Ледь не на кожній прес-конференцій в якій бере участь Глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар, хтось та й поставить запитання щодо перспективи патріаршого устрою Греко-Католицької Церкви. Загострена увага до цього питання дуже часто супроводжується очікуванням чогось незвичайного, чогось, що просто на очах змінить Церкву, немовби від поруху чарівної палички. Майже завжди на лиці Блаженнішого Любомира перед відповіддю на це питання з`являється легка усмішка. Направду важко дати відповідь на це питання, яке стосується розбудови цілої Церкви в усіх ділянках її служіння. Завжди відповідь з'ясовує один і той самий момент: «ми не стоїмо на місці». У пропонованому вам інтерв'ю Патріарх Любомир з'ясовує, що означає це «не стояння на місці» в богословському, екуменічному, канонічному, пасторальному, місійному, навчальному аспектах життя Української Греко-Католицької Церкви.
Для вірних УГКЦ слово «помісність» усе ще залишається мало зрозумілим. Зазвичай вони чують його з уст нашого Президента, який хоче створити в Україні Єдину Помісну Православну Церкву. У чому суть, яка особливість помісності, яку розвиває УГКЦ?
Бачите, на це треба дивитися, що так скажу, історично. Коли в 60-х роках почався патріархальний рух в рамцях Української Греко-Католицької Церкви, після вислову-заяви Патріарха Йосифа, що патріархат нам потрібний, що це для нашої Церкви важливо – почався цей рух. Я був свідком того, як цей рух розвивався від самих початків. Ми почали з дуже примітивними поглядами. Ми не розуміли про що йдеться, уживали слово «патріархат», «патріархальний», але щойно з бігом часу, я б сказав, аж до сьогодні відбувається процес пізнання: що, властиво, є той патріархат, а разом з ним, що це є ота помісна Церква?
Знову ж таки, «помісна Церква» – це богословське поняття, яке зафіксоване і дуже чітко виражене у апостольській Конституції Lumen Gentium Другого Вселенського Ватиканського Собору (специфічно в 23 параграфі), де говориться, що існують помісні Церкви. Це означає , які є не тільки прив'язані до одної єпархії з осідком у Львові чи Києві, але що є помісна Церква – а це значить група єпархій, які мають певні спільні прикмети – спільна богословська, літургійна, духовна традиція, спільна канонічна дисципліна і також має, зрозуміло, свою єрархію. Ця єрархія може бути в різні способи оформлена, але вона є об'єднаною для даної групи. Усе це разом взявши – називається помісна Церква. І це українське слово, на мою думку, доволі вдале, передати це значення іншими мовами не так легко.
В офіційній мові, технічній мові Католицької Церкви говоримо – не місцева, локальна, але «церква свого права» – «sui uris». Сьогодні, я думаю, з бігом часу, після призадуми, після студій, після застанови, після такого, що так скажу, практикування тої спільноти, ми починаємо краще розуміти, що таке помісна Церква.
В останніх роках йде активний процес розбудови патріарших структур Церкви. Які першочергові цілі цього процесу? Чи є видимі успіхи?
Це нормальні прояви життя помісної Церкви. Візьмімо справу Патріаршої курії, передбаченої церковним правом. Помісна Церква, як я вже сказав, складається з певного числа єпархій. У самій Україні ми маємо дев'ять єпархій, три екзархати, а коли ще почислимо Канаду, Сполучені Шати, Південну Америку, Австралію, екзархати в Західній Європі – це становить поважне число єпархій і екзархатів. Тепер усі вони є, можна б сказати, на одному рівні – кожна завершена єпископом і кожна існує як цілісна одиниця. Коли ж ми говоримо про помісну Церкву, ця структура вимагає певного рівня співдіяння, яке в'яже ці всі єпархії в одне. Постать Патріярха чи постать Верховного Архиєпископа є тим об'єднуючим пунктом, довкруги якого гуртуються всі інші єпископи і разом з ними їхні єпархії.
