Перемоги» можна поговорити і про історичну роль РПЦ у встановленні диктатури пролетаріату, і про плідну співпрацю РПЦ з НКВД-КПСС-ФСБ, як вона плавно переростала на передовий загін партії влади «єдиноросів» по всій території колишнього Совєтського Союзу. Головна інтрига: чи встигнуть «законопослушні» Кернес з Добкіним до цієї «вікопомної» зустрічі задрапірувати площу у переможні червоні кольори. Не можна ж, щоби «першостолична» зустріч головного московського батюшки проходила без Молотів і Серпів! Бо це ж для нього головні інструменти самоаналізу!

Так от. Це насправді дуже цікаве питання: про спільне червоне єство — російського православ’я і большевицької ідеології. Достатньо погортати праці хрестоматійних російських істориків Татіщева, Карамзіна, Ключевського, Соловйова і перед тобою відкривається таке, що волосся стає дибки: історія РПЦ в усій «красі», просякнута кров’ю, тортурами і терором. «Спокусливою єрессю антихристиянства під розтерзаними ризами російського православ’я» назвав РПЦ російський мислитель І.Ільїн, трансформовану в «ідеальне зло Леніна» і «реальне зло Сталіна» за Н. Бердяєвим, із сьогоднішньою її фазою в Росії – «православним більшовизмом». Служінням «ідеалу Содомському», «будовою вежі Вавілонської» називав прот. Г.Флоровський Москву Третього Риму і Москву Третього Інтернаціоналу – дві прірви. Про перетворення червоного фашизму у новий націоналістичний мілітантний фашизм, євразійський за виразом лиця і православний в дусі побутового сповідництва; однопартійний, з обов’язковою для всіх громадян історіософією, з азійським презирством до особистості, із запеклим запереченням всякої свободи в ім’я титанічного месіанізму однієї шостої світу, під відновленим іменем «святої Росії» писав Ф.Степун.

Яскравою ілюстрацією оцінок РПЦ визначними російськими філософами може служити сьогодні факт, що саме з Московської патріархії сьогодні лунають пропозиції відносно причислення до ліку святих найжорстокіших масових серійних вбивць «святої Росії» — Івана Грозного, Лєніна, Сталіна і його підлеглого Жукова, які не по коліна, а по горло в крові своїх співвітчизників. «Так і хочеться нарешті вигукнути (стосовно Сталіна): "Святый праведный Иосифе, моли Бога о нас", писав у московській газеті «Завтра» священик РПЦ Димитрій Дудко. І це абсолютно несуперечлива картина, враховуючи той факт, що Іосіф Джуґашвілі був ініціатором відновлення РПЦ в 1943 році і на його честь співалися по церквах здравиці, а по смерті «вождя народів» 9 квітня 1953 року перед панахидою патріарх московський і всієї Русі Алєксій сказав буквально наступне: «Великого Вождя нашего народа, Иосифа Виссарионовича Сталина, не стало. Упразднилась сила великая, НРАВСТВЕННАЯ, общественная: сила, в которой народ наш ощущал собственную силу, которою он руководился в своих созидательных трудах и предприятиях, которою он утешался в течение многих лет. Нет области, куда бы не проникал глубокий взор великого Вождя. Люди науки изумлялись его глубокой научной осведомленности в самых разнообразных областях, его гениальным научным обобщениям; военные — его военному гению; люди самого различного труда неизменно получали от него мощную поддержку и ценные указания. Как человек гениальный, он в каждом деле открывал то, что было невидимо и недоступно для обыкновенного ума. Мы же, собравшись для молитвы о нем, не можем пройти молчанием его всегда благожелательного, участливого отношения к нашим церковным нуждам....».

Тож Московська патріархія сьогодні існує абсолютно в тому ж вигляді, як вона була сформована за часів Сталіна, Хрущова і Брєжнєва: випестуване комуністами і гепеушниками червонопопівство під маскою благообразного православ’я. Це ілюструється, до речі, заявами патріарха Кіріла під час його минулих приїздів до Києва, приміром про те, що не можна прирівнювати сталінізм до фашизму, Сталіна до Гітлера, оскільки російський народ поніс у війні великі жертви. Ці тотожні з путінськими патріарші заяви влучно коментує російська правозахисниця Валерія Новодворська «Для любого христианина недопустимо дозировать добро и зло, делить зло на домашнее красное лучшее и на чужое черное худшее — полное кощунство. Христианство очень догматическое учение. Не может христианин проповедовать, что злодейство допустимо и ему есть какое-то оправдание».

Те ж, що червонопопівська Московська патріархія очолює ритуали поклоніння символічним ідолам: «невідомому солдату», «родіні-матері», «вічному вогню» у дні «перемоги» Червоної армії над Гітлером та християнськими народами Європи, поклоняючись зірці-пентаграмі (символу сатани й антихриста) і пекельному вогню, який виривається з неї, засвідчує, що МП практикує і підтримує радянський ідолопоклонницький культ. Ця підтримка совєтських міфологем суголосна виключно агресивному характерові РПЦ, який проявляється у підтримці насильства. РПЦ схвалює війни, вбивства, освячує ядерні боєголовки. Під керівництвом православних священиків РПЦ і під гаслами «захисту християнства на Русі» періодично в Росії, а особливо в Москві, відбуваються криваві побоїща.

Напевно, жодний західний церковний лідер від Папи Римського до Біллі Грема не ризикнув би сьогодні, після Другої світової війни сказати, як це зробив Кіріл, військовому льотчику, якого замучила совість через бомбардування Афганістану: «Військовий несе відповідальність тільки за виконання наказу. Присяга і клятва звільняє його від етичних питань. І церква має йому помогти в цьому». Напевно, в цей момент червоного батюшку в Ґундяєві заступило його справжнє «Я» офіцера КҐБ, агента впливу Міхайлова, про якого згадував на сторінках «Комсомольської правди» інший колишній агент КҐБ архімандрит Августин (Ґундяєв починав як настоятель женевської парафії МП і доніс на старшого священика): «А женевский протоиерей-секретарь, заложивший о. протопресвитера, до сих мелькает по «ящику» и учит нас с экрана патриотизму... «Тише, тише, господа! // Господин Искариотов, // Патриот из патриотов, // Направляется сюда!».

