31.05.11р. Б. / «Злочином проти власного народу є здобувати політичні дивіденди через зневагу миру, єдності та злагоди в суспільстві», − єпископи УГКЦ

«Відповідальність з боку влади за суспільне напруження і протистояння надзвичайно велика. Обманюють самих себе ті, хто сподівається відволікти увагу власного народу від складної економічної ситуації, виносячи на денне світло теми і символи, які не сприяють консолідації суспільства, а навпаки – поглиблюють розколи і протистояння», − констатують у своєму Зверненні

члени Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ.

«В підходах до таких болісних і неоднозначних сторінок нашої історії, якими був період Другої світової війни, слід керуватися особливою обережністю, відповідальністю і максимальною об’єктивністю. Усім нам слід стати на дорогу примирення з нашим минулим, бо лиш пізнавши всю правду про нього і віддавши його в руки Божого милосердя, зможемо спільно будувати наше майбутнє», − зазначають архиєреї.

У зв’язку з цим Церква закликає можновладців усіх рівнів уникати всього, що загрожує суспільному мирові, натомість підтримувати і утверджувати все, що веде до консолідації, солідарності та єдності народу.

«Злочином проти власного народу є здобувати політичні дивіденди через зневагу миру, єдності та злагоди в суспільстві! Так само не годиться в ім’я позірного захисту певних суспільних чи історичних цінностей підігравати своєю агресивністю всім тим, хто вносить у нашу українську хату провокації, протистояння і незгоди!», − наголошують автори Звернення.

«Ми, діти Церкви, покликані бути миротворцями у світі і проголошувати Євангеліє миру, прощення та милосердя. Церква Христова, яка за своєю природою є носієм миру воскреслого Христа, ніколи не поблагословить злоби й ненависті, хоч би в які патріотичні, політичні чи ідеологічні шати вони були вдягнуті», − наголошують єпископи УГКЦ та закликають своїх вірних і всіх людей доброї волі до суспільної та громадянської активності.

«Українці повинні повірити у власні сили й гідними, цивілізованими методами відстоювати свої, Богом дані, права. Цей шлях є героїчним, бо нерідко вимагатиме від сміливців надзвичайної самопосвяти і особистої жертви. Пам’ятаймо: справжня переміна в суспільстві починається у серці кожного із нас, – у серці, яке щиро намагається жити за Божим Законом, наполегливо уникає зла й чинить добро, шукає миру та його тримається (пор. Пс. 34, 15). Бо хто не має миру Божого в собі, не може передати його іншим», − зазначають члени Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ.

Фото: www.radiosvoboda.org

Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

31.05.11р. Б. / День святої Пасхи є для нас найбільшим і найважливішим Днем перемоги

Такий висновок робить Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ у своєму Зверненні про збереження суспільного миру. Синод пояснює свій висновок тим, що «у день Пасхи зазнав поразки неприятель людського роду – диявол, а у Христі перемогли ми всі».

Найважливішим даром воскреслого Господа, за словами Синоду, є мир. «Цей мир Христовий є однією з фундаментальних цінностей і нашого українського суспільства, і за нього ми маємо повсякчасно дякувати Господеві», − читаємо у зверненні.

«І хоч в новітній історії українського народу не один раз були спроби порушити суспільний мир, розпалити конфлікти між різними конфесійними, етнічними та регіональними спільнотами, на щастя для нас, за роки нашої незалежності мир Божий між нами завжди перемагав людську злобу і ненависть», − зазначають владики УГКЦ.

Відкликаючись до подій у Львові 9 травня цього року, члени Синоду констатують, що «нещодавно ми стали свідками, як деякі сили намагалися внести у наше суспільство протистояння чи, навіть, спровокувати конфлікт, загрожуючи таким чином суспільному мирові й злагоді».

Автори звернення зі сумом зазначають, що «саме в ті дні, коли ми мали б об’єднатися у молитві за мільйони жертв Другої світової війни та у вдячній пам’яті про всіх тих, хто боровся за волю і незалежність нашої батьківщини, було вчинено спробу впровадити напругу і протистояння, які становлять реальну загрозу мирові і єдності народу та держави».

«Не можна провокувати людей, особливо недосвідчену молодь, на сутичку, особливо насильницьку, з дійсними чи уявними винуватцями кризи. Єдиний правильний шлях – усім зростати у свободі й відповідальності: владі вчитися бути слугами народу, а людям ставати свідомими і відповідальними громадянами, спираючись у своїх діях на Божий Закон, зокрема в часи виборів до всіх гілок влади», − закликають члени Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ.

Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

30.05.11р. Б. / Вийшов останній номер «Благовісника» Блаженнішого Любомира (Гузара)

Вийшов особливий одинадцятий номер «Благовісника Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира (Гузара)». Він відзначається тим, що містить матеріали за два останні місяці (січень-лютий) служіння Блаженнішого Любомира.

Видання є зібранням найважливіших документів з сучасного життя УГКЦ. Розпочинається Благовісник традиційно документами Апостольської столиці. Цього разу це чотири звернення Святішого Отця Венедикта ХVI, серед яких «Послання з нагоди Всесвітнього Дня мігрантів і біженців 16 січня 2011 року». В ньому Понтифік закликає людство творити одну родину, налагоджувати братерські стосунки, щоб в соціальній, політичній та інституційній сферах зростали розуміння і взаємоповага між народами та культурами.

«Документи Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви» - друга частина Благовісника, містить вітання, проповіді, промови та звернення Глави УГКЦ. Серед статей Подячне слово, виголошене під час урочистої Архиєрейської Божественної Літургії з нагоди десятиріччя Патріаршого служіння. В тексті зокрема йдеться, що відзначення будь-якого ювілею – це, насамперед, нагода для подяки. Однак, за словами Блаженнішого Любомира, його діяльність – тільки невеличкий внесок у роботу багатьох. Спільні зусилля владика назвав соборною працею і закликав продовжувати її - сердечно, сумлінно, з великим запалом, щоби розвивалися наша Церква і наш народ.

Загалом структура часопису не змінилася, втім має лише два розділи і рубрику, зібрану на основі матеріалів Департаменту інформації УГКЦ - "Хроніка подій". Текстове наповнення журналу знаходиться на 44 сторінках, які розділяє кольорова вкладка зі світлинами. Розповсюджується «Благовісник» в більшості єпархій УГКЦ. Придбати його можна зокрема у книгарні на Свято-Юрській горі у Львові.

Головний редактор «Благовісника Блаженнішого Любомира (Гузара)» - сам Владика Любомир. Упорядник і літературний редактор Ірина Голота та художньо-технічний редактор Роман Гера запевняють, що традиція видання перериватися не буде й вже на початку наступного року вийде «Благовісник Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава Шевчука», в якому будуть зібрані документи за перший рік служіння нового Глави УГКЦ.

Джерело:
Департамент інформації УГКЦ

30.05.2011р. Б. / Львів молився за ненароджених дітей

Вчора, 29 травня, о 17-00 на вул. Університетській, біля пам’ятника Іванові Франку, у Львові, відбулася молитовно-просвітницька акція «Діти за життя».

Організатори акції: ЛОГО Товариство «Рух за життя», ЛМГО «Українська молодь – Христові», ГО «Територія правди», Інститут родини та подружнього життя УКУ.

Мета акції: Молитва за дітей, які перебувають у лонах матерів, за їх щасливе народження та християнське життя, за привернення уваги суспільства до того факту, що дитина вже від моменту зачаття є особою, яка заслуговує на повагу, любов та турботу.

Відслужився Молебень до Богородиці, були виступи, свідчення сімей, дитячі інтерв’ю про життя та любов матерів, пантоміми, тематичні пісні та сценки (зокрема, сценка «Дитина без імені» від ЛМГО «Українська молодь – Христові»), конкурс дитячого малюнка. Під час проведення акції була виставка плакатів, які представляють життя дитини до народження, та плакати-лозунги від молодіжних і громадських організацій.

ЛОГО Товариство «Рух за життя»

Джерела:

Прес-служба УГКЦ

Мандрівники Христа Царя

Оголошується набір на навчання за сертифікатною програмою «Соціальне вчення Митрополита Андрея Шептицького та сучасність»

Преосвященному Владиці Степану Меньку

Екзарху Донецько-Харківському

26 травня, 2011 року Божого

Вих.: 11.05/09

Преосвященний Владико!

Цим листом Комісія УГКЦ «Справедливість і мир», а також Інститут релігії та суспільства Українського Католицького Університету оголошують набір на навчання за сертифікатною програмою «Соціальне вчення Митрополита Андрея Шептицького та сучасність». Заняття відбуватимуться в Брюховичах, у реколекційному центрі Львівської архиєпархії, з 20 до 26 червня 2011 року. Мета програми – глибше ознайомити учасників семінару з духовним спадком Митрополита Андрея та розвинути їхнє вміння жити згідно з християнськими цінностями у суспільному житті.

Під час навчання щоранку відбуватимуться тематичні заняття й дискусії з лектором та обговорення у малих групах з модератором. Завдання семінару – показати актуальність соціального вчення Церкви та випрацювати постійнодіючу сертифікатну програму інтенсивного літнього курсу, яка вивчатиме суспільну думку Митрополита Андрея. Під час лекційних зустрічей будуть підняті питання історичного контексту та богословського виміру суспільного вчення, суспільно-політичної етики Митрополита Андрея, а також актуальності його вчення. Почесним гостем заходу буде Блаженніший Любомир (Гузар).

До участі в навчанні запрошуються старшокурсники гуманітарних предметів українських вузів, мирянські та політичні активісти-практики, а також ті, хто бажає поглибити знання християнського суспільного вчення. Проект також передбачає духовну та культурну програму (щоденні молитви у каплиці реколекційного центру, молитву у крипті собору святого Юра, похід до Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові, поїздку до Прилбич, зустріч з успішними в публічному житті християнами тощо).

На завершення курсу учасники отримають сертифікат із переліком прослуханих тем і годин. Витрати на виготовлення матеріалів семінару та на проживання покриваються за рахунок організаторів. Транспортні витрати покриваються самими учасниками.

Обов’язковою умовою зарахування на навчання є мотиваційний лист і попереднє прочитання матеріалів курсу.

Просимо Вашого благословення на участь вірних Вашої (архи)єпархії у нашій програмі й на поширення цієї інформації в деканатах і парафіях.

Дані просимо надсилати до 10 червня на електронну адресу: jpc@ugcc.org.ua

Довідки за телефоном: 032 243 78 92, +38 066 929 00 97.

Сподіваємось на Вашу прихильну відповідь та співпрацю.

З великою пошаною і проханням про молитви,

Леся Коваленко,

Голова Комісії «Справедливість і мир» УГКЦ

Мирослав Маринович,

Президент Інституту Релігії і Суспільства УКУ

Джерело:

Інститут Релігії і Суспільства УКУ

28.05.2011р. Б. / Куди піти вночі? До церкви!

Понад 1700 церков Австрії, Чехії та Словаччини брали участь в цьогорічній «ночі відкритих церков». Від пообіднього часу 27 травня до пізньої ночі християнські церкви приготували понад 3300 духовних, музичних і культурних подій. Заплановано також важливі дискусії навколо серйозних проблем, які цікавлять вірних.

У Австрії в акції беруть участь 716 парохіяльних церков і святині всіх 14 церков, які зібрані в Екуменічній Раді Церков Австрії. У восьми єпархіях Чехії буде відчинено 920 церков, а в словацьких - 100.

Розпочати акцію було заплановано 10-хвилинним биттям дзвонів у всіх церквах-учасницях. Центральне богослужіння відбудеться в коптійській катедрі на території ООН у Відні.

Великою атракцією «ночі відкритих церков» є можливість відвідати місця, які є недоступними у звичайний час, як, наприклад, каплиця св.Віргілія у Відні.

Президент Республіки Австрія Хайнс Фішер важливим аспектом такої ночі вважає не лише можливість відвідати історичні церковні об’єкти, але також той факт, що кожен в цьому часі може знайти щось для себе: хвилину зосередження, духовні пережиття, можливість брати участь в цікавих йому дискусіях.