Тепер же розходиться про співдіяння цієї досить уже поважної групи. Коли єпископи сходяться під проводом Верховного Архиєпископа чи Патріарха, вони творять Синод, який, власне, і є тим об'єднуючим елементом. Синод як збір єпископів триває тиждень, може трохи більше днів. А що далі? А далі треба мати відповідні структури, які будуть виконувати рішення Синоду, які будуть служити об'єднуючим фактором для всіх єпархій разом узятих у конкретному житті Церкви. Це завдання і творить Патріаршу курію.
Чи було щось подібного в історії УГКЦ?
Це щось нового для нас. Ми цього дотепер ще не мали. Ані у XVIII ст., ані за часів митрополита Шептицького не було такої структури, яка була би об'єднуюча для цілої нашої Церкви, для всіх єпархій і екзархатів і яка би діяла на основі рішень Синоду. Тому це не є проста і легка справа. Мислення багатьох єпископів, духовенства, мирян пов'язане з їх власною єпархією. І це цілком природно. Але мусимо тепер виховати себе, що так скажу, думати також категоріями цілої Церкви, категоріями помісності, патріархату. Ми тепер працюємо не за книжкою церковних правил, мовляв, нам ще потрібно ось такого. Це не є, що так скажу, книжкова справа, це справа життя.
Чи можете це завдання продемонструвати на якомусь прикладі?
Візьмімо наш патріарший центр, який тепер розбудовуємо в Києві і який є символом нашої єдності. Це не є храм для Києва, чи навіть тільки для України. Це храм, в якому кожен член нашої Церкви, де б він не жив, має себе знайти як у рідному храмі. Щоби він міг прийти і сказати – це мій храм, це наш храм, ми тут належимо, так само як і місцеві жителі. Це значить, що ті форми спільного діяння – синоди, Патріарша курія, патріарший центр – усе це є вирази отої спільноти, яку бажаємо здійснювати у практичному житті. Це не зовсім нова ідея, але активно її розвивати ми почали може яких 40 років тому. І зараз розходиться про те, що ми мусимо дозрівати в цьому розумінні. Українська Церква – чи православна, чи католицька – такої форми не мала. Тепер у Католицькій Церкві ми цього стали дуже свідомі і ми над тим дуже, що так скажу, інтенсивно працюємо, щоби розвивати в нашій свідомості, а також практиці щоденного життя такі структури, такі інституції, які забезпечують життя й діяння цілої нашої Церкви.
На 20-му році від часу виходу з підпілля УГКЦ потерпає від внутрішнього протистояння восточництва і пролатинських настроїв. Що це: хвороба росту чи щось, що є самою природою нашої Церкви? Чи є щось позитивне у цьому протистоянні?
Латинізація означає приймати форми думання і діяння, які є питомі для латинської традиції. А за цим стоїть переконання, що найкраща, найдостойніша традиція в рамцях Вселенської Католицької Церкви є латинська. Якщо ми робимо так, як це роблять латиняни, то значить ми це робимо краще, ніж би ми це робили на підставі нашої власної традиції. Упродовж XIX – початку XX ст. у західній Україні, яка тоді була частиною Австрійської імперії, латинізація набрала дуже поважних форм: з одної сторони, наслідували, можна сказати, мавпували деякі зовнішні аспекти церковних практик, але головно набували певного способу думання, який більш питомий для латинської традиції, ніж для нашої рідної східної традиції. Це значною мірою сталося через те, що в наших богословських школах ми щораз більше почали уживати латинські тексти. Забракло своїх текстів, забракло своєї богословської продукції, через яку ми б розуміли, що значить бути частиною тої православної традиції; (тепер я уживаю це слово не у вузько-конфесійному, а в широкому значенні єрусалимо-візантійської традиції, яка прийшла до нас через Царгород). Що значить бути живим членом цієї традиції і в той сам час бути в сопричасті з наступником Святого Петра, з Римською Церквою, тою, яка, за словами св. Кипріана, «предсідає у любові»? Чи є східна та західна традиції сумісні, чи не противляться одна одній, чи треба, будучи в сопричасті з апостольською столицею Римською, в будь-який спосіб заперечувати свої власні східні традиції? На жаль, через брак відповідної формації і через той факт, що ми опинилися в окупації – ми не мали своєї держави, яка могла би крім усіх інших справ, також плекати ту свідомість, ту чисту, гарну, позитивну національну свідомість, яка б дала розвиток свідомості церковній. Внутрі самої Церкви ми почали свідомо впроваджувати латинські способи думання, і це поставило нашу Церкву в дуже прикре становище. В головах багатьох людей, головно мирян та духовенства, це зробило певне замішання понять, внаслідок чого ми перестали стовідсотково розуміти, хто ми властиво є, яке наше місце у Вселенській Церкві. Митрополит Андрей відчув оту потребу, щоб наша Церква була собою, і почав цілий процес проти латинізації. І він це почав робити, стараючись нашу літургійну й монастичну традицію повертати до тих джерел, коли вони були справді речниками, виразниками нашої духовної приналежності.
