30.03.2011р. Б. / У Києві постав перший Центр волонтерської співпраці пенітенціарного душпастирства УГКЦ

Задум про створення центру координації волонтерської співпраці у в’язничному служінні став плодом проведення навчальних семінарів, які проходили у трьох єпархіях УГКЦ 2009 року. До участі у навчанні були запрошені переважно студенти, які фахово є зацікавлені у служінні: майбутні юристи, соціальні працівники, психологи і педагоги. Проте, коло учасників не обмежилося вказаними професіями.

Протягом днів суспільної солідарності наприкінці 2010 року у храмі Св. Василія Великого у Києві відбувся семінар «Покарані, але не відкинені», де йшлося про роль волонтерської праці в опіці в’язнями. Саме це посприяло формуванню ініціативної групи, яка протягом лютого-березня 2011 року провела шість організаційних зустрічей, що завершилися створенням Центру волонтерської співпраці Київської Архиєпархії УГКЦ. За задумом волонтерів – Центр покликаний посприяти розвитку харитативного та євангелізаційного служіння та надавати ефективну допомогу священикам-капеланам. Він поєднує свої зусилля у напрямку діяльності Комісії пенітенціарного душпастирства Архиєпархії, яку з благословення владики Кир Йосифа (Міляна)очолив о. Віталій (Котик), ЧНІ.

За висловом Святішого отця Венедикта XVI пенітенціарне служіння збагачує еклезіальне життя як кожної християнської спільноти, так і кожної єпархії в цілому. Натхненниками створення Центру стали семінарист Андрій Дорчак, Тарас Пшеничний, Христина Шонь. Центр покликаний об’єднати старе і молоде волонтерське служіння, що здійснюється на території Київської Архиєпархії УГКЦ. Як відомо, діють близько 20 років служби в’язнів при «Карітас-Київ» та при парафії Св. Миколая на Аскольдовій Могилі. Принагідні волонтери беруть участь у щорічних заходах на великі свята та у соціальні дні щороку. Серед них – Патріарший хор, парафіяльні вертепні ватаги, студенти різних навчальних закладів.

У часі Великого посту волонтери намітили провести Хресну дорогу для вихованців Прилуцької колонії для неповнолітніх.

Департаменту інформації УГКЦ повідомив о. Костянтин Пантелей, керівник Відділу УГКЦ з питань душпастирства у пенітенціарній системі України.

Джерелo:

Мандрівники Христа Царя

28.03.2011р. Б. / Проповідь Блаженнішого Святослава під час Чину Інтронізації

Блаженніші патріярхи Любомире і Григоріє, Високопреосвященні і Преосвященні Владики, улюблені браття у священстві, преподобні монахи і монахині, високодостойні представники влади та дипломатичного корпусу.

Дорогі у Христі брати і сестри.

Слава Ісусу Христу!

«Хресту Твоєму поклоняємось Владико і Святеє Воскресення Твоє славимо!». Цими словами величає сьогодні Христова Церква Чесний і Животворящий Хрест Господній. Сьогодні ми переходимо половину Великопосного шляху – це живоносне древо дарується нам для того, щоб ми ним покріпилися, у ньому знайшли джерело сили і відваги прямувати далі до Воскресіння Христового, щоби поставити це хресне знамення у центрі свого життя. Святий Апостол Павло у цьому посланні до Филип’ян залишив нам унікальний ранньохристиянський девіз, який молода, сповнена Святим Духом Церква урочисто співала у Літургії. Апостол народів звертається до нас ось так: «Плекайте ті самі думки в собі, що були в Христі Ісусі. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність з Богом, але применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, стався подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті. І до смерті хресної. Тому і Бог вивищив Його і дав Йому Ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно преклонилось на небі, на землі і під землею. І щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь, на Славу Бога і Отця».

У цих словах, слово про Хрест займає центральне значення. Тут, з одного боку, бачимо ікону земного шляху Ісуса Христа, який, ставши людиною, щодня прямував до смерті хресної. Хрест є моментом Його найбільшого приниження, крайнього упокорення, Божественного низходження. Проте у другій частині цього гимну бачимо Христа, якого сам Отець прославляє. Саме з моменту хресної смерті починається возходження, прославлення, тріумфальне виявлення його Божественної Слави, яка і є Славою Його Отця.

Кожен християнин, як учень Христа, який слідує за своїм Господом, повинен відкрити у свому власному житті дієвість Його Пасхального Таїнства. «Хто хоче іти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде за мною.» У небесну Славу Воскресіння можна ввійти лише через єдині двері, а саме через Його Чесний і Животворящий Хрест. Нашим покликанням є іти за нашим Спасителем до кінця. Можливо, аж до смерті хресної . Таїнственність Його Животворящого Хреста полягає в тому, що ця найнижча ступінь упокорення і обезславлення є місцем, з якого сам Небесний Отець починає нас возвишати, підносити, прославляти Своєю Божественною Славою, перед якою преклонить своє коліно все, що є на небі, на землі і під землею.

«Христу Твоєму поклоняємось Владико і Святеє Воскресіння Твоє славимо.» Як по-особливому звучать для нас сьогодні ці слова! Для нас – Церкви-мучениці, яка, як вірна спадкоємиця віри Апостолів, співає їх у цьому Патріаршому Соборі Воскресіння. Чи не є промовистим знаком Божим для усіх нас, що у цей день, коли поклоняємося Чесному і Животворящому Хресту Господньому чинимо це на цьому місці?

Наша Церква у ХХ-му столітті пішла за Своїм Спасителем до кінця. Аж до тотальної заглади на своїй рідній землі і, здавалося б, смерті. Однак ця смерть сотень тисяч наших мирян, священиків, монахів та монахинь на чолі з нашим єпископатом була смертю хресною. А тому і животворящою. Наші батьки, діди і прадіди цим самим об’явили нам, своїм нащадкам, а через нас і вільній незалежній Україні силу і непереможність Чесного і Животворящого Хреста Господнього. У своєму знеславленні, приниження і низходженні наша Церква стала саме на цьому місці, місці Воскресіння, коли Сам Небесний Отець прославляв Її воскреслу Своєю нетлінною Славою, Славою, що перед нею зігнеться всяке коліно. І всякий язик через силу свідчення цієї Церкви у Дусі Святому визнає, що Ісус Христос є Господь, на Славу Бога і Отця.

«Христу Твоєму поклоняємось Владико і Святеє Воскресення Твоє славимо.» Для мене, молодого, можливо, щойно народженого Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви, ці слова є підсумком минулого нашої Церкви, сенсом ЇЇ сучасного і дороговказом на майбутнє. Сьогодні ми, спадкоємці Володимирового хрещення, відчуваємо єдність та тяглість з нашою історією та традицією, переймаємо дорогоцінний спадок наших великих попередників: Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, Патріярхів Йосипа, Мирослава-Івана та Любомира. Сьогодні ці мужі теплою рукою Любомира благословляють нас та роблять весь цей скарб живим, промовистим для сучасного українця. Святість об’єднаного Божого люду є і буде стратегію розвитку нашої Церкви. Вона живе і діє як єдине тіло у цілому світі, як Церква Вселенського масштабу, Вона є і буде душею українського народу, щоб його освячувати, відкрити його серце до свого брата і сусіда, щоби зберегти наш люд, як люд Божий, і вести його до спасіння і до життя вічного. Сьогодні, як ви вийдете з храму, вам в обличчя прийде подих весни. Після вчорашнього похмурого неба бачимо сьогодні небо відкрите; земля приготувалася до свого воскресіння. На береги дрімучого Дніпра приходить весна.

Сьогодні ми переживаємо весну нашої Церкви, яка у Своєму Воскресінні починає молодіти Духом Святим і усміхатися до світу світлом Христового Євангелія. Це про неї, древню і вічно сучасну, співає Псалмопівець, кажучи: «Він насичує твій похилий вік благом, і поновляється, як орел, твоя юність». Сьогодні, зокрема у цей торжественний день, усвідомлюємо, що ми є оновленою і омолодженою Церквою. Тому особливо хочу звернутись до нашого, здебільшого, молодого духовенства, якщо порівняти вік нашого духовенства і вік священиків у інших країнах та інших Церквах, - ми є юною, молодою Церквою. Так само хочу звернутися до нашого монашества і до всієї української молоді. Сьогодні Христос закликає до відповідальності за Свою Церкву саме нас, молодих. Переймімся нею, цією Церквою-Страдницею, яка силою Свого Воскресіння дивує цілий світ. Поставмо Чесний і Животворящий Хрест Нашого Спасителя у центрі нашого життя, і Він осолодить його, як жезл Мойсея осолодив гіркі води Мерри у пустелі. Приймімо та відважно здійснюймо наше християнське покликання у сучасному світі. І разом зможемо оновити обличчя нашого народу і держави. Покланяємося страстям Твоїм, Христе! Появи нам славне Твоє Воскресіння. Амінь! Слава Ісусу Христу! Слава навіки!

27 квітня 2011р.Б.

Київ

Фото: Тато Сепия / news.tochka.net

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

27.03.2011р. Б. / Ми є глобальною церквою – новообраний глава УГКЦ

Новообраний глава Української греко-католицької церкви, Блаженніший Святослав Шевчук, який народився у Стрию на Львівщині, є одним із наймолодших єпископів у світі. Єпископський синод обрав його главою, як він каже сам, «глобальної церкви». Українська греко-католицька церква налічує понад 4 мільйони віруючих по всьому світі, вона є найбільшою католицькою церквою візантійського обряду. У суботу, за день до інтронізації, в дорозі зі Львова до Києва Блаженніший Святослав дав ексклюзивне інтерв’ю Радіо Свобода.

– На сьогоднішній день закінчився певний етап відродження Української греко-католицької церкви. Ця церква сьогодні є повноправною і в Україні вона знову є справжньою церквою. В чому Ви бачите її основну мету, в чому полягає її зміст?

– Я думаю, що найперша мета церкви – це донести благовіст Євангелія до кожної людини, до якої нас Господь Бог посилає, в такий спосіб, щоб та людина могла те Євангеліє зрозуміти, його сприйняти і ним жити. З останніх своїх дослідів я просто бачу, що перед нашою церквою сьогодні стоїть великий виклик інкультурації цій благовісті Євангельської. Не лише, скажімо, в тих культурах, в яких сьогодні наша церква живе і поза межами України, але так само і в нашій Україні. Тому що ми бачимо, як надзвичайно швидко відбуваються різні культурні зміни. Люди по-іншому починають мислити. Змінюється спосіб життя. І це є нормально, і це є природно, тому що і народ, і держава, і світ розвиваються. Але ми мусимо весь час шукати той найкращий спосіб, найкращі слова, найкращий вид нашого служіння для того, щоб цей благовіст Євангельський, це слово життя вічного, до кожного українця ми сьогодні змогли донести.

– Зараз в християнському світі відбуваються певні переломні процеси, а в Католицькій церкві зокрема. Як ці процеси проектуються, на Вашу думку, на УГКЦ?

– Я думаю, що наша церква є частиною церкви Вселенської. І всі ті процеси, які діються у світі, очевидно, що вони теж торкають і нас. Різні процеси, які діються в церкві Католицькій, очевидно, вони теж є до певної міри віддзеркаленням тих різних культурних змін, які відбуваються в світі. Але, думаю, що, скажімо, ця єдність – це то причастя, в якому ми сьогодні перебуваємо з нашими братами і сестрами латинського обряду, Вселенським Архієреєм і іншими церквами східними, а так само шукаючи то причастя з церквами православними. Я думаю, що цей пошук допоможе нам всі ті процеси перевести в конструктивне русло.

– Багато хто вважає, що зараз в Європі відбувається певна антихристиянська кампанія. Ця кампанія зокрема стала помітною навколо підписання Лісабонської угоди, в якій лідери країн членів Європейського Союзу відмовилися внести в текст угоди папську тезу про те, що Європа збудована на християнських цінностях і по своїй суті є християнською цивілізацією. Як бачить свою місію УГКЦ в такій ситуації?