Митрополит Відня кардинал Крістоф Шенборн підкреслив, що «відкриті двері становлять перший крок в напрямку до інших, яким таким чином ми показуємо обличчя Церкви».

За матеріалами: wiara.pl

Джерела:

wiara.pl

Мандрівники Христа Царя

...«відкриті двері становлять перший крок в напрямку до інших, яким таким чином ми показуємо обличчя Церкви»...

Дуже шкода, що православні українці та тоже украінци не беруть участі в такій чудовій акції "відкритих дверей" і не лише церков, але й дверей серця. Не знаю чому, але гарні приклади Австрії, Чехії, Словаччини та Грузії українці чомусь не переймають, але з іншого боку, залюбки мавпують всілякі дурні приклади від Росії та іже з нею...

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

27.05.2011р. Б. / Московські попи геть розпоясалися на місці Десятинної церкви!

"Комітет з питань культури і духовності розцінює останні дії представників УПЦ (МП) щодо самовільного будівництва нової споруди на пам'ятці національного значення "Залишки фундаменту Десятинної церкви", до того ж в охоронній зоні Софії Київської, як такі, що порушують законодавство про охорону культурної спадщини та про свободу совісті та релігійні організації. Відповідно, відкрито звертається до Генеральної прокуратури України припинити порушення національного законодавства і належним чином відреагувати на нахабні дії вандалів, які компрометують Українську державу в очах світової спільноти...

"Події, що відбуваються сьогодні довкола залишків фундаменту Десятинної церкви здоровим глуздом важко пояснити. Адже фактично руйнується напрацьована роками концепція музеєфікації, яку не залежно від політичної приналежності роками підтримували всі уряди України", – йдеться у заяві комітету.

Спільними зусиллями впродовж років випрацьовувався чіткий механізм збереження національної пам'ятки – реставрація та створення музею Десятинної церкви. Чиновники з Міністерства культури України інформували про плани консервації та приведення у стан, придатний для екскурсійного відвідування, залишків автентичних фундаментів Десятинної церкви, створення стендової експозиції, присвяченої історії давнього Києва.

Комітет з питань культури і духовності неодноразово наголошував на тому, що пам'ятка археології "Залишки фундаменту Десятинної церкви" після того, коли археологічні роботи буде завершено і прийнято рішення про зведення Десятинної церкви, буде остаточно втрачена. Відновлений же об'єкт не вважатиметься пам'яткою культурної спадщини. Народні депутати одноголосно прийняли рішення підтримати позицію археологів про те, що слід музеєфікувати археологічну пам'ятку на основі знайдених археологічних та інших культурних цінностей.

Олег Медведєв

Джерела:

Українська правда

Мандрівники Христа Царя

26.05.2011р. Б. / Вночі почали будувати Десятинну церкву для УПЦ МП?

Біля фундаменту Десятинної церкви в Києві, де УПЦ Московського патріархату хоче збудувати храм, почалося вивантаження будівельних вагончиків.

Про це "Українській правді" повідомив депутат Святослав Олійник, який став випадковим свідком цих подій

За словами Олійника, у середу близько 23 години на місце під'їхало шість вантажівок з будівельними вагончиками, після чого кран почав їх вивантажувати на землю.

"На місце прибув наряд міліції, однак на їх прохання пред'явити документи їм нічого не показали", - розповів депутат.

За словами Олійника, коли один з присутніх почав фотографувати ці події, на нього напав один з тих, хто був задіяний при вивантаженні вагончиків.

Далі, за словами Олійника, з дерев'яного зрубу, встановленого поряд з фундаментом Десятинної церкви, вийшов піп. "На питання, що відбувається, він у хамській манері пояснив, що вагончики привезли для початку будівництва Десятинної церкви", - зазначив Олійник.

Водночас минулого тижня повідомлялося, що Київська міськдержадміністрація не змогла вибрати найкращу концепцію реставрації Десятинної церкви.

Головний архітектор Києва, голова конкурсної комісії Сергій Целовальник зазначив, що протягом декількох днів планується провести ще одне засідання комісії, де буде проведено відкрите голосування для уникнення лобіювання чиїхось інтересів.

За словами архітектора Лариси Скорик, йдеться про два принципово різні варіанти майбутнього проекту відновлення Десятинної церкви.

"Перший - побудувати на цьому місці новий храм і перекреслити можливість подальшого археологічно-історичного використання цього місця та друга концепція - це зберегти можливість археології та забезпечити всі умови конкурсу", - зазначила Скорик.

Джерела:

Українcька правда

Мандрівники Христа Царя

24.05.2011р. Б. / Відпуст у Крехові зібрав тисячі прочан з усієї України

22 травня, у святковий день перенесення мощей св. Миколая, у Крехівській обителі Отців Василіян, відбувся Великий відпуст. Впродовж двох днів до святого місця прибули тисячі паломників з усієї України, які взяли участь у богослужіннях, Хресній дорозі, приступили до Сповіді та Святого Причастя, торкнулися чудотворних ікон Матері Божої та Святого Миколая. Кульмінацією свята стала Архиєрейська літургія, яку очолив Блаженніший Святослав (Шевчук).

Блаженніший Святослав неодноразово вітав паломників і дякував їм за присутність: «Я так дивлюсь на вас, слухаючи ці Божі слова, як на ту жниву, що насправді дозріла. Дякую всім вам, що ви разом зі мною прийшли сюди, до цього святого місця, як паломники, щоб разом зачерпнути з невичерпної криниці Божого життя». Далі Блаженніший звертався до тих, які подолали далеку дорогу, щоб бути на святі: «Я хочу особливо привітати тих прочан, які прибули здалека. Між нами є прочани з Криму, з Херсону, з Дніпропетровська, з Харкова, з Луцька, з Чернівців, з усіх сіл та містечок єпархій в Західній Україні… Усіх вас щиро вітаю і дякую вам за спільну молитву».

Глава Української Греко-Католицької Церкви в особливий спосіб привітав усю «Василіянську родину». Звертаючись до отця протоархимадрита Василія Ковбича, Блаженніший наголосив: «Васильянська родина є великою силою нашої Церкви. І мені, як Главі тої Церкви, лежить на серці, щоб цей Чин направду свято і добре розвивався». Відтак вітаючи присутніх протоігуменів та ігуменів різних Василіянських монастирів, Блаженніший звернув увагу на Закарпаття: «Особливо вітаю отців із Закарпаття, із Березного. Мені особливо є на серці єдність Греко-Католицької Церкви в Україні. Я хочу щиро подякувати, що Отці Василіяни на Закарпатті моляться і будують цю єдність».

У пропоповіді Предстоятель УГКЦ розповів, яка роль криниці в Святому Письмі і пояснив як втамувати душевну спрагу сучасної людини: «Джерелом з якого випливає всяке життя є Бог-Отець. Тою Криницею в якій те джерело себе об’являє і дає себе зачерпнути є Божий Син, а водою є дух Святий, який випливає від Отця через Сина. Саме та вода, вода Духа Святого може втомити спрагу…» Далі Блаженніший порівняв сучасний стан нашого життя в Україні до пустелі, з якої, згідно слів українців Італії відбувається вже не імміграція, а «евакуація». «Ніхто і ніщо не може в тому світі задовільнити нашої з вами спраги, – продовжував проповідник. Навіть той, хто здобуде владу і гроші, хто збудує вигідне земне життя, хто здійснить свою людську мрію, вкінці буде знову спрагненим. Отже, з якої криниці нам потрібно зачерпнути, щоб втамувати спрагу навіки? Цю спрагу може втамувати лише Господь Бог. Він є цією криницею і ця криниця є тут, в Крехові».

Серед великої кількості паломників були чисельно присутні вірні та священики Сокальсько-Жовківської єпархії. Єпархіальне управління представляли отець-протосинкел Володимир Коткевич, о. Ярослав Малиш, особистий секретар єпископа та о. Михайло Ткачів, синкел єпархії.

Варто зазначити, що багато мирян приїжджають до Крехова з власної ініціативи. Також велика кількість людей – це паломники, які приїжджають цілими сім’ями.

Впродовж 21-22 травня Крехівську обитель Отців Василіян відвідали понад десять тисяч прочан.

Джерела:

Прес-служба Сокальсько-Жовківської єпархії УГКЦ

Мандрівники Христа Царя

22.05.2011р. Б. / У МП зізнались, що домалювали прихожан патріарха Кирила у Харкові

підроблене фото

Редактор "Фотолітопису православної церкви в Україні" Віолетта Магарит підтвердила, що свідомо відредагувала фото зустрічі харків'ян із патріархом Кирилом, удвічі збільшивши натовп на площі.

Про це вона сказала сайту "Релігія в Україні". "Я, і ніхто інший, в тверезому розумі і при пам'яті редагувала це фото", - сказала Магарит.

"Людей на площі на тому фото здавалося мало. Могло б зібратися і більше... Було б краще. Взагалі, я люблю красу. Намагаюся вдаліше кадрувати знімок, щоб не було "порубаних" голів, людей, коней", - додала редактор.

Вона запевнила, що не може відкрити жодних "цікавих подробиць", і додала, що "маніпуляції на шляху до естетики і досконалості іноді необхідні".

оригінал

Як відомо, 7-8 травня голова Російської православної церкви патріарх Кирило відвідував Харків. Одним із заходів, проведених ним у ці дні, була літургія на центральній площі Свободи, яку й зафіксовано на фотографії.

Після того, як фальсифікацію було викрито, фото з сайту видалили, одначе воно розійшлося інтернетом.

ПЦвУ МП ще до проведення заходу анонсувала участь у спільній молитві ста тисяч вірних, а після нього правоохоронці оголосили, що на літургію прийшло сорок тисяч осіб.

Джерела:

ТСН

Мандрівники Христа Царя

Ну, ось і вилізло чергове "шило" зі зношеного мішка російської "Православної Церкви в Україні"...

І, оскільки, ми вже повідомляли про цей, щтучно створений блеф, то додамо лише декілька слів для автора означеного фотомонтажу. Молодець, що зізналася у скоєній фальсифікації, але погано, що твоє зізнання не носить внутрішнього каяття за злочин, а навпаки, ти ще й пишаєшся цим гріхом. Щиро співчуваємо тобі, бо ти обрала дорогу смерті, а не життя.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

20.05.2011р. Б. / «Свято цинізму» або День пам`яті без пам`яті

За іронією долі вслід за святкуванням "Дня перемоги" Україна вшановує жертв політичних репресій. Зокрема, згідно з указом попереднього президента, вшановування має відбуватися в кожну третю неділю травня.

Проте в наш час цю дату можна назвати "святом" цинізму.

"Переконаний, що пам'ять про невинно убієнних не згасне ніколи, бо це потрібно не тільки близьким, рідним, це потрібно всім нам, живим... Закликаю згадати тих, хто був знищений каральною системою... Повсякденну турботу держави мають відчувати громадяни, які пережили часи терору", - йдеться у зверненні Януковича з нагоди Дня пам'яті жертв політичних репресій, оприлюдненому на його сайті.

Цю "повсякденну турботу" на повну силу влада показала буквально тиждень тому, спробувавши повернути Україну в комуністичне минуле.

Ще тиждень тому ніхто із влади не згадував про "каральну систему", "репресивну машину" І, головне, про колір прапора, під яким правили ті, хто призвів до "невинно убієнних".

Як готувався скандал до 9 травня (хронологія день за днем)

Провідні телеканали тиждень тому старанно прикрашали свої логотипи георгіївськими стрічками. Окремі з них 15-го травня (в День пам'яті жертв репресій) уже почепили траурні стрічки.

Дехто відзначився особливо: жалобна символіка "майоріла" на тлі КВНу та іншого продукту комедійного жанру. Хоча вищезгаданим указом розважальні програми в цей день мають бути зняті з ефіру.

У випусках основних телеканалів не вдалося побачити бодай якихось сюжетів про комуністичні репресії. Не кажучи вже про, здебільшого, відсутність репортажів із Биківні, де відбувалась панахида за тисячами невинно загиблих.

Кому цікава картинка без бійок...

Усі вечірні випуски новин за 15 травня були присвячені підсумкам 9 травня у Львові. А саме пошукам тих, хто завадив гарно відзначити "День перемоги" в Галичині.