Але процес, який розпочав А. Шептицький, ще не є закінчений. У нас ще дуже багато є елементів латинського мислення. Є ще, приміром, такі поняття, що тільки наслідуючи латинників, ми є вповні католиками.
Тут маємо два елементи, на які треба звернути увагу. Перший – відбувся час переслідування, в якому, на жаль, через такі об'єктивні, не залежні від нас обставини, склалася певна деформація понять, а саме, що ми почали ідентифікувати східну традицію, нашу властиву традицію, з конфесійним православ'ям, яке було в тих часах підтримуване державою і нам накинене. Хоча, при Божій помочі більшість населення не прийняла того. Але щоби боронитися проти такого насильного підходу, вони почали уважати оті латинізуючі форми як захист проти такої насильної конфесійної православізації. Тим самим дух латинізації до деякої міри, трудно сказати до якої, а напевно не малої, був дуже скріплений. Друга річ, на яку треба звернути увагу, зі сторони Західної Церкви є ще багато такого мислення, що латинський обряд – це й справді кращий, вищий обряд, і що скоріше чи пізніше ми повинні усі перейти на латинський обряд. Це поняття, що так скажу, все ще нуртує в латинських головах. І це незважаючи на те, що Другий Ватиканський Собор дуже виразно і недвозначно підкреслив, що нашим обов'язком є плекати свою власну традицію. Ми маємо заяви Пап, звернені особливо до нашої Греко-Католицької Церкви. Зокрема Папа Венедикт XVI дуже виразно написав нам у двох листах у різних нагодах, що наше завдання – берегти і плекати східні традиції в рамках Вселенської Церкви.
Ми, українці, але також інші східні Церкви є в процесі, щоб старатися добитися свого місця у Вселенській Церкві, щоб нас так трактували, як того вимагає Другий Ватиканський Собор. Щоб це в практичному житті стало нормою.
На сьогоднішній день унію як принцип досягнення єдності однозначно засудили православні і греко-католики. Але коли йдеться про історичний факт прийняття Берестейської унії, то тут наші позиції розходяться. Кілька років тому ми святкували 400-ліття Берестейської Унії. Поясніть, що власне ми засуджуємо, а що святкуємо?
Ми засуджуємо незрозумілі відношення такої помісної Церкви, як наша, до Римської Церкви. В розумінні, що це відношення повинно бути відношенням сопричастя.
Сопричастя – це форма єдності, специфіка кожної помісної Церкви, де поняття латинізації, поняття вищості латинського обряду відкидається. Уніатизм у формі такого підкорення, не у значенні юридичного, а у значенні перш усього духовного підкорення, є несприйнятливим. Це не є в дусі Христової Церкви. Свого часу Західна Церква боролася проти так званої Лютеранської реформи і в цій боротьбі витворила дуже специфічні поняття, через які важко включити сопричастя в повному значенні цього слова. Багатьом людям в латинській традиції здається, що існування помісної Церкви в повному значенні цього слова противиться єдності, що це немов би відколення помісної Церкви, певної групи християн від тої вселенської єдності. Це неправильно. Сопричастя в повному значенні цього слова, є справжньою єдністю людей, які респектують культуру й усе інше, що властиве іншим помісним Церквам.
Як може сприяти утвердженню помісності УГКЦ її безпосереднє спілкування з іншими помісними Східними Католицькими Церквами?