– Я думаю, найперше, ми солідаризуємося з усією церквою і з іншими християнськими церквами, які відстоюють християнські цінності у Європі. З іншого боку, я думаю, що перш за все ми мусимо бути собою і підтримувати це гасло, тим більше щодо нової Євангелізації. Зокрема це торкається країн старого християнства. Тут, у нас в Україні, ми маємо особливі виклики пострадянського суспільства, яке пережило свої рани. І тому я думаю, що нам спільно, з усіма тими, хто називає себе християнами, і необхідно вносити в сучасну навіть європейську культуру християнські цінності. Тому що, я думаю, ми не мусимо боротися проти одної чи іншої угоди чи того, чи іншого документа. Ми мусимо боротися за сильне і здорове християнство у сучасній Європі. І тоді, я думаю, що навіть на рівні політичному, міжнародному чи навіть щодо цього документа, про який Ви згадуєте, буде це формальне визнання всієї християнської дійсності, яка існує.

– Що таке сильне і здорове християнство, на вашу думку, в нашому сучасному матеріалізованому, самолюбному, меркантильному ще й матеріалістичному світі?

– Про це можна багато і обширно говорити. Я б це звів до трьох, можливо, найважливіших засад. Найперша засада, це є те, що людина – це істота, яка є сотворена на образ і подобу Божу. І ми ніколи не зможемо до кінця створити необхідні умови для вільного, повноцінного і усестороннього розвитку людини, якщо ми будемо заперечувати її цю надприродну сутність і покликання. Те, що сьогодні, можливо, діється у Європі вже давно відбувалося в різних країнах світу, зокрема у Берліні, коли над людиною ставився певний експеримент, у світлі матеріалістичного світогляду. І тому найперша річ – це є людина. Людина у її надприродному вимірі. Людина, яка є сотворена на образ і подобу Божу.

Друга річ, думаю, надзвичайно важлива, – це й те, що людина – це є істота, яка покликана до сопричастя. Вона не може жити ізольованим індивідуумом, який дуже часто, можливо, і закривається в такому індивідуалістичному суспільстві і дбає про своє таке вузьке приватне чи то виключно матеріальне благо. Але людина – це є істота, яка покликана до сопричастя. Причастя з Богом, а так само сопричастя з ближнім. І це є та друга риса, на якій, я думаю, що базується і повинне базуватися це здорове християнство. Це є спільнота церковна.

І третя річ, я думаю, що вона дуже є важлива – це те, що християнин сьогодні є покликання до особливого свідоцтва. Дуже часто в сучасній культурі хочеться якось так знівелювати духовне, релігійне життя до суто приватної справи, яка не повинна взагалі бути присутня у суспільному житті. І таким чином, скажімо, навіть про якісь релігійні переконання часто не хочеться говорити або вони маргіналізуються. А ми – християни – сьогодні повинні свідчити і не боятися виявляти ту христову віру, яка є фундаментом нашого життя. Свідчити її перед іншими.

Любомир (Любомир Гузар – ред.) дуже часто говорив про месійне покликання церкви. І це вислів такий дуже, я б сказав, лаконічний із такої фрази: «Ділитися вірою». Тому я думаю, що якщо християни сьогодні будуть глибоко жити цією вірою і будуть нею ділитися, тоді те християнство, про яке ми говоримо, воно буде здорове, воно буде динамічне і йому не страшні ніякі секуляризаційні процеси.

– Нещодавно в Україні відбувалася унікальна і до цих пір нечувана подія. На Різдво, вперше в новітній українській історії Президент країни проігнорував існування інших церков, крім украінской православной церкві (Московського патріархату), а у президентському різдвяному зверненні мова йшла лише про православних. В контексті такого ставлення, як Ви плануєте вибудовувати взаємини з державою?

– Я думаю, що найперше, що я особисто намагатимусь зробити – шукати контакту для того, щоб можна було спілкуватися. Бо часами, коли бракує спілкування, то, очевидно, дуже легко можна випасти з поля зору тої чи іншої політичної особи. А ми мусимо з нашого боку бути завжди готові і відкриті до такого спілкування. А я особисто, як новий представник цієї церкви, буду створювати нагоди, щоб таке спілкування було. І тоді, я думаю, що дуже багато можливо певних непорозумінь, які саме виникають, як правило, до тих чи інших навіть таких державних актів, вони потрошки-потрошки можуть бути оздоровлені.

– Продовжуючи тему розбудови взаємин, як Ви збираєтесь розбудовувати їх із Українською православною церквою Київського патріархату, церквою, яка зараз зазнає гоніння?

– Найперше, ми завжди солідаризувалися і будемо солідаризуватися з основними братами православними Київського патріархату. А з іншого боку, будемо теж намагатися простягати руку до всіх інших православних церков, які існують в Україні. Історія нашої церкви була такою, що ми завжди були посередниками між роз’єднаними. І, я думаю, що це покликання, такого посередника, ми можемо дуже успішно виконувати і теж в тій конфесійній ситуації, яка склалася сьогодні в Україні.

– Довго тривають а останнім часом навіть посилилися консультації між Римським престолом та Московським патріархатом. Чи вплинуть ці консультації якось на УГКЦ, на її перспективи?

– Я думаю, що такі консультації чи така співпраця вона є дуже природна. Я думаю, що вона є нормальна. Наша церква повинна якось правильно позиціонуватися у всіх тих процесах, які діються. І найперше ми будемо завжди хотіти бути учасниками таких процесів, щоб коли, наприклад, мова йде про нас, ми були не об’єктами, а суб’єктами такого діалогу.

– Дехто вважає, що УГКЦ залишається регіональною церквою і що це є її основною проблемою. Які перспективи Ви бачите для розвитку УГКЦ?

– Я думаю, що така думка, що ми є церква регіональна – вона вже абсолютно не відповідає дійсності. Ми є сьогодні церква глобальна. Ми існуємо дуже далеко поза межами Галичини. Не лише на Схід, Захід, а також Північ і Південь. Більше того, сам факт, що сьогоднішня подія так широко висвітлюється в засобах масової інформації в Україні – це говорить про те, що ми сьогодні є дуже цікавою і промовистою церквою для всього українського народу, навіть незалежно від конфесійної ідентифікації і незалежно від тої чи іншої особи. І очевидно, що ми будемо зростати і розбудовуватися. І найперше шукатимемо можливість дати повноцінну і усесторонню пастирську опіку тим нашим вірним, які можливо ще сьогодні її не мають. А так само будемо завжди відкриті і дуже відважно голосити слово Євангеліє тим, які ще сьогодні не належать до жодної церкви.

– Ви взяли на себе величезний обов’язок. Ви напевно дуже сильно відчуваєте цей обов’язок. Що в вас всередині, в серці, в душі відбувається? Чи ви свідомі того, що на Вас чекає?

– Я хочу тут, як приклад, навести вислів Блаженного Митрополита Володимира Стернюка. Я пригадую, що коли він святкував 90-ліття, тоді хтось із журналістів запитав у нього: «Владико, якби наперед Господь Бог Вам відкрив всі ті терпіння, яке Ви мали б пройти заради його імені, чи Ви б тоді стали священиком?» І тоді Владика подумав і сказав: «Ні, мабуть, що я б тоді ніколи не наважився бути священиком».

Але Господь у своїй всемудрості можливо відразу не показує нам всього, щоб ми не налякалися. Тому що він потім дає свою власну силу і поміч, щоб крок за кроком іти тою дорогою, якою він кличе.

Ірина Халупа

Джерела:

Радіо Свобода

Мандрівники Христа Царя

27.03.2011р. Б. / «Найперше своїм покликанням я завдячую своїй переслідуваній, зневаженій, а відтак воскреслій Церкві», - Блаженніший Святослав (Шевчу

Як формувалося священиче покликання новобраного Глави УГКЦ, хто був його небесним заступником, про несподівану єпископську хіротонію - зі слів Верховного Архиєпископа Києво-Галицького Святослава Шевчука. А також - його бачення єпископського служіння, привітання Блаженнішого Любомира (Гузара) та Папи Венедикта XVI у матеріалі.

Священство. Оскільки священики в часи підпілля підтримували не лише Церковні традиції, а й громади в цілому, молодь часто ставила перед собою питання про священство. Також їх надихав приклад монашества – в їхніх очах можна було побачити «живого страждаючого Христа». Таким прикладом був і покійний отець Михайло Косила, який виконував уряд підпільного ректора підпільної духовної семінарії Івано-Франківської єпархії, що знаходилася в селищі Дора біля Яремча. Він і був тією особою, яка здійснила вирішальний вплив на виявлення священичого покликання новообраного Глави УГКЦ Святослава (Шевчука). Пізніше він так висловлювався про свого духовного наставника: «Завдяки його харизматичному (в доброму сенсі цього слова) впливові я рішився на цю дорогу і саме в неодруженому стані, бо в тому часі послужити Церкві потрібно було до кінця. Це означало зректися своїх приватних планів на майбутнє і взяти на свої плечі це Христове ярмо переслідуваної Церкви та їй послужити».

Покровителем свого священичого життя Владика називав Митрополита Андрея Шептицького. Ще перед від'їздом з благословення блаженної пам'яті Патріарха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського на навчання до Риму, Верховний Архиєпископ Святослав Шевчук просив у крипті Собору святого Юра про заступництво Митрополита. «Хочу сказати, що ніколи-ніколи митрополит Андрей мене не залишив... Я завжди співставляв з його особою свої рішення і свою діяльність», - стверджував Владика Святослав. А в його кімнаті завжди висів портрет Андрея Шептицького.

Єпископська хіротонія. Рішення Синоду Єпископів УГКЦ було для Владики Святослава неочікуваним. В інтерв'ю для радіо Воскресіння новопоставлений архиєрей наводить ряд аргументів, які, здавалося б, не дають підстав сподіватися на такий розвиток Церковної історії та його пастирського служіння зокрема.

«Чесно Вам скажу, для мене це стало несподіванкою з багатьох причин, - говорить Верховний Архиєпископ Святослав (Шевчук), - по-перше, через те, що я ще досить молодий за віком, і зазвичай в такому молодому віці єпископів не призначають. По-друге, я отримав призначення на душпастирську працю в Аргентині, в Латинській Америці. Тобто, за весь період історії нашої Церкви, особливо після її виходу із підпілля жодний кандидат з України не призначався на єпископське служіння за кордоном. А по-третє, я лише два роки тому був номінований ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа. І логіка підказує, що якщо би були якісь такі серйозні плани, то на такий короткий термін мабуть для такої інституції нового ректора би не призначувалося».

Покликання єпископа. До єпископської хіротонії Святослава Шевчука більш звичним для нього було наукове життя, виховання майбутніх священиків, - «Я все це мушу залишити і відкрити цілком нову сторінку своєї особистої історії». Вона, в розумінні Святослава Шевчука, повинна базуватися на:

1. навчанні – донесенні людям Божого Слова, однак не лише теоретично, а передусім через власний приклад – «Життя єпископа повинно бути отим святилищем, в якому живе правда – Христос»;

2. служінні – єпископ «повинен себе принести в жертву за народ», інакше його служіння втрачає свою сутність;

3. керівництві – воно пов'язане із Таїнством Христа. Єпископ повинен бути мудрим управителем. Його «судочинство власне випливає із Таїнства Животворящого Хреста Господнього – коли Христос був розіп'ятий на хресті, світові настав суд. І такого типу єпископська влада випливає із крові, яка була на хресті Христом проллята».

Ці характеристики уособлювали для Владики справжнє єпископське служіння, приклад якого показав Ісус Христос, вбачав у них жертвоприношення. Таким чином, особа, яка приймає єпископську хіротонію, добровільно приносить себе в жертву за людей. Вибір же на Главу Церкви ставить черговий виклик.

Єпископське служіння. При єпископській хіротонії Блаженніший Любомир (Гузар) порівняв процес вибору нового єпископа, важливість його згоди із подією Благовіщення – саме на це свято у 2009 році в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові відбулася Архиєрейська хіротонія Святослава Шевчука. «Отець Святослав сказав мені, що якщо така Божа воля, то він її радо приймає», – говорив у проповіді Блаженніший Любомир (послухати проповідь Блаженнішого Любомира).