«Яким би огидним не був більшовизм, але можна уявити собі дещо огидніше – більшовизм в ім’я Христа, — ніби передбачаючи майбутнє Росії початку ХХІ століття, писав відомий російський мислитель першої половини ХХ століття Г. Федотов. – Методи ГПУ на службі церкви були б у тисячу разів бридкішими тих же методів на службі у безбожжя.» І чи не тими ж гепеушними методами: тиском, інтригами, травлею інакодумців та іновірців, підкилимними провокуваннями міжконфесійної ворожнечі на тлі гламурних виступів перед маніпульованою юрбою впроваджує чорносотенний патріарх кремлівську неоокупаційну ідею «Русского міра» під час свого чергового наїзду в Україну?! І може в цьому також є свій глибинний підтекст, що здійснює він цей «наїзд» на психіку своїх харківських фанів саме на площі, яка не одне десятиліття носила ім’я засновника ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ Дзержинського!

Традиційно у своїх виступах перед широкою аудиторією, Кіріл, виконуючи традиційну для РПЦ «охранительну» функцію, підтримує офіційну олігархічну владу, називаючи обурення в людей існуючим тоталітаризмом гріхом заздрощів і злоби. На той же гріх вказується журналістам, коли вони питають про годинники на священичих руках за десятки тисяч доларів, і про його нестримну любов до розкішних авто, в тому числі до «Ауді» останньої моделі, «MW X5», «Мерседесів» і «Лімузинів», «Ленд Крузера» тощо. Ті ж журналісти, які дозволяють собі запитати Кіріла про його первісне накопичення капіталу у вигляді не обкладеної, через належність до церкви, податками торгівлю тютюном і горілкою, іменуються не інакше, як «юдами». З цього незалежні російські Інтернет-видання роблять висновок, що єдиним Богом для сьогоднішньої РПЦ є Гроші.

Патріарх Кіріл вже досить давно зарекомендував себе як прибічник злиття світської і церковної влад – небезпечної тенденції, яка загрожує відняти в людей основні свободи і оформити РПЦ в тоталітарний інститут придушення прав і свобод людини і громадянина.

Між іншим, Н.Бєрдяєв так описав цю концепцію принципового монізму в сенсі відносин між Церквою і державою: «…держава розуміється як функція і орган Церкви і держава отримує всеохоплююче значення. Принциповий дуалізм двох порядків – Церкви і держави, Царства Божого і царства кесаря, який залишиться до кінця світу, не визнається, стирається. Це одна з вічних спокус, яка чигає на християнський світ, і на її підставі з’являються утопії, які приймають різноманітні форми – від теократії папської та імператорської до комунізму і євразійства. Євразійці називають це не теократією, а ідеократією. Ідеократія – це панування відібраної правлячої касти, яка претендує бути носієм істинної комуністичної ідеології.» Саме виходячи з тяглости православно-цивілізаційної євразійської моделі Орда-Московія-Російська імперія-Совдепія-Русскій мір (Євразія) і реалізується сьогодні російська геополітична стратегія, сутність якої прекрасно передав російський поет ХІХ століття А.Толстой:

«И время придет,

Уступит наш хан христианам,

И снова подымется русский народ,

И землю единый из вас соберет,

Но сам же над ней станет ханом!»

Тобто Московія, яка вийшла з Орди і яка увібрала в себе ідею східної деспотії і язичницького обожнення вождя, убравшись згодом, в силу політичних причин, у візантійську обрядовість, ніколи не змінювала своєї сутності: ні в добу опричнини Івана Грозного, ні за часів «Всеп’яніших соборів» Петра Першого, ні за доби торжества «Православія, Самодержавія, Народності» династії Романових, ні в часи червоного терору Лєніна-Сталіна, ні сьогодні, коли вона настирно тягне до своїх обіймів нашу країну, а Україна, між тим, ментально, психологічно, з притаманним їй індивідуалізмом, кодексом приватності, множинною дискретністю і соборноправною церковною свідомістю абсолютно інородна і чужа цій східно-деспотичній моделі розвитку. Та як зазначає один із теперішніх ідеологів євразійської доктрини С.Пихтін: «Современному русскому сознанию... должна быть чужда философия мирного сосуществования, ...политическая стратегия по возрождению России не может быть ничем иным, как реализацией политики империализма. Признания заслуживает лишь такой мир, который является результатом, продолжением и подтверждением русской победы».

Чи не цей, власне, месидж про «русскую Побєду» доносить сьогодні до вірних УПЦ МП Харкова патріарх Кіріл?

Ольга РІЗНИЧЕНКО,

літературознавець, м. Харків

Джерела:

РІСУ

Мандрівники Христа Царя

10.05.2011р. Б. / УПЦ КП не збирається об`єднуватися з УГКЦ

Раніше неодноразово навколо Київського Патріархату намагалися роздмухати інформаційні провокації з приводу співпраці УПЦ КП з Українською Греко-Католицькою Церквою. Опоненти Київського Патріархату заявляли, що «автокефалія – шлях до унії», що сама ідея існування Патріархату в Києві – «уніатська», тощо. Також бажання мати по можливості мир з усіма (див. Рим 12:18), вести діалог заради подолання ворожнечі, прагнення на благо українського народу співпрацювати з інославними християнами у питаннях захисту суспільної моралі, державно-церковних відносин, інших питаннях, які турбують суспільство, – критики Київського Патріархату наполегливо намагаються видавати за «зраду православної віри».

І Предстоятель, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, й інші ієрархи Київського Патріархату неодноразово і однозначно заявляли про те, що діалог і співпраця Київського Патріархату з іншими Українськими Церквами, зокрема з УГКЦ, не мають на меті об’єднання УПЦ КП з Католицькою Церквою чи її частиною Греко-Католицькою Церквою, визнання примату Римського папи, латинської догматики, тощо.

