Не допустити політичної розправи над противниками сталінізму

Арешти, що відбулися в Україні в січні 2011 р. за звинуваченнями в знищенні пам’ятника Йосифу Сталіну в Запоріжжі, занепокоїли християн різних конфесій. Брутальний характер затримання звинувачених, брак доказів їхньої провини, заборона контактів з адвокатом і родичами затриманих суперечать нормам законодавства, прийнятим у демократичних країнах, до яких відносить себе й Україна. Підставою для арештів висувається знищення пам’ятника найкривавішому диктаторові ХХ ст., винному в геноциді українського народу, масових репресіях християн в СССР, що трактується частиною українського суспільства як спроба реабілітації Сталіна й сталінізму. При цьому зберігає чинність указ Президента України № 250/2007 «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932 – 1933 років в Україні» з 28 березня 2007 р., який серед іншого приписує «3.6. Вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу пам’ятників та пам’ятних знаків, присвячених особам, причетним до організації та здійснення Голодомору 1932 – 1933 років в Україні та політичних репресій, а також щодо перейменування в установленому порядку вулиць, площ, провулків, проспектів, парків та скверів у населених пунктах України, назви яких пов’язані з такими особами». Сам же факт підриву пам’ятника з використанням вибухових речовин лишається непідтвердженим. У суспільстві поширюється думка про використання підриву пам’ятника Сталіну в Запоріжжі для політичної розправи над опонентами панівної партії.

Це змушує нас, представників різних християнських конфесій, звернутися до органів державної влади, судочинства й прокуратури з вимогою привести ставлення до громадян України, звинувачуваних у знищенні пам’ятника Сталіну, у відповідність до чинного законодавства, звільнити їх від незаконного утримування під вартою та розглянути звинувачення проти них на відкритому судовому процесі.

Вважаємо за необхідне для збереження суспільного миру, щоб Адміністрація Президента України прокоментувала ці події й витлумачила ставлення державної влади до історичної спадщини сталінізму та пам’ятників діячам сталінської доби.

Владика Ігор ІСІЧЕНКО, Архієпископ Харківсько-Полтавський, УАПЦ

Владика Андрій САПЕЛЯК СДБ, єпископ-емерит, м. Верхньодніпровськ, УГКЦ

Владика Степан Меньок ЧНІ, екзарх Донецько-Харківського Екзархату, УГКЦ

о. Василь Пантелюк, канцлер Донецько-Харківського Екзархату, УГКЦ

о. Сергій ОКУНЄВ, настоятель парафії святих просвітителів слов'янських Кирила і Мефодія, УПЦ КП, м. Кам'янське (Дніпродзержинськ)

о. Петро БУРАК, парафія святого архистратига Михаїла, Головний капелан ВО "Тризуб" ім.С.Бандери, м. Тернопіль

о. Юрій КРОЛЕВСЬКИЙ, декан Харківський, УГКЦ

о. Юрій ШАЛАМАГА, настоятель парафії ВМЦ Димитрія, капелан Львівської обласної організації ВО "Тризуб" ім.С.Бандери, УГКЦ, м. Львів

о. Ігор ПАГУЛИЧ, настоятель парафії Переображення Господнього, УГКЦ, м. Кам'янське (Дніпродзержинськ)

о. Онуфрій Репецький ЧСВВ, монастир Святого Йосипа Обручника, УГКЦ, с. Брюховичі, Львівська обл.

о. Роман Атаман, адміністратор парафії Воскресіння Христового, УГКЦ, м. Кременчук, Полтавська обл.

о. Василь Колодчин, парох Парафії Святих Верховних Апостолів Петра і Павла, м. Южне, Одеська обл.

о. Тарас Павлюс, адміністратор парафії Пресвятої Тройці, УГКЦ, с. Шевченкове, Жовтневий р-н, Миколаївська обл.

Джерела:

Харківсько-Полтавська Єпархія УАПЦ

Воїни Христа Царя

26.02.2011р. Б. / Психологічні наслідки аборту - одна з тем засідання Папської Академії "Pro Vita"

У Ватикані 24-26 лютого на щорічне засідання вже в сімнадцяте зібралася Папська Академія "Pro Vita", створена Папою Іваном Павлом II ще 1994 року. Перший день наради був присвячений діяльності цієї установи, яка займається захистом життя. Роботу, виконану у минулому році, та плани на майбутнє представив іспанський єпископ Ігнасіо де Паула Карраско, призначений 30 червня 2010 року президентом цієї Академії. Завтра відбудуться також семінари для усіх, хто бажає послухати доповіді та набути практичних навичок.

На семінарах планують розглянути дві теми, які представлять міжнародні експерти. Перша тема стосується громадських і приватних банків пуповинної крові, стовбурові клітини якої використовують в медицині та не викликають таких моральних застережень, що й такого ж типу клітини, отримані з людських ембріонів. Будуть представлені медичні проблеми, пов'язані зі зберіганням пуповинної крові, та відповідні норми європейського законодавства, які стосуються цих банків.

Другий семінар буде присвячений постабортивному синдромові, тобто темі психічних і духовних травм, які після вбивства дитини в лоні матері отримують батьки та інші особи, що беруть у цьому участь. Крім теоретичних аспектів учасники зможуть набути практичного досвіду для допомоги таким людям, але не тільки психологічної, а й релігійної.

За матеріалами Radio Watykańskie

Джерела:

Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

23.02.2011р. Б. / Презентація Послання Святішого Отця Бенедикта ХVІ на Великий Піст 2011

«Поховані з Христом у Хрищенні, з Ним ви разом також воскресли» - цей уривок з послання святого апостола Павла до Корінтян (пор. Кол 2,12), є темою Послання Святішого Отця Бенедикта ХVІ на Великий Піст 2011 року. Презентація документу, яку очолив кардинал Роберт Сарах, Президент Папської Ради “Cor Unum”, відбулась у вівторок 22 лютого у прес-центрі Ватикану.

У ньому Папа пригадує, що Великий Піст веде нас до святкування Пасхи – смерті і воскресіння Христа, учасниками яких є також і ми, отримавши при хрищенні нове життя у Христі Господі. Те, що у більшості випадків Хрищення отримується в дитинстві, вказує, що йдеться про Божий дар: ніхто власними силами не заслуговує на вічне життя. Боже милосердя, яке скасовує гріх і дозволяє переживати у власному житті «ті самі прагнення Ісуса Христа (пор. Фил 2,5), дається людині безкорисливо, виключно з Божої ласки. Хрищення є зустріччю із Христом, який формує всю істоту охрищеної особи, дарує їй Боже життя і закликає до щирого навернення.

Окремо згадуючи біблійні читання, призначені на неділі Великого Посту, Бенедикт ХVІ вказує, що цими текстами Святого Письма Церква веде нас до особливо інтенсивної зустрічі з Господом, закликаючи до поновного поглиблення етапів християнського втаємничення.

У цьогорічному Великопосному зверненні Папа підкреслює, що «занурення у Христову смерть і воскресіння через Святу Тайну Хрищення, кожного дня спонукує нас до того, щоб визволяти своє серце від тягару матеріальних речей, від егоїстичного прив’язання до «земного», що приводить нас до зубожіння і стає на перешкоді бути готовими й відкритими для Бога і для ближніх. Через традиційне практикування посту, милостині й молитви, Великий Піст навчає нас в дедалі радикальніший спосіб жити Христовою любов’ю.

Святіший Отець наголошує, що на тому, що Великий Піст – це час споглядання таїнства Хреста, час уподібнюватись до Ісуса та пройти шляхом глибокого навернення. А це навернення означає керуватись у життя Божою волею, звільнитись від егоїзму, від спокуси володіння та жадоби грошей, подолувати інстинкт панувати над іншими і відкриватись на Христову любов. Практикування милостині є закликом до надавання першості Богові і до спрямування уваги на ближнього, щоб наново відкрити доброго Бога і прийняти Його милосердя.

Бенедикт ХVІ закликає також до молитви, яка відкриває перед нами перспективи вічності й транцендетності, в якій знаходимо час для Бога, щоб пізнати Його непроминаючі слова, відкрити серце для надії, яка не розчаровує, а веде до вічного життя.

Великопосний час є особливо сприятливим, щоб признати власні слабкості, щиро переглянути своє життя і прийняти відновлюючу благодать Святої Тайни Покаяння, рішуче прямуючи до Христа, наголосив Папа Бенедикт ХVІ у Посланні на Великий Піст 2011 року, який Церкви східної традиції розпочинають у понеділок 7 березня, а римо-католицька Церква – у Попільну середу 9 березня.

Джерела:

Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

22.02.2011р. Б. / ЛІБЕРАЛЬНИЙ НЕОЦИНІЗМ, АБО ЧОМУ БОЯТЬСЯ ЛІНИ КОСТЕНКО?

Недавній скандал у Львові після обговорення книги Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» в книгарні «Кабінет» і відмови письменниці їхати до столиці українського П’ємонту із презентацією твору та серія негативних відгуків в медіях про цей твір ще раз оголили болючу проблему української сучасності: неоцинізм як явище, як загрозу. Власне, геніальна Ліна Костенко поставила діягноз цій руйнівній тенденції ще у 1993 р., коли вивела цю формулу-оцінку макротенденції сучасності – «гряде неоцинізм» – і вийшла з літ процесу.

Останній твір авторки, справді, болючий, оригінальний, і несподіваний. Це могутній згусток актуальних соціальних і моральних проблем, дивовижне ядро злютованості політичних і філософських оцінок епохи, суворий розтин гангреноїдних плям національної ментальності та історії. Зрозуміло, що не кожен читач, тим більше читач, дезорієнтований і запудрений гламурністю та вульгарністю сучасної масової псевдокультури, виявився готовим до такої естетики та ідейної загостреності в літературі. І в минулі літературні епохи було так, що майже кожен новаторський і згущено проблемний твір великого письменника сприймали далеко не всі. Однак у цій серії відгуків підступного і вульгарного змісту виявилося інше: світоглядні, онтологічні, моральні розходження і несумісності між критиками і письменником. Ідеться про об’єктивний і неуникненний конфлікт між космополітичним лібералізмом як цілісною ідеологією та світовідчуттям і національним традиціоналізмом як ідеологією і світовідчуттям. Цей конфлікт насправді розвивається в нашій культурі і суспільстві вже давно, від кінця 1980-х рр., відколи в країні почалася системна пропаганда через ЗМІ і масову культуру принципів і вартощів західного неолібералізму з його домінантними засадами іррелігійності, космополітизму, меркантилізму. Правда, спочатку він відбувався під маскою «засвоєння всього західного», «прийняття норм відкритого суспільства» й «абсолютної свободи митця» і обґрунтовувався теорією толерантності до думки іншого, тобто гаслом цілком милим і, здавалося б, незагрозливим. Так вихлюпнулися в українську літературу перші «незалежні» письменницькі групи типу Бу-Ба-Бу, «Лугосаду», «Нової дегенерації», «Пропалої грамоти» та ін. Українське літературознавство, критики і читачі тішилися з цього як з чогось нового, несовєтського і похапливо та довірливо ловили всі нові «художні віяння часу». Згодом потік ставав щораз ширшим, його хвилі – щораз каламутнішими, а його художні «корали» щораз руйнівнішими. У 2000-і роки усе це вибухнуло постмодерним морем графоманії, порнографії і художньої елементарщини. З’явилися відповідні критики і видавці – безпринципні, агресивні, прагматичні, – які усе це активно пропагували, вихваляли і просували в усі можливі простори і ніші культури. Суспільство ж поволі звикало до примітиву, відвикало від справжньої літератури, морально і духовно сплющувалося і ставало всеїдним. Майже ніхто не наважувався це критикувати і назвати своїм іменем, правдиво оцінити хоча б такі плюгавенькі творчі потуги, як Любка Дереша чи Ірени Карпи, Люко Дашвара чи Софія Андрухович. Адже усе це подавалося у відповідних журналах та інтернетресурсах як «вияви справжньої творчої свободи», «естетичне багатоголосся в дусі західного лібералізму», «освоєння незвіданих пластів людських почувань і візій», «заповнення порожніх, але потрібних, ніш національної культури».

Насьогодні ліберальний неоцинізм як літературна течія має усі належні завершені форми й структурні елементи для повноцінного наступального розвитку: фінансову підтримку, свої видавництва, свої часописи, середовища, відпрацьовану стилістику культурної поведінки і самоорганізації, суспільне сприйняття, обумовлене приходом цивілізації примітивного споживацтва й естетичної дезорієнтованості. Він має своїх авторитетів і гуру: письменників – Ю. Андруховича, О. Забужко, О. Ірванця, літературознавців – Г. Грабовича, Т. Гундорову, В. Агеєву, своїх ідеологів – М. Мариновича, Я. Грицака, Т. Возняка, які у різні способи, під різними приводами і за кожної нагоди теоретично обґрунтовують потребу для нашого «хворого» соціуму мати «трохи скепсису» для протидії можливій національній гордості, «трохи бруду» в дусі Фройда для утвердження естетичного плюралізму, «трохи прагматики» в дусі самокритики для зміцнення національного імунітету. Відтак цей потік лібералізму, спочатку як забава хлопчиків-неокомсомольців, згодом перетворилася в широкий мейнстрим цинічної деструкції національних вартощів, висміювання героїки, паплюження традиції. Будь-яку критику цієї тенденції він обзиває проявами «совєтської зашореності», «немодерності», «неофашизму» і прикривається гаслами про «засвоєння західного канону», «абсолютну свободу митця», «безідейність – як формулу істинного естетичного поступу» і т. ін. Зрозуміло, що для «пристойності» уся програма лібералізації української культури і ментальності закутується у шати «художньої ускладненості і формального експерименту та вишуканості» і «теоретико-методологічних принципів західної вільної й об’єктивної науки». Тож, за задумом організаторів «мейнстриму», полеміка із заданою парадигмою ідеалів і принципів наперед приречена на неуспіх: хто ж відважиться позиціонувати себе як противника найпередовішої у світі Західної цивілізації, окрім хіба що фанатичних москвофілів і своєтофілів?