Але ані 15-го, ані 9 травня провідні телеканали не показали інший бік "Дня Перемоги".

Зокрема, сюжетів про тих людей, які з досвіду власної історії не можуть вважати цю дату святом. Заодно, пояснили би, чому у Львові так болісно сприймають червоні прапори.

Майже типова історія зі Львова

Марта Цегельська пережила польську, німецьку й радянську окупацію. Її життя - це готова книжка на сотні сторінок.

Для неї червоний прапор і "прапор Перемоги" є символом покаліченого життя, адже найжахливіші спогади починаються саме з 1945 року. Її історія - одна із сотень тисяч тих, хто відчув за радянського правління тюрми, заслання, переслідування, убивства, катування, смерті близьких.

Зі своїм майбутнім чоловіком Артемієм Цегельським Марта познайомилася в музичній школі у Львові. Вона грала на піаніно, він - професійний скрипаль із вищою освітою. Однак скрипка була не головним покликанням Артемія. Бачив себе, насамперед, священиком. Це духовне стремління згодом покалічило і його долю, і долю його сім'ї.

Висвячував Артемія на греко-католицького священика сам Андрій Шептицький в 1942 році. До 45-го року отець разом із дружиною Мартою працював у Стрийській єпархії УГКЦ на Львівщині.

"У 45 році ми приїхали до Львова. Чоловік працював в оперному театрі в оркестрі. Крім того, викладав у богословській академії, а ще мав парохію на Замарстиневі, там була велика каплиця святого Йосафата.

Але тут почалося переслідування після так званого лжесобору. Тоді 50% священиків згодилися перейти на православ'я. А 50% вважали, що не можна міняти присягу, бо то не є рукавички, що присяга - справа совісті. Між цими людьми був і мій чоловік", - розповідає Марта Цегельська.

Почалися виклики в Комітет державної безпеки (КДБ), вимагали відмовитися від греко-католицької віри. Обіцяли за це будь-яку посаду в музичній галузі. Так тривало півроку. "Зрештою йому сказали, що якщо не підпишеш, ми тебе арештуємо".

17 січня 1946 року на святвечір Цегельського арештували в його власній квартирі.

Рік він сидів у тюрмі на Лонського у Львові. Потім його засудили на п'ять років каторжних робіт у Воркуті.

"Я лишилося із трьома дітьми й старою мамою. Я могла працювати музикантом, але з моїми незакінченими музичними студіями - лише в дитячих садочках, де була мінімальна плата. Так я шила, продавала". Щоб не стояти за прилавком і отримувати більшу зарплатню, пішла навчатися на товарознавця.

Минуло чотири роки, жінка зігрівала себе думками про швидке повернення чоловіка. Якось вона йшла з роботи, її по дорозі зупинив слідчий. Відвів Марту в найближчий відділок міліції. "Там за столом сидить воєнний і зачинає мені говорити - признайтеся, хто вас привів в організацію ОУН".

Марта була шокована, запевняла, що ніколи не мала стосунку до жодних організацій, у неї фізично на це часу навіть не було - голова завжди була зайнята тільки одним: як прогодувати дітей.

На допит привели її колишнього однокласника. Той сказав, що вона йому давала заборонену націоналістичну літературу. "Я як то почула, то як крикнула: Ромко! Як ти брешеш!"

Жінку протримали в райвідділку цілу ніч і наступний день. Не отримавши від Марти потрібних зізнань, відправили в ту ж тюрму, що її чоловіка чотири роки тому. "Для мене то була страшна трагедія. Мама стара лишилася з дітьми. Немає кому допомогти, що вони їстимуть", - згадує Марта.

Внутрішні страждання посилювали фізичними: "Те, що вони мене били, я вже не дивилася, нехай б'ють. Але вони мене морально хотіли вбити. Сказали, що моя мама померла й дітей пороздавали в інтернати. Думали, тоді я вже точно в чомусь зізнаюся. Я дістала шок - не знала, для чого мені тепер жити, без чоловіка, мами й дітей. Потім дали мені підписати папір, що я їду на Білий Медведь, на Сибір".

У Марти Цегельської лише одне припущення, чому її запідозрили в співпраці з ОУН. Священик Стрийської єпархії, де працював її чоловік, був одружений із рідною сестрою Степана Бандери.

Сам провідник ОУН не раз заходив у гості до сестри, з якою Марта мешкала по сусідству. Особисто Цегельська не мала зі Степаном Бандерою жодного контакту. Але це вже нікого не цікавило.

На Сибір Марта поїхала разом із мамою й дітьми. Історія про смерть матері виявилася звичайним шантажем.

"Їхали два місяці. Діти мучилися, дуже хворіли. Так нас довезли до Томська. У Томській області висадили найбільш хворих, бо боялися, що не виживуть. Потім посадили на корабель із гарною назвою "Хмельницький". У вантажне відділення".

Поселили Цегельську в селі Красний Яр у Красноярському краю. Жили в бараках із жахливих антисанітарних умовах. Найбільше докоряли воші. "Що ми мали із собою? Усе, що ми нажили із чоловіком, у нас пограбували, все забрали. Люди потім розповідали, як машинами з нашої хати речі вивозили".

Каже, що тамтешні мешканці їм дуже допомагали. Бо насправді були такими ж переселенцями, але з більшим досвідом. У них умови були ще гірші - коли їх привезли в Красний Яр, не було ні бараків, ні магазинів. "Вони нас дуже жаліли, щось помогти, може молоко дитині принести. Дуже були гарні люди, але то все були люди з Полтавщини, Херсонщини".

Одним із найяскравіших спогадів - зустріч із чоловіком. Після п'яти років таборів, йому дали чистий паспорт і гроші на квиток до Львова. Але він хотів знайти свою сім'ю. "Були страшній морози, ріка замерзла, а він собі купив санчата, поставив там дерев'яний куферок, якісь лахи, скрипку й із тим пішов нас шукати. Пройшов 100 кілометрів і знайшов... Питав людей і допитався".

Жили Цегельські в Красному Яру до 1956 року. Там народився ще один син.

Працюючи музикантом, Артемій Цегельський не полишив на Сибіру духовне життя. Щонеділі в будинку Цегельських відправлялися таємні церковні служби.

"І були литовці, і була бабця старенька німкеня, і був православний професор зі східної України, і був дід-старообрядець. Усі вони дійсно були щасливі на тій літургії, і кожний хрестився по-різному, по різному молився, але це була радість", - згадує дочка Марти, Леся Цегельська-Крип'якевич.

Після смерті Сталіна й реабілітації, Цегельські вернулися до Львова, їх поновили там, де вони працювали раніше. Але у велику квартиру, з якої їх забрали в заслання, давно вже вселили інших людей.

Але найважчим було усвідомити, що тоталітарна система нікуди не зникла. Чоловіка знову переслідували. У дворі будинку, де мешкала сім'я Цегельських, постійно перебувала людина з органів, яка пильнувала, хто йде до них у гості.

Регулярними були й обшуки, шукали все, що могло вказувати на зацікавлення Цегельського релігією. "Мій чоловік страшно любив книжки, то була ходяча така енциклопедія, він мав прекрасні богословські книжки, німецькі, і ми мали бібліотеку. Вони приходили до нас, робили ревізії, усе, що тільки можна було, усе забирали.

Я не раз грішила думками, бо думала собі: Боже, чи не краще нам було сидіти на Сибіру, бо там уже люди нас знали, ніхто нас не чіпав. А тут приїхали і йому далі погрожують - як ми тебе ще зловимо раз, ми тебе арештуємо".

Отець Артемій дійсно продовжував займатися підпільним служінням. Хрестив дітей, давав шлюби, учив дітей молитов, власноруч переписуючи молитовники.

"Ми знали, що наше життя було подвійним, ми знали, що того не можна говорити в школі, що, коли говориш по телефону, то думай добре, бо кожне слово слухають, не називали ніяких прізвищ, говорили шифрами. Ми ту практику конспіративну засвоювали з дитинства.

Тому як приходив до нас обшук, то брат відразу з вікна на шнурочку звішував якісь там цінні фотоплівки. А мама сідала на кріслі, яке мало такий верх, що піднімався, а там були всі зошити, за якими тато вчив семінаристів і в яких мама переписувала ручкою історію України. Сховок був також у піаніно", - розповідає Леся Цегельська-Крип'якевич, донька.

За годину розмови Марта Цегельська і її донька не пролили жодної сльози. За своє складне життя навчилися витримки. Тільки під кінець оповіді 91-річна жінка не втримала емоцій. Почала згадувати, як її особисто благословляв Шептицький.

"І то пан Бог і митрополит Шептицький дав опіку моїм дітям і родині. Я маю стільки років, я стара людина, я не знаю, чому досі живу, адже скільки молодих умирає від страшних хвороб. Але Бог мене так винагородив, що маю добрих дітей і я щаслива, що я пережила таке життя".

І от, переживши таке життя, Марта Цегельська отримує нові удари.

У розпал обговорення закону про "червоні прапори" запитую в нардепа-регіонала, родом з Галичини, Ярослава Сухого: "А як же ті літні люди, які пережили тюрми та заслання, червоний прапор - це символ їхньої особистої трагедії?"

Сухий відповів у притаманному йому стилі:

"Це їхні проблеми, якщо їх лякає червоний прапор, хай закриються в хаті й пересидять той страшний день 9 мая".

"Когда я слышу, что на западной Украине молодые и сопливые, предлагающие отменить этот праздник, у меня одно желание - перегнуть через коленки и дать ремнем по жопе", - уже пояснював іншим журналістам необхідність святкування річниці 9 травня 45-го року Сухий.

"Прапор - це є реліквія, прапор перемоги треба шанувати, якщо ти не хочеш того шанувати, то дай іншому можливість", - апелювала в телеефірах Ганна Герман.

Хто ж вшанує пам'ять таких людей, як Марта Цегельська?

Без цинізму, лукавства та червоних прапорів у рідному місті.

Мар'яна П'єцух

Джерела:

ІСТОРИЧНА ПРАВДА

Мандрівники Христа Царя

"...прапор "перемоги" треба шанувати, якщо ти не хочеш того шанувати, то дай іншому можливість", - апелювала в телеефірах Ганна Герман..."

На цю хворбу нашої владної бидлоеліти є дуже влучна приказка: "Вище себе не стрибнеш!" Отже, а чи не забагато ми, Мар'яночко, хочемо від цих істот, які ще вчора позлазили з дерев? Чи не забагато ми вимагаємо від тих людців, які ще й нині прагнуть одержати від білокам'яної - "...дульку чи хоч пів-дульки аби під самую пику..." за своє ревне служіння російській імперії зла? І те що для всіх людей є огидним цинізмом, для них - найбільша чеснота.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

19.05.2011р. Б. / «Русский блок» вимагає не допустити передачі кінотеатру в Севастополі під католицький храм

Партія «Русский блок» вимагає не допустити передачі будівлі кінотеатру "Дружба" в центрі Севастополя під католицький костел. Про це "Новому Региону" заявив депутат міськради Севастополя Геннадій Басов, лідер партії «Русский блок». "Ми виступаємо категорично проти цього", – сказав він.

За словами депутата, "Католицька Церква – далеко не бідна структура, тому, якщо вона бажає побудувати костел в Севастополі, повинна пройти відповідно до закону всі процедури здобуття земельної ділянки, і там споруджувати свою будову".

Окрім цього, Басів звернув увагу на те, що глава католицької громади міста брав участь в останньому засіданні "Конгресу українців Севастополя". Депутат охарактеризував конгрес як "захід, учасники якого були украй негативно настроєні відносно Росії і російської більшості населення Севастополя".

Як повідомлялося раніше, на початку травня католики пікетували міськраду Севастополя з вимогою передати будівлю кінотеатру "Дружба" їх громаді під костел. Як очікується, "католицьке" питання буде розглянуто на червневій сесії ради. На ній буде присутній генеральний консул Польщі в Севастополі Веслав Мазур.

За матеріалами: Портал-Credo.Ru

Джерела:

Портал-Credo-sRu

Мандрівники Христа Царя

"...Кожна несправедливість є - зло і беззаконня..."