Бажаючи підтримувати добрі відносини з УГКЦ, Київський Патріархат твердо і незмінно притримується догматів православної віри та відкидає ті латинські догматичні нововведення, які привели до Великої схизми 1054 р., зокрема вчення про примат Римського папи, про ісходження Святого Духа від Отця і Сина, а не тільки від Отця, про непорочне зачаття Діви Марії та інше. У зв’язку з цим Київський Патріархат не вважає можливим євхаристійне єднання з УГКЦ.

Доки Католицька Церква чи, зокрема, її частина УГКЦ, сповідує ці нові догмати, – об’єднання в одну Церкву Православної та Католицької Церков загалом, а Київського патріархату та УГКЦ зокрема – неможливе.

У Київському Патріархаті не забувають важких, а часом і трагічних сторінок історії взаємних відносин православних та греко-католиків – як у давні часи, так і у нещодавньому минулому. Проте, пам’ятаючи ці сторінки, не слід забувати і слів Священного Писання: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5:9), «Не будь переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12:21). Справжнім християнам належить шукати приводи не для ворожнечі, а для її подолання, вміти прощати, а не носити у своєму серці ненависть.

Тому, у відповідь на черговий сплеск спекуляцій навколо співпраці Київського Патріархату з УГКЦ, з благословення Святійшого Патріарха Філарета Прес-центр Київської Патріархії вкотре офіційно заявляє: співпраця УПЦ КП і УГКЦ ведеться й надалі буде вестися виключно зі збереженням вірності Київського Патріархату догматам, канонам та віровченню Православної Церкви. Доки Католицька Церква загалом чи УГКЦ зокрема дотримуються латинських догматів, які відрізняють її від Православної Церкви, – об’єднання УПЦ КП та УГКЦ в єдину Церкву неможливе.

Інші думки чи висловлювання будь-кого з тих, хто належить до Київського Патріархату, якщо вони суперечать цій позиції, є лише приватними судженнями і не повинні розцінюватися чи називатися думкою УПЦ Київського Патріархату.

Джерела:

Прес-центр Київської Патріархії

Мандрівники Христа Царя

09.05.2011р. Б. / Найбільший документальний фільм про Івана Павла ІІ (+трейлер)

Про життя папи Івана Павла ІІ було знято багато документальних фільмів. Однак поляки зняли найбільший за всю історію фільм про нього «Іван Павло ІІ: Я шукав Вас». У фільмі зображені подорожі Івана Павла ІІ до 13-ти країн, а також люди, життя яких змінилось завдяки блаженному папі.

Творцям фільму вдалося отримати доступ до ексклюзивних архівних матеріалів з Ватикану, а також приватних джерел папи.

Розповідає Міхал Єдинак, продюсер фільму:

«Я був відповідальним за відновлення і відтворення, особливо матеріалів з Ватикану. Ми двічі ходили до Сикстинської каплиці, в апостольський палац папи, у Ватиканські архіви, кілька разів до базиліки Ватикану. Я також здійснював дослідження архівів для того, щоб відібрати кадри для фільму. Це зайняло близько року, оскільки в архівах телебачення Ватикану є 14 тисяч плівок.»

Продюсери фільму розповідають, що за перший місяць показу фільму в Польщі його переглянуло понад 300 тисяч осіб.

Навіть Папа Бенедикт XVI приватно оглядав фільм у своїй резиденції у Ватикані.

Розповідає Міхал Єдинак, продюсер фільму:

«Папа сказав, що понад усе йому сподобався цей фільм тим, що серед інших 150-ти документальних фільмів про Івана Павла ІІ, цей фільм багато пояснює скільки всього зробив папа».

У фільмі також є ексклюзивні інтерв’ю із релігійними та світовими лідерами, як наприклад Далай-лама чи колишній президент Польщі Лех Валенса. Всі вони заявили, що блаженний Іван Павло ІІ був відзначальним в поширенні миру та покращенні стосунків між релігіями.

Проект зі створення цього фільму перетворився на найбільшу постановку, присвячену Іванові Павлові ІІ, папі-рекордсмену.

Трейлер до фільму

За матеріалами Romereports.com

Джерела:

Romereports

Мандрівники Христа Царя

08.05.2011р. Б. / Щиро вітаємо усіх матерів із сьогоднішнім святом!

Як казав у своєму навчанні блаженний Іван Павло ІІ, на обличчі кожної матері можна побачити ніжність, проникливість, щедрість Пречистої Діви Марії, Божої Матері. Шануючи свою матір, ми, одночасно, шануємо й Ту, що ставши Матір’ю Христа, стала Матір’ю кожного з нас.

Тому бажаємо вам, любі матері, щоб ці риси ніколи не зникали з ваших лиць.

Нехай на вашому серці завжди буде радість, спокій та любов. І нехай ваші діти дивляться на вас такими очима, як Ісус дивився на Свою Матір!

"Католицький Оглядач"

Дорогі матері!

Прийміть сердечні вітання з прекрасним святом – Днем матері.

Це свято особливе, сповнене щирого почуття любові, глибокої вдячності і безмежної шани до жінки-матері.

Шанобливе та поважне ставлення до жінки-матері, її високий авторитет у сім'ї і суспільстві за всіх часів були притаманні українському народові, а материнська любов була і є надійною, могутньою силою, опорою духовності, інтелекту та звершень.

Саме образ матері, тепло та ласка для кожної людини назавжди залишаються найдорожчими святинями, що втілюють моральні чесноти, самовідданість, уособлюють незрадливість і самопожертву, символізують життя, родинне тепло, затишок і всеперемагаючу любов.

Ми низько вклоняємося, і славимо Вас, дорогі матері. На вашій любові, мудрості, терпінні, душевній щирості тримається світ.

Доземний Вам уклін і щира дяка за материнську працю, за відданість, розуміння та надійну підтримку.