Перш за все ми мусимо самі, внутрі нашої Церкви, стати на ноги, бути цілком свідомими, що це означає – помісність. Те, що ми переживаємо, не є виключно наша трудність, це також трудність більшості Східних Католицьких Церков, особливо тих, що в Європі (дещо інакше справа на близькому Сході та в Індії). Прикмети помісної Церкви мусять бути дуже правильно розвинені, упорядковані і зрозумілі. Ми, приміром, не маємо ще дуже сильно випрацюваного богословського аспекту: яке наше справжнє богосолов'я? Часто ми так трохи легкодушно кажемо: наше богослов'я – то все те, що не є латинське. Але це дефініція через заперечення: я не є ти, бо ти не є я, що не є суттєвим. Тут треба, бачите, глибше заглянути і зрозуміти нашу власну традицію, в чому вона полягає, в чому вона проявляється. Вона не полягає в запереченні чогось, а навпаки, в поглибленні і підтвердженні того, що є для нас питомим. Під цим оглядом ми трошки клигаємо. І ми тепер створили таке неформальне Товариство єпископів Східних Католицьких Церков Європи. Нас, здається, всіх разом є 35. І ми кожного року з'їжджаємося, хоч усі не приїжджають, але біля 25 приїжджає, і пізнавати спільно нашу традицію, те, що є для нас специфічне, щоби ми перш усього самі почувалися свобідними і певними своєї гідності, а з другої сторони, також могли цю нашу традицію представити іншим, зокрема латинянам.
Протягом XX століття Православна Церква Америки змогла ефективно консолідувати свої внутрішні сили, сформувати визначну богословську школу, успішно провадить місію серед населення Америки. Чимось подібним наша Церква похвалитись не може. В середовищі єпископату і духовенства УГКЦ в Америці відчувається брак знань власної традиції та духовності. Що робиться для того, щоб вийти із застою духовної формації, богословської освіти священнослужителів УГКЦ, зокрема в Америці?
Треба працювати, треба формувати свої власні духовні центри. Бачите, Православна Церква має Інститут Святого Володимира недалеко від Нью-Йорку, де поважні православні богослови (Шмеман, Майєндорф та інші) працювали і розбудували гарну богословську школу. Вони вміли це зібрати, вони мали людей. На жаль, ми зробили великі помилки. Бачите, ми маємо семінарії, але наші студенти не виховуються в цих семінаріях, як у школі. Наша семінарія – це бурса, а богословську формацію вони відбувають у латинських школах. І тому не диво, що ми не становимо духовної богословської сили, яку ми повинні би мати, будучи все ж таки великою групою людей, які зайняли становище в інших ділянках, то могли також і зайняти відповідне становище також і в богослов'ї.
Ми маємо свою малу семінарію, і вона видала дуже поважних людей, які стояли на власних ногах, і в цьому її сила. Але пізніше у вищій семінарії ми ходили до латинських шкіл. І це, розуміється, на нас відбилося. Тому ми не зберегли тої богословської інтелектуальної сили, яку ми повинні були би дати.
Інститут Святого Володимира організували заслужені богослови, які вже мали за собою великі досягнення. Ми таких людей не мали, які прийшли би сформовані і могли би утворити свій відповідний Інститут.
Яка розв'язка сьогодні?
Щойно 1928 р. митрополит А. Шептицький організує Богословську Академію у Львові, в якій він, як читаємо у його творах, у його промовах, бажає розвинути богословську науку. Війна це все розбила, і тепер вже ми, при Божій помочі, завдяки доброму проводу Патріарха Йосифа і бажанню охочих людей – молодших і старших – почали відновлювати Академію й остаточно завершили це у формі Українського Католицького Університету. Цей Університет – для нас надія, що ми цю велику прогалину, яка в нас є, заповнимо.
Коли ще Україна була поневолена, а Католицький Університет у Римі був дослівно ще в колисці, Патріарх Йосиф мав дуже цікаву думку, щоби в усіх наших поселеннях, головно в Північній та Південній Америці, творити філії Українського Католицького Університету. Сьогодні ця ідея набирає нового життя. Священики, монахи, монахині, миряни з Бразилії, Аргентини, інших країн звертаються до нас, щоби творити для них курси університетського рівня, на яких вони могли би вивчати свою власну богословську літургійну духовну традицію. І я думаю, що якщо при Божій помочі буде на то можливість, а можливість буде – треба тільки часу і людей – то ми через Український Католицький Університет, якого осередок є у Львові, все ж таки будемо могти створити такі центри богословської науки в різних наших поселеннях – Америці, Австралії, Західній Європі. Це була мрія Патріарха Йосифа і, я, думаю, дуже гарна мрія, яку ми повинні здійснити, щоби заповнити оту прогалину, яка в нас є.На сьогодні в Америці постало складне завдання поєднати місію серед нащадків наших емігрантів, представників нової хвилі еміграції і людей інших національностей. Як поєднати потреби всіх цих людей?