Як влучно сказав наш владика Степан (екзарх Донецько-Харківський у м. Харкові після зруйнування пам'ятної дошки Й.Сліпому): "Та скільки ж вам-росіянам потрібно нас-українців бити, щоб ви схаменулися і усвідомили себе дітьми божими, а не дітьми сатани?!"

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

18.05.2011р. Б. / У Німеччині вийшла книга про звірства радянських солдат, які ґвалтували дітей

80-річна німкеня Габріела Кепп видала книгу "Чому у мене не було сексу", в якій без прикрас розповіла про звірства Радянської Армії у Берліні, повідомляє ТСН

У Німеччині видано першу книгу, присвячену сексуальному насильству, яке здійснювали військовослужбовці Радянської Армії в окупованому під час Другої світової війни Берліні.

Автор книги, 80-річна Габріела Кепп, порушила багатолітнє табу на публікацію подібної інформації і не побоялася поставити на обкладинці книги, яка називається "Чому у мене не було сексу", своє справжнє ім'я.

Габріела Кепп розповідає, що вона досі бачить уві сні ці жахи, і більше ніколи в житті не вступала в сексуальний зв'язок з чоловіками. За її словами, фраза "Фрау, ком" ("Жінка, пройдіть"), яку казали радянські солдати, була дуже страшна для німкень того часу. Епідемія масового насильства поширилася настільки широко, що Ватикан висловив готовність дозволити аборти деяким з жертв.

Раніше цій темі була присвячена лише одна книга, "Жінка в Берліні", автор якої вирішила залишитися невідомою.

В інтерв'ю німецьким ЗМІ Габріела Кепп підкреслила, що вона вважала себе зобов'язаною розповісти про звірства Радянської Армії від імені всіх жертв, тому що "окрім неї, це зробити вже нікому ". У період, про який йдеться, дівчині було всього 15 років.

За даними експертів, в середньому кожна з жертв, вік яких варіювався від 9 до 90 років, була зґвалтована 12 разів - в 1945 році в Берліні перебували близько 5 млн радянських солдатів. Для багатьох жінок у віці від 80-ти до 90 років цей акт насильства виявився смертельним.

Фройлен Кепп була зґвалтована чотири раз протягом однієї доби. Вона досі пам'ятає літню жінку, яка видала її радянським солдатам. "А де маленька Габі?" - запитувала та, витягуючи дівчинку з-під столу, де вона ховалася.

Відзначимо, що російська влада продовжує заперечувати факт масового насильства, здійсненого радянськими військовослужбовцями щодо німецьких жінок.

п.с. Ці та інші звірства солдатів Червоної Армії до сьогоднішнього дня залишаються до кінця не висвітленими. Моральна вина за такий стан речей лягає не тільки на РФ, як спадкоємицю СРСР, але й також тяжить на РПЦ, яка жодним словом ніколи не згадала про невинні жертви радянських "визволителів".

Джерела:

Мандрівники Христа Царя

"...Моральна вина за такий стан речей лягає не тільки на РФ, як спадкоємицю СРСР, але й також тяжить на РПЦ, яка жодним словом ніколи не згадала про невинні жертви радянських "визволителів..."

Адже всі християни знають, що гріх - на гріх мовчати і гріх - за гріх не карати, бо в протилежному випадку вони беруть на себе відповідальність, як співучасники того зла.

Якось мій дід, який воював в радянській окупаційній армії під час ІІ-ї Світової Війни (від липня 1941 по травень 1945) розповів нам, своїм онукам, один епізод, який глибоко закарбувався у моїй пам'яті, тоді (1973) ще підлітка. Якось навесні 1945 року в Австрії, неподалік від Вени, мій дід, молодший сержант, разом з іншими простими солдатами Червоної Армії, одержав незвичайний наказ приховати наслідки злочину червоних офіцерів, які всю ніч, влаштувавши п'яну оргію, насилували близько 40 місцевих жінок різного віку... Їм дали наказ завантажити тих напівпритомних жінок до товарного вагону, облити бензином і спалити... Наказ було виконано. Сам дід після того випадку потрапив до штраф-бату, але не за провину, а доброхіть і саме тому, щоб залити власну совість спиртом, якого там ніколи не бракувало... Загалом, окрім того та ще кількох випадків, дід дуже не любив розповідати про свої геройські подвиги і, на наші численні питання більше відмовчувався. Та коли ми підлітками обсаджували, єдиний на той час у всьому селі телевізор, щоб подивитися чергову серію фільму "Чотири танкіста і пес", то дід роздратовано казав: "Діти не захоплюйтеся тією казочкою, бо то все брехня, а правда настільки жахлива, що краще вам її і не знати!" Пізніше я зрозумів, що дід приховував від нас правду не випадково, бо знав і боявся за нас через КГБ, яке у свою чергу, мало завданням закопати правду в могилу і, якщо потрібно, то навіть разом з тим джерелом.

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

16.05.2011р. Б. / Отці Василіяни запрошують на Відпуст до Крехівського монастиря

21–22 травня, з нагоди перенесення мощей св. Миколая, у Крехівській обителі Василіян відбудеться Відпуст. Програма заходів передбачає богослужіння, молитовні чування у храмі, похід до джерела, процесійне винесення ікони святого Миколая, нічне чування для молоді та урочисту Архиєрейську літургію у Неділю, згідно повідомлення отця ігумена Пантелеймона Саламахи, ЧСВВ, очолить Архиєрейську літургію Блаженніший Святослав (Шевчук).

Джерела:

Прес-служба Сокальсько-Жовківської єпархії

Мандрівники Христа Царя


Крехівський та Гошівський монастирі ЧСВВ

Афон у Карпатах

12.05.2011р. Б. / УГКЦ як народний трибун – єдиний порятунок для українства

Червонопрапорна провокація у Львові 9 травня цього року довела повне збанкрутіння українського політикуму. Держава вочевидь могла унеможливити це, але не схотіла. Так само і політичні партії, які обмежились незрозумілими заявами, судовими позовами, слабкою інформаційною кампанією. Дії націоналістів розцінювати інакше, як вмисне потурання провокаторам, важко, хоча до їхнього оправдання служить той факт, що на брутальні крики типу: «Хохлы - параша! Победа эта наша!» і «Смерть Галичине!» та тому подібні важко було не зреагувати. Інша справа, як усе це подали «українські» та московські ЗМІ. Але якби націоналісти дійсно хотіли зробити щось, щоб не дозволити провокацій у Львові, то могли би просто заблокувати дороги і не допустити червонопрапорного шабашу. Знахабнілим московським нацистам можна було дати цілком інакшу відповідь. Але… Як каже Леонід Макарович: «Маємо те що маємо». Маємо збанкрутілу політичну еліту, яка не є здатна захистити наш народ від банальних політичних провокаторів з боку українофобів. Про державу годі й говорити –від неї очікувати захисту – все одно, що в Сахарі чекати дощу, раз на 10 років, може, й випаде.

Нерозвинутість громадянського суспільства і втрачена за роки комуністичного терору здатність нашого народу до самоорганізації цю ситуацію роблять ще трагічнішою.

Відірваність інтелектуальної еліти від народного життя стає все більшою. Наші інтелектуали часто нездатні збагнути, як то народ може робити такі дурниці, якщо інтелектуали його попереджали. Збанкурутіле «високоморальне» «противсіхство» виразно засвідчило цей розрив.

Наш народ опинився у ситуації, коли він не спроможний захистити сам себе. Ренесанс совка загрожує цього разу самому його фізичному існуванню. Йому за всяку ціну потрібен трибун, який боронитиме його інтереси. І єдиним таким трибуном може стати лише УГКЦ.

Чому саме УГКЦ? Розрізнені протестантські віросповідання не мають належного авторитету в суспільстві, УПЦ МП є інструментом імперської політики Кремля, а УПЦ КП та УАПЦ ментально не в стані протиставитись державній антинародній політиці та й не мають такого досвіду. Чітко видно, що Римо-Католицька Церква в Україні є церквою меншості, й вона може допомогти УГКЦ у Її посланні народного трибуна, але не може це служіння очолити. Суспільство просто такого не прийме.

УГКЦ має величезний досвід, як вберегти народ навіть у часі підпілля. Шкода, що цей досвід так мало вивчений навіть у середині самої УГКЦ, досвід народного трибунства, якій пролягає через усю Її нелегку історію. Що більше, УГКЦ має не так віддалений приклад – діяльність Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.

Варто перегорнути двотомне видання творів цього «українського Мойсея», щоб побачити, який колосальний об’єм народного життя перебував під його опікою. Школи, лічниці, банки, народна просвіта, сиротинці, підприємства, лісництва, різні народні товариства. Церква під його проводом стала для українства того часу своєрідною національною державою, яка керувалася не політичною доцільністю, а законами Христового Євангелія. Митрополит не лише дбав про туземне добро своїх вірних, але й про їхнє християнське життя, тому розгорнув широку програму воцерковлення формальних греко-католиків. Програма діяльності Слуги Божого митрополита Андрея не втратила своєї актуальності й в наш час.

Перед навалою московського імперського совка українство мусить змобілізуватися на платформі зовсім протилежній від криптобільшовизму. І такою платформою властиво є Євангеліє Христове. Католицизм, на відміну від більшості християнських віросповідань, не має однієї чітко встановленої духовності, він не асоціює себе з жодною політичною силою, його соціальна доктрина є чи не найсправедливішою реально можливою до використання. Конфліктогенні ідеології типу нацизму, фашизму, комунізму, соціалізму, расизму, ксенофобії, антисемітизму не лише засуджені Католицької Церквою, вони противляться самій суті католицизму. Високий рівень довіри до УКГЦ, який в тричі перевищує кількість Її вірних, є серйозним потенціалом, який надає змогу УГКЦ бути почутою усім суспільством.

Звісно, можна зауважити, що у часи митрополита Андрея УГКЦ була багатою, а, обдерта комуністичними окупантами, вона перетворилася на жебрачку. Але таке твердження не оправдовує бездіяльності. Діяльність УГКЦ, яка старається охопити якомога більше ланок народного життя, тому свідчення.

Але народне трибунство УГКЦ має бути переосмислене у новій реальності, тій реальності, коли саме фізичне існування українського народу стоїть під питанням. Загроза втрати Україною державності або її розколу, на жаль, перестала бути пустим фантомом. Совок усе більше втягує Україну в орбіту нової Московської імперії, до того ж, за згодою мовчазного потурання Заходу. Тільки консолідація українства на платформі УГКЦ може реально протиставитись цій загрозі. Ця консолідація не мусить бути прозелітизмом, бо у такому випадку це буде ще більшим розколом українства. Але некатолики, якщо бажають врятувати українство, могли би допомогти УКГЦ у вершенні народного трибунату. Потрібна клопітка мурашина праця на відбудові та розбудові інститутів народного життя і самоорганізації, зруйнованої московським тоталітаризмом. І ця праця вимагає від усього українства усвідомлення того, що совкова уніфікація, совкова виключність і нездоровий месіанізм є тими прикритими небезпеками, які, вкриваючись релігійними і національними шатами, спроможні зруйнувати українство зі середини. Православний нехай буде правдивим православним, протестант – протестантом, католик – католиком. Але загальна консолідація довкола Євангелія Христового і відповідна атмосфера толерантності є необхідними чинниками для порятунку народу в тій ситуації, яка є зараз. Це би був правдивий екуменізм на ділі. Наш народ необхідно реєвангелізувати – це буде найефективнішим засобом проти ренесансу совка. Зараз мусимо рятувати рідну хату, а вже потім можемо дискутувати, чи називати креденц креденцом чи буфетом, а канапу канапою чи диваном, і чи має креденц стояти на кухні чи у вітальні.

Вороги українства чітко розуміють усю загрозу, яку несе відродження УГКЦ Московській імперії, тому не вщухає антиуніятська істерика у підконтрольних їм ЗМІ і тому не зникають спроби Її компрометації, не перестають намагання Її розколу. І необхідно, щоб українство також побачило це. Інакше перспективи самого існування українського народу стають дуже туманними і непевними.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

10.05.2011р. Б. / Російське православ’я у дзеркалі Перемоги і Октября

З нагоди візиту Патріарха РПЦ Кіріла до Харкова

«Тише, тише, господа!