Папа Венедикт XVI: «Поступай достойно, возлюблений сину, перебуваючи у братньому зв'язку із дбайливим Пастирем єпархіального престолу Покрова Пречистої Богородиці для українців візантійського обряду в Буенос-Айресі та ревним сповненням довіреного Тобі служіння всіх надихаючи; найперше ж – май завжди перед очима Бога, побожно дбаючи на повсякчас, щоби Він був світильником перед ногами в Тебе і світлом на стежках Твоїх (Пс. 119, 105). Благодать Святого Духа й заступництво Пречистої Діви Марії нехай завжди сповнюють Тебе радістю та укріплюють Тебе».

З 20 по 30 квітня 2009 року Владика Святослав (Шевчук) у складі групи єпископів Єпископської Конференції Аргентини здійснив візит до Ватикану під назвою «Ad limina Apostolorum», що у перекладі з латинської означає «До гробів святих апостолів». Після його єпископської хіротонії це була перша зустріч новопоставленого архиєрея із Святішим Отцем, на якій Владика Святослав мав нагоду подякувати Вселенському Архиєрею за благословення рішення Синоду Єпископів УГКЦ про призначення його на Єпископа нашої Церкви. «Це є, перш за все, духовна подія, на якій є можливість відчути сопричастя зі Святішим Отцем», - ділився згодом Владика Святослав.

Погодившись стати Главою Української Греко-Католицької Церкви, Святослав Шевчук під керівництвом Святого Духа провадитиме Церкву.

За матеріалами: ugcc.org.ua, lds.lviv.ua, stryi.ugcc.org.ua

Джерела:

ДИВЕНСВІТ

Мандрівники Христа Царя

26.03.2011р. Б. / Греко-католики Італії чекають зустрічі з новообраним Главою Церкви

Виборчий Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, зібраний у Львові-Брюховичах 21-24 березня, відповідно до приписів Кодексу Канонів Східних Церков та Партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви, обрав Верховного Архиєпископа УГКЦ. Сьогодні, 25 березня 2011 року, у Ватикані повідомлено про те, що Святійший Отець Венедикт XVI потвердив і поблагословив цей вибір. Обраний Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) склав перед Синодом Єпископів визнання віри та обітницю вірно виконувати свій уряд.

Інторонізація новообраного Глави Української Греко-Католицької Церкви запланована на 27 березня 2011 року у Патріаршому Соборі Воскресіння Христового у Києві.

Очевидно, через далеку відстань не зможемо бути учасниками торжеств у Києві, але з Божого провидіння новообраний Глава УГКЦ разом з високопоеосвящениими Митрополитами та Постійним синодом прибудуть до Риму. Тому від імені Преосвященного владики Діонісія (Ляховича), Апостольського Візитатора для українців греко-католиків в Італії та Іспанії і Оргкомітету запрошуємо усіх вірних до спільних молінь у Римі з нагоди обрання нового Глави нашої Церкви за наступним розкладом:

У середу, З0 березня 2011 року, на площі Св. Петра у Ватикані відбудеться загальна аудієнція із Святішим Отцем Венедиктом VI, під час якої буде представлено новообраного Верховного Архієпископа УГКЦ. Бажаючі взяти участь в аудієнції повинні прибути на площу Св Петра о годині 8.30. Розпочнеться аудієнція о годині 10.30. Оргкомітет поклопочеться про розповсюдження вхідних квитків для прибулих завчасно на площу Св. Петра українців.

В неділю, 3 квітня 2011, о годині 10.00 відбудеться Архієрейська Божественна Літургія з нагоди Введення на престіл новообраного Верховного Архієпископа в прокатедральному Соборі Святої Софії у Римі, яку очолить Блаженніший Святослав (Шевчук).

Джерела:

Прес-служба УГКЦ в Італії

Воїни Христа Царя

24.03.2011р. Б. / Екзорцист Василь Пантелюк: «Біси у Донецьку та Одесі однакові»

В інтерв'ю порталу «Православні католики Одеси» відомий донецький екзорцист отець Василь Пантелюк розповів, чи відрізняються біси в різних регіонах України, з якої причини вони опановують людей, і як від них захиститися.

- Отче Василю, скажіть, чи відрізняються люди, одержимі бісами в Одесі та Донецьку?

- Ні. І в Донецьку, і в Одесі, і у Львові проблема одна й та ж: гріх. Гріх кидає людину в безодню духовних проблем, звідси й одержимості.

- До кого потрібно звертатися людям, яких обплутав диявол?

- Для цього існує Христова Церква, якій Бог передав владу над нечистою силою. Церкві для лікування людей Господь також дав і відповідні засоби - молитви, мощі, освячені масла, хрест, ладан - все це руйнує силу диявола.

- Але ж далеко не будь-яка церковна людина може виганяти диявола? Навіть не кожен священик, чи не так?

- Для подібного служіння потрібно мати благословення єпископа. Будь-яка людина, що має дар екзорцизму, повинна мати письмове благословення, яке підтверджує, що вона діє від імені Церкви, а відповідно, має повноваження від Христа.

Якщо екзорцист приїжджає в іншу єпархію - то дозвіл двох єпископів на проведення таких молитов, свого, і місцевого.

- Чи має принципове значення, до якої саме Церкви належить екзорцист?

- З духовної точки зору людина, що потребує духовного лікування, може приходити і до православних, і до католицьких, і до греко-католицьких екзорцистів. Головне, щоб у екзорциста був справжній дар від Бога, бо це не людина, а Христос звільняє від бісів.

- Яким має бути приготування до процедури вигнання бісів? Що повинен робити одержимий?

- Перед власне приготуванням необхідно переконатися, що людина, якій потрібна допомога, охрещена, воцерковлена (тобто регулярно відвідує Церкву, веде духовне життя і приймає святі Таїнства), вінчана (якщо перебуває в шлюбі). Це дуже важливі попередні умови, в іншому разі процес вигнання бісів може бути істотно ускладнений, а звільнення від біса недовготривалим. Важливо також освятити квартиру, якщо вона ще не була раніше освячена священиком. Потім, вже ближче до дня проведення екзорцизму, слід сповідатися, якийсь час постити, звертатися до Бога з молитвами.

До речі, деякі дізнаються про свою одержимість вже безпосередньо під час молитов, які виганяють бісів.

- Церква не втомлюється повторювати, що для християн неприпустимо звертатися до магів і екстрасенсів, тим не менше, люди часто не сприймають ці поради всерйоз. Наскільки такі застереження виправдані з точки зору екзорциста?

- Переважна більшість екстрасенсів є язичниками, а це значить, що під час сеансу екстрасенс фактично може звертатися до диявола. Допомоги від цього не буде, а духовний стан пацієнта стає ще гірше. Потім дуже багато років іноді доводиться відмолювати людину. Церква застерігає про небезпеку і забороняє звертатися до ворожок, відьом і інших окультних «цілителів», але радить звертатися по допомогу тільки до Бога.

Скажу, що близько 85% людей, які побували у ворожок та екстрасенсів, приходять до Церкви вже уражені. Чому? Через контакт з дияволом. Таку картину ми регулярно спостерігаємо. Тим більше, вони зараз легалізуються і входять до державного каталогу професій, законно відкривають салони і здійснюють такі згубні «лікування» людей.

Іноді людина може сама не знати, від якого джерела у неї сила. Навіть у трави не можна домішувати заговори. Людина повинна вести духовне життя щоб лікувати, і мати благословення Церкви. Використання ритуалів спіритизму, органів тварин, яйця, магнетизм Церква забороняє, наші засоби - чиста молитва, ладан, свята вода, благословення, мощі святих, ікони, які мають цілющу силу, а не кавова гуща, вуду, рейки, сучасні види чорної та білої магії і т.п. Молодь цікавить негативна містика, але містика позитивна - церковна - незрівнянно сильніше.

- Як ви ставитеся до передачі «Битва екстрасенсів»?

- Перш за все не забувайте, що «Битва екстрасенсів» - телевізійне шоу. Це більше шоу-бізнес, ніж містика. Але навіть у такому прочитанні передача зайвий раз підтверджує, що диявол існує. Адже люди реально, прямо звертаються до нього, до духів, самі називають себе відьмами і тим свідчать свою вірнопідданість бісам.

- Наскільки небезпечні всілякі сатанинські символи? Адже вони в нашій країні продаються у багатьох магазинах, і багато людей навіть не підозрюють про їх справжнє значення ...

- Що таке символ? Символ вказує на певну реальність. Взяти, приміром, татуювання: по Біблії - це огида перед Богом. Вчора я хрестив у в'язниці людину, яка просиділа 30 років і засуджена на довічне ув’язнення. У нього відбулося переосмислення, він прийняв Христа, дуже свідомо. Навіть у камерах людина пізнала істину, хоча багато років служив гріху, але навернувся. А там своя культура, символи. Але що ж йому робити зі своїми татуюваннями? Вони так і залишаться з ним на все життя після хрещення. Але сили вже не матимуть, бо людина покаялася і відвернулася від гріха.

Хрест - символ порятунку, з'єднання неба і землі, знак спокутування, символ Божої любові. Кожен християнин носить хрест. Подібно до цього, пентаграми можуть нести негативний заряд, навіть якщо не було заговору над символом.

Був випадок, коли жінка не практикувала, але просто читала книги з магії. Вона була вражена демонами, і стала одержимою. Тобто навіть зовнішні знаки не простимі. Один раз я побачив дівчину з перевернутим хрестом. На моє запитання, вона відповіла, що поклоняється дияволу і просить у нього допомоги. Але це абсурд! Не можна поєднувати поняття допомоги та поняття диявола - диявол людині ніколи не допоможе! Його мета - полонити людську душу, знищити її, духовно вбити. «як лев ревучий, шукаючи кого пожерти» (1Пет.5: 8).

- Що взагалі викликає одержимість?

- Перш за все - важкий гріх або довгострокове перебування у важкому гріху. Гріх руйнує душу людини, і вона стає вразливою для вроків і злих духів.

- Чи може одержимість пройти сама з плином часу, як, скажімо, нежить?

- Одержимість пройти може. Але тільки у випадку, якщо людина веде високодуховне життя. Іноді при сповіді, або при хрещенні диявол залишає людину. В іншому випадку одержимість або псування може зняти тільки церковний служитель.

Михайло Шелудько

Джерело:

КРЕДО

23.03.2011р. Б. / У Житомирі вимагають не віддавати храм Московському патріархату

У Житомирі біля будівлі облдержадміністрації пройшла акція з вимогою не допустити передачі Хресто-Воздвиженського храму православній церкві Московського патріархату в Україні.

Як передає кореспондент УНІАН, в ході акції парафіяни і священики Української православної церкви Київського патріархату та активісти обласної організації ВО "Свобода" вимагали від влади області "повернути Українській православній церкві в Житомирі Хресто-Воздвиженську церкву та не передавати її Українській православній церкві Московського патріархату". (Днями керівництво місцевої влади, виступаючи на обласному телебаченні, заявило, що має намір передати приміщення Хресто-Воздвиженської церкви, в якому зараз розташований Музей природи, УПЦ МП - УНІАН).

Акція пройшла під гаслами "Церква наша не в Москві», «Україна не Москва!» та іншими.

Керуючий Житомирською єпархією УПЦ КП, архієпископ Житомирський і Овруцький ІЗЯСЛАВ провів під час акції молебень і передав звернення обласній владі з проханням повернути УПЦ КП зазначений храм.

"Саме наша церква після здобуття Україною незалежності проводила у Хресто-Воздвиженському храмі богослужіння, а за кілька років зареєструвалася в Україні російська церква, яка стала висловлювати претензії щодо цього храму", - сказав представникам ЗМІ отець ІЗЯСЛАВ.

За словами священика, "у 2002 році люди із Преображенського собору, що підпорядковується російській церкві, побили прихожан, які якраз молилися у Хресто-Воздвиженській церкві". "Ця кримінальна справа була відкрита, а потім терміново закрита. У міліції нам сказали більше не проводити там молебні, бо знов можуть бути бійки", - сказав владика ІЗЯСЛАВ.

Одночасно з пікетуванням відбулося засідання комісії при обласній раді, що вивчає історію будівництва і використання будівлі цього храму в Житомирі. На засіданні було прийняте рішення про те, що розташований зараз у Хресто-Воздвиженському храмі Музей природи тимчасово переїде у кінотеатр "Космос". Про передачу будівлі будь-яким релігійним конфесіям на засіданні наразі не йшлося.