Від усього серця бажаємо Вам міцного здоров'я, благополуччя, щастя та добра на многії і благії літа!

Джерела:

Мандрівники Христа Царя


КАТЕХИТИКА

05.05.2011р. Б. / Про Церкву і владу

Серед усього написаного і вимовленого про релігію, суспільство й державу в квітні на мене особисто чи не найбільше враження справило щорічне послання Президента України до Верховної Ради «Модернізація країни – наш стратегічний вибір». Його «релігійний» підрозділ (про інші тут не йтиметься) здатний, без перебільшення, ошелешити. Чи не кожне положення тут – послідовна антитеза тій політиці, що здійснювалася у релігійній сфері упродовж останніх чотирнадцяти місяців.

Виділена напівжирним шрифтом заява про необхідність рівноправних взаємин Української держави з усіма Церквами та віросповіданнями виглядає викликом на тлі преференцій, котрі чинна влада і особисто Президент надавали лише одній Церкві.

Виділене курсивом звинувачення тих, хто нав’язує «образ України як цивілізаційно різнорідної та розірваної країни», виклично дисонує з кроками, спрямованими на поглиблення розколу країни і зловтішними намаганнями якомога болячіше натиснути на нервові вузли національної гідності й історичної пам’яті.

Панегірики на адресу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій – з її демонстративним ігноруванням упродовж цілого року.

Заклик до діалогу з представниками конфесій – з фактичним замороженням цього діалогу.

Застереження щодо «недопущення використання міжконфесійних розбіжностей як приводу для втручання у внутрішні справи України» - із заохоченням закордонних ієрархів, котрі ці розбіжності всіляко роздмухували.

Дисонанс разючий, який – навіть з урахуванням того, що Президент не пише свої послання власноруч – дозволяє зробити принаймні два висновки. Перший. Влада розуміє: її політика у релігійній сфері ані легітимна, ані моральна, ані виправдана з огляду на національні інтереси. Що чинити тиск на вірних, аби вони переходили у милі владі Церкви, поздоровляти зі святом одних і виклично забувати про інших, слухати чужих єрархів і не дослухатися до вітчизняних – все це, м’яко кажучи, неправильно. Це було зрозуміло від самого початку, але, по суті справи, визнано тільки тепер. Визнано не відкрито, без вибачень на адресу скривджених, але визнано. Визнано не тому – і це по-друге, - що влада стала законослухнянішою та моральнішою, а тому, що така політика провалилася. Бліцкриг, який мав зламати «розкольників» й змінити усю систему державно-церковних взаємин і успіх якого (бліцкригу) обіцяли Президентові, захлинувся. Через передусім церковний та громадський спротив і тому ще, що священноначалля Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом бачить свою Церкву «головною і спрямовуючою», навіть не проти зафіксувати цю першість законодавчо, але не бажає ділити з владою відповідальність за дискримінацію всіх інших.

Як буде далі розвиватися політика у сфері свободи совісті та державно-церковних взаємин? Деяке уявлення про це дають ініціативи, сформульовані у президентському посланні. Вони красномовно свідчать якщо не про цілковите повернення на попередні рубежі, то про тенденції до такого повернення. І це повернення не слід поспішати вітати. Скажімо, ініціатива ухвалити давно вже готову Концепцію державно-церковних стосунків, яку Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій роками вже просить ухвалити. Звісно, найдопитливіші обов’язково замисляться над питанням: що заважало і заважає пропрезидентській більшості в парламенті це зробити?

Чи інша «ініціатива» - «закріплення за релігійними організаціями права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів». Ті ж таки релігійні організації просто-таки благають владу про це вже багато років. Чому організатор голосувань президентської фракції у Верховній Раді народний депутат М. В. Чечетов не дасть із цього приводу свою знамениту парламентську «відмашку», після якої його соратники квапливо тиснуть на кнопки? Руки не доходять? Є нагальніші законопроекти, від яких залежить бути чи не бути Українській державі? Цілком можливо. Але от до законопроекту, який надає право здійснювати підприємницьку діяльність без ідентифікаційного номера у зв’язку з релігійними переконаннями, руки дійшли! Парламентська більшість ухвалила її в першому читанні попри цілком зрозумілу позицію православних богословів і навіть висновки церковної Синодальної комісії, яка ще десять років тому виснувала, що істерія навколо ідентифікаційних номерів суперечить церковному вченню. Іншими словами, провладна більшість не готова підтримати освітню й виховну місію Церкви, але воліє підтримувати обскурантизм і забобони, що не мають нічого спільного з православ’ям, але створюють широкі можливості для фінансових зловживань.

Із цього ж ряду запитання: чому Президент ініціює у посланні «задіяння дипломатичних механізмів для захисту національних інтересів у релігійно-церковній сфері», а не просто застосує ці механізми? Як, наприклад, Російська Федерація, чия дипломатична служба так важко працює, щоби утвердити інтереси Московського Патріархату від Парижа до Антарктиди і, водночас, – дискредитувати й блокувати українські церковні прагнення на міжнародній арені?

Що взагалі перешкоджає Президентові, який отримав найбільший за всю історію незалежної України обсяг влади, вирішити проблеми, існування яких визнається і державою, і Церквами, і які (проблеми) послідовно обіцяють розв’язати всі уряди? Більшість цих проблем достатньо глибоко опрацьовані, в тому числі з точки зору юридичної техніки, існує величезний і різноплановий міжнародний досвід їхнього розв’язання. Також ніхто й ніколи з-поміж керівників держави не казав, що вважає шкідливими для України кроки назустріч побажанням Церков, що, скажімо, загальноосвітні заклади, засновані релігійними організаціями, випускатимуть напівписьменних і зіпсутих юнаків та дівчат, а інститут капеланства підірве обороноздатність країни. Чому ж церковні діячі з року в рік виходять на це керівництво з одними й тими самими запитами?