Роздратування і вибрики неоциніків лібералізму стосовно останнього твору Ліни Костенко, отже, закономірні й очікувані. Письменник, який чітко декларує свою тверду національну позицію в час посиленого поширення безпринципності й релятивізму, який продовжує високі естетичні традиції українського неокласицизму і неоромантизму у час постмодерної та неоавангардної руйнації усіх традицій і особливо високих, який ставить гострі і значущі проблеми у вимірах духовності й національної відповідальності у час, коли все звернено до приземлених інстинктів і розваг, не може не викликати роздратування в сіячів хаосу, космополітизму і псевдохудожності. І якими ж є аргументи критиків, що виявили цілковиту «несучасність» Ліни Костенко?

Організатори круглого столу у львівській кав’ярні «Кабінет», а це Юрій Кучерявий, Віктор Неборак та Ігор Котик, спробували перетворити обговорення твору «Записки українського самашедшого» в насмішкуватий стьоб, підкреслюючи абсурдність його появи. Цей вибір позиції у дискусії, з одного боку, виявляє бажання наперед «забалагурити», захіхікати об’єкт обговорення, а з іншого боку, виявляє страх перед можливим опонентом на випадок академічної полеміки, бо ж хто знайде контраргументи проти суцільних «приколів». Із реферувань виступів організаторів акції за сайтом ZIK ми виділили такі головні тези ліберальних критиків:

1) Ліна Костенко «узагалі не має уявлення, про що пише; її головний герой «схематичний і неправдоподібний» (Ю. Кучерявий);

2) головний герой мислить як підстаркуватий панок, а йому ж 35 років; у «його мовленні постійно звучать феміністські нотки, ностальгія за минулим та обурення з приводу сучасної української літератури як відбірного лайна» (І. Котик);

3) Ліна Костенко «вигадує цього програміста (головного героя), аби під цією маскою ще за життя і виговоритися, і зберегти свою приватність» (В. Неборак);

4) Ліна Костенко «повторює усе те, що й так знаємо» (В. Неборак);

5) «Записки українського самашедшого» «це не роман, а соціальний памфлет» (Ю. Кучерявий);

6) авторка «не ставила собі суперестетичних завдань і, нагнітаючи негатив та тривогу, повністю ігноруючи будь-які позитивні зрушення у соціумі, намагалася розбудити у читачах відчуття традиційної тяглості поколінь» (В. Неборак);

7) будь-яка пропаганда в літературі – це радянщина (В. Неборак);

8) Ліна Василівна «змаразматіла» (Ю. Кучерявий);

9) «Записки самашедшого» – 416 сторінок стилістично немистецьких, суб’єктивних закидів і обвинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії і сексизмі» (В. Неборак).

Цю критику кабінетних львів’ян доповнив відомий кандидат в гуру ліберального неоцинізму Андрій Бондар, який у своєму блозі написав промовисту рецензію «Записки з минулого» (04. 02. 2011). Його тези наступні:

1) у творі відчутні «холодність героїв, кволість сюжету та відсутність романного духу»;

2) його вражає як щось безглузде «полум’яний дидактизм і священний пафос» авторки;

3) на думку А. Бондаря, у творі «старий-добрий патріархальний консерватизм збагачено романтичністю шістедсятництва й добряче приправлено постчернобильським катастрофізмом»;

4) в романі зустрічаємо «своєрідну енциклопедію стереотипів і фобій… «правильного аїнця» … запозиченого в аса Мирного і Нечуя Левицького» (?!);

5) автор твердить, що письменниця «втратила живий зв’язок із реальним часом»;

6) світогляд головного героя – «це згусток консервативної (іншими словами, націонал-демократичної) української свідомості»;

7) «пророки (себто письменники типу Л. Костенко) звикли весь час говорити правильні речі, але не помітили, що – разом із образом ідеальної України та високої духовності – стали чимось на кшталт нової ортодоксії, в яку тікають … їхня свідомість балансує ретроградною амнезією та маразмом»;

8) «фальшивий програміст (головний герой твору) – насправді людина категорично антисучасна й антимодернізаційна»;

9) Ліна Костенко «просто ідеальне чтиво для ескапістів і осіб бездіяльних»;

10) її «пафос й патетика... схожі то на нервово-паралітичний газ, то на місцевий наркоз».

Ми для того процитували докладно стільки основних тез критиканів, аби читач, особливо той, що познайомився з твором Ліни Костенко, сам відчув всю дрібність, примітивність і нечесність цих виступів. Зухвало-жовчний контекст, в якому вони висловлюються, залишаємо пообіч, щоб зайвий раз не забруднювати культурний простір суспільства. Гадаємо, ці тези чітко переконують, що джерелом цієї критики є ліберальницький неоцинізм, описаний у своїх світоглядних і культурологічних параметрах вище. Передусім це криклива нетолерантність до чогось відмінного, але національно конструктивного (хоча самі ліберали завжди позірно закликають до толерантності), це ненависть до всього ідейного, високого як до, в їхньому розумінні, «пропаганди» й «ідеології»; ненависть до української традиції, в устах А. Бондаря навіть поняття «націонал-демократ» звучить, як образливе. Загалом думки і почування українських неолібералів, таких знакових людей, як В. Неборак і А. Бондар, звучать вельми промовисто: як сплеск поверховості, цинізму, національної байдужості, забарвленої в просторікування про модерність. Дуже дивно чути, наприклад, що Ліна Костенко, яка своєю творчістю електризує почуттєвість і свідомість нації від кінця 1950-х рр., це «чтиво для ескапістів і бездіяльних». Особливо дивно це звинувачення звучить в устах тих, хто крім безсенсовного й порожнього експериментування в літературі, крім бабрання в людській ницості, крім імітації західних зразків, нічого не промовив для національної культури.

Ліберальний неоцинізм не є явищем випадковим у світі, він є логічним продуктом цивілізації капіталу й матерії, яка не терпить ніяких ідей, високої естетики, духовності, релігійності, і тому маргіналізує їх. Західний неолібералізм це насамперед суспільство мас посередностей (діагноз Х. Ортеги-і-Ґассета) , суспільство безчесної, антигероїчної, плебеїзованої юрби (теза Ґ. Лебона), яка розчиняє в собі шляхетність, ієрархію, традицію. Споживацько-розважальна атмосфера такого суспільства породжує відповідну літературу: легкотравну, напівграфоманську, заряджену вірусами розкладу і цинізму, оскільки йдеться про те, щоб у сфері духу не проросло нічого високого та ідеального. Якщо на Заході поява такого масового споживацького, космополітичного суспільства була підготовлена тривалими й органічними історичними процесами, то в Україні сплеск ліберального неоцинізму в останні два десятиліття став справжнім руйнівним вихором, спрямованим на руйнацію основ національного буття.

На Заході національні суспільства навчилися певною мірою протистояти космополітичним процесам у різких формах – від плекання високої громадянської самосвідомості до теорій культурного регіоналізму, натомість в Україні суспільство перед наступом космополітичного лібералізму просто ніяково відступає і саморуйнується від надмірної дози його цинізму-практицизму. Зараз в нашій країні сформувалося ціле покоління «ліберал-ідіотів», якщо перефразувати Дмитра Донцова, яке й «сфотографувала» у своєму творі Ліна Костенко з надзвичайно точністю, показавши згубний стрімкий рух цього транснаціонального аморального цунамі. Тому й реакція доморощених неоциніків така скандально-гостра: у дзеркалі цього мегатвору вони побачили відображення країни, яку завдяки великою мірою їхнім зусиллям вдалося перетворити в «царство мавп і папуг» (В. Підмогильний), в царство суцільної гри, вдавань, псевдоформацій, позицій без позиції, опозицій без опозиції, у царство кривлянь і пересміювань (Т. Карлайл). Не відаючи цього, наше суспільство, заворожене псевдогрою в свободу і прогрес, як французи кінця 18 ст., напередодні Великої революції, летить у прірву ненависті й катастрофи, відмовляючись розрізняти Добро і Зло, діяння Бога і Сатани, Істину і Неправду, засліплено повіривши у своє «тілько Я», як той Шевченків «куций німець», що втратив відчуття сили й краси життя через свою егоцентричну дрібність.

Олег БАГАН,

Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова

Джерело:

БАНДЕРІВЕЦЬ

21.02.2011р. Б. / Перший у цьому році вебінар УГКЦ розповість про діяльність Блаженнішого Любомира у питанні єдності Церков

У вівторок, 22 лютого, о 15.00, УГКЦ продовжить проект щотижневих онлайн-семінарів з історії Церкви та біоетики. Перший у цьому році вебінар з історії Церкви буде присвячений темі «Блаженніший Любомир і питання єдності Церков». Його проведе директор Інституту історії Церкви Українського католицького університету о. д-р Андрій Михалейко.

Усіх зацікавлених взяти участь у вебінарі просимо перейти за цим посиланням (www.ugcc.org.ua/w/) та заповнити спеціальну форму. Перед початком вебінару ви отримаєте на свою електронну адресу посилання для підключення. Лінк буде активний не раніше ніж за 20 хвилин до початку вебінару. Особливістю спеціально розробленої реєстраційної форми є можливість отримати нагадування про вебінар на свій мобільний телефон. «Якщо бажаєте отримати на свій мобільний телефон нагадування за годину до початку обраного вами вебінару, то вкажіть номер телефону (лише українські мобільні оператори) у міжнародному форматі», – рекомендується реєстраційною формою.

Нагадаємо, що вебінари УГКЦ з історії Церкви провадяться з червня минулого року. Вони проходять щовівторка поперемінно з вебінарами з біоетики, які стартували у листопаді. За цей час можна було взяти участь у таких онлайн-семінарах:

Вебінари з історії Церкви авторства директора Інституту історії Церкви УКУ о. д-ра Андрія Михалейка та наукового співробітника Інституту історії Церкви УКУ о. Тараса Бублика:

«Єдність між православними і греко-католиками у богословській візії Патріарха Йосифа (Сліпого)» (о. д-р Андрій Михалейко) (26 Mb, 37:05 хв)

«Легалізація УГКЦ у контексті міжконфесійних взаємин в Україні (1988-1991рр.)» (о. Тарас Бублик) (24,8 Mb, 35:51 хв)

«Митрополит Андрей (Шептицький) і питання єдності Церков» (о. д-р Андрій Михалейко) (28 Mb, 48:23 хв)

«Митрополит Андрей (Шептицький) у часи німецької окупації» (о. д-р Андрій Михалейко) (30 Mb, 49:21 хв)

Питання ліквідації та формування підпільної УГКЦ (1946-1972), частина І (о. Тарас Бублик) (30 Mb, 50:03 хв)

Питання ліквідації та формування підпільної УГКЦ (1946-1972), частина ІІ (о. Тарас Бублик) (25 Mb, 56:08 хв)

Вебінари з біоетики авторства члена-кореспондента Папської Академії Pro Vita, декана філософсько-богословського факультету Українського католицького університету, керівника сертифікованої програми з біоетики «На службі охорони життя» о. д-ра Ігоря Бойка:

«Історія і причини виникнення біоетики» (24 Mb, 39:14 хв)

«Види пренатальної діагностики та її медична оцінка» (22 Mb, 31:05 хв)

«Аборт, його історичні, юридичні та моральні аспекти. Духовне зцілення від гріха аборту» (29 Mb, 42:33 хв)

«Допоміжні репродуктивні технології та їх моральна оцінка» (24 Mb, 59:31 хв)

Архівовані версії цих вебінарів можна прослухати за вказаними посиланнями.

Джерела:

Департамент інформації УГКЦ

Мандрівники Христа Царя

20.02.2011р. Б. / Неділя про блудного сина

"Глянь, Христе, на печаль мого серця, глянь на моє навернення, глянь на сльози, Спасе, і не відкинь мене!"

Дев'ята пісня канону утрені неділі Блудного Сина

Свята Церква, готуючи нас до Великого посту, вказала на перший крок до навернення у притчі про митаря і фарисея — це покора. А цієї неділі вона, наводячи притчу про блудного сина, вчить, як виглядає повернення до Бога в практиці. А де покора і скруха серця, там відкрита дорога до Божого милосердя.

Знавці Святого Письма називають притчу про блудного сина перлиною серед усіх притч. Вона має глибокоморальний зміст, а її драматична історія вічно повторюється в серцях тисяч і мільйонів душ у цілому світі. Блудний син — це символ кожної грішної душі. За допомогою цієї притчі переконуємося, що ніщо земне не може заспокоїти наше бажання щастя. Правдиве щастя і спокій тільки там, де Господь Бог, наш люблячий Батько. Деякі учителі духов­ного життя називають цю оповідь притчею про Божу любов. Кожний, хто через гріх залишає Бога й шукає щастя поза Ним, рано чи пізно буде змушений сказати собі разом із блудним сином: "Встану та й піду до батька мого" (Лк. 15, 18), — та промовляти разом зі святим Августином, що довгі літа був блудним сином: "Неспокійне наше серце, Боже, доки не спочине в Тобі".