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

..."Ця кримінальна справа була відкрита, а потім терміново закрита. У міліції нам сказали більше не проводити там молебні, бо знов можуть бути бійки"...

А чи не дико, на Вашу думку, виглядає цей факт, що на 20-му році "так званої незалежності України" - нема кому захистити українців в Україні? Ба, більше! Бо той, хто має обов'язок захищати право українців, не тільки його, те право, нехтує, а ще й погрожує відмовляючи в елементарних потребах душі - молитві, мовляв: "Дивіться, якщо підете до храму молитися і там вас наб'ють, то ви самі собі винуваті, бо ж ми вас застерігали...". З вичайно, ці, з дозволу сказати "правоохоронці" (чи правдивіше лівоохоронці) - злодії в Законі, які не тільки замаскувалися під українських охоронців права, вдягнувши українські однострої, але й усунули навіть будь-яку можливість захистити цих християн, бо ж перед цим, за висмоктаними з пальця кримінальними статтями, пересадили по в'язницях тих, хто міг би це зробити - хлопців з ВО "Тризуб" ім. С. Бандери.

Отже й висновок: люди, хто вам винен, що ви настільки віддалилися від Господа нашого Ісуса Христа, що перебуваючи у темряві беззаконня, навіть незауважили того, в чиї руки ви передали владу охороняти ваші права. То ж покайтеся зі свого беззаконня, наверніться від темряви невідання до світла Істини і тоді, прозрівши, зможете не тільки добачити правдивих ваших охоронців, але й знайдете спокій душам вашим. І потім живучи в мирі з власною совістю та в сопричасті один з одним і з Христом, "ворог більше не пануватиме над вами, вашими тілами та вашим товаром за своєю волею..." (Неем.9,27-37)

Катехит парафії Преображення Господнього р. Б. Леонід.

21.03.2011р. Б. / Слово Владики Ігоря (Возьняка), Адміністратора УГКЦ, на початок Виборчого Синоду

Високопреосвященні та Преосвященні Владики, звертаюсь до Вас з коротким важливим словом, як до пастирів Христової Церкви та Господніх слуг. Перед нами дуже важливе завдання: вибір Глави нашої Церкви. Вірю, що жодні замішання не стануть нам на перешкоді, бо маємо віру в Бога, на якого покладаємося. Звичайно, що ми з Вами та наш вірний люд Церкви молиться й вірить у дорий вибір, бо інакше бути не може. Ніхто з нас, кажу це з переконання, не керується дешевими земськими поглядами та передбаченнями, але усі бажаємо сповнити волю Божу якнайкраще.

Коли звернемося до Святого Письма трудно зрозуміти, яким способом Господь вибирав провідників для свого народу, дивуємося цьому. Чому? Тому що, вважаю, ніхто із нас не вибрав би Мойсея на пророка та провідника, він сам говорив: «...бо я тяжкоустий та тяжкоязикий» (Вих. 4, 10), Сьогодні, так нам здається, потрібна людина, щоб була вмілим провідником нашого Синоду і добре проповідувала, і вміла спілкуватися з людьми чи специфічно із ЗМІ тощо. А Господь додав Мойсеєві брата Арона, який був речником пророка, тим самим вказав на потребу певних радників у керуванні. Пригадаймо теж про пастуха овець Давида, коли пророк Самуїл з волі Господньої прийшов до Єссея помазати одного із його синів на царя. Самуїл, побачивши Еліява, сказав: «Справді – перед Господом помазанець його!» (ІСам. 16, 6). Але Господь заперечив і промовив до пророка, щоб той не дивився на обличчя та зріст. Бог дивиться інакше: « .... Чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (ІСам. 16, 7). Сім синів, яких Єссей вважав гідними на царя, не вибрав Бог, сім раз помилився Єссей.

Про Давида, що був юнацького віку, батько навіть думки не допускав, що пастуха овець призначено на царя. Коли прийшов Давид, Господь промовив до Самуїла: «Устань, помаж його, – бо це він!» (ІСам. 16, 12). Господь дивиться по-іншому ніж люди, і навіть не завагався призначити його на царя, хоч знав наперед про тяжкий гріх Давида з Ветсавією (пор. ІІСам. 11, 4) та вбивство Урії, чоловіка Ветсавії (пор. ІСам. 11, 15). Коли б нам відомо було про подібні дії священика, ми ніколи не пропонували б таку особу на єпископа. Господь, однак, вибрав хоч би і Юду на апостола, що видав його на смерть.

Багато інших випадків знайдемо у Святому Письмі, які ми не потвердили б, а Бог вибирав на царів осіб дитячого та юнацького віку. Наприклад Йорам став царем Ізраїлю, коли йому було 18 років (пор. ІІСам. 3, 1). Сім літ було Йоасові, як став царем і царював 40 років (пор. ІІСам. 12, 1). Азарія став царем, маючи 16 років (пор. Сам. 15,1). І знайдемо ще багато місць, коли на царів вибраного народу покликалися молоді особи. Так що вік молодих і старших не грав великої ролі, лише серце, що було слухняне Богу, добрим людям та добрій пораді. Багато з них добре урядували, інші зламалися, впали у гординю, були невірні Богу, поклонялися ідолам та народ до цього спонукали, а через те ставали невільниками інших народів. Коли каялися, Господь прощав їм та ставив їх на престоли. Пригадаймо Савла, пізнішого ревного апостола Павла, який після навернення, без зайвих запитань до Господа, охрестився і став вірним учнем Христа аж до пролиття крові. А Син Божий вибрав Савла на апостола, що був перед тим учасником вбивства св. архидиякона Стефана! Той, хто гонив його вірний люд, переслідував та дихав жорстокою ненавистю до християн, став одним із ревних проповідників слова Божого і віддав життя за Христа.

Коли ізраїльський народ падав низько, грішив проти Бога, Господь посилав пророків, щоб картали людей та закликали до покаяння. Жодні погрози не допомагали юдеям, ізраїльтянам, тобто, вибраному народові, бо ті вбивали навіть пророків. І Господь ніби був у тривозі, кого послати до цього бунтівного народу. Пророк Ісая пише: «І почув я голос Господа, що говорив: Кого я пошлю, і хто піде для нас? - А я відказав: Ось я, - пошли ти мене» (Іс. 6, 8). І Бог послав охочого пророка Ісаю, щоб він говорив до народу, який сам зголосився до цієї місії.

Дивні Божі дороги, незрозумілі людям його стежки, бо Господь милосердний та довготерпеливий. Не змінив свого вибрання Син Божий відносно апостола Петра, який його відрікся. А Спаситель був вірний своєму вибору, призначив його на Голову своєї Церкви і не відступив від цього. Коли ж апостол Петро став поміж братів, яких було 120 осіб, пригадав про Юду, що ганебно відійшов від них. Вони вирішили вибрати когось на його місце. Поставили двох: Йосифа на прізвище Юст та Матія. Вони молилися і сказали: «Ти, Господи, всіх серцезнавче, покажи з двох одного, кого Ти вибрав» (Ді. 1, 24). Жереб впав на Матія. Вибір по жеребу апостоли приймали як Божу волю.

Уся Церква молилася за вибір намісника св. апостола Петра і вибрали на Святішого Отця, останнім часом (2005р.), теперішнього Папу Римського Венедикта XVI, якому було вже за 75 років. Так що дороги Божі незбагненні, його стежки недоступні.

Ми також молимося всією нашою Церквою до милосердного Бога, щоб вказав не з двох, а багатьох осіб, кого він уподобав собі, щоб піклувався його стадом, святою Українською Греко-Католицькою Церквою.

Хай Святий Дух просвітить нас, як зібраних апостолів під час П'ятидесятниці, щоб наш вибір Глави Церкви, був глибоко відповідальним перед Богом. Хай Господь благословить нас та посилає рясно світла Святого Духа. Чинімо наш вибір з цілковитим відданням себе у Господні руки, щоб ми пізнали його волю та слідували за нею.

Ти сам, милостивий і Чоловіколюбче, вислухай нас, коли взиваємо до Тебе, зокрема у цей день вибору Глави нашої Церкви, просвіти своїх учнів, твоїх єпископів-слуг, щоб вони сповнилися невичерпної твоєї ласки та з гідністю виконали твою святу волю.

Святий Душе, покеруй нами своєю невимовною мудрістю і силою, вкажи нам свого вибранця, щоб ми, наповнені духом премудрості, розуму та остраху з честю здійснили завдання, яке стоїть перед нами у ці дні виборів.

Хай Святий Дух просвічує нас, а Пресвята Богородиця покриє нас своїм омофором.

+ Ігор (Возьняк), Адміністратор УГКЦ

Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

20.03.2011р. Б. / Члени Синоду УГКЦ молитвою і духовними роздумами готуються до обрання нового Глави Церкви

20 березня 2011 року, в рамках підготовки до Виборчого Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який обере нового Отця і Главу УГКЦ, в Архикатедральному соборі Святого Юра у Львові було відслужено Архиєрейську Божественну Літургію. Саме з Літургії розпочався день молитви і духовної застанови, мета якого: через спілкування з Богом старатися пізнати Його волю щодо особи наступного Предстоятеля УГКЦ.

У Службі Божій, яку очолив Адміністратор УГКЦ Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк), взяли участь усі єпископи УГКЦ з України та з-за кордону, які беруть участь у роботі Синоду. Проповідь виголосив о. д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського католицького університету, який призначений провідником дня духовної застанови і молитви.

«Сьогодні, коли перед Синодом стоїть питання вибору нового провідника, Патріарха і Глави нашої Церкви, для нас з вами є лише один критерій – бути з Богом, бути з великим Богом. Усунувши усі можливі шори і обмеження, відкривши дух і серце, обіймімо молитвою наших архиєреїв, підтримуймо їх своїм постом, милостинею і чуванням (три головні добрі діла, які особливо потрібно практикувати під час Великого посту, – авт.) у цих днях. Звертаймося до Бога. Він не залишить нашу Церкву. Він знімає страх спільноти, що зараз питає: хто нас вестиме далі? Бо Він – це Бог, який словами пророка Ісаї промовив до свого слуги: Я, Господь, покликав тебе до перемоги», – зокрема у проповіді сказав о. Борис.

У коментарі для Департаменту інформації ректор УКУ розповів, що у своїх духовних науках говоритиме про три особи Пресвятої Тройці: Отця, Сина і Святого Духа. «Кожний духовний крок, а вибір Глави Церкви мав би передусім бути таким духовним актом, має мати за фундамент нашого Господа Бога. Науки будуть про Отця – великого Бога, про Сина, який применшує себе, щоб бути з нами і про відношення між Отцем і Сином у Святому Дусі. Саме Святий Дух є тим, хто сходить, відвідує людину, Церкву. Владикам найбільше потрібно натхнення Святого Духа, щоб у мирі, радості, впевненості чинити Божу волю своїм вибором», – сказав о. Борис.

Після Літургії єпископи та численні миряни спільно помолилися тричі молитву «Царю небесний» і один раз «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь» в намірі успішного проведення виборчого Синоду. Саме так, згідно із розпорядженням Адміністратора УГКЦ, моляться у ці дні у всіх храмах УГКЦ після завершення богослужінь. Тоді владики ще помолилися у крипті собору Святого Юра, де зокрема спочивають тлінні останки трьох провідників УГКЦ у минулому столітті: Митрополита Андрея (Шептицького), Патріарха Йосифа (Сліпого) та Патріарха Мирослава Івана (Любачівського).

Як ми уже повідомляли, Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви для обрання Верховного Архиєпископа розпочнеться 21 березня у Реколекційному центрі імені Патріарха Йосифа Сліпого у Львові – Брюховичах. Для участі у його роботі прибули 40 архиєреїв УГКЦ з цілого світу.

Усі члени Синоду Єпископів мають активний голос у виборах. Кожен єпископ має право на один голос. Голосування через заступника або листом заборонене. Тільки члени Синоду, секретар і лічильна комісія можуть перебувати в кімнаті для виборів. Голосування є таємним.

Зазвичай потрібно отримати дві третини голосів, щоб бути обраним. За цієї процедурою голосування відбуватимуться упродовж трьох днів чотири рази на день. Після дванадцятьох безрезультатних голосувань Главу Церкви обиратимуть простою більшістю. Коли вимога зменшується до абсолютної більшості, число кандидатів повинне бути зменшене до двох з найбільшою кількістю голосів.