Господин Искариотов,

Патриот из патриотов,

Направляется сюда!».

(про патріарха Кіріла з російського православного сайту)

Харківські журналісти жваво обговорювали заходи влади до приїзду глави РПЦ в «першу столицю» 8 травня. Багато міркувань викликало, як же буде розгорнуто сцену на т.зв. найбільшій в Європі площі: канонічно зі сходу – лицем до вождя світового пролетаріату, чи з єретичного заходу – спиною до Ілліча. Але як на мене, обидві позиції щодо пам’ятника Леніну від «патріарха путінського типу» Кирила Гундяєва, якого називають в російській пресі «кремлівським міністром по спасєнію душ» і «амбітним місіонером — міліардером в рясі» будуть виправдані і глибоко символічні. На тлі брендової в ідеологічній парадигмі «Русского міра» «Перемоги» можна поговорити і про історичну роль РПЦ у встановленні диктатури пролетаріату, і про плідну співпрацю РПЦ з НКВД-КПСС-ФСБ, як вона плавно переростала на передовий загін партії влади «єдиноросів» по всій території колишнього Совєтського Союзу. Головна інтрига: чи встигнуть «законопослушні» Кернес з Добкіним до цієї «вікопомної» зустрічі задрапірувати площу у переможні червоні кольори. Не можна ж, щоби «першостолична» зустріч головного московського батюшки проходила без Молотів і Серпів! Бо це ж для нього головні інструменти самоаналізу!

Так от. Це насправді дуже цікаве питання: про спільне червоне єство — російського православ’я і большевицької ідеології. Достатньо погортати праці хрестоматійних російських істориків Татіщева, Карамзіна, Ключевського, Соловйова і перед тобою відкривається таке, що волосся стає дибки: історія РПЦ в усій «красі», просякнута кров’ю, тортурами і терором. «Спокусливою єрессю антихристиянства під розтерзаними ризами російського православ’я» назвав РПЦ російський мислитель І.Ільїн, трансформовану в «ідеальне зло Леніна» і «реальне зло Сталіна» за Н. Бердяєвим, із сьогоднішньою її фазою в Росії – «православним більшовизмом». Служінням «ідеалу Содомському», «будовою вежі Вавілонської» називав прот. Г.Флоровський Москву Третього Риму і Москву Третього Інтернаціоналу – дві прірви. Про перетворення червоного фашизму у новий націоналістичний мілітантний фашизм, євразійський за виразом лиця і православний в дусі побутового сповідництва; однопартійний, з обов’язковою для всіх громадян історіософією, з азійським презирством до особистості, із запеклим запереченням всякої свободи в ім’я титанічного месіанізму однієї шостої світу, під відновленим іменем «святої Росії» писав Ф.Степун.

Яскравою ілюстрацією оцінок РПЦ визначними російськими філософами може служити сьогодні факт, що саме з Московської патріархії сьогодні лунають пропозиції відносно причислення до ліку святих найжорстокіших масових серійних вбивць «святої Росії» — Івана Грозного, Лєніна, Сталіна і його підлеглого Жукова, які не по коліна, а по горло в крові своїх співвітчизників. «Так і хочеться нарешті вигукнути (стосовно Сталіна): "Святый праведный Иосифе, моли Бога о нас", писав у московській газеті «Завтра» священик РПЦ Димитрій Дудко. І це абсолютно несуперечлива картина, враховуючи той факт, що Іосіф Джуґашвілі був ініціатором відновлення РПЦ в 1943 році і на його честь співалися по церквах здравиці, а по смерті «вождя народів» 9 квітня 1953 року перед панахидою патріарх московський і всієї Русі Алєксій сказав буквально наступне: «Великого Вождя нашего народа, Иосифа Виссарионовича Сталина, не стало. Упразднилась сила великая, НРАВСТВЕННАЯ, общественная: сила, в которой народ наш ощущал собственную силу, которою он руководился в своих созидательных трудах и предприятиях, которою он утешался в течение многих лет. Нет области, куда бы не проникал глубокий взор великого Вождя. Люди науки изумлялись его глубокой научной осведомленности в самых разнообразных областях, его гениальным научным обобщениям; военные — его военному гению; люди самого различного труда неизменно получали от него мощную поддержку и ценные указания. Как человек гениальный, он в каждом деле открывал то, что было невидимо и недоступно для обыкновенного ума. Мы же, собравшись для молитвы о нем, не можем пройти молчанием его всегда благожелательного, участливого отношения к нашим церковным нуждам....».

Тож Московська патріархія сьогодні існує абсолютно в тому ж вигляді, як вона була сформована за часів Сталіна, Хрущова і Брєжнєва: випестуване комуністами і гепеушниками червонопопівство під маскою благообразного православ’я. Це ілюструється, до речі, заявами патріарха Кіріла під час його минулих приїздів до Києва, приміром про те, що не можна прирівнювати сталінізм до фашизму, Сталіна до Гітлера, оскільки російський народ поніс у війні великі жертви. Ці тотожні з путінськими патріарші заяви влучно коментує російська правозахисниця Валерія Новодворська «Для любого христианина недопустимо дозировать добро и зло, делить зло на домашнее красное лучшее и на чужое черное худшее — полное кощунство. Христианство очень догматическое учение. Не может христианин проповедовать, что злодейство допустимо и ему есть какое-то оправдание».

Те ж, що червонопопівська Московська патріархія очолює ритуали поклоніння символічним ідолам: «невідомому солдату», «родіні-матері», «вічному вогню» у дні «перемоги» Червоної армії над Гітлером та християнськими народами Європи, поклоняючись зірці-пентаграмі (символу сатани й антихриста) і пекельному вогню, який виривається з неї, засвідчує, що МП практикує і підтримує радянський ідолопоклонницький культ. Ця підтримка совєтських міфологем суголосна виключно агресивному характерові РПЦ, який проявляється у підтримці насильства. РПЦ схвалює війни, вбивства, освячує ядерні боєголовки. Під керівництвом православних священиків РПЦ і під гаслами «захисту християнства на Русі» періодично в Росії, а особливо в Москві, відбуваються криваві побоїща.

Напевно, жодний західний церковний лідер від Папи Римського до Біллі Грема не ризикнув би сьогодні, після Другої світової війни сказати, як це зробив Кіріл, військовому льотчику, якого замучила совість через бомбардування Афганістану: «Військовий несе відповідальність тільки за виконання наказу. Присяга і клятва звільняє його від етичних питань. І церква має йому помогти в цьому». Напевно, в цей момент червоного батюшку в Ґундяєві заступило його справжнє «Я» офіцера КҐБ, агента впливу Міхайлова, про якого згадував на сторінках «Комсомольської правди» інший колишній агент КҐБ архімандрит Августин (Ґундяєв починав як настоятель женевської парафії МП і доніс на старшого священика): «А женевский протоиерей-секретарь, заложивший о. протопресвитера, до сих мелькает по «ящику» и учит нас с экрана патриотизму... «Тише, тише, господа! // Господин Искариотов, // Патриот из патриотов, // Направляется сюда!».

«Яким би огидним не був більшовизм, але можна уявити собі дещо огидніше – більшовизм в ім’я Христа, — ніби передбачаючи майбутнє Росії початку ХХІ століття, писав відомий російський мислитель першої половини ХХ століття Г. Федотов. – Методи ГПУ на службі церкви були б у тисячу разів бридкішими тих же методів на службі у безбожжя.» І чи не тими ж гепеушними методами: тиском, інтригами, травлею інакодумців та іновірців, підкилимними провокуваннями міжконфесійної ворожнечі на тлі гламурних виступів перед маніпульованою юрбою впроваджує чорносотенний патріарх кремлівську неоокупаційну ідею «Русского міра» під час свого чергового наїзду в Україну?! І може в цьому також є свій глибинний підтекст, що здійснює він цей «наїзд» на психіку своїх харківських фанів саме на площі, яка не одне десятиліття носила ім’я засновника ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ Дзержинського!

Традиційно у своїх виступах перед широкою аудиторією, Кіріл, виконуючи традиційну для РПЦ «охранительну» функцію, підтримує офіційну олігархічну владу, називаючи обурення в людей існуючим тоталітаризмом гріхом заздрощів і злоби. На той же гріх вказується журналістам, коли вони питають про годинники на священичих руках за десятки тисяч доларів, і про його нестримну любов до розкішних авто, в тому числі до «Ауді» останньої моделі, «MW X5», «Мерседесів» і «Лімузинів», «Ленд Крузера» тощо. Ті ж журналісти, які дозволяють собі запитати Кіріла про його первісне накопичення капіталу у вигляді не обкладеної, через належність до церкви, податками торгівлю тютюном і горілкою, іменуються не інакше, як «юдами». З цього незалежні російські Інтернет-видання роблять висновок, що єдиним Богом для сьогоднішньої РПЦ є Гроші.

Патріарх Кіріл вже досить давно зарекомендував себе як прибічник злиття світської і церковної влад – небезпечної тенденції, яка загрожує відняти в людей основні свободи і оформити РПЦ в тоталітарний інститут придушення прав і свобод людини і громадянина.

Між іншим, Н.Бєрдяєв так описав цю концепцію принципового монізму в сенсі відносин між Церквою і державою: «…держава розуміється як функція і орган Церкви і держава отримує всеохоплююче значення. Принциповий дуалізм двох порядків – Церкви і держави, Царства Божого і царства кесаря, який залишиться до кінця світу, не визнається, стирається. Це одна з вічних спокус, яка чигає на християнський світ, і на її підставі з’являються утопії, які приймають різноманітні форми – від теократії папської та імператорської до комунізму і євразійства. Євразійці називають це не теократією, а ідеократією. Ідеократія – це панування відібраної правлячої касти, яка претендує бути носієм істинної комуністичної ідеології.» Саме виходячи з тяглости православно-цивілізаційної євразійської моделі Орда-Московія-Російська імперія-Совдепія-Русскій мір (Євразія) і реалізується сьогодні російська геополітична стратегія, сутність якої прекрасно передав російський поет ХІХ століття А.Толстой:

«И время придет,

Уступит наш хан христианам,

И снова подымется русский народ,

И землю единый из вас соберет,

Но сам же над ней станет ханом!»

Тобто Московія, яка вийшла з Орди і яка увібрала в себе ідею східної деспотії і язичницького обожнення вождя, убравшись згодом, в силу політичних причин, у візантійську обрядовість, ніколи не змінювала своєї сутності: ні в добу опричнини Івана Грозного, ні за часів «Всеп’яніших соборів» Петра Першого, ні за доби торжества «Православія, Самодержавія, Народності» династії Романових, ні в часи червоного терору Лєніна-Сталіна, ні сьогодні, коли вона настирно тягне до своїх обіймів нашу країну, а Україна, між тим, ментально, психологічно, з притаманним їй індивідуалізмом, кодексом приватності, множинною дискретністю і соборноправною церковною свідомістю абсолютно інородна і чужа цій східно-деспотичній моделі розвитку. Та як зазначає один із теперішніх ідеологів євразійської доктрини С.Пихтін: «Современному русскому сознанию... должна быть чужда философия мирного сосуществования, ...политическая стратегия по возрождению России не может быть ничем иным, как реализацией политики империализма. Признания заслуживает лишь такой мир, который является результатом, продолжением и подтверждением русской победы».

Чи не цей, власне, месидж про «русскую Побєду» доносить сьогодні до вірних УПЦ МП Харкова патріарх Кіріл?

Ольга РІЗНИЧЕНКО,

літературознавець, м. Харків

Джерела:

РІСУ

Мандрівники Христа Царя

10.05.2011р. Б. / УПЦ КП не збирається об`єднуватися з УГКЦ

Раніше неодноразово навколо Київського Патріархату намагалися роздмухати інформаційні провокації з приводу співпраці УПЦ КП з Українською Греко-Католицькою Церквою. Опоненти Київського Патріархату заявляли, що «автокефалія – шлях до унії», що сама ідея існування Патріархату в Києві – «уніатська», тощо. Також бажання мати по можливості мир з усіма (див. Рим 12:18), вести діалог заради подолання ворожнечі, прагнення на благо українського народу співпрацювати з інославними християнами у питаннях захисту суспільної моралі, державно-церковних відносин, інших питаннях, які турбують суспільство, – критики Київського Патріархату наполегливо намагаються видавати за «зраду православної віри».