ВАЖЛИВІ ПОДІЇ ПРИТЧІ

За приклад до цієї притчі Ісус Христос бере життя багатої родини. Молодший син прагне повної свободи, щоб жити за бажан­нями свого серця. Тож вирішує покинути батьківський дім і забрати свою частку майна. За єврейським законом найстаршому синові при поділі майна належало дві третини маєтку, а одну третину ділили поміж иншими синами. У родині було тільки двоє синів, тож молодшому припала третина.

Перші дні й місяці вільного життя поза родинним домом були для нього такі радісні, милі, щасливі. Необмежена свобода, повна калитка, багато приятелів, — а вони зараз знайдуться там, де гро­ші — вічні забави робили блудного сина наче п'яним від задово­лення і щастя. Та він ще добре не нажився, коли, наче весняний сніг, стопився його маєток, щезли приятелі, померкли бенкети й забави, а він залишився без засобів до життя. А до того ще в тій країні, де перебував, настав великий голод. І так багацька дитина хоч-не-хоч стає пастухом свиней. Євреї вважали свиней за не­чистих тварин, тож бути їхнім пастухом уважалося за найбільше приниження. Серед біди й голоду приходить правильне рішення. Блудний син вирішує повернутися до батьківського дому. Він готовий навіть бути за слугу в домі свого батька. Та добрий батько перший бере його у свої обійми і повертає гідність сина, даючи йому святочний одяг, перстень і сандали.

На Сході дати комусь святочний одяг було ознакою особливого відзначення. Перстень з печаткою був символом влади. Його носили королі й високі достойники. У Біблії читаємо, що коли фараон зробив Йосифа своїм намісником над Єгиптом, то "зняв з руки своєї перс­тень з печаткою, настромив його Йосифові на руку, одягнув його в шати вісонові, вклав золотий ланцюг на його шию" (Бут. 41, 42). Сандали свідчили про заможність, бо бідні ходили босоніж.

БЛУДНИЙ СИН — СИМВОЛ БОЖОГО МИЛОСЕРДЯ ДЛЯ ГРІШНИКА

Притча про блудного сина має для нас глибоко символічне значення. Осмислюючи її, ми спонтанно відчуваємо, що блудний син — це будь-хто з нас, кожна людина, яка через свої гріхи покидає Господа Бога. Тому ця притча для кожного така близька, бо є наче частиною інтимної історії нашого життя. Вона — це вічний символ нашої невірности щодо Господа Бога, але й символ безграничного Божого милосердя. Сьогоднішній світ роїться від блудних синів і доньок. Тож і сьогодні драма цієї притчі часто-густо повторюється у глибині сердець тисяч і мільйонів душ. Кожна людина є або тим старшим сином, що завжди вірний своєму бать­кові, або молодшим сином, який щойно через тяжкий і дуже боліс­ний досвід життя переконується, що поза батьківським домом ніде нема щастя.

Ось приклад модерного блудного сина чи радше блудної доні. Часописи США з 14 квітня 1974 року подавали таку сенсаційну вістку: відома американська кінозірка і співачка Бетті Гаттон (Betty Hutton), яка в 40-их і 50-тих роках була відомою через свої фільми і пісні, навертається до Католицької Церкви і працює кухаркою в одній католицькій парафії у штаті Ровд Айленд. Що було причиною її навернення?

Послухаймо історію життя жінки, записану з її уст: "Я прогай­нувала ввесь свій маєток і залишилася без засобів до життя. Вісім місяців тому я випадково зустріла католицького священика, який з милосердя прийняв мене за кухарку. Чотири рази я була заміжня, і всі мої шлюби були нещасливі, усі вони закінчилися розлучен­нями. Мої діти також не принесли мені щастя. Ніщо не давало мені правдивого щастя, аж доки я не пізнала католицьку віру. Я мала гроші, мала славу, але не була щаслива. Ще десять літ тому я заробляла на тиждень 150 тисяч долярів. Я не мала проблем з грошима. Зате любов стала моєю проблемою. Я мусила купувати любов, і так кожного купувала. Щойно коли я прийшла сюди, то зазнала милосердя католицького священика та побачила католиць­ку віру в практиці, то зрозуміла, що існує правдива любов".

Притча про блудного сина вчить нас, що Господь прощає і приймає навіть найбільшого грішника, коли той кається у своїх гріхах. Історія людського роду — це історія Божого милосердя. "Милосердя Господнє, — каже псалмопівець, — від віку й до віку, над тими, що бояться Його" (Пс. 103, 17).

ДУХ БОГОСЛУЖЕНЬ НЕДІЛІ БЛУДНОГО СИНА

Уся богослужба цієї неділі поетично на прикладі марнотратного сина змальовує і тугу за Богом грішної душі, і її нужду, і плач над упадком, жаль і щире каяття, і любов та милосердя небесного Вітця. Навіть напіви цього дня нагадують покаянно-молитовний плач душі.

Свята Церква, щоб пригадати, що всі ми вигнанці на цій землі й далеко від небесної вітчизни, каже цього дня співати найкращу пісню туги за рідним краєм, яку знає історія. Це пісня туги ізраїльського народу у вавилонській неволі. Ця тужлива пісня записана у 137-му псалмі. На утрені цієї неділі співають такі стихи згаданого псалма:

"Над вавилонськими ріками, Алилуя, там ми сиділи й ридали, як згадували Сіон. Алилуя. Співайте нам пісень сіонських! Алилуя. Як нам співати пісень Господніх на чужій землі? Алилуя. О, дочко вавилонська, окаянна, щасливий, хто, вхопивши дітей твоїх, розіб'є їх об камінь. Алилуя". Спів цього псалма має особливий напів. Кожний стих закін­чується протяжно-зворушливим співом потрійного "Алилуя". Цей псалом співається ще в М'ясопусну й Сиропусну неділі.

З туги за Богом, за прикладом блудного сина, серце грішника плаче над грішним станом своєї душі. На великій вечірні неділі Блудного Сина в першій стихирі співаємо: "Удався я в країну безгрішну і життєдайну, посіяв гріх, серпом пожав колосся лінивства, і жменями пов'язав я діл моїх снопи, що їх не постелив на тоці покаяння, але молю Тебе, предвічного Ділателя (Ісуса Христа), нашого Бога: вітром Твого милосердя розвій полову моїх діл, і дай моїй душі пшеницю прощення, замк­нувши мене в Твою небесну житницю, і спаси мене".

Де розуміння власної нужди, там і щирий жаль, і каяття, там також і молитва за прощення, і Боже милосердя. Ці почуття пере­дає наступний тропар: "Поспішись розпростерти для мене батьків­ські обійми, бо блудно змарнував я моє життя, та через превелике багатство Твого милосердя, Спасе, не погорди моїм зубожілим серцем, бо до Тебе, Господи, у розкаянні кличу: "Згрішив я, Отче, перед небом і Тобою".

А там, де плач, каяття і жаль за гріхи, там також щедре Боже милосердя, яке оспівує стихира великої вечірні: "Пізнаймо, браття, таїнства силу, бо блудного сина, що від гріха прибіг до батьківського дому, предобрий батько побачивши цілує, і знову дарує йому розуміння своєї слави та справляє бенкет, незрозумілий для жителів неба, заколюючи годоване теля, щоб і ми разом перебували з чоловіколюбним Отцем, що заколов, і зі славною жертвою, Спасителем душ наших".

Проповідь

Дорогі в Христі! Ластівка вдовольняється маленьким гніздечком з болота. Дерево не бажає собі більше місця, як лише те, що потрібне йому для росту. Білка споживає стільки горіхів, скільки потребує аби наїстись, а решту ховає в дупло. Тільки людина вічно невдоволена сучасною її дійсністю, та шукає щастя там, де його немає.

Славетний і багатий кіноактор Джордж Сандерс, що був три рази одружений і тричі розлучений, 1972 р. вчинив само­губство. У першокласному іспанському готелі біля Барсело­ни знайшли вранці його мертве тіло і передсмертну записку: «Дорогий світе, я покидаю тебе, бо обридло мені життя». Мав всілякі вигоди, мільйони глядачів вважали його як визнач­ного артиста, може не один заздрив його славі, популярності, а він почував себе нещасливим, життя йому набридло.

Молодий чоловік шукає поради в психіатра, кажучи: «Док­торе, я дуже самотній і знеохочений до життя. Порадьте, що мені робити?» Психіатр дав йому цікаву відповідь: «Ось цими днями в нашому місті є знаменитий цирк, а в ньому виступає на сцені славний клоун, який вміє розвеселити навіть найбільш зневірену і пригноблену людину. Зайди до нього, а він з пев­ністю розрадить тебе». Та яким великим було здивування доктора, коли той чоловік промовив: «Докторе, я є той клоун. Я на сцені всіх розвеселяю, але в моїй душі пустка. Я дуже нещасний».

В сьогоднішній євангельській розповіді Ісус Христос опо­відає нам притчу про Блудного сина. Притча про Блудного сина під кутом літературним належить до найкращих притч в Євангелії. В ній розповідається про родину, в якій вироста­ють два сини: старший і молодший. Той другий тому, що хоче бути свобідний і щасливий, просить в батька частину майна та йде в інший край, живучи розпусно, втрачає весь маєток. Притиснений голодом, приймає понижаючу для єврея, а навіть заборонену через вчителів закону, справу пасти свиней, бо вони для євреїв були нечисті тварини (пор. Лев. 11,7-8). Таке нужденне життя в голоді та спразі, без батьківської любові, домашнього затишку, зродило в ньому смуток та ба­жання повернення до батьківського дому. Каже він: «Вста­ну та піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене, як одного з твоїх наймитів» (Лк. 15, 18-19). Батько побачив свого сина, як той ще був далеко та прийняв його найсердечніше і якнайшвидше по­вернув йому всі синівські права, яких символом є одіж, пер­стень, сандалі. Довідуємося з притчі, що батько тішився і ве­селився, взиваючи всіх до співучасті в своєму щасті. Цей батько і його милосердя, то є образ милосердного Бога для наверненого грішника і Божої радості з його навернення. Вла­стиво ця притча пояснює чому Ісус Христос не відсторо­нюється від грішників, як це робили фарисеї і вчителі За­кону, але шукає їх і тішиться з їх навернення.

Після II світової війни багато нацистів засуджено за їхні провини на кару смерті міжнародним судом в Нюрнберзі. Між ними був генерал Освальд Больд, якого страчено 6 черв­ня 1951 р. у Ляндсбергу. Та ще раніше 12 лютого 1950 р. у в'язниці він навертається до католицької Церкви і гине, цілко­вито підкорившись Божій волі. Він написав книжечку про своє навернення, в якій прославляє Божу любов, доброту й милосердя. При кінці його спогадів читаємо: «Якою довгою дорогою Бог мене вів, перш ніж відчинив мені батьківський дім. Він показав мені цілий світ: його яскравий блиск, його обманливу гру і його шум, що отуманює. Він вселив на мене ціле життя: огорнення, упокорення, терпіння на душі і тілі, земний суд і шибеницю. Скільки разів у бурхливих літах мого життя Він стукав до мого серця. Та це ніжне стукання губилося у голосному гаморі світу. Щойно в тихій самоті в'яз­ничної кімнати почуло моє серце голос Дивного Бога».

Одинока донька вдовиці лишає батьківський дім і йде слідом Марії Магдалини. А мати безперестанку молиться за навернення своєї дитини. Минає рік за роком. Раз уночі, коли мати на колінах молиться, чує в кімнаті чиїсь кроки. Оглянулася - це її блудна донька. «Мамо, - питає донька, що це зна­чить, що навіть ще в опівночі я застала двері відчинені?» А мати каже: «Відколи ти пішла, я ніколи не зачиняю дверей ані вдень, ані вночі. Я хотіла, щоб ти їх застала кожної хвили­ни відчиненими».

Дорогі в Христі! Святий Отець Іван Павло II говорив: «Скільки людей протягом століть, а також в наших часах, змогли в цій притчі віднайти підставові риси своєї особистої історії. Постать Блудного сина, то образ кожного з нас. Всі ми є грішниками. Через наші прогрішення багаторазово відхо­димо від дому Отця». Чому так чинимо? Певно хочемо бути свобідними і щасливими, але, на жаль, не знаємо, що то є свобода та правдиве щастя і де його шукати? А тому і серед щоденних обставин і турбот знаходимо смуток і нещастя. Так, як це сталося з кіноактором Джорджем, клоуном з цирку, блудним сином та іншими послідовниками та сучасниками. Тут слушно напрошується висновок: ніхто і ніщо поза Бо­гом не зможе заспокоїти голоду нашого серця.

Так, як в цій притчі батько (який є образом Бога) виходить назустріч синові, тобто кожному з нас. Це значить Бог шукає і чекає на наше навернення. Це робить не для того, щоб нас по­карати, але щоб простити, виявити свою любов і милосердя та показати людині, що то є правдива свобода і справжнє щастя.

Подумаймо собі. Де ми будемо і що з нами станеться за 100 років? Напевно, помремо. Наше тіло розкладеться, але жити буде безсмертна душа. Питання, де вона тоді знайдеться. Це залежить від того, що робимо сьогодні і як живемо? Застановімося тепер, чи ми не є тими утікачами перед Богом. Чи ми не є синами і дочками, які, бажаючи бути свобідними і щасливи­ми, ходять блудом і не зможуть знайти дорогу до Отця.

Одного разу малий син запитав свого батька:

- Тату, чи твоя душа є забезпечена?

- Чому питаєш, синку?

- Я чув, тату, твою розмову із сусідом. Ти сказав йому, що твій дім забезпечений, твоє авто забезпечене, твоє життя забез­печене, а в школі на годині релігії отець говорив нам, що наші душі мають бути забезпечені. А життя наше повинно бути впорядковане. І хоч людина вічно невдоволена сучас­ною її дійсністю та шукає щастя, там, де його немає, проте ще раз собі пригадаймо: свобода людини — це вільність від гріха, а правдиве щастя є лише в Бозі. Амінь.