Джерело:

Департамент інформації УГКЦ

18.03.2011р. Б. / Без любові до ближнього милостиня не є справжньою

Приймаючи у п’ятницю, 11 березня 2011 р., членів бельгійської Асоціації «“Pro Petri Sede”», яка щороку надає матеріальну підтримку для потреб Апостольської Столиці, Папа Бенедикт XVI наголосив на важливості милості. Під час зустрічі, що відбувалася в перший тиждень Чотиридесятниці, Святіший Отець ще раз наголосив на тому, що це – «період посту, молитви та взаємоподілу», який сприяє внутрішньому паломництву до Того, Хто є Світлом для світу.

«Ми потребуємо, щоб нас просвітив Христос, щоб ми, в свою чергу, відчуваючи невідкладність нашої відповідальності щодо бідних теперішнього часу, звернули до них наш погляд, який повертає довір’я та відкриває перспективу блаженної вічності», – зазначив Бенедикт XVI, додаючи, що роблячи свій вклад у боротьбу з бідністю, «взаємоподіл та милостиня наближають нас до інших».

Але, додав Папа, без любові, яка його надихає, та витканих ним братерських зв’язків, дар залишається нічим. Натомість, коли діємо, керуючись милосердною любов’ю, тоді «висловлюємо істину про наше буття, тому що більшою радістю є давати, ніж отримувати». Адже ділячись з ближнім, «через отриману радість відчуваємо, що повнота життя похотить із Божої любові». І саме тому «милостиня наближає нас до Бога та спонукує до навернення».

Великодушна пожертва, яку Асоціація передає Папі, дає йому можливість поспішати з допомогою народам, тяжко випробуваним різними стихійними лихами, а «служіння милосердя, – пригадав Бенедикт XVI, – належить до самої природи Церкви» та є живим вираженням Божого піклування про всіх людей. «Приносячи необхідну матеріальну допомогу, – вів далі Папа, – Церква має можливість також запропонувати уважність серця та любов, яких дуже потребують люди, що зазнають випробувань». Бо кожен, за словами Святішого Отця, «покликаний до спасіння, що випливає з Христової перемоги над будь-яким злом, що утискає людину».

Джерела:

Радіо Ватикан

Мандрівники Христа Царя

18.03.2011р. Б. / Верховна Рада збільшила виплати при народженні дітей

За першу дитину держава виплачуватиме близько 24 тисяч гривень, за другу – близько 48 тисяч, за третю і кожну наступну – близько 97 тисяч.

Верховна Рада ухвалила Закон «Про внесення зміни до Закону України «Про державну допомогу сім`ям з дітьми» щодо виплати допомоги при народженні дитини».

За дане рішення проголосували 300 із 392 народних депутатів України, зареєстрованих в сесійній залі.

Даним законом передбачено, що допомога при народженні дитини нараховується виходячи з розміру прожиткового мінімуму для дітей віком до шести років, установленого на день народження дитини.

Допомога при народженні дитини надається у сумі, кратній 30 розмірам прожиткового мінімуму, - на першу дитину (24 тис. 480 грн.); кратній 60 розмірам прожиткового мінімуму, - на другу дитину; кратній 120 розмірам прожиткового мінімуму, - на третю і кожну наступну дитину.

З 1 січня 2011 року розмір прожиткового мінімуму для дітей до 6 років становить 816 грн., то на сьогодні сума державної допомоги при народженні дитини становитиме 24, тис. 480 грн. на першу дитину, 48 тис. 960 грн. - на другу, 97 тис. 920 грн. - на третю і кожну наступну дитину.

Виплата допомоги здійснюється одноразово у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму при народженні дитини, решта суми допомоги на першу дитину виплачується протягом наступних 24 місяців, на другу дитину - 48 місяців, на третю і кожну наступну дитину - 72 місяців рівними частинами у порядку, встановленому Кабінетом міністрів України.

Джерела:

Українська правда. Життя

КРЕДО

16.03.2011р. Б. / Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква

Львів – Поданий нижче текст – це роздуми мирянина про обрання нового Глави Української Греко-Католицької Церкви, яке розпочнеться 21 березня цього року. Церква, як відомо, належить вічності та, згідно з обітницею Божою, є неподоланною. Але свій план Господнє Провидіння реалізовує через людей – земних, а тому часом недосконалих і суб’єктивних. Таїнство поєднання одного і другого якраз і відбуватиметься в УГКЦ під час виборчого Синоду. По-перше, завданням усіх єпископів є пізнати Божу «думку», Його святу волю – іншими словами, обрати того, кого перед тим уже вибрав Господь Бог. По-друге, своїм особистим голосом єпископи мають передати думку всього Божого народу, зіткану з численних голосів духовенства, монашества й нас, мирян. Адже Божий люд також є «передавачем» Божої волі – звичайно, за умови, що він щиро намагається її пізнати, молячись та з обачністю ставлячись до суто людських міркувань.

Друге питання, що свердлить мозок: хто стане наступником Блаженнішого Любомира? Щиро признаюся, перші варіанти цієї статті містили перелік рис, якими, на мою думку, повинен володіти новий обранець Церкви. Проте чим більше працював я над згаданим переліком, тим більше мене огортав неспокій. Бо з-під мого пера проступав образ ідеального кандидата, якого в нас – та й, зрештою, в нікого – вочевидь не буде ніколи.

Сила Церкви як структури – не в тому, щоб мати ідеального Предстоятеля, а в тому, щоб його чесноти могли розкритися максимальною мірою, а його слабкощі були компенсовані талантами його співбратів. Тому вже на самому початку синодальні владики мали б осягнути проблему в цілості, не лише обстоюючи чесноти свого обранця, а й дбаючи про те, щоб його слабинки не залишилися недоглянутими й не нашкодили Церкві.

Отже, в подальшому я говоритиму вже не про якості особи, а про потреби Церкви.

Найперше завдання Церкви – свідчити про Христа й переконувати людину, що її спасіння лише в тому, що вона житиме за Божим законом. Як на нинішні обставини – завдання ледь не безнадійне. Сізіфів труд. Адже в українському суспільстві останніми роками сформувалася «аморальна більшість», яка вважає дотримання моральних принципів програшною справою.

Отже, Церква повинна «тримати удар», тобто вміти розмовляти з секулярним світом, зокрема з молоддю, і бути моральним авторитетом для них. І тут ідеться не про те, щоб штучно підлаштовуватись під модні віяння (цього не робила Церква і за Блаженнішого Любомира, і за його попередників у ХХ столітті), а про те, щоб бути тим, ким себе означуєш, – тобто бути Церквою. Якщо світ поринає в ненависть та егоїзми – бути містилищем жертовної любові. Коли хитається світобудова й занепадають святині – спиратися на Євангеліє. Коли довкола все тоне в фарисействі – все очищати від скверни. І понад усе – молитися, молитись і повсякчас славити милосердного Бога. Тільки таку Церкву не здолають сили пекла.

Я мрію, щоб моя Церква й надалі являла світові, що таке справжнє смирення і справжня відповідальність перед Богом. Смиренність полягає не лише в тому, щоб пам’ятати про людську недосконалість і просити Бога про поміч. Справді смиренна Церква не обмежиться лише дрібними завданнями, малодушно покладаючи на Бога здійснення завдань великих. Справді відповідальна Церква «великого бажатиме», не вбачаючи в цьому порушення смиренності. Адже можна і треба «співдіяти з Божими поривами» (Патріарх Йосиф Сліпий), навіть якщо розумієш, що всього не осягнеш. Саме цю здатність, з точки зору багатьох мирян, і явив нам Блаженніший Любомир.

Тому ми всі очікуємо, що Церква і з новим Главою мужньо ставитиме перед собою великі завдання, навіть якщо сьогодні вони видаються комусь нездійсненними. Не переглядати ми мали б ті великі цілі, що їх Церква ще не осягнула: патріарший статус, об’єднана Київська Церква чи «святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя» (Блаженніший Любомир). Ми прийняли їх від наших попередників і наш обов’язок – не змарнувати їх. Натомість можна і треба чутливо аналізувати шляхи до цих великих цілей, щоб вчасно помітити «підказки» Господні, прочитати Богом дані знаки часу, щоб точніше вивірити свою ходу.

Тільки така Церква, яка пізнала джерела своєї сили й уміє «великого бажати», спроможна вивести Україну з її фатальної вторинності, з її непереборної звички мавпувати поведінкові моделі, запозичені зовні. Україна повірить у себе лише тоді, коли повірить у себе її Церква.

Духовно скріплена й адміністративно сконсолідована Церква неминуче вийде на розв’язок своїх внутрішніх проблем. Можна і треба говорити про шкідливість духовно хибного шляху «підгорецьких отців», але живильне для них середовище – в інерційності нашого духовного життя, в комфортній респектабельності галицьких греко-католицьких громад. Отже, вихід у тому, щоб наше церковне життя було не застиглим, а паломницьким. Треба перекинути через плече наплечник, напитися джерельної, справді життєдайної води – і в дорогу, в нелегке духовне паломничання. Але для цього потрібен той натхненний і бадьорий, хто й очолить колону прочан.

Перед Українською Греко-Католицькою Церквою як перед Церквою справді світовою з потужним діаспорним сегментом стоїть постійне завдання скріплювати своє внутрішню єдність. Ми покликані не лише жити духовно об’єднаним життям, шануючи нашу різноманітність. Ми ще мусимо враховувати, що наші громади в Україні та на поселеннях прямують до єдності різними історичними дорогами. Тому нинішній стан світової УГКЦ – це зріз розмаїтої історичної, еклезіальної та душпастирської тяглості, який вимагатиме від нового Глави Церкви особливої чутливості, второпності та добрих знань.

Я мрію про те, щоб моя Церква ще більше служила людині. Проте тут ідеться не тільки і не стільки про соціальну дияконію. Церква відповідальна за спасіння своїх вірних, а тому повинна подбати про якість їхньої віри. Часом навіть страшно від думки, якою мішаниною забобонів, реліктів язичництва та ошмаття ідеологій захаращена та частина нашої душі, в якій перебуває наша віра! Останні два десятиліття надали людям свободу вірити, але все ще не навчили, як саме. Проте така ситуація вочевидь загрозлива. Адже ґанджі нашої віри безпосередньо впливають на якість тих рецептів, якими ми прагнемо оздоровити наше приватне й суспільне життя. Якщо суспільство не бачить, що воно затруєне гріховними «шлаками», то наш обов’язок як Церкви їх перед ним розкрити. Тому християнська освіта – не лише катехизація у вузькому значенні цього слова, а й формування широкого християнського світогляду, що стає основою правильної життєвої постави, – буде на порядку денному нового Глави Церкви незмінно.

Церква не може сподіватися на перепочинок і в плані свого суспільного служіння. Упродовж двадцятиліття незалежності криза в Україні стала доволі тривалою, що викликало в одних людях – тотальну зневіру у власній державі, в інших – всеохопний гнів і потребу помститися знайденому чи уявному ворогові. І одне, і друге є сигналами тривоги для Церкви, які вона зігнорувати не сміє. Якщо народ починає соромитись своєї Землі-Матері, зневірено зрікається її мови чи одвічних традицій, Церква зобов’язана бути їй заступницею. А коли народ впадає в агресивний язичницький патріотизм, вона мусить по-батьківськи остерегти його. Більш ніж півстоліття, що відділяють нас від Митрополита Шептицького, блискуче підтвердили вірогідність і справедливість його (як ми би сказали сьогодні) богослов’я нації. Незмінним рефреном тут звучить думка: «Пам’ятайте, що нічого доброго для свого народу Ви не осягнете, чинячи справи, суперечні із Заповідями Божими».

Нема ліку тим сферам нашого життя, у яких нам треба повсякчас пригадувати: правда без Христової любові стає мертвою доктриною, а любов без Христової правди спроможна лише примножити гріх. Але при цьому пам’ятаймо, що лише тій Церкві під силу буде виполювати будяччя з народної ниви, яка спроможна буде щодня виполювати його у своєму тілі.