Треба мати розуміння Церкви. Бачите, маємо чотири хвилі емігрантів. Я особисто належу до третьої хвилі емігрантів. Пригадую, коли ми прийшли в Америку, в Канаду, зустрілися із вже чинними інституціями єпархіями, парафіями, різного роду церковними і світськими організаціями, але контакт з представниками другої чи першої хвилі не був для нас легким. Вони відчували певну трудність, я не кажу нехіть, але певне нерозуміння нових емігрантів. Бо прийшли люди, дуже відмінні від них. Тепер вже третя хвиля добре осіла, створила, так би сказати, свої структури, а тут приходить нова - четверта хвиля людей, я би сказав, людей «підсовєцьких». Я не кажу цього в злому розумінні, тільки ці люди виховані в дуже інших обставинах, в яких спосіб думання, спосіб підходу до справ є інакшим. Знову ж, там ми маємо конфлікти, не так конфлікти, може, а брак співпраці. І це забере часу, добрих кілька років ще, поки ці дві хвилі, ті всі попередні хвилі й ця нова зачнуть співпрацювати. Друге питання, яке Ви порушили,– це існування і праця нашої Церкви серед «чужих людей». «Чужих» – у значенні не українського походження.
Мені здається, що наша Церква повинна бути вповні відкрита для них. Ми не повинні казати, що українська Церква виключно для українців, якщо ти не говориш українською – геть. Ні. Це не правильно. Церква повинна бути відкрита. Ми не хочемо з тих людей робити українців або обмежувати Церкву суто до українців чи україномовних, але ми мусимо зберегти ту традицію, яку ми принесли України – духовну традицію. Навіть якщо повинні це зробити мовою країни, в якій ми опинилися. Скажімо, в Північній Америці – англійська мова. Мусимо перекласти наші Богослужіння, але чого ми не повинні перекладати, то це нашої духовності. Ми повинні бути настільки свідомими, хто ми є, щоби ми могти це сказати чужою мовою. І якщо хтось зацікавлений і відчуває, що та духовність промовляє до нього, його треба пригорнути, не відкинути. Одним словом, наша Церква мусить бути відкритою. Не боятися, що ми перестанемо бути собою, коли будемо мати у себе людей інших народів чи інших культур. Якщо ми є свідомі свого, якщо ми переконані й маємо направду глибоке розуміння, що це – наша традиція, ми не маємо чого боятись. Ми приймемо їх, вони скріплять нашу Церкву. Вони не зруйнують її. Не так легко нам це прийняти, є різні думки щодо цього. Я Вам кажу так, як, мені здається, воно повинно бути. Це поняття відкритої Церкви, яка не боїться, яка є свідома і готова послужити іншим. Бо тут розходиться про служіння. Ми хочемо з ними поділитися нашими скарбами.
Наші діди, прадіди, батьки, що приїхали до Північної й Південної Америки, нічого з собою не привезли – порожні кишені, але привезли віру в Бога. І будували Церкви, скоріше, як будували свої власні хати. Вони були віруючими людьми. Вони ту віру зберегли. Та віра розрослася, постали єпархії, митрополії. Одним словом, ми закорінилися в тамтешній землі. Наше третє, четверте, п’яте, шосте покоління почувається в Америці цілковито вдома. Вони вже не є емігранти, вони там удома. Може, вони прийшли на сто років пізніше від англо‑саксів чи від ірландців, але сьогодні вони там вже відчувають себе цілковито вдома. Вони вже є місцевими людьми, але водночас мають великий скарб, який їм передали їхні батьки і їхні прадіди, їхні предки, які привезли це з України. І вони повинні не боятися, на мою думку, тим скарбом ділитися з іншими. Чого боятися? Ті «інші» нас не знищать, якщо ми залишатимемось собою. Ми самі знищимося, якщо ми будемо сидіти у своєму гетто. Будемо гинути з року в рік, будемо слабшими й слабшими…
Якщо ми будемо відважні, упевнені в собі, свідомі своєї традиції та гідності, ми не стратимося, ми тільки скріпимося і ще послужимо іншим.