о. Яків ЯРЕМЧУК, ЧСВВ

о. Катрій Юліян, ЧСВВ, Пізнай свій обряд. Свічадо, 2004

Джерела:

Сайт Львівської Архиєпархії

Екуменічний календар

18.02.2011р. Б. / В УПЦ (МП) попросили владу Сум не давати греко-католикам землю

Єпископ Сумський і Охтирський Євлогій (Гутченко) звернувся із відповідним листом до мера обласного центру Геннадія Мінаєва. У документі, який опублікований на офіційному сайті єпархії, йдеться про те, що до єпископа зверталися сумчани обурені тим, що архітектурно-містобудівна рада Сум 10 лютого затвердила проект греко-католицького храму Введення Богородиці.

Мешканці начебто висловлювали занепокоєння можливим загостренням міжконфесійних стосунків.

Далі у листі йдеться:

Тривога сумчан викликана тим, що грандіозна будівля зводиться для релігійної громади, яка налічує нині кілька десятків осіб, переважно переселенців із західних областей України. Для Сумщини ця конфесія ніколи не була характерною. З історії заселення Сумщини відомо, що переселенці з Правобережжя, які заснували наше місто, шукали порятунку від католицької експансії, що насаджувалась там уніатами вогнем і мечем. І от, через триста п’ятдесят років уніати прийшли до наших домівок, щоб уже тут, де ніколи не було унії, будувати храми, користуючись релігійною необізнаністю пересічних городян, залучати їх до конфесії, яка стала причиною страждань їхніх далеких предків.

Єпископ Євлогій дав свою оцінку греко-католицькій громаді Сумщини, звинувативши їх в тому, що вони всіма можливими способами намагаються залучити православних християн: «…керівники цієї конфесії прагнуть різними способами залучити якомога більше людей, не пояснюючи їм різниці між ними та православними. Адже інших способів залучення вірних до своїх громад просто не існує. Тільки за допомогою прозелітизму уніати можуть наповнити віруючими такий грандіозний храм, який вони хочуть будувати в Сумах. Такі дії не можуть бути сприйняті інакше, як спроба штучно створити протистояння на релігійному ґрунті».

Дещо незрозумілою у листі до міського голови Сум є посилання на ситуацію в іншому обласному центрі України – Львові: «…варто нагадати, що ЄДИНА ПРАВОСЛАВНА ПАРАФІЯ УПЦ у Львові, яка міститься у невеличкому храмі, протягом понад двадцяти років донині не може придбати земельну ділянку, щоб розпочати будівництво. Православних привчають відчувати свою меншовартість у рідному місті, обмежуючи їхні законні права», –сказано в документі.

Не влаштовує владику Євлогія і те, що греко-католицький храм планують побудувати на вулиці 20 років Перемоги, яка до всього іншого, ще й знаходиться на перетині із вулицею Кірова. «До мене звертаються ветерани Великої Вітчизняної війни, яких непокоїть, що на вулиці на честь 20-РІЧЧЯ ПЕРЕМОГИ будуть зводити храм конфесії, представники якої свого часу благословили вояків сумнозвісної дивізії СС «Галичина», що за віросповіданням у більшості були греко-католики. Цей історичний факт, який добре пам’ятають сивочолі ветерани, що воювали на фронтах війни проти цієї та інших есесівських дивізій, сумчани трактують як наругу над пам’яттю загиблих захисників вітчизни. Меморіал Вічної слави по вул. Кірова є особливим місцем для багатьох сумчан, і височенна споруда уніатського храму, яку планується збудувати майже поруч, викликає протест переважної більшості сумчан», - сказано у зверненні.

Насамкінець владика Євлогій нагадав Геннадію Мінаєву про те, що більшість православних сумчан проголосували саме за нього «сподіваючись, що Ваша діяльність як Сумського міського голови стане запорукою громадського спокою і міжконфесійної злагоди».

Він попросив мера посприяти відміні рішення архітектурно-містобудівної ради щодо будівництва храму для греко-католицької громади «як такого, що суперечить волевиявленню сумчан і створює загрозу міжконфесійному миру і злагоді».

Міський голова міста Суми Геннадій Мінаєв у коментарі кореспонденту РІСУ Ірині Стегній відповів наступне:

- Я не хотів би вдаватися до деталей міжконфесійних стосунків, але змушений. Я скажу те, що говорив телефоном і владиці Євлогію. Міськвиконком отримав заяву від греко-католицької Церкви з проханням про виділення їм земельної ділянки під будівництво храму. Згідно з законом я, начальник управління земельних ресурсів, начальник управління архітектури та містобудування зобов’язані розглянути цю заяву, провести аналіз земельної ділянки, скликати містобудівну раду, надати відповідні висновки і винести відповідний проект рішення на розгляд сесії міської ради.

Якщо ми цього не зробимо, то це буде бездіяльність посадових осіб. Цей шлях пройдено – рішення готується до розгляду на одній із майбутніх сесій. Не я приймаю рішення виділяти чи ні землю, а депутати міської ради. Ми, чиновники, – тільки готуємо проект для ухвалення рішення депутатами міської ради.

Перед законом всі рівні. І коли Сумська єпархія УПЦ (МП) звертається з листом, в якому просить надати земельну ділянку під будівництво храму Іоасафа Білгородського у 12-му мікрорайоні, я ж не відкидаю це прохання.

До того ж секретар міської ради Олексій Мовчан (Партія регіонів) постійно говорить: «Чим більше будуватиметься храмів, тим менше буде в’язниць».

Міський голова Сум повідомив, що в останні кілька днів його буквально завалили зверненнями громадян з цього приводу:

- Останнім часом я отримав поштою декілька десятків телеграм та листів з цього питання. Можу припустити, що цей процес продовжитися. І на кожне звернення за законом України «Про звернення громадян» міськвиконком зобов’язаний відреагувати – завести справу, відповісти письмово. За правилами діловодства, відповідь друкується у трьох екземплярах. Уявіть, скільки бюджетних коштів і паперу піде на цю процедуру!

На прохання прокоментувати закиди, що буцімто на будівництво храму кошти будуть виділятися із міського бюджету, Геннадій Мінаєв відповів:

- Ніяких коштів з міського бюджету на будівництво будь-якого храму в місті Суми, за виключенням музею козацької слави (Покровська церква), не планується.

Джерела:

РІСУ

Мандрівники Христа Царя

17.02.2011р. Б. / Кілька зауваг стосовно однієї прес-конференції

Серед знакових подій минулого тижня, без сумніву, своєю історичністю і значимістю для долі Церкви в Україні вирізняється відставка Його Блаженства Верховного Архиєпископа Києво-Галицького (Патріярха) кардинала Любомира Гузара.

Людина непересічна, харизматична, вольова, яка вміло провадила Київською Церквою понад десятиліття. Людина, яка вдарила печать в українському релігійному житті принаймні на декілька наступних десятиліть. Рейтинг довіри українського суспільства до особи Патріярха Любомира – 30%, щонайменше в три рази перевищує кількість греко-католиків в Україні. Його Блаженству вдалося перетворити УГКЦ у Східній Україні з Церкви галицької діаспори на Церкву загальноукраїнську. Патріярху Любомирові вдалося також презентувати концепцію об’єднання розділених гілок Київської Церкви, яка хоча і залишається далекою перспективою, одначе може стати серйозним орієнтиром в екуменічних процесах в Україні.

Навіть своїм відходом на емеритуру Його Блаженство зумів привернути увагу всього українського суспільства. Українські ЗМІ наперебій коментують як саму відставку, так і останню прес-конференцію Блаженнішого Любомира Гузара.

Але, на превеликий жаль, певні суттєві моменти прес-конференції якось опинилися поза увагою ЗМІ або набули у їхніх повідомленнях відмінного звучання.

Першим таким моментом є причина відставки Його Блаженства. Не дивлячись на заяву самого Блаженнішого про те, що ще 2001 року, після свого обрання, Його Блаженство повідомив український греко-католицький єпископат про своє рішення у 75 років подати у відставку, українські та російські ЗМІ поспішили відставку Його Блаженства приписати станові його здоров’я. Хоча 2001 року Блаженніший суттєвих порушень здоров’я не мав. Отже, причиною відставки не є стан здоров’я Патріярха Любомира, а його особисте рішення, яке він прийняв ще десять років тому.

Можливо, це залишилось поза увагою ЗМІ тому, що у нашому суспільстві ще не назріла ситуація, коли передача влади відбувається безконфліктно. Коли носій влади не чіпляється за неї усіма силами, а через певну кількість років сам, без будь якого зовнішнього примусу, вирікається цієї влади, передає її у молодші руки. Легше самому собі пояснити такий стан речей хворобою, аніж поглянути іншими очима на цей крок Його Блаженства. Передача влади Його Блаженством є насправді великим педагогічним актом для нашого суспільства, у якому боротьба за владу та за її узурпацію здичавіла і стала нормою щоденної поведінки не лише політиків і людей бізнесу, але й часто простих пересічних громадян. Совєтський дарвіністичний підхід до соціальної поведінки не лише загрожує тим, хто не є не верхівці соціальної піраміди, він просто руйнує українське суспільство, загрожуючи самому його існуванню. У такій ситуації крок Блаженнішого є величезним моральним уроком для усього українського соціуму. Але ЗМІ воліли радше не помітити цього уроку.

Іншим моментом, який повністю зник з повідомлень ЗМІ, є заява Блаженнішого про фактичний терор державних таємних служб проти клиру УГКЦ з метою вербування сексотів у лавах греко-католицького духовенства. Уроку з вибриками працівників СБУ стосовно Ректора Українського Католицького Університету о. Бориса Ґудзяка, здається, нинішня влада не засвоїла. Мабуть, у теперішньої влади немає розуміння того, що таке УГКЦ і як Вона функціонує. Доказом правоти заяв Блаженнішого був недавній візит працівників СБУ до Екзарха Одеського-Кримського Преосвященнішого владики Кир Василя Івасюка. Поява інформації про цей візит на сайті Одесько-Кримського Екзархату УГКЦ, очевидно, була холодним душем для СБУ і мала б для цієї служби стати черговим уроком. Де які з питань, які ставили працівники СБУ і які оприлюднені на сайті Екзархату, можна розцінювати, як спробу втручатися у внутрішні церковні справи УГКЦ. Звісно, ця ситуація, як і саме ігнорування президентом Януковичем навіть факту існування УГКЦ, не може сприяти конструктивному діалогові держави і Церкви. І зрозуміло, що саме відсутність конструктиву з боку держави стоїть на заваді до цього діалогу.

У суспільстві, яке не є вільним, де спецслужби відіграють роль органа, який вершить політичний тиск, для власної ж безпеки інформацію про нелегітимну поведінку цих же ж таки спецслужб краще не помічати. Тому і не є жодним дивовижним фактом, що заяву Блаженнішого про тиск спецслужб на греко-католицьке духовенство, представники ЗМІ практично проігнорували.

І ще одне щодо прес-конференції: бурхливі п’ятихвилинні теплі оплески, якими журналісти прощалися з Блаженнішим. Хоча це вже і належить до емоційних оцінок події, але шкода, що ЗМІ, здебільшого, просто обійшли увагою цей звичайний людський вчинок українських журналістів. Думаю, що власне цими оплесками українські журналісти виразили якраз те, що вони реально думають і відчувають до особи Блаженнішого, а тепер вже – Верховного Архиєпископа-емерита кардинала Любомира Гузара.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Мандрівники Христа Царя

На цьому, додатковому, парафіяльному блозі читайте також про:

17.02.2011р. Б. / Ієрархи Української Православної та Української Греко-Католицької Церков Північної Америки провели чергову спільну нараду

17.02.2011р. Б. / Успіх чи прірва, або думки про завтра

Дехристиянізація Європи набирає щоразу більших темпів і масштабів. Народи, які донедавна пишалися своїм християнством, виставляли його як еталон своєї цивілізованості, починають себе декларувати і тим і сим, адже бути християнином тепер є out.

І в той же ж час сказати, що теперішній світ став бездуховним, занадто заматеріалізованим, занадто вдарився в споживацький менталітет було б не лише не правильно, але й навіть нерозумно. Потрібно тільки трошки «роззути» очі і поглянути довкола без готових кліше. Теперішній світ не менш зацікавлений духовністю, аніж триста років тому, не менш релігійний, аніж були наші пращури. Тільки...

Не такий тип духовності, не така релігійність. Буйно розквітають у колись християнській Європі інші релігії, інша релігійність. Просто ворожки і ворожбити, відьми і відьмаки, ґуру і «просвітлені» вчителі, шамани і мольфари витіснили християнських священиків і проповідників на узбіччя суспільного життя. Фактично ситуація сьогодення подібна до ситуації в Римській Імперії у І ст. по Христі. Традиційна релігія ще pro forma існує, але вже не задовольняє. Люди шукають задоволення своїх релігійних потреб деінде.

У всіх часах і культурах людина показувала інтерес до чогось незвіданого, невідомого, таємного. Показувала усвідомлення того, що поза її волею існує інша воля чи сукупність інших воль. Воль значно сильніших, потужніших, аніж її власна. Історія показала - нема суспільства без релігії. Навіть у так званих атеїстичних суспільствах релігією ставала наука, комуністична ідеологія або і просто забобони. І наше суспільство, як і суспільство європейське чи американське, має свою форму релігійності. Це релігійність періоду постмодерну. Релігійність індивідуалістична, синкретична і еклектична. Особиста релігія зліплена з уривків інших вірувань, які часто протирічать одне одному. Релігійність підстосована під практичні потреби й індивідуальний світогляд. В такій релігійності християнству з його чіткою та цілісною системою просто нема місця. Християнство опинилося на узбіччі. Християнство стало out.