Тому очевидно, що владна корпорація не схильна віддавати «за так» те, що вона звично вважає своїм. Заборони, дозволи й проблеми – це могутній ресурс, за який можна отримати безліч корисних речей і послуг. І якщо хтось навчився виживати з цими проблемами, їх необхідно трішечки поглибити, загострити або вигадати нові. Інакше не буде чого вирішувати, й цілі ланки можуть виявитися зайвими. Можна вчинити тиск на громади вірних, а потім його послабити; перервати роботу котроїсь з комісій, яка опікується важливими питаннями державно-церковних взаємин, а потім її роботу відновити.

Отож, справжня зацікавленість церковними потребами у влади виникає під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні. Тарифи на опалення храмів та їхнє водопостачання, які знижуються напередодні виборів, через якийсь час повертаються до попередніх значень і впевнено рухаються вгору. Тому Церкві треба, звичайно, прагнути справедливого вирішення політичних, юридичних, господарських проблем, які дадуть їй змогу якомога повніше реалізувати власну місію у «світі цьому». Але при цьому варто пам’ятати, що «точкові» успіхи можуть бути з легкістю уневажнені доти, поки влада буде не служити, а вимагати, щоби служили їй.

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

Джерела:

РІСУ


Мандрівники Христа Царя

"Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій"

Цікавий, ми українці, все-таки народ чи не так? Найперша наша помилка полягає у тому, що ми завжди видаємо бажане за дійсне, тобто цей "вавилон" ВРЦіРО - стовпотворіння чи мішанину сектантів та напів-сектантів, ми видаємо за здійснення Волі Божої: "Щоб всі були одно..." чи вимріяну багатьма поколіннями українських християн - єдність у Христі та ба, навіть хочемо, щоб влада (чи бидлоеліта від влади) зважала на неї і рахувалася з її рішеннями і бажаннями, бо мовляв, цей конгломерат душевно-хворих представників сект і є голосом цілого народу, до якого гріх не прислухатися, адже це і є ГОЛОС БОЖИЙ...

Друга помилка, на яку не раз звертав увагу церковних і політичних достойників, сл.п. Василь Іванишин: "Не можна ощасливити народ без участі самого народу!" А він, цей народ, свідомо чи не свідомо, обирає зло і чекає від нього добра. А чи не забагато ми хочемо від кримінального авторитета, який ще вчора сидів біля параші і шукав можливості прислужитися "козлам" і в'язничному начальству, та щоб скоротити термін свого ув'язнення готового продати душу не тільки КГБ-ФСБ, але й самому сатані?! Ну, а зараз не зайвим буде пригадати слова одного з мудрих філософів, який сказав: "Кожний народ заслуговує на свій уряд". Ба, навіть більше, саме цей народ і обрав близьку за світоглядними цінностями для себе людину на свого погонича, ой пробачте, президента, а цей останній, у свою чергу, близьких чи споріднених з ним по духу, своїх підручних підпасків, ой перепрошую, радників, міністрів, депутатів, московських попів, генералів, тощо...

А тепер відносно справжньої зацікавленості духовно-церковними потребами у влади (а чи тільки у влади, пригадаймо "РУХівців" та інші, так звані українські "національно-демократичні" партії та організації), яка виникає тільки під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні...

І, як підсумок всього написаного вище, задумаймося над рядками Святого Письма чи раптом не про нас там ідеться:

А наші царі, наші зверхники, наші священики та наші батьки не виконували Закона Твого, і не слухалися заповідей Твоїх та свідоцтв Твоїх, що Ти свідчив проти них.

І вони в царстві своїм та в великім добрі Твоїм, яке Ти їм давав, і в тому просторому та ситому Краї, що Ти дав перед ними, не служили Тобі, і не відвернулися від своїх злих чинів.

Ось ми сьогодні раби, а цей Край, що Ти дав його нашим батькам, щоб їсти плід його та добро його, ось ми раби в ньому!

І він множить свій урожай для царів, яких Ти дав над нами за наші гріхи, і вони панують над нашими тілами та над нашою худобою за своїм уподобанням, а ми у великому утискові!

(Неемія 9,34-37)

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

04.05.2011р. Б. / Патріарх Кирил бачить себе православним Іваном Павлом ІІ і має амбіції стати світовим духовним лідером

Патріарх Московський має амбіції стати світовим духовним лідером. Його боротьба впливає не лише на Росію та Україну. Вона суттєво впливає на долю світового православ’я. Патріарх Варфоломій вважає священною свободу людини та її права. Права людини – це доктрина, яка виникла завдяки християнському вченню про свободу вибору людини та її відповідальність за зроблений вибір. Патріарх Кирилл - що звичайна свобода людини та її права – це те, чим людина повинна пожертвувати. Покликання людини – відмовитися від своєї свободи та своїх прав, ставши частиною більших реальностей: Церкви та російської цивілізації.

Автор: Юрій Чорноморець, кандидат філософських наук, шеф-редактор сайту "Богословський портал"

Мрія патріарха про Російську Церкву

Патріарх Кирилл бачить себе «церковним Путіним». В 2009 році, коли він став главою РПЦ, в ній панував феодальний порядок, про що прямо говорив покійний патріарх Олексій.

Єпархії були віддані в повну владу єпископам, які відкупалися кілька разів на рік, даруючи дещицю патріархії. Центральний провід (патріарх та синодальні структури) існували самі по собі, реалізовуючи власні проекти. Місцеві єпископи – самі по собі. Цей феодалізм можна оцінювати по різному, але завдяки цьому місцевому самоуправлінню вдалося відновити та побудувати величезну кількість храмів.

Патріарх Кирилл, прийшовши до влади, задумав створити єдину вертикаль на чолі із власною особою. За допомогою нових уставів та інших бюрократичних маніпуляцій вся влада в Церкві замкнута на патріарха. Раніше Церквою управляли патріарх і синод, і всі виконавчі органи («синодальні комісії») підкорялися «малому Синоду».