Великі завдання стоять перед Церквою і в плані оздоровлення української влади. Адже хвора держава є загрозою для суспільства, для Церкви і для себе самої. Нинішній Президент і його владна команда крок за кроком згортають демократичні свободи й планомірно ослаблюють усі інституції та осередки громадянського суспільства, які займають щодо влади незалежну позицію. Оскільки УГКЦ за означенням є структурою, що не підлягає прямому втручанню з боку влади, вона, без сумніву, перебуває на списку тих інституцій, що їх найближчим часом будуть відповідно «зачищати». Як правильно Церкві захистити себе й тих, хто їй довірився?

Я був би пустомелею, якби сказав, що «знаю, як треба». У цій сфері важливо знайти «золоту середину»: Церква має бути відважною, але не задерикуватою. Вона не є політичною партією, що перебуває в опозиції до влади й обертає кожен промах влади на свої політичні дивіденди. Проте якщо правителів засліплюють влада і гроші, Церква мусить викривати їх відважним голосом Йоана Предтечі. В цьому і проявляється любов Церкви до влади, бо остерегти її від кривди й кривосуддя – це й означає оберегти її від загнивання й неминучої поразки. Недарма ж сказано: «Кого Я люблю, тому докоряю й караю того».

Це завдання стосується не тільки Глави, а й кожного члена Церкви. Патріарх, єпископат і загалом особи богопосвяченого життя складають присягу свідчити Христові аж до пролиття крові, а тому мають чітко розрізняти душпастирську второпність, яка не кричить про свою правду на кожному перехресті, і замовчування злочинів влади, яке обертається упокоренням перед злом. Проте миряни також несуть свою частку відповідальності за державу, бо гріх влади є лише концентрованим згустком гріховності суспільства і живиться його духовними міазмами. Миряни співвідповідальні й за Церкву, бо мужньою може бути лише та Церква, яка не боїться «чорного піару», тобто слуги й вірні якої не бояться викриття власного гріха.

Я мрію, що моя Церква й далі пам’ятатиме своє давньокиївське спадкоємство й буде сприймати долю інших гілок історичної Київської Церкви як свою власну. Звичайно, тут ідеться не про «напрошування до любові»: нас, греко-католиків, не розумітимуть, а тому недолюблюватимуть, напевно, ще дуже довго. Але ми як Церква маємо виявити солідарність із тими українськими православними, кого переслідує влада і хто готовий таку солідарність від нас прийняти. Водночас я хотів би, щоб моя Церква сміливо йшла на контакти з іншими християнськими світами, бо лише в такому спілкуванні не лише знайомишся з ними, а й краще пізнаєш самого себе. Ідея об’єднаної Київської Церкви не несе в собі загрози для інших конфесій, бо її реалізація можлива виключно в умовах релігійної свободи.

Перечитавши усі перелічені аргументи, хтось напевно подумає: а що змінилося від того, що образ ідеального Глави Церкви автор замінив на образ ідеальної Церкви? Насправді ж змінилося багато. Надмірні вимоги до майбутнього Глави Церкви грішили б гординею, тоді як прагнення ідеальної Церкви лише уточнює обриси того Другого Єрусалима, якого ми всі виглядаємо. Людина не може бути ідеальною за означенням, тоді як Церква у своєму божественному вимірі – свята. Завданням синодальних владик і буде вручити патріарший посох тому Слузі Церкви, який максимально наблизить її до її місії.

Отож, для Церкви немає «перехідних періодів», що їх краще якось-там перечекати. Для неї усе земне життя – це один невпинний перехідний період із «долини печалі» у Царство Боже. І коли від внутрішньої порочності слабне держава, Церква тим більше не має права вичікувати, обмежуватись мізерним, миритись із малодушним. Адже саме тоді для Церкви наступає її «зоряна мить»: щоб стати народові чи не єдиною опорою, вона мусить стрепенутися, випростатися і сміливо «піти по воді».

Мирослав Маринович – колишній політв’язень, проректор Українського католицького університету

Мандрівники Христа Царя

15.03.2011р. Б. / «Кожен з нас має дуже важливе завдання: немале, не велике, але важливе»

«Кожен з нас має дуже важливе завдання: немале, не велике, але важливе»

інтерв’ю з Його Преосвященством Владикою Венедиктом (Алексійчуком), протосинкелом Львівської Архиєпархії УГКЦ

З Його Преосвященством розмовляв о. Орест-Дмитро Вільчинський, спеціально для сайту «Католицький Оглядач»

Ваше Преосвященство, часто доводиться чути твердження про специфічність, відрубність нашого українського християнства. Про те, що воно не належить ні до Заходу, ні до Сходу. Наскільки, на Вашу думку, таке твердження є виправданим?

Коли говорити про питомість, унікальність нашого християнства, я би почав із того, що кожний з нас має свій особистий, неповторний зв’язок з Богом. Кожний з нас через своє стремління, те, що ми називаємо духовним життям, здобуває досвід Бога. Цей досвід Бога особливий в кожного з нас, але і кожен з нас цей неповторний досвід Бога переживає в кожну мить свого життя по-новому. Сьогоднішній наш досвід Бога не може бути подібний до того, який будемо мати завтра, чи того, який був вчора. Це як в наших стосунках. Нинішня наша розмова – інакша, аніж та, що була вчора, чи буде завтра. Кожна наша зустріч унікальна. І коли ми говоримо про питомість нашого, як ми кажемо, українського християнства, нашої Греко-Католицької Церкви, це щось неповторне.

Що було, коли тисячу років тому християнство прийшло на наші землі, що було п’ятсот чи чотириста років тому, а що є тепер. Це щось неповторне. Здавалося, одна і та сама Церква, однак змінюються люди, їхня культура і ментальність, тому, думаю, що не можна так однозначно казати про певний тип християнства, про певну сталу унікальність чи особливість. Це дійсна річ, і про що варто сказати, що ми належимо до Східної Церкви, тому наша традиція церковна, наші богослужіння, наш досвід переживання Бога, досвід нашої духовності є східний, це безсумнівно, однак я хочу сказати, що ми не можемо будувати тільки на цьому. Бо наше християнство, що видно з етимології самого слова, виходить від Христа. І цей наш досвід, як кожного зокрема, так і цілої Церкви, в якій ми живемо Христом. І саме це, я би сказав, творить нашу церкву унікальною….

Преосвященний Владико, ми належимо до Сходу, але одночасно перебуваємо у єдності з Апостольським Престолом, таким чином, ми якось чи не найбільше відчуваємо рану Великого Розколу. Яким є, на Вашу думку, послання нашої Церкви у пошуку втраченої християнами єдності?

На мій погляд, кожна конфесія, як ми тепер окреслюємо, має якісь свої завдання, які Бог на неї покладає. Я цілковито переконаний, що завдання, яке Господь поклав на нашу Греко-Католицьку Церкву – це свідчити про єдність. Тобто – що єдність можлива. Ми знаємо, що у першому тисячолітті Церква була єдина. Це не є гарні, милі, побожні слова, але це була реальність, дійсність Церкви – Церква була єдина. Значить: це можливо. Тому не можемо тепер заявляти, що це нереально, що ми до цього тепер не здатні. І що ще більше, наша Церква показує самим своїм існуванням, що це і тепер можливо. Бо в силу історичних обставин, людських амбіцій, людської гріховності стався розкол в Церкві на Східну і Західну, або, як ми тепер окреслюємо, на Православну і Католицьку. Цей розкол стався, і за друге тисячоліття існування Східна і Західна частини Церкви, колись Єдиної, звиклися з тим станом, який є. Але наша Церква вказує, що реальність єднання можлива. І це є причиною того, що ми деколи з боку Східної, а трапляється і Західної Церкви, не завжди маємо доброзичливе ставлення. Чому? Тому що ми і Західній, і Східній Церкві засвідчуємо про те, що стан, в якому зараз є Церква: Східна і Західна, Православна і Римо-Католицька, не є до кінця нормальним, що Церква є поділена, і в принципі ту ідентичність Церкви, яка була в першому тисячолітті, зберегла наша Церква. Бо ми живемо багатством як Східної, так і Західної церкви. І тому, думаю, завдання і покликання нашої Церкви, яке на Неї поклав Господь, вказувати Сходу і Заходу про цю єдність, вказувати, що та єдність була і є можлива. Ну і деколи, як я вже казав, Православній і Католицькій Церкві, які звикли жити в тому стані, не завжди просто прийняти наше існування, яке докоряє одним і другим, що потрібно не годитись з існуючою ситуацією, а докладати всіх зусиль до єдності церкви.

Чи можливо в тому контексті розуміти те несприйняття, скажімо, з боку певних Православних Церков до нашої Церкви як такої? Часто з уст їхніх офіційних представників можна почути, що потрібно практично ліквідувати «уніатські» Церкви, а тоді щойно – кажуть – можна говорити про якусь єдність.

Це не є перепоною. Це просто, як кажуть білоруси, «політічєскіє гульні», і не є правдою. Добре, ми існуємо, але хто їм заважає старатись про єдність церкви? Та лишіть нас в спокої і працюйте над єдністю, займайтеся екуменізмом. Подам приклад: чому комуністи в радянські часи нищили гарні церкви? Бо самі храми дорікали їм – були свідченням Божої присутності. Так само, думаю, і деяким православним дуже тяжко прийняти наше існування, яке свідчить про єдність Церкви. Впевнений, це є головною проблемою. І вони навіть самі до кінця несвідомі, чому вони, християни, часто ставляться до нашої церкви саме негативно. Це подібно, як я дивлюсь в дзеркало і бачу якісь вади в собі, то коли я розіб’ю чи викину дзеркало, хіба я буду інакше виглядати? Тому, на мій погляд, ставлення до нашої церкви дуже часто є дзеркалом і тестом для інших.

Ваше Преосвященство, чи можна, отже, твердити, що свідчення християнської єдності та її пошук на вселенському рівні є частиною ідентичності нашої Церкви?

Ну це так і не так. Початок життя християнина – це життя в Бозі, а найбільша проблема кожного з нас – гріх, який відділяє нас від Бога. Ми деколи чуємо про те, що в перших віках християнства сповідь була в присутності всіх членів церкви і відбувалася раз в житті, бо в перших віках християнства сповідався той, хто відпав від церкви через той чи інший гріх. Повернення християнина до Церкви, до Христа – це є сповідь. Я переконаний, що ми будемо зближатися до єдності в Церкві, коли кожен з нас буде зростати в тій особистій єдності з Христом. І коли говорити про нашу ідентичність, то вона відкривається в кожному історичному етапі через нашу ідентичність у Христі. Апостол Павло каже: «Я все можу в укріплюючому мене Христі», Євангеліє каже: «Шукайте найперше Царства Небесного, а все решта вам додасться». Во Христі, з Богом, ми відкриваємо свою особисту ідентичність і свою ідентичність, як Церква. І тому питання ідентичності – це питання нашого особистого життя у Христі, нашого наближення до Христа, як цілої церковної спільноти. І коли ми, всі церковні спільноти, будемо наближатися до Христа, то більше будемо зростати у Христі, як Церква і колись станемо єдині. Скажу образно, зранку ми колись прокинемось і усвідомимо, що ми єдині не через наші зустрічі, не через наші діалоги і дискусії, але через наше зростання в Христі. Можна назвати дуже багато причин, підводних течій чи суб’єктивних чинників, що не дають можливості повернути втраченої єдності Церкви, але це є найперше наша роз’єднаність во Христі, те, що ми далеко одні від одних через свою гріховність, то і не здатні ставати ближче одні до одних. І тому, коли ми стаємо, і особисто, і як Церква, близько до Христа – тоді всі Церкви во Христі вертаємося до тої єдності. І тому моя думка: що особисте навернення є преважливе. Як казав один святий: «Здобудь мир і навколо тебе тисячі спасуться», я перефразував би: «Живи в Христі, з’єднайся з Ним, і навколо тебе з’єднається Церква». Так особиста єдність з Христом, життя в Христі дає фундамент для єдності в цілій Церкві. Єдність з Христом в нашому мікрокосмосі спонукає до єдності з Христом в макрокосмосі.

Прошу Владики, виходячи зі сказаного Вами стосовно потреби христоцентричності нашого духовного життя, наскільки мирянські рухи, що з’являються в Церкві час від часу, сприяють зросту христоцентричної свідомості мирянства?