З уст часто-густо розчарованих представників християнських конфесій можна все частіше чути про нову парадигму Церкви, парадигму малого стада. «Врятувати те, що ще вдасться врятувати». Або з уст більш «реалістичних» - потрібно пристосувати проповідь сучасній людині, потрібно дати можливість кожному знайти в християнстві те, що він шукає. Тобто своєрідне лайт християнство. Ну ж є лайт молоко, лайт йогурт, лайт цигарки, лайт кава, лайт кола, чому б не лайт християнство. Ревнителі ж старовини, своєрідні представники антикварного християнства бідкаються, що молодь не ходить на Вечірні та Утрені, не зачитується життям отців-пустельників і не б'є по триста поклонів щодня. «Невиправні» оптимісти мов малі діти тішаться з того, що модним стали християнські аксесуари: хрестики, медальки, чотки, поки що модним в нас в Україні є вінчання в церкві, похорон зі священиком, йорданське благословення домів... Ні на хвилину не задумуючись, що всі ці «прояви» народного християнства є радше проявами примітивного шаманського менталітету.

І все це від плачу ревнителів та «порятунку того, що ще можна врятувати» до лайт християнства і дитячого захоплення зовнішньою християнською атрибутикою є нічим іншим, як виразом менталітету переможеного, виразом християнської місії, яка не відбулася.

Що тільки не пробувалося: організація християнських спортивних товариств, різні клуби, різноманітні душпастирські плани, християнські табори, молитовні спільноти....

Напевно, не існує вже методів і проектів, які християни різних конфесій не спробували на ниві євангелізації. А результати мізерні - як кіт наплакав...

Часто можна почути, що причиною такого стану є попсуте суспільство, зла реклама, прагнення збагачення.... Тири-пири...

Висновок один - всі винні, тільки не ми. Можливо так...

Але....

Що мали християни минулих поколінь, що уможливлювало їхню активну місію у світі й активний вплив на суспільство?

Що мав святий Павло, що уможливило йому євангелізувати цілу Ойкумену - відомий тоді світ?

Що уможливило святому Франциску Ксаверському у своїй місії дійти аж до Японії.?

Що уможливило місіонерам євангелізувати добру частину Азії та Африки, обидві Америки?

Чому сама присутність християнства у Римській Імперії змусила цю державну машину, яка триста років переслідувала християнство, визнати його дозволеною релігією?

Що уможливлює християнам Китаю так довго протистояти репресивній машині комуністичної держави та ще й провадити активне місіонерське служіння?

Наше євро-американське християнство перетворилося на гарну систему етичних та моральних норм, чітку управлінську піраміду, гарну раціональну теологічну систему плюс непогану систему харитативних організацій... але втратило щось важливе. Втратило шляхетність, елітність і романтизм.

Яке відношення до християнства мають ці здавалось би чисто політичні терміни?

Що таке шляхетність?

Шляхетність не слід плутати з шляхетством.

Шляхетство - це походження, приналежність до певного шляхетського роду. Шляхетність ж - це пожертовність, висока моральність (не моралізаторство), принциповість, людяність, співчутливість, відповідальність, відданість ідеалам і справі.

Елітність - відчуття приналежності до еліти й відповідна до цього поведінка. Не пустий гонор, а дійсне реальне усвідомлення власної вищості, усвідомлення того, що ти маєш щось, чого інші не мають, усвідомлення відповідальності за тих, які цього не мають.

Романтизм - це не пусте мрійництво, а старання мрію втілити в життя.

І хіба це все може так суттєво впливати на християнство?

Хіба Христос десь такого вимагає від Свої послідовників?

Неможливо заперечити, що Євангеліє є квінтесенцією шляхетності - пожертовності, людяності, принциповості, співчуття, відповідальної та моральної поведінки.

Також Христос не приховував, що Його послідовники покликані бути духовною елітою людства. Сіль землі, світло світу, місто на горі. Саме вдумування в ці слова вже відкриває картину людей, які покликані до вищої мети і є тією закваскою людства, як змушує його рухатися у напрямку зростання в доброму.

Наказ Христа проповідувати Євангелію усьому створінню, вчинити Його учнями усі народи - хіба це не мрія, до здійснення якої власне покликані християни?

Заберіть усе це з християнства і ви отримаєте власне те, що ми зараз маємо.

Наше євро-американське християнство, ставши в ХХ ст. демократичним, дуже скоро стало охлократичним - перетворившись на релігію натовпу. Демократичність не є проблемою, але переродження демократії на охлократію є власне руйнуючою компонентою і веде до втрати не лише цілеспрямованості, оскільки охлократія є по своїй суті аморфною, але і до втрати здорового глузду, оскільки натовп не послуговується розумом, а інстинктами.

Може для чийогось делікатного вуха жорстко звучатиме «обзивання» Божого народу натовпом, але не слід ніколи забувати, що коли народ, який би він не був, втрачає свою ієрархічну структурованість, або втрачає почуття ієрархічної структурованості, він перетворюється на натовп. Божий народ більше подібний до війська. Тут цікаво відзначити, що структурні одиниці вибраного народу Старого Союзу бет (дім, сім'я), елеф (рід, тисяча), матте (плем'я) є також і термінами для означення військових структурних одиниць. Отож, народ Божий подібний до війська (не слід забувати, що коли говоримо про Церкву у трьох вимірах Її буття, говоримо про Церкву прославлену (небесну), Церкву терплячу (чистилище) та Церкву воюючу (земну)). А війську, в якому кожен вояка (вірний) уявляє себе генералом (єпископом), перетворюється на натовп озброєних бандитів, приречений на поразку і ворожий полон.

Але повернімося до нашої теми.

Охлократія веде до втрати власне шляхетності, здорової елітності та нормального романтизму. Зовнішні форми, ба навіть й правовірність, зарадити у цій ситуації не можуть. Охлократія стремить до пристосування усього на свій образ і подобу. Натовп не прагне вилізти зі своєї сірості, недолугості, приземленості, а радше стремить до того, щоб усе високе, шляхетне скинути в болото, або якщо не вдасться, то принаймні перекроїти на свій лад.

У цьому контексті вже не смішно, а страшно звучать теревені кабінетних мудреців про потребу інкультурації Євангелії, але не у розумінні поваги до культури скажімо австралійських аборигенів, а в розумінні «культури» сучасного пересічного європейця. Тобто, фактично говориться про «потребу» пристосувати Євангеліє під потреби європейського обивателя. Деякі християнські конфесії пішли цим шляхом, запровадивши «вінчання» гомосексуалістів і жінок-єпископів. Такий підхід до Євангелії веде лише до фрагментації християнства і його змішування з фрагментами інших релігій. Сучасний пересічний європеєць - це лінивий обиватель, нездатний до самопожертви і відповідальності за себе, а де вже за інших, це - людина ліберальних поглядів на все довкола себе, це - переконаний прагматик, який не тримається жодних етичних чи моральних принципів і засад, а радше створює собі свою власну етику відповідно до ситуацій, в які його ставить життя. Пристосувати Євангеліє під нього - означає викинути з Євангелії майже усе, що вимагає хоч мінімуму зусиль над собою, над власним вдосконаленням.

Тому цілком закономірно, що християнство добропорядних європейських обивателів втратило свою життєву силу і чар. Коли епоха так званого просвітництва замінила ідеал християнського лицаря, захисника слабких, ворога усякого зла, відданого Христу і своєму сеньйорові (державі), на ідеал самовдоволеного міщанина, який добився успіху своїм власним розумом і продажністю; коли ідеал золотого тільця замінив ідеал честі - це була катастрофа європейської цивілізації, початок її виродження. Коли ці самі ідеали просочилися, як сатанинський дим в Храм - це стало початком відмирання християнської Європи та й Америки.

Який же ж вихід з цієї шахової позиції? Чи можна ще щось вчинити, зробити, щоб реєвангелізувати колись християнські країни?

Можна.

Але перше потрібно змінити сам підхід до цієї проблематики. Зламати у собі менталітет переможених. Християнство є динамічною релігією переможців. Сам Христос закликав не боятися, бо Він переміг світ. Весь Новий Заповіт закликає до боротьби, але не тільки до боротьби - він закликає до боротьби, увінчаної перемогою.

Але щоб почати виховувати у собі менталітет переможця, необхідно перше за все усвідомити собі власну ідентичність. Тобто, без усвідомлення своєї приналежності до єдиної правильної релігії, єдиної дійсно спасаючої віри, неможливо перейнятися ні шляхетністю, ні елітністю, ні романтизмом.

Але ж ні Церква, ні Святе Письмо не заперечують можливість спасення поган. Сам Апостол народів святий Павло твердить, що погани можуть спастися через власне сумління. (див. Рим. 2, 14 - 16) Якщо це так, то навіщо взагалі християнська місія, якщо це так, то чи реально християнство є єдиноспасаючою вірою?

Пропоную один маленький парадокс. Хто має більші шанси спастися, і хто ближче до Царства Божого: католик, який усе своє життя не звертав уваги на власну віру, чи буддійський монах, який ціле своє життя провів у пошуках з'єднання з божественним началом?

Поверхнева відповідь на це питання є самозрозумілою - буддист, адже ж він так старався. Але так можуть відповісти ті, хто не задумуються над нашою, первородним гріхом зраненою природою. Якщо нам, християнам, які на поміч маємо і слово Боже, молитви інших християн, Таїнства, так тяжко лишити незаплямованою власну совість, то наскільки важче, якщо і не можливо зберегти чистою совість людині, яка є позбавлена усього цього? Це лише один аспект цього питання.

Інший аспект є духовного характеру. Для християнина незаперечним фактом є те, що вчення та обряди інших релігій є властиво перепоною до осягнення спасіння. Що більше, якщо погани жертвують не ідолам, а бісам (див. 1 Кор 10, 20), то простий висновок - біси є діючим аспектом нехристиянських релігій. Отже, попри, можливо, добрі наміри у релігійному житті поганина домінантними є сили, які аж ніяк не зацікавлені в тому, щоб людина осягнула спасіння. Якщо злі духи докладають стільки зусиль, щоб відвернути християнина від спасіння, і нажаль не безуспішно, то наскільки більший успіх їх очікує у їхній «праці» з поганами?

Отже, парадокс полягає у тому, що у формального католика більше шансів осягнути спасіння, аніж у ревного буддиста. Що більше, релігійні практики, через які діють злі сили, віддаляють буддиста від спасіння. Інші релігії, хоча і можуть у собі носити «насінинки Логосу», зерна істини все ж таки віддаляють людину від спасіння, а не наближують її до цієї реальності.

Усвідомлення того, що християнство є єдиною релігією, яка реально надає людині можливість спасіння, реально надає можливість сучасному християнину стати на тверду основу, щоб не бабратися у болоті релятивізму. І це лише один аспект, який дає християнину шанс зростити в собі здорову елітність.

Усвідомлення приналежності до діла Божого, проекту вселенського значення і першочергової ваги, відкриває двері для переосмислення власної значимості у долі Всесвіту кожного окремо взятого християнина. Христос не говорить християнам, що вони світло якогось місцевого значення, але світло світу (грецькою «космос»). А святий Павло наголошує, що уся драма цього світу, зруйнованого і розбалансованого первородним гріхом людини, отримає свою позитивну розв'язку в довершені відкуплення тих, хто став дітьми Божими (див. Рим. 8, 19 -23). Отже, кожен християнин мав би збудити у собі свідомість своєї відповідальності за долю цілого Всесвіту. Мав би збудити у собі свідомість того, що хоча спасіння він осягає сам, але, будучи носієм нового, відкупленого світу, будучи сам новим створінням, будучи носієм відкупительної милості, він тим самим є співучасником відкуплення Всесвіту.

Широко відомим є феномен, що довкола монастирів, у яких направду плекається молитовне життя, сама природа є інакшою, навіть рослинність і живність у цих місцях є здоровішою. Усвідомлення власної відповідальності за довершення діла Відкуплення, і людей, і цілого Всесвіту дає християнину шанс плекати у собі ту правдиву шляхетність, яка необхідна для правдивого пробудження християнства з духовної сплячки.

Христос пообіцяв християнам, що у Ньому вони все зможуть. Усвідомлення реальності цієї обітниці дає широку можливість до втілення в життя найсміливіших мрій, до подолання тієї екзистенціальної зневіри, яка заполонила серця багатьох християн.

Але усе це неможливо здійснити без трьох наступних етапів духовного відродження християнства: віднайдення молитви, як способу життя; відновлення особистої вірності Христу; і відродження довіри до слова Божого й до дії Духа Божого у житті кожного християнина. А все це можливе для сучасної людини лише тоді, коли вона збагне що це не лише потрібно, але з цього вона матиме особисту користь. Не залякування праведним Божим гнівом, а витлумачення тієї дочасної і вічної користі зможе пробудити певну критичну масу християн, відродження яких і здатне призвести до відродження самого християнства.

Але у всьому цьому, навіть тоді, коли обминути небезпеку гордості, зарозумілості, виключності, залишається небезпека прагматизму і планування. Не є погано будувати плани, але закостеніле дотримування цих планів і опирання на них, як на єдиний засіб порятунку, рано чи пізно призведе до катастрофи закостенілості. Іншою солідною небезпекою на цьому шляху, без сумніву, є всеосяжний прагматизм, який є відступленням від принципу романтизму. Прагматизм потрібен, але дуже і дуже помірний. Прагматизм як зміїна отрута - в невеличкій кількості це - ліки, а у великих дозах це - вірна смерть.