Ваше Блаженство, як наше стремління до Патріаршого устрою може зблизити єдність Католицької і Православної Церкви? Що значить патріарший устрій? Що значить Патріархат?
Це форма, яка повинна нам допомогти бути собою. Не удавати, а серйозно, в повному значенні цього слова, бути собою. Патріархат – це не є якась магія. Це є нормальна форма існування. Суть в тому, що ми, з одного боку хочемо якнайкраще зберегти або, радше, відтворити те, що ми втратили й зберегти цю східну традицію візантійської Церкви, з якої ми починали нашу історію. З другого боку, ми повинні не боятися бути також в сопричасті із Римським Апостольським престолом, з наступником Святого Петра. Якщо ми бачимо Патріархат в такому контексті, тоді він буде для наших православних, конфесійно православних, співбратів свідченням того, що бути католиком не суперечить бути справді православним в богословському й традиційному значенні.
У цей спосіб ми будемо краще свідчити те, що повинні свідчити. Скажімо, патріарший устрій для Української Греко-Католицької Церкви – це не вершина наших мрій. Що, як ми будемо його мати, то вже все є розв’язане? Ні. Патріархат – це тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою. І показати на нашому власному прикладі, що вселенська єдність і збереження власної традиції не противляться одна одній, що вони є в повній сумісності. Але ми мусимо до того підходити дуже й дуже серйозно і з повним розумінням того, що це значить «бути собою».
Кілька років тому Православні Церкви виступили із заявами, в яких засудили наше прагнення Патріархату. Чи була спроба скористати з цієї нагоди і нав’язати безпосередні контакти із цими Церквами? І взагалі, наскільки прийнятними є для нас безпосередні контакти з Православними Церквами, такі, що розвиваються поза контекстом католицько-православного діалогу?
Бачите, ми дуже мало під цим оглядом ще робимо. Десь кілька років тому були такі заяви, але треба було б пояснити цілий контекст того. Це не було з якогось глибокого переконання. Але також з їхньо го боку є закид, що ми, властиво, є частиною Латинської Церкви, бо ані вони, ані, до великої міри ми, католики, взагалі, не до кінця розуміємо, що то значить сопричастя. Сопричастя – це ключ. І нашим завданням, Патріархат - це є тільки засіб, а не ціль. Патріархат не є ціллю в собі. Ціль полягає в тому, щоб стовідсотково бути собою.завданням нашої Церкви зокрема, оскільки ми все ж таки представляємо чисельно поважну Церкву, є випрацьовувати це поняття сопричастя. Бо сопричастя, як я згадав, – це є форма єдності, яка, з одного боку, забезпечує вселенськість, а з другого – життя у власній традиції.
Православні Церкви, конфесійно Православні Церкви, реагують в такий спосіб на нас, немов би ми були троянським конем, який має заманити їх і зробити латинниками. Багато хто з них має таке переконання. Ми мусимо дуже послідовно показати, що воно не є так. А це не легке завдання. Воно вимагає дуже поважної і серйозної праці. Перш за все на науковому відтинку, але також і на душпастирському відтинку. Мусимо над тим дуже солідно попрацювати.
Ваше Блаженство, проти визнання Патріархату УГКЦ служить переконання багатьох вірних Римо-Католицької Церкви, що в сучасному глобалізованому світі Католицька Церква потребує потужного духовного і адміністративного центру. Без такого центру, на їхнє переконання, вона набагато легше підпаде під вплив секулярного світу, ліберальних настроїв у самій Церкві. Чи ми маємо відповідь на цей аргумент?
Та певно, що маємо відповідь, бо Церкву не спасе одноманітність. Те, що треба мати сильний центр, то тут немає найменшого сумніву. І Господь Бог дав нам той центр. Це не ми самі те видумали, що нам потрібний центр. Центром є Ісус Христос, центром є і наступник святого Петра - Папа Римський. Але повинні бути сильні помісні Церкви, які, так би мовити, маючи цей центр, можуть протистояти будь-яким глобалізаційним чи іншим деформаціям.