І Предстоятель, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, й інші ієрархи Київського Патріархату неодноразово і однозначно заявляли про те, що діалог і співпраця Київського Патріархату з іншими Українськими Церквами, зокрема з УГКЦ, не мають на меті об’єднання УПЦ КП з Католицькою Церквою чи її частиною Греко-Католицькою Церквою, визнання примату Римського папи, латинської догматики, тощо.

Бажаючи підтримувати добрі відносини з УГКЦ, Київський Патріархат твердо і незмінно притримується догматів православної віри та відкидає ті латинські догматичні нововведення, які привели до Великої схизми 1054 р., зокрема вчення про примат Римського папи, про ісходження Святого Духа від Отця і Сина, а не тільки від Отця, про непорочне зачаття Діви Марії та інше. У зв’язку з цим Київський Патріархат не вважає можливим євхаристійне єднання з УГКЦ.

Доки Католицька Церква чи, зокрема, її частина УГКЦ, сповідує ці нові догмати, – об’єднання в одну Церкву Православної та Католицької Церков загалом, а Київського патріархату та УГКЦ зокрема – неможливе.

У Київському Патріархаті не забувають важких, а часом і трагічних сторінок історії взаємних відносин православних та греко-католиків – як у давні часи, так і у нещодавньому минулому. Проте, пам’ятаючи ці сторінки, не слід забувати і слів Священного Писання: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5:9), «Не будь переможений злом, а перемагай зло добром» (Рим. 12:21). Справжнім християнам належить шукати приводи не для ворожнечі, а для її подолання, вміти прощати, а не носити у своєму серці ненависть.

Тому, у відповідь на черговий сплеск спекуляцій навколо співпраці Київського Патріархату з УГКЦ, з благословення Святійшого Патріарха Філарета Прес-центр Київської Патріархії вкотре офіційно заявляє: співпраця УПЦ КП і УГКЦ ведеться й надалі буде вестися виключно зі збереженням вірності Київського Патріархату догматам, канонам та віровченню Православної Церкви. Доки Католицька Церква загалом чи УГКЦ зокрема дотримуються латинських догматів, які відрізняють її від Православної Церкви, – об’єднання УПЦ КП та УГКЦ в єдину Церкву неможливе.

Інші думки чи висловлювання будь-кого з тих, хто належить до Київського Патріархату, якщо вони суперечать цій позиції, є лише приватними судженнями і не повинні розцінюватися чи називатися думкою УПЦ Київського Патріархату.

Джерела:

Прес-центр Київської Патріархії

Мандрівники Христа Царя

09.05.2011р. Б. / Найбільший документальний фільм про Івана Павла ІІ (+трейлер)

Про життя папи Івана Павла ІІ було знято багато документальних фільмів. Однак поляки зняли найбільший за всю історію фільм про нього «Іван Павло ІІ: Я шукав Вас». У фільмі зображені подорожі Івана Павла ІІ до 13-ти країн, а також люди, життя яких змінилось завдяки блаженному папі.

Творцям фільму вдалося отримати доступ до ексклюзивних архівних матеріалів з Ватикану, а також приватних джерел папи.

Розповідає Міхал Єдинак, продюсер фільму:

«Я був відповідальним за відновлення і відтворення, особливо матеріалів з Ватикану. Ми двічі ходили до Сикстинської каплиці, в апостольський палац папи, у Ватиканські архіви, кілька разів до базиліки Ватикану. Я також здійснював дослідження архівів для того, щоб відібрати кадри для фільму. Це зайняло близько року, оскільки в архівах телебачення Ватикану є 14 тисяч плівок.»

Продюсери фільму розповідають, що за перший місяць показу фільму в Польщі його переглянуло понад 300 тисяч осіб.

Навіть Папа Бенедикт XVI приватно оглядав фільм у своїй резиденції у Ватикані.

Розповідає Міхал Єдинак, продюсер фільму:

«Папа сказав, що понад усе йому сподобався цей фільм тим, що серед інших 150-ти документальних фільмів про Івана Павла ІІ, цей фільм багато пояснює скільки всього зробив папа».

У фільмі також є ексклюзивні інтерв’ю із релігійними та світовими лідерами, як наприклад Далай-лама чи колишній президент Польщі Лех Валенса. Всі вони заявили, що блаженний Іван Павло ІІ був відзначальним в поширенні миру та покращенні стосунків між релігіями.

Проект зі створення цього фільму перетворився на найбільшу постановку, присвячену Іванові Павлові ІІ, папі-рекордсмену.

Трейлер до фільму

За матеріалами Romereports.com

Джерела:

Romereports

Мандрівники Христа Царя

08.05.2011р. Б. / Щиро вітаємо усіх матерів із сьогоднішнім святом!

Як казав у своєму навчанні блаженний Іван Павло ІІ, на обличчі кожної матері можна побачити ніжність, проникливість, щедрість Пречистої Діви Марії, Божої Матері. Шануючи свою матір, ми, одночасно, шануємо й Ту, що ставши Матір’ю Христа, стала Матір’ю кожного з нас.

Тому бажаємо вам, любі матері, щоб ці риси ніколи не зникали з ваших лиць.

Нехай на вашому серці завжди буде радість, спокій та любов. І нехай ваші діти дивляться на вас такими очима, як Ісус дивився на Свою Матір!

"Католицький Оглядач"

Дорогі матері!

Прийміть сердечні вітання з прекрасним святом – Днем матері.

Це свято особливе, сповнене щирого почуття любові, глибокої вдячності і безмежної шани до жінки-матері.

Шанобливе та поважне ставлення до жінки-матері, її високий авторитет у сім'ї і суспільстві за всіх часів були притаманні українському народові, а материнська любов була і є надійною, могутньою силою, опорою духовності, інтелекту та звершень.

Саме образ матері, тепло та ласка для кожної людини назавжди залишаються найдорожчими святинями, що втілюють моральні чесноти, самовідданість, уособлюють незрадливість і самопожертву, символізують життя, родинне тепло, затишок і всеперемагаючу любов.

Ми низько вклоняємося, і славимо Вас, дорогі матері. На вашій любові, мудрості, терпінні, душевній щирості тримається світ.

Доземний Вам уклін і щира дяка за материнську працю, за відданість, розуміння та надійну підтримку.

Від усього серця бажаємо Вам міцного здоров'я, благополуччя, щастя та добра на многії і благії літа!

Джерела:

Мандрівники Христа Царя


КАТЕХИТИКА

05.05.2011р. Б. / Про Церкву і владу

Серед усього написаного і вимовленого про релігію, суспільство й державу в квітні на мене особисто чи не найбільше враження справило щорічне послання Президента України до Верховної Ради «Модернізація країни – наш стратегічний вибір». Його «релігійний» підрозділ (про інші тут не йтиметься) здатний, без перебільшення, ошелешити. Чи не кожне положення тут – послідовна антитеза тій політиці, що здійснювалася у релігійній сфері упродовж останніх чотирнадцяти місяців.

Виділена напівжирним шрифтом заява про необхідність рівноправних взаємин Української держави з усіма Церквами та віросповіданнями виглядає викликом на тлі преференцій, котрі чинна влада і особисто Президент надавали лише одній Церкві.

Виділене курсивом звинувачення тих, хто нав’язує «образ України як цивілізаційно різнорідної та розірваної країни», виклично дисонує з кроками, спрямованими на поглиблення розколу країни і зловтішними намаганнями якомога болячіше натиснути на нервові вузли національної гідності й історичної пам’яті.

Панегірики на адресу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій – з її демонстративним ігноруванням упродовж цілого року.

Заклик до діалогу з представниками конфесій – з фактичним замороженням цього діалогу.

Застереження щодо «недопущення використання міжконфесійних розбіжностей як приводу для втручання у внутрішні справи України» - із заохоченням закордонних ієрархів, котрі ці розбіжності всіляко роздмухували.

Дисонанс разючий, який – навіть з урахуванням того, що Президент не пише свої послання власноруч – дозволяє зробити принаймні два висновки. Перший. Влада розуміє: її політика у релігійній сфері ані легітимна, ані моральна, ані виправдана з огляду на національні інтереси. Що чинити тиск на вірних, аби вони переходили у милі владі Церкви, поздоровляти зі святом одних і виклично забувати про інших, слухати чужих єрархів і не дослухатися до вітчизняних – все це, м’яко кажучи, неправильно. Це було зрозуміло від самого початку, але, по суті справи, визнано тільки тепер. Визнано не відкрито, без вибачень на адресу скривджених, але визнано. Визнано не тому – і це по-друге, - що влада стала законослухнянішою та моральнішою, а тому, що така політика провалилася. Бліцкриг, який мав зламати «розкольників» й змінити усю систему державно-церковних взаємин і успіх якого (бліцкригу) обіцяли Президентові, захлинувся. Через передусім церковний та громадський спротив і тому ще, що священноначалля Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом бачить свою Церкву «головною і спрямовуючою», навіть не проти зафіксувати цю першість законодавчо, але не бажає ділити з владою відповідальність за дискримінацію всіх інших.

Як буде далі розвиватися політика у сфері свободи совісті та державно-церковних взаємин? Деяке уявлення про це дають ініціативи, сформульовані у президентському посланні. Вони красномовно свідчать якщо не про цілковите повернення на попередні рубежі, то про тенденції до такого повернення. І це повернення не слід поспішати вітати. Скажімо, ініціатива ухвалити давно вже готову Концепцію державно-церковних стосунків, яку Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій роками вже просить ухвалити. Звісно, найдопитливіші обов’язково замисляться над питанням: що заважало і заважає пропрезидентській більшості в парламенті це зробити?

Чи інша «ініціатива» - «закріплення за релігійними організаціями права на заснування загальноосвітніх навчальних закладів». Ті ж таки релігійні організації просто-таки благають владу про це вже багато років. Чому організатор голосувань президентської фракції у Верховній Раді народний депутат М. В. Чечетов не дасть із цього приводу свою знамениту парламентську «відмашку», після якої його соратники квапливо тиснуть на кнопки? Руки не доходять? Є нагальніші законопроекти, від яких залежить бути чи не бути Українській державі? Цілком можливо. Але от до законопроекту, який надає право здійснювати підприємницьку діяльність без ідентифікаційного номера у зв’язку з релігійними переконаннями, руки дійшли! Парламентська більшість ухвалила її в першому читанні попри цілком зрозумілу позицію православних богословів і навіть висновки церковної Синодальної комісії, яка ще десять років тому виснувала, що істерія навколо ідентифікаційних номерів суперечить церковному вченню. Іншими словами, провладна більшість не готова підтримати освітню й виховну місію Церкви, але воліє підтримувати обскурантизм і забобони, що не мають нічого спільного з православ’ям, але створюють широкі можливості для фінансових зловживань.

Із цього ж ряду запитання: чому Президент ініціює у посланні «задіяння дипломатичних механізмів для захисту національних інтересів у релігійно-церковній сфері», а не просто застосує ці механізми? Як, наприклад, Російська Федерація, чия дипломатична служба так важко працює, щоби утвердити інтереси Московського Патріархату від Парижа до Антарктиди і, водночас, – дискредитувати й блокувати українські церковні прагнення на міжнародній арені?

Що взагалі перешкоджає Президентові, який отримав найбільший за всю історію незалежної України обсяг влади, вирішити проблеми, існування яких визнається і державою, і Церквами, і які (проблеми) послідовно обіцяють розв’язати всі уряди? Більшість цих проблем достатньо глибоко опрацьовані, в тому числі з точки зору юридичної техніки, існує величезний і різноплановий міжнародний досвід їхнього розв’язання. Також ніхто й ніколи з-поміж керівників держави не казав, що вважає шкідливими для України кроки назустріч побажанням Церков, що, скажімо, загальноосвітні заклади, засновані релігійними організаціями, випускатимуть напівписьменних і зіпсутих юнаків та дівчат, а інститут капеланства підірве обороноздатність країни. Чому ж церковні діячі з року в рік виходять на це керівництво з одними й тими самими запитами?