Коли іноді кажуть, що Церква щось там зробила-сказала, якось не так вчинила… , я дуже часто питаю, а хто є Церква? Церква – це кожен з нас. Ми є Церква. Правда ж? І тому, коли ми говоримо про Церкву, то говоримо про себе, бо кожен з нас це частина тої Церкви. Життя кожного дуже важливе, бо кожен з нас є частиною тої цілісності. І коли говорити про мирянські рухи, хоча з пам’яті мені зараз складно сказати, яке співвідношення мирян і священиків, але кількість мирян домінуюча. Дай Боже, щоб священиків назбирався хоча б один відсоток. Значить 99 відсотків це є миряни! Вони є головна сила в Церкві. І тому дуже важливо, щоб саме миряни жили в Христі, щоб плекали цей христоцентризм. Коли ми говоримо про мирянські організації, це не просто важливе питання, а надважливе. Бо так як завдання священства – плекати вчення Церкви, вчити мирян Науки Церкви, провадити людей, допомагати їм, так завдання мирян – жити Христом. Погляньте на Богослуження – священик і диякон кажуть: «В мирі Господеві помолімся», тобто лише закликають молитися, а хто молиться:«Господи помилуй»? Миряни, правда? Коли говорити про вплив мирян, він завжди був важливий, бо це є домінуюча кількість членів церкви, але в мене склалося враження, що миряни мало собі усвідомлюють свою відповідальність за Церкву. Вони мають нарікання чи претензії до священиків або до єпископів, але не усвідомлюють своєї величезної відповідальності, своєї величезної ролі, свого покликання і завдання. Якщо порівняти образно, так як в тілі людини велику роль має голова, але мало що може зробити без рук і без ніг, так і єпископ, священик має важливу роль у житті церковної спільноти і громади, але що він зробить без мирян? І тому дуже важлива активна роль мирян. Мені дуже приємно, коли в нашій Церкві постають мирянські рухи. Я певний, що ці рухи будуть різноманітні, бо Христос у різні історичні епохи і в різних культурних середовищах може покликати до буття спільноти з різною духовністю і уставами. Вважаю, що вони є дуже важливі і навіть преважливі у житті Церкви.

Ваше Преосвященство, сучасна людина шукає духовного, але часто цей пошук духовного перетворюється у прагнення нездорового, а то й небезпечного. Наскільки мирянські рухи можуть зарадити цьому лиху чи його навпаки роздмухати?

Один з Отців Церкви казав, що кожна людська душа за своєю природою є християнкою, кожна людина тягнеться до Бога, чи вона вихована в християнському середовищі, чи не в християнському, а все ж шукає Бога. Тому кожна людина, як би вона себе не декларувала – віруючою, чи невіруючою, вона прагне виразити свою релігійність. Це окрема глибока тема. Однак, якщо коротко, то можна знайти дуже багато аспектів, де людина цю релігійність виявляє. Іноді навіть несвідомо, але кожна людина шукає Бога і хоче тому Богові віддати честь, славу, і поклін. Проте якщо вона не навчена догм і правд віри, не пізнала досвіду Бога в Церкві через виховання, євангелізацію, на катехизації, то вона знайде часто інші форми, як цього Бога шукати і віддавати йому честь і пошану. Подібно як той, хто не знає іноземної мови і говорить жестами. А власне потреба таких мирянських спільнот, які повстають, є важливим питанням саме тому, що вони творять мікросередовища, в яких люди можуть здобувати правдиві знання про Бога, зростати у вірі, де можуть також один одного цією вірою збагачувати.

Однак завдання мирянських рухів не в тому, щоб вони ставали, може, я скажу трошки за грубо, клубами взаємної адорації. На мій погляд, правдивість будь-якої спільноти – це її відкритість. Найперше відкритість до будь-якої людини і також, коли вона не творить виокремленої групи в парафії, коли завжди готова прийняти інших людей, вона прозора для інших осіб і не декларує, що спасіння лише в ній. Просто ця спільнота пропонує певний шлях, один з способів, як це спасіння осягати, як допомагати один одному, як цим спільним досвідом йти до спасіння. Мені пригадався приклад з монашого життя, яке також у своєму розвитку набирало дуже різноманітних форм. Такий приклад був на пустині, коли там жили дуже різні подвижники. Одні були постники, які майже не вживали їжі, інші багато часу проводили на молитві, чували цілу ніч, деякі ніколи не виходили до людей і ні з ким не спілкувалися. Були дуже різні способи аскези, різні способи йти дорогою до Бога. І в один момент з’являється один монах, який робить собі стовп, залазить туди і сидить. Це був Симеон Стовпник. І отці не знали, чого він туди заліз. Може, через марнославство: щоб його звідусіль бачили люди, приходили радитися. Може, гордість? Чи то правдивий подвиг, чи не правдивий? Чи такий, що провадить до Бога, чи пошук свого виокремлення? І монахи зібрали раду, поговорили між собою. Тоді прийшли і кажуть до нього: «Рада старців постановила, Симеоне, що ти маєш злізти з стовпа». Він одразу зліз. І тоді усі кажуть до нього: «Можеш залазити назад на стовп, твій подвиг є правдивий, бо він веде до покори».

І питання будь-якої спільноти в Церкві полягає в тому, чи спільнота сяє покорою, відкритістю, любов’ю, бо Христос недарма казав: «По ділах ваших пізнаю, чиї ви діти». Тому плоди спільноти, які вона випромінює, дають побачити, чи її духовність здорова, побудована на правильних основах, чи ні. І це доводить приклад Симеона Стовпника –духовність якого була здорова, хоча водночас була дивною і незрозумілою для сучасних йому подвижників. Так і в Церкві можуть виникати якісь нові спільноти, може, не раз незрозумілі, але вони мусять давати плоди життя в Бозі, плоди любові, терпеливості, покори, смирення, правда ж? Бо кожна спільнота чи мирянський рух мають головне завдання – це провадити людину до Бога.

Більшість із нас народилися в Радянському Союзі, там завжди думали за нас. Думала партія, вирішували «на верху», думаю, що та ментальність навіть для тих, що не народилися в Радянському Союзі, властива і до тепер. Ми всі свідомі, що від нас тоді нічого не залежало. Коли ж поглянемо в історію, ми бачимо, як поодинокі особи змінювали хід великих історичних подій. Звичайно, кожному Бог дав талант – це є наше життя. І тому це така важлива річ, що кожний має власне життя, Богом дарований власний талант. І від кожного з нас залежить дуже багато на тому місці, де ми живемо і працюємо. І коли б ми, кожен на своєму місці, зробили те, що від нас залежить, ми б зробили дуже багато. І тому раджу кожному з нас поглянути, що ми можемо зробити, що від нас залежить, і робити це. Я хотів би, щоб кожен відчув, що є дуже цінним і важливим в очах Бога. Бо Господь наш Ісус Христос вмер за кожного з нас. Значить, якщо Бог вмер за мене і покликав мене з небуття до буття, я також маю поважне завдання на цій землі. Кожен з нас має дуже важливе завдання: не мале, не велике, але важливе.

Преосвященний Владико, у контексті всього сказаного до тепер хотілося б повернутися до нашого Львова. Львів, як ні одне місто світу, має унікальний досвід співжиття різних Католицьких Церков. До ІІ Світової війни Львів був чи не єдиним містом в світі, окрім Єрусалиму, де існувало три католицькі Архиєпархії – Римо-Католицька, Греко-Католицька і Вірмено-Католицька. Після падіння комунізму маємо лише Римо-Католицьку та Греко-Католицьку, але Львів стався осідком єпархій чи одиниць інших християнських віросповідань. Окрім цього, Львів входив до складу Австро-Угорщини, де змішувалися різні культури, раси, цивілізації: юдеї, християни, австрійці, українці, поляки, мадяри, вірмени й інші. Все це поєднувалось у специфічну суміш, а з другого боку створювало у Львові атмосферу своєрідного Єрусалиму і в той же ж час малого Риму. Наскільки цей досвід ще лишився живий, а наскільки вже є просто історичним спадком, на Вашу думку?

Тут я повернуся до того, що я вже казав спочатку. Наше життя – це завжди живі стосунки. Живі стосунки з Богом, живі стосунки одні з одними. І тому, коли говорити про певний досвід, який був у Львові – він був. Чи він буде тепер – залежить від нас усіх. Отже, коли говорити про певну специфіку, унікальність Львова, то дійсно так є і до тепер. Але не тому, що так було. Звичайно, лишилися ті традиції віротерпимості, розуміння, певної толеранції, але, я сказав би, що це треба плекати. Постійно, знаєте, як квітка росте, її треба плекати, не так, що ти сьогодні її посадив, і вона виросла, і вона такою вже буде завжди, –ні. Виходячи з цього, я вважаю, що ті стосунки, те свідчення Вселенської-Католицької Церкви, є важливе. Ми маємо вже тепер різноманітні стосунки з Римо-Католицькою Церквою, я думаю, що їх треба ще більше розвивати. Це є преважливе як для римо-католиків, так і для греко-католиків і для цілої Вселенської Церкви. І розуміння Вселенськості християнства в широкому значенні також треба плекати, це значить стосунки з Православними Церквами. Треба організовувати особисті зустрічі на різних рівнях: єпископи з єпископами, священики з священиками, миряни з мирянами. Одним зі способів плекання цієї єдності є різноманітні спільні ініціативи. Звісно, в деяких догматичних і еклезіальних ділянках ми не зможемо знайти порозуміння, але можемо спільно допомагати потребуючим, провести якусь спільну молитву, написати для цілого Львова чи Львівської області спільне звернення. І тому, я вважаю, що над цим просто треба працювати. Де є зусилля і праця – приходить результат. Значить, ніщо саме по собі не постає, як в нашому народі кажуть: «Вода камінь точить», а ще: «Молитва і труд все перетруть».

Джерело:

Мандрівники Христа Царя

14.03.2011р. Б. / З життя східних католицьких Церков. Вибори Патріярха

Східні католицькі Церкви є живим свідченням традиції, «яка йде від Апостолів через Отців, і складає частину нероздільної Богонатхненної спадщини всієї Церкви» (OE 1). Незважаючи на невелику чисельність їхніх вірних в порівнянні з Латинською Церквою, разом з нею вони (Латинська Церква і всі Східні Католицькі Церкви) «посідають однакову гідність, таким чином, що жодна з них не перевершує іншої завдяки обряду, а також користуються однаковими правами і мають ті самі обов’язки, включаючи завдання проповідування Євангелія у всьому світі під проводом Римського Понтифіка» (OE 3).

Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою серед всіх східних католицьких Церков та має свої структури на всіх континентах земної кулі за винятком Африки. Центр УГКЦ знаходиться в Києві, хоча до недавнього часу, через відомі історичні обставини, він перебував у Львові. Але практично відразу, як тільки настали сприятливі умови, осідок глави Церкви було повернено до першопрестольного Києва. Оскільки саме Київський митрополит на чолі більшості єпископату Київської митрополії 1596 року відновив єдність з Римським престолом. Окрім УГКЦ в Україні діє автономна греко-католицька єпархія з центром в Ужгороді (Мукачівська єпархія).

Загалом в Католицькій Церкві існує 22 східні католицькі Церкви. Найбільше є Церков притаманного Україні візантійського обряду – це: Українська, Словацька, Русинська, Російська, Румунська, Мелькітська, Македонська, Італо-албанська, Угорська, Грецька, Болгарська, Білоруська та Албанська Греко-Католицькі Церкви та Крижевацька єпархія на території колишньої Югославії. Окрім Церков візантійської традиції існують також Церкви олександрійської традиції (Коптська та Ефіопська Церкви), антіохійської традиції (західно-сирійський обряд) (Маронітська Церква, Сирійська Католицька Церква, а також Сиро-Маланкарська Церква в Індії), халдейської традиції (східно-сирійський обряд)(Халдейська Церква та Сиро-Малабарська Церква Індії) та Вірменська Католицька Церква. Ми багато знаємо про життя українських греко-католиків та римо-католиків, ми маємо достатньо інформації про діяльність Католицької Церкви в світі, про ініціативи та діяльність єпископа Риму. Однак ми дуже мало або взагалі нічого не знаємо, що відбувається і чим живуть всі згадані східні католицькі Церкви. Деяку інформацію можна віднайти поміж новин, які щодня подає Католицький Оглядач, однак, редакція нашого сайту побачила необхідність у заснуванні окремої рубрики «З життя східних католицьких Церков», яка з періодичністю один-два тижні інформуватиме наших читачів про життя східних католиків у всьому світі. Ця рубрика має стати ще одним свідченням багатства Католицької Церкви: «єдності у різноманітності» помісних католицьких Церков.