Виховання дітей у шляхетності, елітності, романтизмі не є насправді важкою справою. Молодь сама по собі є радикальною та романтичною, запропонувати їй радикальне та романтичне християнство також не є тяжко, але необхідно з-поміж усього, щоб молодь могла відчути, що вона є реально потрібною в християнській громаді та що власне в християнській громаді вона може бути прийнятою такою як вона є і отримати підтримку й допомогу. Зрілі люди часто є прагматичними й попсутими всеохоплюючою корисливістю; пояснення зрілим людям того, що християнство є корисним для них, зможе пробудити реальний інтерес до християнства і заангажовану відданість з боку цих людей.

Християнство ще наразі має свої перспективи на відродження, але якщо найближчим часом нічого не змінимо, то ризикуємо опинитися в ситуації, коли лише переслідування, і то криваве, зможе вивести християнство з ситуації каталепсії чи то пак летаргії.

о. Орест-Дмитро Вільчинський

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

16.02.2011р. Б. / Борис Ґудзяк - Кожному з нас дано дивитись у вічі свого страху

Нещодавно отець Борис Ґудзяк - ректор Українського католицького університету, що у Львові, прочитав у Львівському національному університеті імені Івана Франка, як на мене, програмну для наших часів лекцію - лекцію, що стосувалася страху. Свого часу "Журнал Ї" присвятив цій темі ціле число - воно вийшло у червні 2005 року - саме тоді, коли ще був шанс відважитися на рішучі і, можливо, успішні зміни. На жаль не відважилися - ні суспільство, ні керманичі. І у результаті ми отримали те, що отримали. Суспільство пригальмувало і застагнувало. Але і у наші непрості часи, коли небезпеки чигають і на нас, і на справи, якими ми займаємося (як от неочікувана і так і не подолана глобальна економічна криза) страх став повсюдним. Він отруює як життя звичайних людей, так і всього суспільства. Він опанував як низами, так і верхами. Він паралізує, не дає розвиватися, не відпускає від неначе безпечного берега малих справ. А тому не чиняться справи великі. Світ стагнує. Так само, як стагнує і наша країна. Ніхто не знає, куди прямувати далі. Стагнує і багато-хто з нас. Навіть якщо й прикупив нещодавно ще одне Бентлі. Гадаю, що деякі відповіді, чому так є дасть короткий виклад лекції отця Бориса:

До українців повернувся страх, який породжений у далекому минулому

В останньому році до нас повернувся страх, який можна відчути на різному рівні. Студенти думають, чи писати коментарі у блогах, багато людей лягають і не можуть заснути, бо в голові кишать думки, а острах не дає забути проблем пройденого дня. Хоча ми в Україні належимо до багатшої половини людства. Більшість наших співвітчизників мають що їсти, на відміну від багатьох у світі – ми можемо пити чисту воду, а багато наших глобальних співвітчизників цього не мають. Велика частина людства позбавлена базових засобів спокійного існування.

Воднораз на протилежному полюсі, ми бачимо заможних людей, котрі у матеріальному вимірі мають більше, ніж хочуть, але їхній матеріальний статок – це ярмо. Скільки є нещасливих, котрі, здавалося б, мають усе, а в житті доходять до розпачу. Матеріальні статки, перевантаження, різні крайнощі можуть бути джерелом і причиною нашого неспокою, страху, бентеження і розгублення.

Власне, причин психологічних турбот, котрі є надто видимими, може бути дуже багато. Саме тому наскільки великим даром є спокійне дитинство, гармонійна молодість, без травм та ударів, які лишають глибокі тріщини у нашій психіці. Але в житті буває по-різному. Багато з нас несе у собі страх, який породжений у далекому минулому.

Існує духовний страх. Сьогодні з розвитком психологічно проникливості, наша антропологія часто не лишає місця на питання духу. Як його намацати, означити? Те, що художньо у книзі Буття називається Божим подихом. І там у нас є трепет, життя і питання, підйоми і упадки. І десь і з тої глибини пульсує питання – хто я, куди йду, чим завершиться ця епопея життя? На рівні душі, у самому ядрі нашого буття панує потенціал непевності та страху. Пережиття страху може бути індивідуальним та суспільним. Ми можемо боятися за своє національне буття.

Якщо подивитися на досвід українського народу, прочитати історію нашого міста, університету, стає зрозумілим, що для остраху, боязні, трепету у нашому досвіді є чимало причин. Коли дуже часто у нашій історії Богом дані якості людського буття заперечуються, коли у системний спосіб те, що зцілює страх – спілкування у довірі, – постійно роз'їдається, то не дивно, що наша здатність боятися є високою. Це страх на ризик, на відкритість. Коли цей голос з минулого каже: «Ти пам'ятаєш, що було, які наслідки», – ми відступаємо і бачимо, як інші відступають. Оглянувшись, ми розуміємо, що лишилися в лаві самі.

«Траєкторія вниз» від Климентія Шептицького

Десь у цьому страхові починає хитатися наше почуття і пережиття гідності. Як ми переживаємо гідність, як її зміряти, який її смак, запах і мелодія? Гідність розвивається у глибині, з нею ми зустрічаємося. Для мене один із найвищих прикладів гідності – це людина, яка сказала і написала не багато – архімандрит Климент Шептицький, брат митрополита Андрея. Аристократ з роду, який у середині четвертої декади свого життя почав віддавати і відпускати те, що більшість людей протягом свого життя стараються набути. Прекрасний економіст, правник, посол до парламенту, дуже бажаний жених, Климентій крок за кроком за прикладом свого брата починає відпускати свої маєтки, статус, посади і стає монахом-студитом, де поділяє монарший подвиг з простими сільськими хлопцями. Через свої здібності він скоро стає архимантдритом. І у своєму бажанні бути близько зі своїми братами він, архімандрит, чистить туалет. Климентій по життєвій дорозі, яка у нашій уяві є траєкторією вгору (визнання, пошана, маєток), перемінює цю траєкторію і спускається вниз. Приходять жорстокі часи, його ув'язнюють, він сидить в камері-одиночці. Але зберігає спокій душі, радість у холоді, темряві, напівголоді.

Чи не тримаємося ми у своєму житті того, що нам найбільше шкодить?

Як нам дивитися на питання гідності і на що нам вказує приклад Климентія? Ми думаємо: «У мене так не вийде, я не маю скільки потенціалу». Але справа тут у внутрішньому житті. Якщо ми подивимося на анатомію нашого страху, як він шмат за шматом відкушує нашу гідність, ми побачимо, що цей процес відбувається всередині нас. Якщо я не можу контролювати те, що відбувається у Верховній Раді, якщо не у моїх руках важелі фінансових потоків, я все ж таки маю нагоду бути протагоністом у процесах, які відбуваються у моєму серці, думках, душі.

Чи ми можемо внутрішній простір наших думок, почуттів, душевного стану скеровувати у напрям миру, спокою, життєдайності і гідності? Блаженнійший Любомир є для нас таким авторитетом, тому що ці дисципліни у його житті високо розвинені. Він залишається авторитетом, можливо, пророком, але не тримається ні влади, ні титулів. Чи не тримаємося ми у своєму житті того, що нам найбільше шкодить?

Як казав наш перший Президент: «Маємо те, що маємо». Але чи це є дійсно пасивний процес, ситуація безвиході, чи це пасивність, коли є можливість руху, дії? Ми маємо, те що маємо не просто так. Ми маємо те, чого тримаємося, що боїмося відпустити.

Є проста і легка відповідь на питання, як позбутися корупції – не давай

Чи ми є невільниками цих корупційних систем, чи ми робимо свідомі або підсвідомі рішення, щоб у них залишатися? Є проста і легка відповідь на питання, як позбутися корупції – не давай. Нам не подобається, що ми маємо. Але ми боїмося, що зміни будуть ще гірші, тому мовчимо. Якби академічна спільнота Львова, а це 150 тисяч студентів, десятки тисяч викладачів та їхні близькі, вирішили б разом відпустити страх і повернутися до гідності – ми б потрясли це місто, досягли б неймовірної динаміки. Але цей сценарій можливий лише за одних обставин, коли ми усі разом і кожен зокрема, готові заплатити ціну своєї гідності. А гідність наша – це найцінніший скарб на світі. Кошт для її збереження немалий, ми мусимо бути готові іти на жертви, інакше не буває. І невід'ємним аспектом цього є траєкторія служіння, ділення, солідарності, але ця «траєкторія вниз» має бути вибрана свобідно, коли ми вільно нею йдемо, то збагачуємося у неспівмірний спосіб.

Кожному з нас дано дивитись у вічі свого страху

Але чи в мене вистачить коштів на цю покупку? Для цього нам треба на мить призупитися і поговорити із собою. Не сумніваюся, що у цій розмові із собою відповісти буде нелегко: ви ж будете самі. Щоб бути здатними змінити траєкторію нашого життя, що дозволить зберегти нашу гідність, нам потрібна солідарність наших ближніх. Коли ми побачимо, що друг, колега, сусід робить зі мною цей крок – ми стаємо сильнішими. Ми скільки разів переживали цю силу солідарності, то ж знаємо, які неймовірні речі відбуваються, коли люди ідуть разом, і як кане в забуття страх і зросте гідність. І наш страх, і наше прагнення гідності і наша дорога – усе це оповите таїнством, яке годі запрограмувати. Важливо в серці, в душі, в розумі і думці плекати надію, плекати внутрішній простір вільний від лукавих нашіптувань – «ти не така, ти народився не в тій країні, в тебе не ті батьки». Скільки цих лукавих голосів звучить, зовні вони намагаються запанувати нами?

Але нам дано відмежовуватися, ми маємо психічну оболонку, таїнство власної душі, де кожного з нас доторкає Господь і каже: «Ти мій возлюблений син, моя донька. Ти гідний, не бійся. Мир тобі. Дій». Дій з якістю душі, з тональністю думки і зі спокоєм у твоїх почуттях. У цьому полягає наша академічна свобода, тому що вона у своїй суті не відрізняється від правдивої свободи кожної людини, у цьому наші глибинні прагнення, у цьому суть нашого паломництва. Кожному з нас дано дивитись у вічі свого страху - називати його на ім'я, вказати йому на його місце. Не чекаймо лідера, який за нас має все зробити, кожному треба прикласти своє плече».

Лекція була прочитана 10 лютого у Львівському університеті імені Івана Франка в рамках «Університетських діалогів».

Джерела:

ЗАХІД-net

Мандрівники Христа Царя

15.02.2011р. Б. / СТРІТЕННЯ ГОСПОДА БОГА І СПАСА НАШОГО ІСУСА ХРИСТА

15 лютого 2011 року

Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа

Коротка історія

Празник Стрітення засновується на події з життя нашого Спасителя, яку записав святий євангелист Лука (2, 22-40). Закон Мойсея приписував, щоб кожна жінка після народження дитини 40 днів не сміла входити до храму, бо в той час вона вважалася нечистою. Ці 40 днів називалися днями очищення. Після закін чення цих днів мати новонародженої дитини приходила до храму і приносила жертву очищення. Багатша жінка жертвувала однолітнє ягня на всепалення та молодого голуба або горлицю, а вбога повинна була принести пару голубів або пару горлиць. Пречиста Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов'язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом, як каже кондак празника: "Утробу Дівичу освятив Ти різдвом Твоїм". Та все-таки вона в покорі виконує припис закону і приносить у жертву дві горлиці.

Празник Господнього Стрітення започатковано в Єрусалимі в другій половині IV ст. Першу згадку про нього подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику, де називає його "40 днем після Богоявлення". Його святкування описує так: "Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. Цього дня йде процесія до храму Воскресення, де всі збираються на Літургію. Правиться за приписаним порядком з найбільшою урочистістю, наче на Пасху. Усі священики проповідують і також єпископ. Усі вони пояснюють текст Євангелія, де говориться, що 40 дня Йосиф і Марія принесли Господа до храму" (Гл. 26).

З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за цісаря Юстиніяна (527-565) він набирає особливого значення. Цісар Юстиніян наказав уважати Господнє Стрітення за великий празник і святкувати його в цілому цісарстві. Через це в богослуженнях цього празника Церква кілька разів молиться за імператора.

Празник Стрітення на Заході первісно був Господським і щойно набагато пізніше став вважатися Богородичним та називатися Очищення Пречистої Діви Марії, або Пожертвування Ісуса у святині. Нові приписи латинської Церкви з Другого Ватиканського Собору знову поставили Стрітення серед Господських празників. У Східній Церкві Стрітення належить до Богородичних празників і подекуди має також назву Стрітення Пресвятої Богородиці.

Дух богослужби Стрітення є той самий, що й дух Христового Різдва і Богоявлення: прославити Богоявлення на землі, звеличити Христове божество та віддати честь Пречистій Діві Марії, як Богоматері. Стихири вечірні і сідални, канон та стихири утрені — це один величний гимн слави в честь Христового Богоявлення, у честь предвічного воплочення Бога-Слова та в честь Пресвятої Богородиці. Ця мала Дитина, що її сьогодні батьки принесли до храму, це Бог предвічний, що дав закон Мойсеєві на горі Синай: "Сьогодні Той, — співаємо на стихирах литії, — що колись був дав закон Мойсеєві на Синаю, повинується задля нас приписам закону, бо змилосердився над нами... Сьогодні Симеон бере на руки Господа слави, що його спершу Мойсей у темряві бачив, як на Синайській горі давав йому таблиці... Творець неба й землі сьогодні носиться на руках старцем Симеоном".