Тому очевидно, що владна корпорація не схильна віддавати «за так» те, що вона звично вважає своїм. Заборони, дозволи й проблеми – це могутній ресурс, за який можна отримати безліч корисних речей і послуг. І якщо хтось навчився виживати з цими проблемами, їх необхідно трішечки поглибити, загострити або вигадати нові. Інакше не буде чого вирішувати, й цілі ланки можуть виявитися зайвими. Можна вчинити тиск на громади вірних, а потім його послабити; перервати роботу котроїсь з комісій, яка опікується важливими питаннями державно-церковних взаємин, а потім її роботу відновити.

Отож, справжня зацікавленість церковними потребами у влади виникає під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні. Тарифи на опалення храмів та їхнє водопостачання, які знижуються напередодні виборів, через якийсь час повертаються до попередніх значень і впевнено рухаються вгору. Тому Церкві треба, звичайно, прагнути справедливого вирішення політичних, юридичних, господарських проблем, які дадуть їй змогу якомога повніше реалізувати власну місію у «світі цьому». Але при цьому варто пам’ятати, що «точкові» успіхи можуть бути з легкістю уневажнені доти, поки влада буде не служити, а вимагати, щоби служили їй.

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ

Джерела:

РІСУ


Мандрівники Христа Царя

"Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій"

Цікавий, ми українці, все-таки народ чи не так? Найперша наша помилка полягає у тому, що ми завжди видаємо бажане за дійсне, тобто цей "вавилон" ВРЦіРО - стовпотворіння чи мішанину сектантів та напів-сектантів, ми видаємо за здійснення Волі Божої: "Щоб всі були одно..." чи вимріяну багатьма поколіннями українських християн - єдність у Христі та ба, навіть хочемо, щоб влада (чи бидлоеліта від влади) зважала на неї і рахувалася з її рішеннями і бажаннями, бо мовляв, цей конгломерат душевно-хворих представників сект і є голосом цілого народу, до якого гріх не прислухатися, адже це і є ГОЛОС БОЖИЙ...

Друга помилка, на яку не раз звертав увагу церковних і політичних достойників, сл.п. Василь Іванишин: "Не можна ощасливити народ без участі самого народу!" А він, цей народ, свідомо чи не свідомо, обирає зло і чекає від нього добра. А чи не забагато ми хочемо від кримінального авторитета, який ще вчора сидів біля параші і шукав можливості прислужитися "козлам" і в'язничному начальству, та щоб скоротити термін свого ув'язнення готового продати душу не тільки КГБ-ФСБ, але й самому сатані?! Ну, а зараз не зайвим буде пригадати слова одного з мудрих філософів, який сказав: "Кожний народ заслуговує на свій уряд". Ба, навіть більше, саме цей народ і обрав близьку за світоглядними цінностями для себе людину на свого погонича, ой пробачте, президента, а цей останній, у свою чергу, близьких чи споріднених з ним по духу, своїх підручних підпасків, ой перепрошую, радників, міністрів, депутатів, московських попів, генералів, тощо...

А тепер відносно справжньої зацікавленості духовно-церковними потребами у влади (а чи тільки у влади, пригадаймо "РУХівців" та інші, так звані українські "національно-демократичні" партії та організації), яка виникає тільки під час виборчих кампаній і зникає по їхньому закінченні...

І, як підсумок всього написаного вище, задумаймося над рядками Святого Письма чи раптом не про нас там ідеться:

А наші царі, наші зверхники, наші священики та наші батьки не виконували Закона Твого, і не слухалися заповідей Твоїх та свідоцтв Твоїх, що Ти свідчив проти них.

І вони в царстві своїм та в великім добрі Твоїм, яке Ти їм давав, і в тому просторому та ситому Краї, що Ти дав перед ними, не служили Тобі, і не відвернулися від своїх злих чинів.

Ось ми сьогодні раби, а цей Край, що Ти дав його нашим батькам, щоб їсти плід його та добро його, ось ми раби в ньому!

І він множить свій урожай для царів, яких Ти дав над нами за наші гріхи, і вони панують над нашими тілами та над нашою худобою за своїм уподобанням, а ми у великому утискові!

(Неемія 9,34-37)

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.

04.05.2011р. Б. / Патріарх Кирил бачить себе православним Іваном Павлом ІІ і має амбіції стати світовим духовним лідером

Патріарх Московський має амбіції стати світовим духовним лідером. Його боротьба впливає не лише на Росію та Україну. Вона суттєво впливає на долю світового православ’я. Патріарх Варфоломій вважає священною свободу людини та її права. Права людини – це доктрина, яка виникла завдяки християнському вченню про свободу вибору людини та її відповідальність за зроблений вибір. Патріарх Кирилл - що звичайна свобода людини та її права – це те, чим людина повинна пожертвувати. Покликання людини – відмовитися від своєї свободи та своїх прав, ставши частиною більших реальностей: Церкви та російської цивілізації.

Автор: Юрій Чорноморець, кандидат філософських наук, шеф-редактор сайту "Богословський портал"

Мрія патріарха про Російську Церкву

Патріарх Кирилл бачить себе «церковним Путіним». В 2009 році, коли він став главою РПЦ, в ній панував феодальний порядок, про що прямо говорив покійний патріарх Олексій.

Єпархії були віддані в повну владу єпископам, які відкупалися кілька разів на рік, даруючи дещицю патріархії. Центральний провід (патріарх та синодальні структури) існували самі по собі, реалізовуючи власні проекти. Місцеві єпископи – самі по собі. Цей феодалізм можна оцінювати по різному, але завдяки цьому місцевому самоуправлінню вдалося відновити та побудувати величезну кількість храмів.

Патріарх Кирилл, прийшовши до влади, задумав створити єдину вертикаль на чолі із власною особою. За допомогою нових уставів та інших бюрократичних маніпуляцій вся влада в Церкві замкнута на патріарха. Раніше Церквою управляли патріарх і синод, і всі виконавчі органи («синодальні комісії») підкорялися «малому Синоду».

Сьогодні весь центральний апарат патріархії – це апарат патріарха. На офіційному сайті навіть зникла сторінка «Синод». Патріарх скликає часті Архієрейські збори, наради, «міжсоборні присутності», на яких із великим запалом обговорює різні документи та добивається їх прийняття. За виконанням всіх рішень патріарха слідкує спеціальна служба на чолі із о. Саввою – в минулому математиком і аналітиком в сучасному.

Побудова вертикалі йде із великими труднощами. Єпископи РПЦ не хочуть ділитися грошима, не хочуть заповнювати чисельні бюрократичні бланки, які їм спускає патріархія, і взагалі подумують про можливість заміни патріарха на якогось «молитвеника». Але патріарх намагається прискорити вертикалізацію, ініціюючи погроми крайніх консерваторів та крайніх лібералів, виявляючи незгодних «коливатися із генеральною лінією». Його мрія – це Церква, побудована як армія.

Мрія патріарха про світове лідерство Московського патріархату

Патріарх Кирилл бачить себе православним Іваном-Павлом II. Патріарх Кирилл хоче стати фактичним, а можливо і юридичним лідером православ’я. А саме православ’я зробити авангардом християнського відродження Європи.

Патріарху здається, що консервативна християнська ідеологія плюс прогресивні методи її пропаганди можуть зробити свою справу. І замість повернення до крайнього націоналізму, Європа може звернутися до християнства, погодившись на теократію.

Віра у цю велику мрію – наївна. Але патріарха надихають численні історичні приклади успіху релігійних діячів у, здавалось би, безнадійних ситуаціях. Крім того, на проект глобального лідерства Московського патріарха Кремль згодний витрачати будь-які гроші, посилюючи присутність РПЦ в усьому світі.

Мрія патріарха про «Русскій мір»

Змагання за глобальне лідерство неможливе без лідерства регіонального. Збереження церковних структур Московського патріархату на теренах бувшого СРСР створило можливість для геополітичного реваншу. Патріарх як найкращий путініст розвинув власну модифікацію проекту «Русского міра». За своїм консерватизмом цьому проекту далеко до «Просвещенного консерватізма» Нікіти Міхалкова.

Але в цілому це – типово антизахідна імперська доктрина в дусі принципів «самодержавіє-православіє-народность». Росія, Україна, Білорусь, Молдова – лише «ядро» цього «міра», інші мають приєднатися поступово, – очевидно разом із розширенням впливу Газпрому.

Всі країни Русского міра мають бути ареалом панування і розвитку російської мови та культури, відновлення традиційних російських типів державного управління та громадянського життя. Всі ці країни не можуть мати власної православної культури та традиції, а мають зберігати і розвивати виключно російське православ’я.

Наслідки для України

Єпископат УПЦ МП із здивуванням помічає, що поступово в УПЦ стає все більше ознак неофіційного «прямого патріаршого управління». Саме патріарх дає розпорядження по кадрових та стратегічних питаннях. Все це «упокорення» де-факто самостійної церкви відбулося швидко і безболісно. Адже українці ніколи не вміли боротися за свою владу в межах імперських структур. А Московський патріархат – це саме така структура.

Але якщо у російських єпархіях єпископи зовсім втратили свою владу, то в Україні «вертикаль побудована лише частково». В Росії будь-який єпископ може бути знятий чи переміщений патріархом. В УПЦ чекають на поважні причини.

В Росії вступив у силу новий церковний статут. Згідно із ним, ліквідовано всяку самостійність окремої громади, будь-які рішення якої можуть бути змінені єпископом. Навіть більше: єпископ згідно із цим статутом може вигнати громаду із храму, надавши її іншій громаді. Сам же єпископ – лише представник патріарха, який не має жодної самостійності по відношенню до центру. В Україні цей статут в дію не введено.

В усьому іншому – повна упокоренність УПЦ МП. Її речники намагаються проповідувати «Русскій мір», розповідаючи баєчки про те, що мається на увазі спільна культура Київської Русі, а «Русскій» - це «Руський». Невже і російську мову оголосять особливою руською, а традиції російської державності зроблять своїми, українськими?

УПЦ МП де-факто ліквідувала будь-яку власну «зовнішню політику». Переговори із УПЦ КП та УАПЦ не ведуться. Воно і не дивно – хто ж із українських вірних цих юрисдикцій захоче ввійти до церкви, яка будує «Русскій мір», хай вона буде тричі канонічна та мільйон раз визнана світовим православ’ям?

Якщо ще 2008 року митрополит Володимир пропонував провести всеправославну нараду глав всіх автокефальних церков, щоб знайти шляхи до вирішення проблем українського православ’я, то сьогодні будь-яка активність на цьому напрямку ліквідована.

УПЦ КП зайняла позицію «кругової оборони». Патріарх Філарет вірить, що Україна існуватиме, оскільки Партія регіонів не погодиться перетворити її на провінцію Росії.

А в Україні, на думку патріарха Філарета, завжди терпітимуть існування УПЦ КП. Завдання вижити в довгий історичний період, яке стоїть перед цією Церквою, патріарх Філарет вирішив здійснити за рахунок рецепта митрополита Нікодима. Коли Хрущов пообіцяв в 1980 році показати «останнього попа», митрополит вирішив зробити єпископами молодих та освічених пастирів, на плечах яких би трималася в майбутньому церква. Сьогодні патріарх Філарет завершує цикл виховання талановитої молоді, яка вже становить більшість в єпископаті УПЦ КП.

Натомість УГКЦ з усією серйозністю відчула загрозу як власному існуванню, так і Україні.

Якщо Україна стане таки невід’ємною частиною «ядра» «єдіного і неділімого» «Русского міра», то її знову ліквідують. Можливо не так з таким насиллям як 1946-го, але в результаті різних заходів як в 1839-му. Новообраний патріарх УГКЦ Святослав висунув ідею побудови Українського світу на основі програмних греко-католицьких документів, прийнятих ще 2005 року.