Сьогодні весь центральний апарат патріархії – це апарат патріарха. На офіційному сайті навіть зникла сторінка «Синод». Патріарх скликає часті Архієрейські збори, наради, «міжсоборні присутності», на яких із великим запалом обговорює різні документи та добивається їх прийняття. За виконанням всіх рішень патріарха слідкує спеціальна служба на чолі із о. Саввою – в минулому математиком і аналітиком в сучасному.

Побудова вертикалі йде із великими труднощами. Єпископи РПЦ не хочуть ділитися грошима, не хочуть заповнювати чисельні бюрократичні бланки, які їм спускає патріархія, і взагалі подумують про можливість заміни патріарха на якогось «молитвеника». Але патріарх намагається прискорити вертикалізацію, ініціюючи погроми крайніх консерваторів та крайніх лібералів, виявляючи незгодних «коливатися із генеральною лінією». Його мрія – це Церква, побудована як армія.

Мрія патріарха про світове лідерство Московського патріархату

Патріарх Кирилл бачить себе православним Іваном-Павлом II. Патріарх Кирилл хоче стати фактичним, а можливо і юридичним лідером православ’я. А саме православ’я зробити авангардом християнського відродження Європи.

Патріарху здається, що консервативна християнська ідеологія плюс прогресивні методи її пропаганди можуть зробити свою справу. І замість повернення до крайнього націоналізму, Європа може звернутися до християнства, погодившись на теократію.

Віра у цю велику мрію – наївна. Але патріарха надихають численні історичні приклади успіху релігійних діячів у, здавалось би, безнадійних ситуаціях. Крім того, на проект глобального лідерства Московського патріарха Кремль згодний витрачати будь-які гроші, посилюючи присутність РПЦ в усьому світі.

Мрія патріарха про «Русскій мір»

Змагання за глобальне лідерство неможливе без лідерства регіонального. Збереження церковних структур Московського патріархату на теренах бувшого СРСР створило можливість для геополітичного реваншу. Патріарх як найкращий путініст розвинув власну модифікацію проекту «Русского міра». За своїм консерватизмом цьому проекту далеко до «Просвещенного консерватізма» Нікіти Міхалкова.

Але в цілому це – типово антизахідна імперська доктрина в дусі принципів «самодержавіє-православіє-народность». Росія, Україна, Білорусь, Молдова – лише «ядро» цього «міра», інші мають приєднатися поступово, – очевидно разом із розширенням впливу Газпрому.

Всі країни Русского міра мають бути ареалом панування і розвитку російської мови та культури, відновлення традиційних російських типів державного управління та громадянського життя. Всі ці країни не можуть мати власної православної культури та традиції, а мають зберігати і розвивати виключно російське православ’я.

Наслідки для України

Єпископат УПЦ МП із здивуванням помічає, що поступово в УПЦ стає все більше ознак неофіційного «прямого патріаршого управління». Саме патріарх дає розпорядження по кадрових та стратегічних питаннях. Все це «упокорення» де-факто самостійної церкви відбулося швидко і безболісно. Адже українці ніколи не вміли боротися за свою владу в межах імперських структур. А Московський патріархат – це саме така структура.

Але якщо у російських єпархіях єпископи зовсім втратили свою владу, то в Україні «вертикаль побудована лише частково». В Росії будь-який єпископ може бути знятий чи переміщений патріархом. В УПЦ чекають на поважні причини.

В Росії вступив у силу новий церковний статут. Згідно із ним, ліквідовано всяку самостійність окремої громади, будь-які рішення якої можуть бути змінені єпископом. Навіть більше: єпископ згідно із цим статутом може вигнати громаду із храму, надавши її іншій громаді. Сам же єпископ – лише представник патріарха, який не має жодної самостійності по відношенню до центру. В Україні цей статут в дію не введено.

В усьому іншому – повна упокоренність УПЦ МП. Її речники намагаються проповідувати «Русскій мір», розповідаючи баєчки про те, що мається на увазі спільна культура Київської Русі, а «Русскій» - це «Руський». Невже і російську мову оголосять особливою руською, а традиції російської державності зроблять своїми, українськими?

УПЦ МП де-факто ліквідувала будь-яку власну «зовнішню політику». Переговори із УПЦ КП та УАПЦ не ведуться. Воно і не дивно – хто ж із українських вірних цих юрисдикцій захоче ввійти до церкви, яка будує «Русскій мір», хай вона буде тричі канонічна та мільйон раз визнана світовим православ’ям?

Якщо ще 2008 року митрополит Володимир пропонував провести всеправославну нараду глав всіх автокефальних церков, щоб знайти шляхи до вирішення проблем українського православ’я, то сьогодні будь-яка активність на цьому напрямку ліквідована.

УПЦ КП зайняла позицію «кругової оборони». Патріарх Філарет вірить, що Україна існуватиме, оскільки Партія регіонів не погодиться перетворити її на провінцію Росії.

А в Україні, на думку патріарха Філарета, завжди терпітимуть існування УПЦ КП. Завдання вижити в довгий історичний період, яке стоїть перед цією Церквою, патріарх Філарет вирішив здійснити за рахунок рецепта митрополита Нікодима. Коли Хрущов пообіцяв в 1980 році показати «останнього попа», митрополит вирішив зробити єпископами молодих та освічених пастирів, на плечах яких би трималася в майбутньому церква. Сьогодні патріарх Філарет завершує цикл виховання талановитої молоді, яка вже становить більшість в єпископаті УПЦ КП.

Натомість УГКЦ з усією серйозністю відчула загрозу як власному існуванню, так і Україні.

Якщо Україна стане таки невід’ємною частиною «ядра» «єдіного і неділімого» «Русского міра», то її знову ліквідують. Можливо не так з таким насиллям як 1946-го, але в результаті різних заходів як в 1839-му. Новообраний патріарх УГКЦ Святослав висунув ідею побудови Українського світу на основі програмних греко-католицьких документів, прийнятих ще 2005 року.