Про ікону

Іконографія цього празника зображає Дитятко Ісуса, Богородицю, праведника Симеона, пророчицю Анну та св. Йосифа. Дитятко Ісус зображений у білому одязі, як у мить Його Преображення на горі Тавор, адже Він приносить Духа всьому, що було земне. На іконі "Стрітення" саме Старий Завіт поспішає одержати своє власне значення в особі Ісуса. Тому священик обнімає Дитя надзвичайно приязно, прийнявши Його з рук Богородиці, яка простягає Його широким, сповненим покори жестом. Праведник Симеон з великою пошаною й почитанням тримає на руках Спасителя Ісуса, зображений з традиційним німбом і написом ό Ων. На більшості іконах "Стрітення" зображений престіл: і обряди, і Письмо потребували нового духа.

За старовинним звичаєм руки Симеона покриті — з пошани до царського маєстату Ісуса. Симеон немов говорить до Дитятка Ісуса. Святе Євангеліє описує, що він під натхненням Святого Духа висловив чудний гімн: «Нині; Владико, можеш відпустити слугу свого... бо мої очі бачили твоє спасіння...» (Лк. 2, 29-32).

Богородиця та Йосиф здивовані подією (Лк. 2, 33), бо Симеон заявив, що довкола Христа будуть вестися великі спори, а Його мати зазнає великого болю, немов меч прошиє її душу (Лк. 3, 34-35). Пророчиця Анна однією з перших сповняє роль проповідування Христа серед народу. Вона оповідає про Ісуса всім, які чекали Спасителя, щоб визволив їх (Лк. 2, 38). Св. Йосиф зображений із жертвоприношенням, яке було приписане при обрізанні хлоп'ят — з двома голубами (Лев. 12, 8). Це була жертва, приписана для вбогих.

Уся сцена зображена на тлі символічної архітектури єрусалимського храму. Однак Бог став доступний людям вже не тільки у храмі, а й в особі Ісуса Христа. Тому вся увага звернена на новонародженого Спасителя, який тепер став Божим храмом серед людей (Мт. 12, 6; Йо. 2, 19-21).

Тропар та кондак

Тропар, глас 1: Радуйся, благодатна Богородице Діво, бо з тебе засяло Сонце правди — Христос Бог наш, що просвічує тих, що в темряві. Веселися й ти, старче праведний, ти прийняв в обійми визволителя душ наших, що дарує нам воскресення.

Слава, і нині: Кондак, глас 1: Утробу дівичу освятив ти різдвом твоїм і руки Симеонові благословив ти, як годилось, ти випередив і нині спас нас, Христе Боже, але утихомир у брані люд твій і укріпи народ, що його возлюбив ти, єдиний Чоловіколюбче.

Послання святого апостола Павла до Євреїв 7, 7-17

Браття, не може бути сумніву, що нижчий благословляється вищим. І тут десятину беруть люди, що вмирають; а там - Той, Який має свідоцтво, що живе. І, так би мовити, навіть Леві, який тепер збирає десятини, дав був десятину через Авраама, бо він ще був у бедрах свого прабатька, коли Мелхиседек вийшов йому назустріч. Якби, отже, досконалість була через левітське священство, під яким народ одержав закон, то яка була б іще потреба являтись іншому священикові, по чину Мелхиседека, священикові, що не звався б по чину Арона? Бо, як міняється священство, мусить конечно мінятися й закон. Бо Той, про кого це говориться, був з іншого покоління, з якого ніхто не служив при жертовнику. Відомо бо, що наш Господь походить від покоління Юди, про яке Мойсей нічого не згадав, як про священиків. Це стає ще яснішим, коли на подобу Мелхиседека постає інший священик, який став ним не по закону тілесної заповіді, а силою життя нетлінного, бо Він прийняв таке свідоцтво: Ти священик повіки по чину Мелхиседека.

Коментар апостольського читання

«Ти – священик повіки за чином Мелхіседека». Мелхіседек з‘являється у Святому Письмі як покровитель Авраама і є праобразом Христа. Він був священиком і царем Салему (Бут. 14, 18).

В цивілізованих народів, які навколо оточували Ізраїль, священиче служіння часто звершувалося царем. Царю допомагало духовенство, яке мало свою ієрархію і як правило передавалося по наслідству, створюючи тим самим окрему касту. В часи монархії на царя були покладені деякі священичі обов‘язки, як наприклад у сусідніх народів (1Цар. 13, 9; 2Цар. 6, 13-17), цар приносив жертви і благословляв народ (2Цар. 6, 18). Але все ж цар був більше покровителем священства, як членом священної касти. Із зруйнуванням царства у 587 році до Христа відбувається і завершення опіки священства – царем. Священство стає релігійним правлінням народу.

У древній релігії жрець був служителем культу, охоронцем священного передання та віщуном. А в ізраїльській релігії священство виконувало два головні служіння: а) служіння культу; б) служіння слова.

В Новому Завіті свята Церква вважає, що духовні цінності Старого Завіту набирають своєї повноти лише в Ісусі Христі, який стає «єдиним священиком». Сам Ісус ніколи не називав себе священиком, бо завдання Христа полягало в іншому, більш ширшому та творчому контексті. Ісус називає себе Сином Чоловічим і тим самим чітко показує свою місію і завдання, користуючись священичою термінологією (Мр. 10, 45; Іс. 53). Апостол Павло порівнює Христа з Пасхальним ягням (1Кор. 5, 7; Рим. 2, 6-11). Смерть Ісуса Христа для Павла – це найвищий вияв свободи, священство, яке потягає за собою жертву принесену Ним Самим.

Христос кличе до священства дванадцятьох, які несуть відповідальність за Свою Церкву. Надає їм деякі повноваження (Мт. 10, 8; 40; 18, 18), зокрема доручає їм Святу Євхаристію (Лк. 22, 19). Для продовження своєї діяльності, ті у свою чергу наставляють відповідальних людей (Дії. 14, 23; 20, 17). Це рукоположене служіння, або «службове священство» (ІІ Ватиканський Собор, Догматична Конституція) слугує хрещальному священству. Воно є запевненням, що в святих таїнствах діє Христос через Святого Духа для Церкви. Місія спасіння Ісуса була передана апостолам, а через них їхнім наступникам. Вони отримують Святого Духа від Ісуса, щоб діяти в Його імені і в Його Особі. У такий спосіб рукоположене служіння є сакраментальним зв‘язком, який поєднує літургійну дію з тим, що говорили і чинили апостоли, а через них – із тим, що говорив і чинив Христос.

о. Іван Колтун

Євангеліє від Луки 2, 23-39

В той час принесли родителі дитя Ісуса в Єрусалим поставити Його перед Господом, як написано в Господньому законі: Кожний хлопець первородний буде посвячений Господеві. І дати жертву по сказаному в Законі Господнім: Дві горлиці або двоє голуб'ят. І ось був чоловік у Єрусалимі, якому ім'я Симеон. І чоловік цей, праведний і благочестивий, очікував потіхи Ізраїлевої; і Дух Святий був у ньому. І було йому обіцяно Духом Святим не видіти смерти перше, доки не побачить Христа Господнього. І прийшов Духом у храм; і коли родителі ввели дитя Ісуса, щоб їм довершити за Нього по законному звичаю, — а той, прийнявши Його на свої руки, і благословив Бога і сказав: Нині відпускаєш раба Твого, Владико, по глаголу Твоєму з миром: бо виділи очі Мої спасення Твоє, яке Ти уготовив перед лицем усіх людей: Світло на одкровення поганам, і на славу людей Твоїх Ізраїля. А Йосиф і мати Його чудувалися сказаному про Нього. І благословив їх Симеон і сказав до Марії, матері Його: Ось лежить цей на падіння і на востання багатьом в Ізраїлі, та на знамення протиріччя. І тобі ж самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки многих сердець. І була Анна, пророчиця, дочка Фануїлова, з коліна Асирового. Вона постарілась у днях багатьох, живши з мужем сім років від дівоцтва свого. І вона вдова, літ яких вісімдесят і чотири, яка не відходила від церкви, постом і молитвами служачи день і ніч. І вона, в той час підійшовши, прославляла Господа й оповідала про Нього всім, що чекали ізбавління в Єрусалимі. І як скінчилося все по Закону Господньому, вернулись у Галилею в місто своє Назарет. А дитя росло і кріпилося духом, сповняючись премудрістю; і благодать Божа була на Ньому.

Проповідь

Згідно з приписом закону Мойсея, кожна мати, що привела на світ дитину, на протязі 40-ка днів не могла приходити в синагогу в єрусалимський храм, їй не дозволено було доторкатися до будь-яких речей присвячених Богу. В 40-й день мати повинна була прийти в Єрусалимський храм і принести в жертву Богові однорічне ягня, а коли була дуже вбога, то пару голубів або горличат і над нею повинен був здійснитися встановлений Мойсеєм обряд очищення, який знову відкривав для неї вхід у храм, чи в синагогу.

Якщо першим народжувався хлопець, то з вдячності, що колись в Єгипті Господь пощадив первінців Ізраїля, хоч на хлопчиків першородних послав смерть, він на все життя віддавався матір’ю Богові для служіння в Скинії Завіту. Пізніше, коли Ізраїльтяни вже в обіцяній землі дуже розмножилися і їхніх первінців для служіння Богові в Єрусалимському храмі стало забагато, Господь вибрав собі для служіння в храмі лиш одне покоління Левія, а всіх інших найстарших хлопчиків із 11-тьох поколінь Ізраїля слід було певною сумою грошей в Бога неначе відкупляти.

Ось для того приходить сьогодні в Єрусалимський храм Преблагословенна Діва Марія з маленьким Ісусом на руках. Вона не підвладна була законові про очищення, бо була свята і непорочна. Але робить це з найглибшої покори. Так як Господь наш Ісус Христос впродовж всього свого земного життя підкорявся приписам старозавітного закону – «Я не прийшов зруйнувати закон чи пророків, а лиш його доповнити» (Мт. 5.17) – так і Пречиста Діва Марія приходить нині в храм, щоб виконати старозавітній закон про очищення і щоб пожертвувати свого Сина небесному Отцеві. В цей день, керований Духом Святим, в храм Єрусалимський приходить і благочестивий старець-священик Симеон. Він був настільки древній, що ніхто з людей не знав про його вік, збився з ліку рокам, мабуть, і він сам. Колись у сивій давнині він в числі 72 знавців древньоєврейської і грецької мови з наказу Єгипетського царя Пталомея Філадельфа перекладав Святе Письмо для Олександрійської бібліотеки. Йому випало перекладати книгу пророка Ісаї і, коли він дійшов до пророчих слів (Ісая 7.14) «Ось діва зачне у лоні і породить сина і йому дадуть ім’я Ємануїл, що в перекладі означає «з нами Бог», то став вагатися, ніяк не розуміючи, як можна народити дитятко і не втратити дівства. Думаючи, що в цьому місці Святого Письма з вини якогось переписувача вкралася помилка, він хотів закреслити слово «діва» і написати слово «жінка». Та тут явився йому Ангел Божий, притримав його руку і сказав, що він буде жити так довго, аж поки на власні очі не побачить здійснення цього пророцтва.

І ось сьогодні праведний Симеон побачив в храмі Діву невимовної краси, що тримала на своїх руках такої ж невимовної краси дитятко, побачив і відразу впізнав в цьому дитяті обіцяного через пророків Спасителя світу, взяв його на руки і в духовному піднесенні прорік: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, по слову Твоєму в мирі, бо побачили очі мої спасіння Твоє, котре Ти приготував перед усіма народами…».

Дорогі брати і сестри, в храмі знайшов праведний Симеон відповідь і розв’язку для своїх сумнівів і вагань відносно однієї з найголовніших Таїн нашого спасіння – народження Месії Христа від непорочної Діви. Урок знаменний для нас християн, особливо для тих людей, які сумніваються в тих чи інших – правдах християнської віри. В наш час є багато людей, які керовані власною гординею і честолюбством намагаються своїм обмеженим розумом залізти на небо і там робити собі безглузді відкриття. Про таких "розумних" наш народ каже, що в них «ум за розум заходить». До таких псевдо науковців, любителів дешевих сенсацій та позаземних цивілізацій, хочеться сказати: «Панове, куди ви пхаєтесь. Хіба на землі мало місця для діяльності справжнього вченого». Це про вас, напевно, писав наш народний геній Т.Г.Шевченко: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя. А то залізете на небо і ми не ми, і я не я. І все те бачив й усе те знаю. Нема ні пекла, ані раю. Нема нічого тільки я, та куций німець вузлуватий…»

Декілька років тому в Англії вийшла книга під назвою «Антологія людського невігластва». В цій книзі переконливо доказано, що все те, що ми знаємо тут на землі, в порівнянні з тим, чого ми не знаємо і, мабуть, ніколи не будемо знати, все одно, що невеликий острівець серед безмежного океану. Вся мудрість і всі знання, до яких на протязі тисячоліть свого існування прийшло людство, не йдуть в жодні порівняння навіть з мудрістю, що закладена в невеличкому пшеничному зернятку.

Прославивши Бога величною піснею: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико», праведний Симеон звернувся до Пречистої Діви із словами пророцтва: «Ось цей лежить на повстання і на падіння багатьох в Ізраїлі, і на знак сперечання. А тобі самій меч прошиє душу».

