Минулого тижня в Бразилії відбулася V сесія Патріяршого собору УГКЦ,
яка направду підняла одне з нагальних питань нашої Церкви – питання
монашества. Адже з часу великих христологічних контроверсій монашество
завжди було і головним оборонцем Церкви, і Її постійним болем. Роль
монашества у Церкві важко переоцінити. Тому питання монашества для
будь-якої Помісної Церкви є надзвичайно важливим – адже це люди, які у
повноті посвятили своє життя Богові, вони покликані бути євангельським
знаком цьому світові в особливий спосіб. І тому питання ефективності
монашества є надзвичайно важливим у загальній стратегії євангелізації
світу.
Не менш важливим чинником у боротьбі за поширення Царства Христового і його укріплення в людських душах є католицька просвіта і тому минулотижневе відкриття першої католицької школи в Тернополі є хоча малим у рамках цілої України, але важливим кроком. Адже саме католицький та український характер наших приватних шкіл у Галичині у часі польської окупації 1921–1939 років був одним з визначальних чинників у формуванні покоління, котре зберегло Церкву в часах підпілля під московською займанщиною. Тому такі кроки, хоча й невеликі, є грандіозним середником у формуванні нового суспільства на наших просторах. Адже рівень освіти, що його пропонують державні школи, які стали інструментом дебілізації нашого народу, фактично дорівнює нулю. Якби вчителі на свій страх і ризик не відхилялися від затверджених Міністерством програм освіти, наші діти завершували би школу повними дурнями. А про антихристиянський і антикатолицький характер «української» «освіти» годі й говорити. І перша ластівка з Тернополя є добрим знаком, що скала брехні та омани в освіті таки дає перші тріщини.
У світі цей тиждень ознаменувався несподіваним рішенням Уряду Туреччини про повернення майна конфіскованого турецькою владою 1936 року в християнських та юдейських релігійних спільнот. Таке рішення Уряду мусульманської країни є дійсно світлим променем надії на тлі постійних новин про переслідування християн на мусульманських теренах.
Але в Україні справи християнських конфесій дещо гірші, аніж в зачорноморській Туреччині. Теперішній режим не тільки не збирається повертати награбоване у християнських, мусульманських, юдейських конфесій майно, він ще й нахабно запускає свої брудні руки до кишень вірних. В умовах економічної кризи в нашій державі, яка впевнено поглиблюється, Уряд України пішов на те, щоб з Церков, які були пограбованими, викачувати гроші. Але Церкви живуть коштом милостині, яку дають прості вірні. І важко уявити собі, що у вимираючих селах зубожілі селяни змушені будуть останніми копійками затикати пельку ненаситного державного Левіятана, щоб не закривали церков, як за часів комуністичного терору. Режим тепер розв’язав війну проти християнства уже й економічними засобами. Здичавілий режим Януковича прирівняв Церкви до бізнесу. В принципі сподіватися чогось інакшого від теперішньої системи і не можна було. Вона поводиться за своєю ненажерливою логікою, поїдаючи саму себе. Очікувати від вчорашніх рекетирів, злочинців, комсомольських вожаків інакшого направду не варто. Для них Церква – це інструмент влади і бізнесу, а не моральний авторитет, не установа, яка своєю діяльністю чи бездіяльністю формує моральний клімат у суспільстві. Люди без моралі не здатні зрозуміти, що своїм вчинком плюють у душу пересічного українського християнина і примушують його сприймати цей режим, як банду, яка посягає на найсвятіше.
Але у час загальної інформатизації світу нахабне порушення прав католиків в Україні не залишилось поза увагою іноземних ЗМІ. Ситуацією католиків на Півдні України уже зацікавилися польські ЗМІ та посольство США. Режиму Януковича уже завдано чергового серйозного іміджевого удару на Заході. Виглядає на те, що теперішній владі конче кортить приміряти на себе лаври не тільки переслідувачів за політичні переконання, а ще й гонителів християнства.
Та не варто забувати, що Церква Христова, збудована на твердому камені – Апостолові Петрові, пережила ще не таке. Переживе Вона і теперішніх тиранів. Шкода тільки, що відсутність розуму в теперішньої влади і її прислуги перетворює їх на зажерливу зграю, яка сама себе пожирає. Най Бог не вжахнеться їх, коли вони стануть перед Ним.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Немає коментарів:
Дописати коментар