Ці документи передбачають спрямування зусиль на: 1) об’єднання українського народу; 2) його християнізацію. Цього року УГКЦ розробляє спеціальну стратегію розвитку своєї роботи, яка передбачає: розвиток київського християнства; спільна праця церков православної та католицької традиції заради України; активізація пропаганди дійсних християнських цінностей та соціального вчення Церкви; розвиток українського богослов'я; розвиток молодіжних рухів. Зусилля УГКЦ можуть увінчатися тим, що вона завоює симпатії молоді та інтелігенції – як єдина активна українська церква.

Оригінальною є реакція на політику патріарха Кирила із боку УАПЦ.

Ця церква відмовилася від мрії про автокефалію (яка знайшла відображення навіть в назві). І попросилася до складу Константинопольського патріархату на будь-яких умовах. Аби «подалі від Москви». І сьогодні УАПЦ не стомлюється апелювати до Константинопольського патріарха, до всіх нарад, які він скликає, до всіх православних Церков.

УАПЦ хоче утворити єдину Церкву із українськими православними громадами, які існують в діаспорі та належать до Константинопольского патріархату. Чи просто стати Київською митрополією у складі Константинопольської Церкви. Також УАПЦ давно погодилася стати частиною більшої об’єднаної Церкви, якщо таку вдасться створити в Україні за допомогою Константинопольського патріархату.

Наслідки для світового православ’я

Намагання патріарха Кирилла стати лідером всього православ’я не можуть бути здійсненими з кількох причин.

В православ’ї вже є визнаний лідер – це патріарх Константинопольський. До падіння Берлінського муру світове православ’я було поділене на два табори. Константинопольский патріарх очолював групу грекомовних церков, мав своїми надійними союзниками давні патріархати – Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський.

Православні церкви країн соціалістичного табору підтримували у всіх дискусіях точку зору Москви. Сьогодні ситуація радикально змінилася. Під час всіх загально-православних дискусій переважна більшість підтримує точку зору Константинопольського патріарха.

Всі православні церкви, крім Московського патріархату погоджувалися, щоб Константинопольський патріархат представляв інтереси православних в Євросоюзі. Практично всі православні церкви погоджувалися, що автокефалію має надавати Константинопольський патріарх. Одна тільки Москва вперто наголошувала на праві надати автокефалію самостійно.

Кінець-кінцем Москві доводиться шукати компроміс. Так, за новою процедурою, томос про автокефалію всім новим церквам (наприклад, Українській) даватиме Константинопольський патріарх, але у інших предстоятелів православних церков буде право попереднього вето.

Всі православні церкви погодилися на пропозиції католиків щодо мінімального розуміння влади папи в майбутній об’єднаній Церкві (католики пішли на безпрецедентні поступки). Лише Московський патріархат розгорнув боротьбу за зрив домовленостей. Не маючи богословських чи канонічних причин для незгоди, представники Московського патріархату просто заявляли, що вони праві, бо у них – більшість православних світу. Хоча, як відомо, активними віруючими РПЦ є лише 2 % населення Росії і дійсних підстав для гордості кількістю власних вірних у Московського патріархату немає.

Між світовим православ’ям та православ’ям російським існують принципові ідеологічні розбіжності.

Патріарх Варфоломій вважає священною свободу людини та її права. Права людини – це доктрина, яка виникла завдяки християнському вченню про свободу вибору людини та її відповідальність за зроблений вибір.

Спроби маргіналізації християнських цінностей та символів у Європі – це тимчасове явище зловживання ідеологією прав людини, а не обов’язковий її наслідок.

Патріарх Кирилл вважає, що звичайна свобода людини та її права – це те, чим людина може і повинна пожертвувати. Покликання людини – відмовитися від своєї свободи та своїх прав, ставши частиною більших реальностей: Церкви та російської цивілізації.

Це буття частиною великих духовних колективів буде життям згідно із вищими традиційними духовними ідеалами самопожертви. Таке існування, на думку патріарха Кирилла, дає людини істинну свободу.

Ясно, що в ідеологічному протистоянні патріарх Кирилл залишається насамоті. Предстоятелі православних церков підтримують вчення патріарха Варфоломія. Вчення ж патріарха Кирилла занадто нагадує промови Великого інквізитора із роману Достоєвського «Брати Карамазови». І є дивним для сучасної Європи.

Патріарх Кирилл не лише оглядається в минуле і шукає реанімації російської дореволюційної та радянської ментальностей. Він надихається прикладом Ірану. Адже аятола теж запропонував відмовитися від свободи звичайної на користь вищої духовної – і побудував ефективну теократію.

Патріарху здається, що і він міг би побудувати православну (чи навіть загально-християнську) модель теократії. Яка б не лише замінила євроатлантичний лібералізм (!), але і витримала конкуренцію з ісламом.

Дивлячись на Москву, з її майже третиною яскраво неросійського населення та читаючи прогнози про 50% мусульманського населення в Росії в середині століття, патріарх мислить на свій проект російського та світового православного халіфату, як на жест відчаю. Така собі «остання війна добра». А на війні, як відомо, всі засоби дозволені, а звичайні закони моралі не діють.

Московський патріарх намагається і купити покору Константинопольської Церкви. І примусити патріарха Варфоломія здатися.

Тиск на Туреччину, яка, в свою чергу, тисне на Константинопольського патріарха – звичайна реальність політичного життя. Патріарх Варфоломій навіть розбудував собі резиденцію у Швейцарії – на випадок, якщо його виженуть із Стамбула.

Ефективним знаряддям умиротворення Московського патріархату для патріарха Варфоломія є Україна.

Як відомо, Константинополь вважає канонічними кордонами РПЦ межі Росії 1589 року. Україну ж розглядає як власну канонічну територію.

Коли РПЦ не змогла подолати розкол в 1990-ті, Константинопольський патріарх заявив про необхідність власного втручання. Адже він не тільки верховний арбітр щодо всіх суперечок у православній Церкві. Він ще й має Україну власною територією. Переговори початку 2000-х років зайшли у глухий кут. Сторони розійшлися.

З того часу Московський патріархат із страхом думає про час «Х», коли Константинопольська Церква прийме до свого лона українських православних. Те, що це рано чи пізно відбудеться – загальне переконання всіх – і Константинополя, і Москви, і українських православних єпископів (з яких одні мріють про цей час, інші його не хотіли б застати).

