Блаженніший Патріарх Святослав (Шевчук) – один з наймолодших очільників Української греко-католицької церкви. Із його обранням Главою УГКЦ, пов'язують нове дихання Церкви та посилення її впливу на суспільні процеси. Молодість та енергія Блаженнішого дозволяє активніше впроваджувати ідеї й принципи християнського буття не лише в Україні, але й за її межами.
Обрання Святослава (Шевчука) Патріархом було неочікуваним, однак прогнозованим. Вірні УГКЦ позитивно та з надією сприйняли молодого Главу Церкви.
З Блаженнійшим ми зустрілися у його заміській резиденції у Києві, напередодні візиту до Апостольської столиці. Простий, відвертий та комунікабельний Владика Святослав справляє приємне враження у спілкуванні, а його динамізм й рішучість підкреслюють харизму Глави УГКЦ і вселяють певність майбутнього Церкви.
- Ваше Блаженство, найперше вітаю Вас із обрання Главою багатомільйонної УГКЦ. Скажіть, будь-ласка, чи було це для Вас несподіванкою? Чи одразу Ви погодилися очолити Церкву?
- Ви не перший, хто ставить мені це запитання. На нього я завжди відповідаю так: для мене, мабуть, як і для Синоду, це обрання стало повною несподіванкою. Я справді готувався повертатися назад до Аргентини і продовжувати розпочаті там справи. Але так вийшло, що Господь Бог розпорядився по-своєму і Владики обрали мене Главою Української греко-католицької Церкви. Це обрання стало для мене несподіваним поворотом у житті.
- У своїй першій проповіді як Глава Церкви, Ви заговорили про «весну греко-католицької церкви». Чи означає це суттєве омолодження, деталізуйте, якщо можна?
- У своїй проповіді я не сказав нічого нового, а лише привернув увагу до відносно молодої нашої Церкви. Коли мова йде про середній вік духовенства і монашества Української греко-католицької Церкви, а він складає 35 років, то ми, справді, є дуже молодою Церквою. Очевидно, так сталося історично, що сьогодні нашій Церкві десь бракує священнослужителів середнього віку, від 45 до 55 років. Цей проміжок віковий у нас є незаповнений. На це були історичні причини: в контексті життя в Радянському Союзі, коли існували підпільні семінарії і був обмежений доступ до них, цей віковий прошарок у нашій Церкві є недостатнім. Тому я нічого іншого не сказав, лише констатував факти. Очевидно, що сьогодні молоде покоління в УГКЦ все більше перебирає на себе відповідальність за Церкву, як на рівні єпископату, так і на рівні єпархій та релігійних спільнот.
- «Стратегія розвитку церкви до 2020 року». Розкажіть про основні засади. Подейкують, що Ви, як молодий Патріарх, проводитимете більш демократичну церковну політику, маю на увазі суспільні процеси, які до недавна засуджувалися чи не сприймалися католицькою церквою? Ви взагалі демократ чи консерватор?
- За своїми поглядами, я реаліст. Це означає, що я дійсно намагався пізнати здорову традицію нашої Церкви і передавати її, зокрема, як викладач чи вихователь у семінарії. Церква не є демократичною інституцією, Церква є ієрархічною інституцією. Але ієрархічність не означає авторитарність у вирішенні церковних питань. Я переконаний, те, що не сприймалося Українською греко-католицькою Церквою і надалі визнаватися не буде. А те, що було предметом розвитку Церкви і надалі залишатиметься на чільних позиціях і відповідатиме на ті виклики, які ставить сучасний світ та сучасна культура.
- Свій перший візит Ви здійснили до Апостольської столиці, і вперше, на такому рівні заговорили про Патріархат Української греко-католицької Церкви. Наскільки це реально у нинішніх умовах і що стоїть на перешкоді цього процесу?
- В останні місяці питання Патріархату УГКЦ стоїть досить гостро і в різних контекстах. Вкотре, хотів би сказати, що цей наш перший візит до Апостольської столиці після виборчого Синоду, мав радше не стільки робочий характер, як був візитом ввічливості. Його мета – у видимий спосіб за маніфестувати нашу єдність з Вселенським Апостольським престолом. Коли мова йде про будівництво нашого Патріархату чи перешкоди, котрі стоять на його шляху, то вони мають не стільки зовнішні, як внутрішні перепони. Можливо, їх причиною є труднощі нашого росту: ми розвиваємося і зростаємо до патріаршої гідності. Кожен наш крок, синод, собор чи будівництво міжєпархіальних структур – це є кроки зростання до повноти патріаршого визнання. Про ці елементи нашого внутріцерковного життя ми говоримо з Апостольською столицею і робимо це в робочому порядку. Я думаю, що усі разом, як діти Української греко-католицької Церкви, повинні активно для неї служити і бути її справжніми живими організмами. Ось тоді ми справді збудуємо наш Патріархат.