Ні, не могла Пречиста Діва проникнути в страшну таємницю слів богомудрого старця. Слова ці до певного часу залишались для неї священною загадкою. День скорботний і страшний, але разом з тим жаданий і спасительний, день розп’яття її Сина розкриє перед нею таємницю пророцтва старця Симеона. Терня Ісусового вінця, цвяхи, що пробили Його руки і ноги, спис, що вп’явся в Його ребра, Його незліченні рани, Його передсмертний крик, Його згасаючий погляд – ось меч, котрим Твоє материнське серце було пробите настільки глибоко, настільки великою була Твоя материнська любов, наскільки незрівнянною була Твоя непорочність.

Дорогі брати і сестри, Господь прийшов на світ для всіх людей. Всім показав Він шлях до спасіння, всім подав засіб, як звільнитись із неволі гріха, але Спасителем став не для всіх. Для багатьох Його поява у світі стала осудженням, згубою, падінням. «Коли б Я був до них не прийшов і до них не промовляв, гріха не мали б вони; тепер же оправдання не мають вони за гріх свій» (Ів. 15.22).

Бачимо, що і нині, на превеликий жаль, для багатьох Спаситель є причиною падіння. Дух гордовитого спротиву, що ним засліплені були колись євреї, книжники і фарисеї, дух безбожності і холоду, дух Іродів і Пилатів вирує і нині серед людей.

О, коли б то Симеон являвся в кожному віці, в кожній країні, в кожному місті, в кожному селі, в кожній святині і в кожній хатині скрізь і всюди вказуючи рукою на Ісуса, голосно кликав, як і дві тисячі років тому: «Ось Цей лежить для падіння і повстання багатьох…»

Дорогі брати і сестри, з безмежної любові до людей прийшов Христос на світ. Він взяв на себе наші гріхи, наші провини і в страшних муках вмер за нас на Голгофськім хресті. Нам Він раз і назавжди показав шлях, що веде до щастя в земному житті й блаженства у вічному. Кожен повинен цю дорогу віднайти й, хоч би якою вона не була вузькою і тернистою, по ній завжди ступати. Не в одному охрещенні полягає християнство, не тільки в молитвах і постах, але в постійному самовідреченні і завзятій боротьбі. Треба відректися самого себе, своїх порочних нахилів, свої гордості та егоїзму. Треба щоденно і вдень, і вночі всі свої вчинки, слова, думки і бажання пристосовувати до Христової Євангельської науки. Треба, щоб було як і в апостола Павла: «Вже не я живу, а живе в мені Христос».

Тоді, як праведний старець Симеон, знайдемо спокій. Тоді в добру і лиху годину, в здоров’ї і в недузі, в молодості і в старості, будемо впевнено, навіть з радістю, дивитися вперед і навкруг себе, бо з нами завжди буде, скрізь і всюди, наш найдорожчий Спаситель. Амінь.

о. Петро Якимець

"Сівач", лютий 2011 Ч. 2 (137) рік 13

Для створення сторінки використано такі видання:

Катрій Ю. Пізнай свій обряд. - Видавництво Отців Василіян, 2004;

Шпідлік Т. Рупнік М.-І. Про що розповідає ікона. - Львів: Свічадо, 1999;

Креховецький Я. Богослов'я та духовність ікони. - Львів: Свічадо, 2000;

Збірник проповідей "Сівач".

А також ікону Господнього Стрітення.

Джерело:

УГКЦ

Молитва на Стрітення Господнє

Нині відпускаєш раба твого, Владико, по глаголу Твоєму з миром; бо виділи очі мої спасення Твоє, яке Ти уготовив перед лицем усіх людей: Світло на одкровення народам і на славу людей твоїх Ізраїля (Лк. 2,29-32)

"Радуйся благодатна, Богородице Діво, бо з Тебе засяяло Сонце правди Христос Бог наш, що просвічує тих, що в темряві"

Тропар празника

Різдвяне коло свят завершується празником Господнього Стрі­тення, який святкуємо 2 лютого, на сороковий день після Христо­вого Різдва. Цей празник своїм змістом тісно пов'язаний з Христо­вим Різдвом, бо як у Різдві, так і тут Христос при своїм пожерт­вуванні у святині об'являє нам Свою божественність. Від зустрічі Божої Дитини і Його Пресвятої Матері з праведним Симеоном і сам празник у Східній Церкві називається Стрітення. Візьмемо до уваги три питання: основу празника, його встановлення та дух богослуження.

ОСНОВА ПРАЗНИКА

Празник Стрітення засновується на події з життя нашого Спа­сителя, яку записав святий євангелист Лука (2, 22-40). Закон Мойсея приписував, щоб кожна жінка після народження дитини 40 днів не сміла входити до храму, бо в той час вона вважалася нечистою. Ці 40 днів називалися днями очищення. Після закін­ чення цих днів мати новонародженої дитини приходила до храму і приносила жертву очищення. Багатша жінка жертвувала однолітнє ягня на всепалення та молодого голуба або горлицю, а вбога повин­на була принести пару голубів або пару горлиць. Пречиста Діва Марія, як Божа Мати, не була зобов'язана до обряду очищення, бо освятилася Христовим Різдвом, як каже кондак празника: "Утробу Дівичу освятив Ти різдвом Твоїм". Та все-таки вона в покорі виконує припис закону і приносить у жертву дві горлиці.

Крім того, над первородним хлопчиком 40 дня відбувався ще обряд пожертвування Богові і його викуплення. Той, хто повинен був освятити й викупити всіх людей, дозволяє, щоб найперше сам був посвячений Богові і викуплений. "Предвічний Бог, — каже литійна стихира, — що колись на Синаю дав закон Мойсееві, сьогодні являється як Дитина. Як Творець закону Він виповняє закон, і по закону приноситься у храм і дається старцеві".

На окрему увагу заслуговує тут ще зустріч Божого Дитяти і його Пречистої Матері з праведним Симеоном. Святий Лука каже, що Симеон "був праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерти перш, ніж побачить Христа Господа" (2, 25-26). За Божим просвіченням Симеон у Дитятку Ісусі пізнає Месію, бере Його на свої руки і гарною молитвою дякує Господеві Богу за ласку, що його очі побачили обіцяного Спасителя. Наша Церква відправу вечірні кожного разу завершує молитвою Симеона "Нині відпускаєш". Старець Симеон пророкує Пресвятій Богородиці її майбутню жертву і терпіння задля Ісуса Христа.

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРАЗНИКА

Празник Господнього Стрітення започатковано в Єрусалимі в другій половині IV ст. Першу згадку про нього подає паломниця С. Етерія у своєму щоденнику, де називає його "40 днем після Богоявлення". Його святкування описує так: "Сороковий день після Богоявлення святкується дійсно з найбільшою урочистістю. Цього дня йде процесія до храму Воскресення, де всі збираються на Літургію. Правиться за приписаним порядком з найбільшою урочистістю, наче на Пасху. Усі священики проповідують і також єпископ. Усі вони пояснюють текст Євангелія, де говориться, що 40 дня Йосиф і Марія принесли Господа до храму" (Гл. 26).

З Єрусалима празник поширився на увесь Схід, але лише в VI ст. за цісаря Юстиніяна (527-565) він набирає особливого зна­чення. Цісар Юстиніян наказав уважати Господнє Стрітення за великий празник і святкувати його в цілому цісарстві. Через це в богослуженнях цього празника Церква кілька разів молиться за імператора.

Причинами урочистого святкування Стрітення були дві надзви­чайні події: морова зараза в Царгороді й околиці та землетрус в Антіохії. У кінці 541 року в Царгороді і його околиці з'явилася морова зараза, через яку кожного дня гинули тисячі людей. Так тривало три місяці. А до того в Антіохії пройшов великий земле­трус. Передання каже, що в той час один праведник мав об'явлення від Бога, що нещастя, яке сталося в державі, відійде, коли буде встановлене урочисте празнування Господнього Стрітення. У 542 році, за наказом цісаря Юстиніяна, відбулося урочисте святкування празника і пошесть відійшла.

Зі Сходу празник Стрітення перейшов у V ст. до Риму, звідси в VII ст. — до Франції та Іспанії, а в VIII ст. — до Німеччини. Його встановлення на Заході одні приписують папі Геласію († 496), а инші — папі Григорію Великому († 604). Звичай процесії зі свічками на Стрітення, напевно, запровадили за папи Сергія (687-701). Цей звичай досить швидко прийшов з Риму до Єрусалима й инших міст Палестини. Кирило Скитопольський († 557) у своєму Житті святого Теодосія Великого оповідає про багату жінку римсь­кого урядовця, на ім'я Ікалія, яка між Єрусалимом і Вифлеємом збудувала гарну церкву на честь Пресвятої Богородиці і там завела звичай святкувати празник Стрітення зі свічками. Про цей звичай говорить також єрусалимський патріярх Софроній († к. 641) у своїй проповіді на празник Стрітення. Світло свічок — гарний символ правдивого Божого світла, що ним є сам Господь наш Ісус Христос.

Носіння свічок процесією на Стрітення ще раніше було в практиці в Олександрії. Кирило Олександрійський († 444) у своїй проповіді про принесення Дитяти Ісуса до храму згадує про носіння свічок цього дня в Олександрії. Про таку саму практику в Анкирі говорить Теодот Анкирський († κ. 446). Звичай благословляти свіч­ки на Стрітення прийшов аж після X сторіччя. Перший раз згадує про нього Римсько-германський служебник з XII ст.

Празник Стрітення на Заході первісно був Господським і щойно набагато пізніше став вважатися Богородичним та називатися Очищення Пречистої Діви Марії, або Пожертвування Ісуса у святині. Нові приписи латинської Церкви з Другого Ватиканського Собору знову поставили Стрітення серед Господських празників.

У Східній Церкві Стрітення належить до Богородичних праз­ників і подекуди має також назву Стрітення Пресвятої Богородиці. Цей празник має один день перед- і сім днів попразденства. На цей день існують проповіді багатьох Отців і Вчителів Східної Церкви. Службу празника написали святий Андрій Критський, святий Йоан Дамаскин, святий Косма Маюмський, патріярх Герман і Йосиф Студит. Наступного дня після Стрітення Східна Церква святкує пам'ять праведних Симеона й Анни.

ДУХ БОГОСЛУЖЕННЯ ПРАЗНИКА

Дух богослужби Стрітення є той самий, що й дух Христового Різдва і Богоявлення: прославити Богоявлення на землі, звеличити Христове божество та віддати честь Пречистій Діві Марії, як Бого­матері. Про глибокий зміст і значення празника говорить у своїй проповіді на цей день святий Кирило Олександрійський. "Пред­вічний, — каже він, — мале Дитятко і древній днями (себто Бог). Дитя при грудях і Творець віків. Бачу Дитину і пізнаю Бога. Дитя кормиться і світ удержує. Дитя плаче і світові дає життя і радість. Дитина в пеленках і мене звільняє від гріховних пелен... Це Дитя славлять ангели, Йому поклоняються архангели, перед Ним дри­жать Власті, Його вихвалюють сили, Йому служать херувими, Його благословлять серафими, Його славить сонце, Йому служить мі­сяць, Його слухає природа, Йому коряться джерела і моря... Це Дитя поконало смерть, побідило диявола. Знищило клятву... стерло гріхи, осудило єресі, прикрасило все створіння, спасло Адама, обновило Єву, призвало народи, освятило світ... Тож усі світло зустрічаймо Господнє Стрітення... Так цей день прикрасімо свіч­ками, як годиться синам світла, і істинному Світлові-Христові принесімо свічки з душевними світлами" (Пролог, Ч. І).

Стихири вечірні і сідални, канон та стихири утрені — це один величний гимн слави в честь Христового Богоявлення, у честь предвічного воплочення Бога-Слова та в честь Пресвятої Богоро­диці. Ця мала Дитина, що її сьогодні батьки принесли до храму, це Бог предвічний, що дав закон Мойсееві на горі Синай: "Сьогодні Той, — співаємо на стихирах литії, — що колись був дав закон Мойсееві на Синаю, повинується задля нас приписам закону, бо змилосердився над нами... Сьогодні Симеон бере на руки Господа слави, що його спершу Мойсей у темряві бачив, як на Синайській горі давав йому таблиці... Творець неба й землі сьогодні носиться на руках старцем Симеоном".

Дитятко, що Його сьогодні бачимо в храмі, це пророками пред­сказаний і Богом післаний Месія: "Скажи, Симеоне, — співаємо на стихирах вечірні, — кому ти, тримаючи на руках у храмі, радуєшся? Кому кажеш і кличеш: "Нині я став свобідний, бо видів мого Спасителя?" Це Той, Хто з Діви народився, Він Бог Слово від Бога, що задля нас воплотився і спас людину, Йому поклонімся".

А Мати принесеного до храму Дитяти — це Пресвята Богоро­диця. "Прикраси твою світлицю, Сіоне, — каже стихира на стихов­ні вечірні, — і величай Царя-Христа, вітай Марію — небесну браму, бо вона це херувимський престол: вона носить Царя слави". Пречиста Діва Марія не тільки Мати Христова, але вона також наше уповання й наша Заступниця. На 9-ій пісні канона утрені її благаємо: "Богородице Діво, надіє християн, покрий, збережи і спаси тих, що на тебе уповають... Богородице Діво, для світу блага Помічнице, покрий і збережи нас від усякої нужди й печалі".

Свята Церква, бачачи велике таїнство Богоявлення і Божої любови до нас, закликає своїх вірних до прослави Христа Господа: "Хай ангельський хор чудується, а ми земними голосами заспі­ваймо пісню, бачачи невимовне Боже зшестя. Той, що перед Ним дрижать небесні сили, Його сьогодні обіймають старечі руки єди­ного Чоловіколюбця" (Сідален утрені).

о. Катрій Юліян, ЧСВВ, Пізнай свій обряд. Свічадо, 2004

Джерело:

Християнський портал "ОРАНТА"