Відвернути таку небезпеку Московський патріарх може лише в радикальний спосіб: знищивши Україну як країну із власною ідентичністю, перетворивши її на країну російську; знищивши українське православ’я як самостійне культурне та цивілізаційне явище, витіснивши його російським обрядовір’ям, відомим як російська православна традиція.

Або ж – знищивши Константинопольський патріархат. Але останнє неможливе. Зараз, коли тиск на Константинопольського патріарха досяг критичної межі, а суперництво за лідерство перейшло практично у відкриту боротьбу, патріарх Варфоломій скликає Синод Давніх Патріархатів.

Згідно із інтерпретацією канонів Константинопольським патріархатом, Давні Патріархати мають особливі права. Адже вони засновані апостолами. Їхнє існування регламентовано Вселенськими соборами. І вони є істинним «ядром» православної Церкви. У разі будь-яких розколів істинна Православна Церква буде там, де буде це ядро.

Константинопольський патріарх має владу судді у всіх суперечках – і щодо України також. Але коли він сам є стороною в дискусії, арбітром може виступати саме Синод Давніх Патріархатів. Таким чином, претензії на лідерство Москви взагалі, та її поведінка на Україні зокрема, можуть стати основним питанням на Синоді Давніх Патріархатів.

З точки зору Константинополя цей Синод може не тільки прийняти рішення про відновлення Київської митрополії у складі Константинопольської Церкви. Він може пригрозити застосуванням свого найвищого права. А саме, цей Синод Давніх Патріархатів, може оголосити про ліквідацію будь-яких автокефальних церков, що постали після останнього Вселенського собору (після 787 року). Наприклад, про ліквідацію патріаршого статусу Російської Православної Церкви.

Реальні перспективи

На Синоді Давніх Патріархатів претензії на лідерство Москви будуть головним питанням. Поруч із проблемою миру на Ближньому Сході. Також, щоб не виглядати русофобами, патріархи розглянуть і поведінку Румунської Церкви. Остання – надійний союзник Константинополя, як і Давні Патріархати. Але мала необережність розпочати будівництво власного представництва в Єрусалимі без згоди патріарха.

Реальним наслідком Синоду Давніх патріархатів може стати пропозиція розглянути українське питання на всеправославній нараді престоятелів церков. Думку, що саме цей орган має зараз, ще до всеправославного собору, вирішити українську проблему, вже висловлював патріарх Єрусалимський Феофіл – під час візиту в Україну.

До речі, на цей візит він не брав дозволу у Московського патріарха, цим демонструючи що вважає Україну канонічною територією Константинопольської Церкви. Приєднатися до Константинопольського патріархату може лише УАПЦ. Але вірні, священики та єпископи інших церков можуть перейти до майбутньої Української Автономної Православної Церкви Константинопольського Патріархату. Бо цей спосіб «бути подалі від Москви» стане єдиним ефективним для православних, які захочуть залишатися українцями.

Отже, ми живемо в епоху, коли Московська патріархія намагається реалізувати відразу кілька глобальних проектів: перетворення РПЦ на централізовану організацію, завоювання лідерства у світовому православ’ї, русифікація України. Всі ці проекти передбачають фактичну ліквідацію автономії УПЦ МП та знищення українського православ’я як такого. Без українських громад навіть кількісно РПЦ не може претендувати на провідну роль в світовому православ’ї.

Забезпечення повного упокорення українського православ’я вимагає як боротьби із Константинополем, так і бойових дій на Україні. Думаємо, що наступним кроком Москви стане операція «наступник митрополиту Володимиру». А саме, логічним і невідворотним стає приїзд в Україну когось із найближчих соратників патріарха Кирилла, оскільки останній сам не може займати і Московську, і Київську кафедри.

Після цього кроку розпочнеться нова сторінка в реалізації глобальних планів найбільш активного православного патріарха останніх століть. Але, маючи мрії стати церковним Петром Першим, він може ввійти в історію як Горбачов для російського і – не дай Боже! – світового православ’я.

Потрапивши у вихор подій, християни України мають докласти безпрецедентних зусиль для виживання і розвитку українського православ’я – якщо вони ще хочуть бути українцями та православними. Здається, що до історичних випробувань не має жодної готовності. Розвиток власної православної культури, богослов'я, соціального вчення – все ще справа ентузіастів, а не самих церков. А тому, і українське православ’я може очікувати власна катастрофа.

Все це означає просту річ. Ми живемо в цікаву епоху, коли можливе все. Геополітичні проекти патріарха Кирилла – це камінь, який може або зруйнувати українське та світове православ’я, або роздушити саме російське православ’я. Шанси на реалізауію сценаріїв без катастрофічних наслідків ще є, але вони мінімальні. Залишається лише надія на мудрість ієрархів.

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ

Джерела:

"Тексти"


Мандрівники Христа Царя

"... патріарх Кірілл... має амбіції стати світовим духовним лідером..."

Ми ж можемо лише наперед поспівчувати патріарху Кіріллу, бо й сатана мав амбіції стати Богом і, врешті, де опинився..?!

Але це все ніщота, а щодо "християн" України, які несподівано (чи сподівано) потрапили у вихор подій, пов'язаних із дурними амбіціями, то їм зовсім не потрібно прикладати "безпрецендентних зусиль" щоб залишитися собою, а всого лише потрібно, власне, стати ХРИСТИЯНАМИ не з букви (за назвою), а з духа, тобто жити у своєму, повсякденному житті Словом Божим і Його Святою Волею, а не свавіллям та бунтом проти Божого Задуму щодо них. Мушу тут нагадати багатьом нашим, українським "православним" християнам вислів Великого Сина України і мудрого філософа Григорія Сковороди: "Слава Богові Святому, що ПОТРІБНЕ зробив - ЛЕГКИМ, а ВАЖКЕ - НЕПОТРІБНИМ!"

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.