- Пам’ятаю, що проголошення Патріархату свого часу пов'язували із візитом в Україну Святішого Отця Івана Павла ІІ, але тоді цього не сталося. Чому?
- Коли вперше в історії України до нашої держави приїхав Святіший Отець, тоді було дуже багато різних припущень та здогадок: що до нас він із собою привіз і що проголосить. Це стосувалося і питання Патріархату. Однак, мушу сказати, що більшість здогадок – були лише здогадками. Отож, в контексті першого візиту нині Блаженного Івана Павла ІІ не йшла мова про проголошення Патріархату УГКЦ. Метою тодішнього візиту було якнайглибше ознайомлення Папи із діяльністю нашої Церкви, її віковічними традиціями. Ми хотіли, щоб Святіший Отець побачив цей багатомільйонний патріарший збір. Саме з таким завданням ми і укладали візит Глави Католицької Церкви. Це не був візит вимоги, це був візит радості і ми тоді тішилися присутністю наступника престолу Апостола Петра.
- Ваше Блаженство, чи передбачається найближчим часом візит Папи Бенедикта XVI?
- Наскільки мені відомо, якогось офіційного запрошення від української держави, української влади для Святішого Отця не було. Очевидно, що ми будемо чекати такого візиту у майбутньому, і хочемо, щоб він мав не менший маштаб, аніж приїзд до України Блаженного Івана Павла II. А тому все для цього зробимо.
- В одному з перших своїх інтерв’ю, як настоятель УГКЦ, Ви сказали про можливий діалог і зустріч з Патріархом Православної Церкви Кирилом. Про що хотіли б говорити з ним. На що греко-католики готові піти, щоб, м’яко кажучи, припинити неприязнь між двома релігійними громадами?
- Про це сьогодні багато говорять і роблять з цього щось надзвичайне. Але ми живемо у такий період, де подібні зустрічі не мають ставати чимось сенсаційним, зустрічами компромісів, здавання чи здобуття позицій. Коли очільники церков не зустрічаються, то це означає, що вони не до кінця ідуть у ногу із сучасним світом. Тому свого часу Блаженний Іван Павло II, а нині і Святіший Отець Бенедикт 16, чимало заявляли про бажання таких зустрічей. На жаль, з боку Московського Патріархату, ми бачимо повну неготовність до таких зустрічей. Коли мова йде по нашу Церкву і про мене особисто, я про це вже багато говорив, думаю, що зустрічі такого маштабу є вкрай необхідні, але не для того, щоб одна із сторін ішла на якісь жертви, тоді вони ніколи не відбудуться. Вважаю, що такі зустрічі якраз і послужать тому, щоб пізнати один одного, усунути певні упередження, що існують як певний стереотип та пережиток минулого. Такі зустрічі вкрай необхідні для того, щоб ми загоїли рани минулого. Без сумніву Українська греко-католицька Церква носить на своєму тілі чимало ран, завданих Львівським псевдособором, внаслідок якого була проголошена ліквідація нашої Церкви сталінським режимом. Якраз цього року ми із сумом обходитимемо 65-річницю цього, я б сказав, братовбивчого акту. Очевидно, такі зустрічі допоможуть нам проторувати шлях до взаємного примирення. А без взаємного примирення, оздоровлення нашої пам’яті, я не бачу здорового і конструктивного майбутнього.
- Як плануєте вибудовувати стосунки з владою, яка не вельми прихильно ставиться до Української греко-католицької церкви. Нещодавно на Синоді єпископів УГКЦ, що проходив в Бразилії, була дана жорстка оцінка політичній ситуації в Україні? Чому це питання виникло на такому поважному рівні?
- Найперше, історія нашої Церкви показує, що більшість часу нашого існування відбувалася в умовах правління влади, яка не булла прихильною до нашої Церкви. Тому нам не звикати, до неприхильної до нас влади. Протягом своєї історії ми завжди намагалися відстоювати інтереси нашого народу, конструктивно будувати громадянське суспільство і, справді були душею нації. Свої функції щодо суспільної місії Українська греко-католицька Церква вбачає і сьогодні. Коли мова йде про лист, який ми скерували Президентові України в контексті нашого Синоду у Бразилії, то такі листи мають радше протоколярний характер. Завжди під час такого зібрання ми пишемо «Листа єдності» до Святійшого Отця, скеровуємо лист до президента тієї держави, де ми збираємося. Під час останнього Синоду ми скерували лист до пані Президента Бразилії і, звичайно, ми не могли не скерувати листа до нашого Президента, який у кінці жовтня планує відвідати Бразилію. І в листі до керівника України ми просто зобов’язані були говорити правду про ті болючі моменти нашого буття в Україні. Але наші слова не мали на меті щось скартати чи знищити. Навпаки, своїми словами ми хочемо будувати. Це були слова критики, але критики конструктивної. Як душпастирі ми просто не могли не висловити свою стурбованість тими процесами, які відбуваються в Україні. З вуст нашого Президента ми не раз чули аналогічну з нашою стурбованість. Наприклад, він не раз жорстко критикував судову систему в Україні і так далі. Отож, до певної міри, ми відчували обов’язок висловити правду про нашу дійсність, для того, щоб можна було спільно будувати нашу незалежну країну, яка цього року святкує свою 20 річницю.