Подією №1 один в житті східних Католицьких Церков останніх днів безумовно став початок виборів нового маронітського Патріярха, які проходять дуже цікавим способом, і пов’язано це з певними історичними обставинами – 1955 року, після смерті Патріярха Антонія Аріди, (Antoun ARIDA) наступного Патріярха Булоса Меучі (Boulos Meuchi) обрав не Синод, а Папа, оскільки єпископи не змогли швидко обрати наступника. Таким чином, під час наступних виборів 1975 року групи маронітів приїхали в Бкіркі (де відбуваються вибори Патріярха), щоб «стимулювати» єпископів швидше обрати Патріярха. Цього разу вибори триватимуть 15 днів, єпископи проведуть 30 зустрічей, впродовж яких відбудеться двораундове голосування. Загалом владики проголосують 60 разів – чотири рази за один день (два рази вранці і два рази по обіді). Сьогодні виборчий Синод Маронітської Церкви складається з 41 єпископа, однак 2 єпископи через проблеми зі здоров‘ям не прибули на Синод. Тому обирати нового Патріярха буде 39 єпископів, 2/3 з яких вже мають понад 70 років. Однак, з зрозумілих причин, всі ліванські журналісти сьогодні пишуть, що єпископи звертатимуть увагу при виборі Патріярха не тільки на його духовні та особисті якості, але й на його вік та стан здоров‘я. Щоб стати главою маронітів кандидат має набрати не менше 2/3 голосів виборчого Синоду, тобто 26 голосів. Голосування є таємним і після кожного туру бюлетні знищують. Ліванська газета «OLJ» пише, що тільки на перший погляд виглядає, що більше шансів на обрання мають молодші кандидати, оскільки ніхто не знає скільки людина насправді буде керувати Церквою. Так, попередній Патріярх Сфер був обраний у віці 66 років, а сьогодні йому 91.

Вибори маронітського Патріярха мають ще одну цікаву деталь. Зовнішня процедура обрання схожа на обрання Римських єпископів, оскільки єпископи на кшталт кардиналів упродовж усього часу перебувають за замкненими дверима. Від зовнішнього світу їх охороняє спеціальна варта, яка за традицією складається з представників сім‘ї Хазен (Khazen). Ця традиція сягає 1703 року, коли сім‘я взяла під свою охорону монастир, який 1823 року став резиденцією Патріярха. Під час виборів єпископи також позбавленні будь-яких засобів комунікації з зовнішнім світом. Увесь час вони перебуватимуть в молитвах і роздумах, а також голосуватимуть.

Єпископ Симон Атала зазначив, що Ватикан не має жодного впливу на вибір єпископату, на вибори не матимуть впливу жодні зовнішні фактори. Про це також сказав і кардинал Леонардо Сандрі. Він зазначив, що Рим не втручатиметься у вибори, це може відбутись тільки у випадку «тупикової» ситуації.

Знаковим є також те, що під час виборів Патріярх може бути обраний не тільки з-поміж єпископів. Новим главою Церкви може стати представник єпархіального духовенства чи монашества.

За виборами Патріярха стежать як внутрішньо церковні кола, оскільки в середовищі маронітів є, як зазвичай буває, і консервативна, і прогресивна група, яка очікує від нового глави «оновлення» Патріярхату, так і політики, оскільки мароніти відіграють надзвичайно важливу роль в житті Лівану. Зокрема попередній Патріярх Сфеїр займав дуже активну громадянську позицію під час громадянської війни в Лівані. Спочатку як вікарій Патріярха, а потім як глава Церкви.

Загалом панує думка, що вибори не триватимуть 15 днів, а закінчаться швидше і 77-ий Патріярх Антіохійський буде обраний без втручання Риму. Оскільки, якщо впродовж 15 днів вибори не дадуть результату, Папа зможе сам обрати Патріярха або перенести вибори до Риму. Якщо ж Патріярха буде обрано в Бкіркі, що є найбільш імовірним, після підрахунку голосів головуючий Синоду скаже обранцю: «Святий Дух запрошує тебе посісти трон Патрірха Антіохії і всього Сходу, і бути батьком для всіх нас».

Антіохійський Патріярх візантійського обряду Григорій (Лахам) цього тижня звернувся з посланням до пастви та всіх людей Сходу з закликом до солідарності. «Ми можемо допомогти нашим людям, щоб хрест і страждання, які вони терплять, стали Воскресінням»- пише Патріярх. «Постом, молитвою, милостинею, ділами милосердя ми сприятимемо новому народженню наших країн, які на початку року зазнали сумних подій». Патріярх Григорій також висловив своє сподівання, що події в багатьох державах Північної Африки врешті - решт приведуть до настання соціальної справедливості, чесності в уряді і в розвитку добробуту та особистого вдосконалення громадян… до їх духовного, людського і соціального зросту». Патріярх закликав відродити практику десятини, як ще одну практику допомоги бідним і нужденним. Він сказав, що внесення одної десятої своїх доходів в церковну скарбницю «має духовну, гуманітарну та соціальну вагу». «Направду, коли ми практикуємо це - беремо участь в ділах милосердя щодо бідних, хворих, страждаючих, студентів, безробітних та всіх, хто потребує» - сказав Патріярх.

Патріярх гостро наголосив на потребі всесвітньої солідарності всіх близькосхідних християн. Раніше він вже говорив про потребу всім християнам пам’ятати про зв'язок один з одним в цей важкий час для арабського світу. «Упродовж посту», - сказав Патріярх, - «ми не маємо пасивно сприймати новини, які подають ЗМІ, але активно молитися за справедливість, соціальний мир, єдність і свободу».

Сиро-Маланкарська Церква Індії з початку року мала кілька знакових подій. Серед яких важливо виділити святкування 25 ювілею історичного візиту Папи Івана Павла ІІ до сиро-маланкарців, який відбувся в лютому 1986 року. Іншою вагомою подією стала зустріч священиків і єпископів Сиро-Маланкарської Церкви, яка проходила 1-2 березня. На зустрічі були присутні 400 священиків та всі єпископи Церкви. Головною темою було вдосконалення пасторального служіння священиків, а також місіонерська діяльність Церкви. Очолив зустріч Мор Базеліос Клеміс, Католикос і Верховний Архиєпископ Сиро-Маланкарської Церкви.

Інша Католицька Церква Індії – Сиро-Малабарська, святкувала в лютому цього року 75-ліття заснування першого свого храму в районі Малабар. З цієї нагоди понад 1000 людей відбули 120 кілометрове паломництво. Паломництво пройшло шляхом першого місіонера о. Атанасія Паяппілі, який 1934 року пройшов цей шлях, і по двох роках праці заснував парафію в Кадалунді. Люди згадують цього місіонера як невтомну людину, яка віддавала всі свої сили, не боячись жодних загроз. «Він, поруч з біженцями, не боявся ні диких звірів, ні смертельних хворіб», пише «Cathnews India».

Білоруська Греко-Католицька Церква вшановує 100 літній ювілей з дня народження видатного греко-католицького священика, педагога, духовного наставника і дослідника історії архимандрита Льва Гарошки. З цієї нагоди відбувся вечір пам‘яті у рамках щомісячних катехитичних курсів греко-католицького клубу інтелігенції імені Кирила Туровського.

Патріярх Вірменської Католицької Церкви Нерсес зустрівся з префектом Конгрегації Східних Церков кардиналом Леонардо Сандрі, який перебував в Лівані (осідок католицького вірменського Патріярха знаходиться в Лівані) з візитом через резиґнацію маронітського Патріярха та початок виборів нового глави Церкви.

З дозволу синодальної комісії католицької освіти Румунської Греко-Католицької Церкви побачив світ посібник для викладачів навчальних закладів Церкви. Посібник є плодом праці багатьох авторів та містить витяги з Кодексу Канонів Східних Церков, з документів, які регламентують систему освіти в Румунії. У книжці запропоновані навчальні плани, силабуси тощо.

Коптський Патріярх цими днями вкотре звернув увагу світової громадськості на події, що мали та мають місце в Єгипті після повалення режиму Хосні Мубарака. Як відомо, надії на те, що за нової влади в Єгипті вдасться побудувати громадянське суспільство, базоване на рівності щодо релігії, поки що не мають реального підґрунтя. Оскільки переслідування християн в Єгипті не припинилось досі. Патріярх Нагіб сказав, що акції протесту були «справді прекрасним» проявом єдності між християнами і мусульманами. Проте, Патріярх Нагіб 4 лютого сказав CNA, що від майбутнього керівництва Єгипту залежатиме чи будуть християни, як і раніше, стикатися з релігійними переслідування. «Якщо Єгипет є країною громадянською, збудованою на основі рівності, громадянства і права, так як багато хто бажає, це буде історичним успіхом», - сказав він. «Якщо ж ні, якщо він буде перетворюватись на релігійну державу, ми втратимо всі останні надбання і все населення буде страждати: і християни і мусульман».

9 березня в Прешові відбулась зустріч єпископів Словацької Греко-Католицької Церкви під головуванням митрополита Яна Баб‘яка. У зустрічі також взяли участь апостольський нунцій в Словачині владика Маріо Гіордана, колишній кошицький владика Мілан Хаутур і братиславський владика Петар Руснак. Єпископи розпочали засідання з роздумів над початком Великого Посту. Опісля чого нунцій подякував греко-католицьким єпископам за натхненне служіння. «Ви все робите з великою відповідальністю», - сказав нунцій: «Бажаю Вам, щоб ви і надалі продовжили будувати усіма силами Церкву, яка є обновленою і підсиленою терпіннями її минувшини». Єпископи також розглянули питання паломництва вірних на беатифікацію Івана Павла ІІ, благословили видання літургічної книги «Апостол», а також доручили Митрополичій літургійній комісії укладення служби похорону ненароджених дітей. Єпископи також прийняли пропозиції духовного приготування до святкування 1150 річниці місії св. Кирила і Мефодія, яке уклав владика Францішек Рабак. Владики також обговорили різні питання внутрішнього характеру Словацької ГКЦ та відвідали греко-католицький богословський факультет Пряшівського університету.

***

Відразу кілька подій в східно-католицькому світі перегукуються з теперішніми чи майбутніми подіями в Українській Греко-Католицькій Церкві. Перш за все наприкінці тижня розпочнуться вибори глави УГКЦ, схоже як і минулого тижня розпочались вибори Патріярха Маронітської Церкви. Ці Церкви є дуже близькими через своє минуле і теперішнє. Обидві Церкви в минулому зазнали багато страждань, обидві Церкви сьогодні існують в надзвичайно непростих умовах, а також намагаються адаптуватись до сьогоднішнього світу, щоб якомога успішніше провадити свою місію, а також мають надзвичайно великі діаспори і мусять шукати шляхів праці для своїх вірних за межами патріарших територій.

Іншою подією в церквах католицького сходу, яка перегукується з майбутніми подіями в УГКЦ, є святкування цьогорічного ювілею візиту Папи Івана Павла ІІ до Малабарської Церкви. Індійська Церква вже відсвяткувала 25-ліття візиту Папи в Індії. Для УГКЦ святкування 10-ти літнього ювілею візиту Івана Павла ІІ в Україну ще попереду.

На фото: Колишні глави східних католицьких Церков: Любомир (Гузар) (2001-2011), глава маронітів Насрула Бутрос Сфеїр (1986 - 2011) та колишній глава Сирійської Католицької Церкви Ігнатій Муса Доуд (1998 - 2001), також колишній префект Конгрегації Східних Церков (2000 -2007). Усі троє брали участь у виборах Папи Бенедикта ХVI.

Свої пропозиції та зауваги, цікаві гіперпосилання щодо рубрики «З життя східних католицьких Церков» просимо надсилати на адресу редакції.

рубрику провадить Анатолій Бабинський

Джерелo:

Мандрівники Христа Царя