Ці документи передбачають спрямування зусиль на: 1) об’єднання українського народу; 2) його християнізацію. Цього року УГКЦ розробляє спеціальну стратегію розвитку своєї роботи, яка передбачає: розвиток київського християнства; спільна праця церков православної та католицької традиції заради України; активізація пропаганди дійсних християнських цінностей та соціального вчення Церкви; розвиток українського богослов'я; розвиток молодіжних рухів. Зусилля УГКЦ можуть увінчатися тим, що вона завоює симпатії молоді та інтелігенції – як єдина активна українська церква.

Оригінальною є реакція на політику патріарха Кирила із боку УАПЦ.

Ця церква відмовилася від мрії про автокефалію (яка знайшла відображення навіть в назві). І попросилася до складу Константинопольського патріархату на будь-яких умовах. Аби «подалі від Москви». І сьогодні УАПЦ не стомлюється апелювати до Константинопольського патріарха, до всіх нарад, які він скликає, до всіх православних Церков.

УАПЦ хоче утворити єдину Церкву із українськими православними громадами, які існують в діаспорі та належать до Константинопольского патріархату. Чи просто стати Київською митрополією у складі Константинопольської Церкви. Також УАПЦ давно погодилася стати частиною більшої об’єднаної Церкви, якщо таку вдасться створити в Україні за допомогою Константинопольського патріархату.

Наслідки для світового православ’я

Намагання патріарха Кирилла стати лідером всього православ’я не можуть бути здійсненими з кількох причин.

В православ’ї вже є визнаний лідер – це патріарх Константинопольський. До падіння Берлінського муру світове православ’я було поділене на два табори. Константинопольский патріарх очолював групу грекомовних церков, мав своїми надійними союзниками давні патріархати – Александрійський, Антіохійський, Єрусалимський.

Православні церкви країн соціалістичного табору підтримували у всіх дискусіях точку зору Москви. Сьогодні ситуація радикально змінилася. Під час всіх загально-православних дискусій переважна більшість підтримує точку зору Константинопольського патріарха.

Всі православні церкви, крім Московського патріархату погоджувалися, щоб Константинопольський патріархат представляв інтереси православних в Євросоюзі. Практично всі православні церкви погоджувалися, що автокефалію має надавати Константинопольський патріарх. Одна тільки Москва вперто наголошувала на праві надати автокефалію самостійно.

Кінець-кінцем Москві доводиться шукати компроміс. Так, за новою процедурою, томос про автокефалію всім новим церквам (наприклад, Українській) даватиме Константинопольський патріарх, але у інших предстоятелів православних церков буде право попереднього вето.

Всі православні церкви погодилися на пропозиції католиків щодо мінімального розуміння влади папи в майбутній об’єднаній Церкві (католики пішли на безпрецедентні поступки). Лише Московський патріархат розгорнув боротьбу за зрив домовленостей. Не маючи богословських чи канонічних причин для незгоди, представники Московського патріархату просто заявляли, що вони праві, бо у них – більшість православних світу. Хоча, як відомо, активними віруючими РПЦ є лише 2 % населення Росії і дійсних підстав для гордості кількістю власних вірних у Московського патріархату немає.

Між світовим православ’ям та православ’ям російським існують принципові ідеологічні розбіжності.

Патріарх Варфоломій вважає священною свободу людини та її права. Права людини – це доктрина, яка виникла завдяки християнському вченню про свободу вибору людини та її відповідальність за зроблений вибір.

Спроби маргіналізації християнських цінностей та символів у Європі – це тимчасове явище зловживання ідеологією прав людини, а не обов’язковий її наслідок.

Патріарх Кирилл вважає, що звичайна свобода людини та її права – це те, чим людина може і повинна пожертвувати. Покликання людини – відмовитися від своєї свободи та своїх прав, ставши частиною більших реальностей: Церкви та російської цивілізації.

Це буття частиною великих духовних колективів буде життям згідно із вищими традиційними духовними ідеалами самопожертви. Таке існування, на думку патріарха Кирилла, дає людини істинну свободу.

Ясно, що в ідеологічному протистоянні патріарх Кирилл залишається насамоті. Предстоятелі православних церков підтримують вчення патріарха Варфоломія. Вчення ж патріарха Кирилла занадто нагадує промови Великого інквізитора із роману Достоєвського «Брати Карамазови». І є дивним для сучасної Європи.

Патріарх Кирилл не лише оглядається в минуле і шукає реанімації російської дореволюційної та радянської ментальностей. Він надихається прикладом Ірану. Адже аятола теж запропонував відмовитися від свободи звичайної на користь вищої духовної – і побудував ефективну теократію.

Патріарху здається, що і він міг би побудувати православну (чи навіть загально-християнську) модель теократії. Яка б не лише замінила євроатлантичний лібералізм (!), але і витримала конкуренцію з ісламом.

Дивлячись на Москву, з її майже третиною яскраво неросійського населення та читаючи прогнози про 50% мусульманського населення в Росії в середині століття, патріарх мислить на свій проект російського та світового православного халіфату, як на жест відчаю. Така собі «остання війна добра». А на війні, як відомо, всі засоби дозволені, а звичайні закони моралі не діють.

Московський патріарх намагається і купити покору Константинопольської Церкви. І примусити патріарха Варфоломія здатися.

Тиск на Туреччину, яка, в свою чергу, тисне на Константинопольського патріарха – звичайна реальність політичного життя. Патріарх Варфоломій навіть розбудував собі резиденцію у Швейцарії – на випадок, якщо його виженуть із Стамбула.

Ефективним знаряддям умиротворення Московського патріархату для патріарха Варфоломія є Україна.

Як відомо, Константинополь вважає канонічними кордонами РПЦ межі Росії 1589 року. Україну ж розглядає як власну канонічну територію.

Коли РПЦ не змогла подолати розкол в 1990-ті, Константинопольський патріарх заявив про необхідність власного втручання. Адже він не тільки верховний арбітр щодо всіх суперечок у православній Церкві. Він ще й має Україну власною територією. Переговори початку 2000-х років зайшли у глухий кут. Сторони розійшлися.

З того часу Московський патріархат із страхом думає про час «Х», коли Константинопольська Церква прийме до свого лона українських православних. Те, що це рано чи пізно відбудеться – загальне переконання всіх – і Константинополя, і Москви, і українських православних єпископів (з яких одні мріють про цей час, інші його не хотіли б застати).

Відвернути таку небезпеку Московський патріарх може лише в радикальний спосіб: знищивши Україну як країну із власною ідентичністю, перетворивши її на країну російську; знищивши українське православ’я як самостійне культурне та цивілізаційне явище, витіснивши його російським обрядовір’ям, відомим як російська православна традиція.

Або ж – знищивши Константинопольський патріархат. Але останнє неможливе. Зараз, коли тиск на Константинопольського патріарха досяг критичної межі, а суперництво за лідерство перейшло практично у відкриту боротьбу, патріарх Варфоломій скликає Синод Давніх Патріархатів.

Згідно із інтерпретацією канонів Константинопольським патріархатом, Давні Патріархати мають особливі права. Адже вони засновані апостолами. Їхнє існування регламентовано Вселенськими соборами. І вони є істинним «ядром» православної Церкви. У разі будь-яких розколів істинна Православна Церква буде там, де буде це ядро.

Константинопольський патріарх має владу судді у всіх суперечках – і щодо України також. Але коли він сам є стороною в дискусії, арбітром може виступати саме Синод Давніх Патріархатів. Таким чином, претензії на лідерство Москви взагалі, та її поведінка на Україні зокрема, можуть стати основним питанням на Синоді Давніх Патріархатів.

З точки зору Константинополя цей Синод може не тільки прийняти рішення про відновлення Київської митрополії у складі Константинопольської Церкви. Він може пригрозити застосуванням свого найвищого права. А саме, цей Синод Давніх Патріархатів, може оголосити про ліквідацію будь-яких автокефальних церков, що постали після останнього Вселенського собору (після 787 року). Наприклад, про ліквідацію патріаршого статусу Російської Православної Церкви.

Реальні перспективи

На Синоді Давніх Патріархатів претензії на лідерство Москви будуть головним питанням. Поруч із проблемою миру на Ближньому Сході. Також, щоб не виглядати русофобами, патріархи розглянуть і поведінку Румунської Церкви. Остання – надійний союзник Константинополя, як і Давні Патріархати. Але мала необережність розпочати будівництво власного представництва в Єрусалимі без згоди патріарха.

Реальним наслідком Синоду Давніх патріархатів може стати пропозиція розглянути українське питання на всеправославній нараді престоятелів церков. Думку, що саме цей орган має зараз, ще до всеправославного собору, вирішити українську проблему, вже висловлював патріарх Єрусалимський Феофіл – під час візиту в Україну.

До речі, на цей візит він не брав дозволу у Московського патріарха, цим демонструючи що вважає Україну канонічною територією Константинопольської Церкви. Приєднатися до Константинопольського патріархату може лише УАПЦ. Але вірні, священики та єпископи інших церков можуть перейти до майбутньої Української Автономної Православної Церкви Константинопольського Патріархату. Бо цей спосіб «бути подалі від Москви» стане єдиним ефективним для православних, які захочуть залишатися українцями.

Отже, ми живемо в епоху, коли Московська патріархія намагається реалізувати відразу кілька глобальних проектів: перетворення РПЦ на централізовану організацію, завоювання лідерства у світовому православ’ї, русифікація України. Всі ці проекти передбачають фактичну ліквідацію автономії УПЦ МП та знищення українського православ’я як такого. Без українських громад навіть кількісно РПЦ не може претендувати на провідну роль в світовому православ’ї.

Забезпечення повного упокорення українського православ’я вимагає як боротьби із Константинополем, так і бойових дій на Україні. Думаємо, що наступним кроком Москви стане операція «наступник митрополиту Володимиру». А саме, логічним і невідворотним стає приїзд в Україну когось із найближчих соратників патріарха Кирилла, оскільки останній сам не може займати і Московську, і Київську кафедри.

Після цього кроку розпочнеться нова сторінка в реалізації глобальних планів найбільш активного православного патріарха останніх століть. Але, маючи мрії стати церковним Петром Першим, він може ввійти в історію як Горбачов для російського і – не дай Боже! – світового православ’я.

Потрапивши у вихор подій, християни України мають докласти безпрецедентних зусиль для виживання і розвитку українського православ’я – якщо вони ще хочуть бути українцями та православними. Здається, що до історичних випробувань не має жодної готовності. Розвиток власної православної культури, богослов'я, соціального вчення – все ще справа ентузіастів, а не самих церков. А тому, і українське православ’я може очікувати власна катастрофа.

Все це означає просту річ. Ми живемо в цікаву епоху, коли можливе все. Геополітичні проекти патріарха Кирилла – це камінь, який може або зруйнувати українське та світове православ’я, або роздушити саме російське православ’я. Шанси на реалізауію сценаріїв без катастрофічних наслідків ще є, але вони мінімальні. Залишається лише надія на мудрість ієрархів.

Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ

Джерела:

"Тексти"


Мандрівники Христа Царя

"... патріарх Кірілл... має амбіції стати світовим духовним лідером..."

Ми ж можемо лише наперед поспівчувати патріарху Кіріллу, бо й сатана мав амбіції стати Богом і, врешті, де опинився..?!

Але це все ніщота, а щодо "християн" України, які несподівано (чи сподівано) потрапили у вихор подій, пов'язаних із дурними амбіціями, то їм зовсім не потрібно прикладати "безпрецендентних зусиль" щоб залишитися собою, а всого лише потрібно, власне, стати ХРИСТИЯНАМИ не з букви (за назвою), а з духа, тобто жити у своєму, повсякденному житті Словом Божим і Його Святою Волею, а не свавіллям та бунтом проти Божого Задуму щодо них. Мушу тут нагадати багатьом нашим, українським "православним" християнам вислів Великого Сина України і мудрого філософа Григорія Сковороди: "Слава Богові Святому, що ПОТРІБНЕ зробив - ЛЕГКИМ, а ВАЖКЕ - НЕПОТРІБНИМ!"

Катехит парафії Преображення Господнього р.Б. Леонід.