- Нині багато точиться розмов про переслідування Української Церкви. Про це свого часу натякав Блаженніший Любомир, відкрито про це говорить Патріарх УПЦ КП Філарет. Якщо така тенденція стане загрозливою як буде діяти УГКЦ і чи готова Церква до співробітництва з іншими релігійними конфесіями?
- Дякувати Богу, про якісь переслідування нашої Церкви в Україні ми говорити не можемо. Таких фактів ми не маємо. Можливо, є певне нерозуміння природи Церкви, її місії в суспільстві, зокрема місії Української греко-католицької Церкви. Так, у певних випадках ми бачимо неоднакове, нерівне ставлення влади до представників різних конфесій. Подекуди відверто фаворизується Українська православна перква Московського Патріархату. Ми про це відкрито говорили і говоримо. Хоча Президент і заявляв про однакове ставлення до усіх церков в Україні, проте, і в своєму листі ми говоримо, що в різних регіонах держави, ця рівність досить порушується. Тому, коли мова йде про діалог з нашою сучасною владою, то ми намагаємося пояснити природу та місію УГКЦ.
Коли мова йде про співпрацю з іншими конфесіями, то вона є досить конструктивною, на рівні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, яка об’єднує близько вісімнадцяти різних релігійних і церковних структур, які діють нині в Україні. До речі, цьогоріч ця Рада відзначає 15 років своєї діяльності. Це є неурядова громадська організація, до якої входять лідери 90 відсотків віруючих України. В контексті такої співпраці ми, направду, можемо будувати міжрелігійний діалог, захищати суспільний мир, зокрема, в релігійному полі. Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій на нині є моральним авторитетом і до неї прислухаються, передовсім, українське суспільство.
- Теза про створення в Україні Єдиної Помісної Церкви, про що говорив перед виборами Президент Янукович. Ви її поділяєте, якщо так на яких засадах і під чиєю релігійною юрисдикцією таке утворення можливе?
- Коли мова йде про Єдину Помісну Церкву, то, думаю, таким є прагнення усіх християн України, зокрема, спадкоємців Володимирового хрещення, бо поділ між християнами є великою перешкодою для успішної проповіді Христового Євангеліє. Якщо говорити про методи та способи, як досягнути такої єдності, то, очевидно, що питання має розглядатися виключно у духовній і церковній площині, але воно аж ніяк не має бути політичним і бути передвиборчим проектом того чи іншого лідера. Церква не є політичною структурою. Церква – це духовний організм, який має невидимі і видимі складові. Якщо говорити про невидиму складову Христової Церкви, то вона є єдиною і можна казати, що в Україні існує Єдина Помісна Церква. Усі ми сповідуємо єдиний символ віри і молимося: «Вірую в єдину святу соборну апостольську церкву…» Але в цьому людському, чи видимому вимірі, внаслідок тих чи інших історичних обставин, виникли розподіли. І сьогодні ми маємо все зробити, щоб цей невидимий вимір сповна проявився у нашому щоденному бутті. Церковна єдність – мусить вийти з нутра усіх Церков. Вона не може бути накинута зовні тим чи іншим Президентом або ж політичним діячем. Сьогодні ми справді намагаємося будувати конструктивний діалог з нашими православними братами, співпрацюємо у різних акціях. Зі свого боку, ми дійсно прагнемо Єдиної Помісної Церкви, а те, коли ми її збудуємо, залежить не лише від нас, бо це справа не лише людська, це справа Божа. Свого часу я казав, що, коли ми справді хочемо єдності, будемо за неї молитися, будемо її будувати, то Господь Бог може нас усіх здивувати: єдина Помісна Церква може відбутися швидше, аніж ми думаємо.
- Якщо вернутися до питань УГКЦ. Досі Церква вважалася сильним монолітом з віковічними традиціями. Однак, сьогодні дедалі частіше лунають розмови про розкол. З’явилися підгорецькі монахи, не виключені і інші релігійні структури. Як будете цього уникати або навіть протистояти?
- Впевнено можу сказати, що розколу у нас не існує. Українська Греко-Католицька Церква є монолітом, можливо, навіть набагато сильнішим, ніж це було ще років 20 тому. Сьогодні створюються групи, які маскують себе під греко-Католицьку Церкву, або ж присвоюють собі наше ім'я. Вони називають себе або традиційною греко-католицькою Церквою, або правовірною, а завтра придумають ще якусь «найістиннішу», «найчеснішу» греко-католицьку церкву. Але це не наше. Ми намагаємося зміцнювати свою Церкву, дбати про неї. Повторюся, УГКЦ є монолітною. Хотів би побажати нашим вірним дослухатися до голосу своїх душпастирів, які скажуть де є істинна греко-католицька церква і хто є її членом, а хто просто маскується під її душпастирів.
- У розвинутих європейських державах високий комфорт життя, проте низька релігійність. У нас – навпаки. Однак ми прагнемо до Європи. Як Ви вважаєте нам вдасться інтегрувати в Європу християнські цінності, чи навпаки наші храм із підняттям життєвого рівня спорожніють?
- Якщо ми говоримо про релігійність, то ми говоримо про дуже глибокий і багатогранний феномен людського буття. Від природи людина є істотою релігійною, тому її релігійність не може зменшуватися чи збільшуватися або видозмінюватися. Коли ми говоримо про Україну, наша релігійна складова відіграє дуже важливу роль у суспільному житті. Натомність, у багатих європейських країнах вважається, що духовне, релігійне життя є чимось абсолютно приватним, яке не повинно впливати на суспільство. Подекуди побутує думка, що говорити про віру не є сьогодні знаком культурної людини. До певної міри, це є феномен сучасної секуляризованої культури, яка намагається усунути зі суспільного життя будь-який релігійний елемент. Але це аж ніяк не зменшує релігійності тих же європейців, які занурюються у глибоко приватне життя.
Україна однозначно є європейською державою. Сьогодні ми втілюємо у своє життя ті цінності, які називаються європейськими. Але для нас, як для Церкви, є дуже важливо, аби українське суспільство не піддалося тій секуляризації на яку нині хворіє багата Європа чи Північна Америка. Тому, секуляризм, який, до певної міри, заганяє у глухий кут релігійні потреби людини, не сприяє повноцінному розвитку людської особистості. Коріння того, що сьогодні у західному світі є певна криза, в тому числі, й фінансова прослідковується у духовній, релігійній кризі людини. Думаю, що, будуючи Україну, як інтегральну складову частину європейської сім'ї народів, ми повинні свідчити про важливість духовних, релігійних і християнських джерел тої ж Європи. Тоді ми, направду, внесемо важливу лепту в розбудову справедливої, повноцінної і культурної Європи у майбутньому.
- Як часто навідуєтеся в Стрий, звідки Ви родом?
- Чесно кажучи, дуже рідко. За останні півроку вдома був всього два рази. Перший раз приїжджав до Стрия на свято ікони Ліської Богородиці. Якщо не помиляюся, це було 10 липня. Як Глава УГКЦ взяв участь у багатотисячній прощі, на яку прийшли не лише стрияни, але й жителі навколишній містечок і сіл. Другий раз я поїхав додому, щоб охрестити свого новонародженого племінника. Це був особливий момент і свято для усієї нашої родини. Мене вдома завжди чекають. Я намагаюся хоча б по телефону підтримувати контакт із батьками, братом та його сім'єю.
- Наостанок, що хотіли б сказати вірним своєї Церкви в Галичині і взагалі всім християнам?
- Хотів би побажати такі три речі. Найперше, хочу закликати всіх, особливо молодих людей, не соромитися своєї віри, бути справжніми християнами і свято берегти скарб віри, який передали нам наші попередники: діди і прадіди. Цей унікальний скарб має стати наріжним каменем нашого особистого життя і соціального будівництва.
Друге побажання. Хотів би закликати усіх любити свою Церкву, довіряти їй. Українська греко-католицька церква – це є церква, яка перейшла горнило мучеництва, що було серйозним випробуванням на правдивість, зрілість і церковну істинність. Сьогодні як справжня Христова Церква, греко-католицька церква возвеличена у всьому світі. Через те, дуже важливо, щоб її любили і цінували рідні діти тут, в Україні.
І третє. Ті особи, які нині несуть відповідальність за українське суспільство в органах державної влади, щоб вони виконували свою місію як один з важливих елементів християнського служіння своєму ближньому, а відтак, Господу Богу. Тоді наш народ і наша держава матиме світле майбутнє!
- Дякую за розмову.
- Дякую Вам і нехай береже вас милостивий Господь!
Розмову вів Іван Хас.
Джерела: http://galinfo.com.ua/
http://catholicnews.org.ua/%C2%AByedina-pomisna-tserkva-v-ukrayini-mozhe-vidbutisya-skorishe#point