Візьмімо так по-людськи, маєте товариство, що складається з осіб, які не мають своєї думки. То таке товариство нічого не варте. Яке товариство є сильне? Там, де є люди, які мають свою думку. Це не значить, що всі сваряться між собою. Це значить, що кожний доповнює всіх інших. Так само в Католицькій Церкві. Чому помісні Церкви? Бо є різні культури: індійська культура, японська, американська, українська. Усі вони є різні. І не можна того стерти з лиця землі й сказати, що ви всі мусите молитися по-латинськи, згідно з латинською формою і так далі. Це є не реалістичним і це суперечить, між іншим, природі Церкви. Якби в тих часах давали паспорти, то який би мав паспорт Ісус Христос? Римського громадянина? Ні. Мав би напевне ізраїльського громадянина, бо він жив у Палестині, за тілом був євреєм.
Не може бути людини, яка була би водночас і японцем, і китайцем, і аргентинцем, і американцем, і українцем. Людина є так збудована. Ісус Христос прийняв людську природу, а не якусь ангельську. Він належав до конкретного місця, конкретного народу, говорив конкретною мовою, жив у певний час. Інакше бути не може.
Той факт, що Церква існує в помісних Церквах, існує в різних культурах, але має одну Божу науку і тримається однієї основної Божої науки - це є сила. І тут треба мати добрий центр, який це береже.
Пам’ятайте таку невеличку річ: Церкви, які не належать до якогось центру, дуже скоро стають жертвами своїх урядів. І роблять те, що ті їм диктують. Тому що вони не мають на кого опертися і скоріше чи пізніше починають підлабузнюватися до уряду, думають, що їхнє спасіння залежить від того, чи уряд до них усміхається чи ні. Одним словом, Церква стає департаментом держави. На жаль, дуже часто так воно є. Подивіться довкола. Церква є слабкою, коли вона не має сильного центру, який дає ту силу, щоби бути незалежною від держави.
Тому сильний центр - це дуже важлива річ. Мені здається, це один із дуже сильних елементів у Вселенській Католицькій Церкві.
Владико, в Римо-Католицькій Церкві розвивається рух «Неокатехуменальна дорога», але ці спільноти є радше трансцерковними, і їхні практики не закорінені в традицію місцевої Церкви. Разом з тим, позитивний вплив таких спільнот на розвиток Церкви є очевидним. Як Ви бачите перспективу цього руху в УГКЦ?
Бачите, треба бути свідомими того, що кожна спільнота є доброю, доти, поки вона не думає стати «Церквою в Церкві». «Неокатехуменат» чи інші спільноти дуже добрі, поки вони залишаються живою частиною цілої Церкви чи парохії. Але коли вони починають ставати «Церквою в Церкві», казати «ми і ви», тоді вже виникає небезпека.
Це проблема для будь-якої традиції, чи латинської чи іншої. Неокатехуменальний рух сам в собі є дуже гарний, бо він допома¬гає родинам жити більш християнським життям. Тільки небезпека є, власне, в тому, що їхній провід починає для них оформлювати інші Богослужіння, відмінні від цілої парохії речі. Вони починають сторонитися загальної громади, як я сказав, стають свого роду «Церквою в Церкві». Це є небезпечно і нездорово. І має, звичайно, дуже погані наслідки.
Ваше Блаженство, говорячи про інтуїцію надання Патріаршого статусу, Ви навели приклад молодого Романа Шептицького, який просив благословення свого батька і тільки отримавши його пішов до монастиря Василіян. Як підказує Ваша інтуїція, коли це станеться?
Я не можу вам сказати, «коли». Святіший Отець, коли ми з єпископами були в нього, сказав: «Коли Господь Бог це дасть». Я також так думаю.
А Господь Бог нас не забуває. Я хочу, щоб ми максимально використовували цей час, щоб випрацьовувати всі ті форми, які належать до патріаршого життя.
Навіть будучи Верховним Архиєпископством, ми маємо цю можливість подальшого зросту. Ми є вже в тому процесі. Папа Іван Павло ІІ нам казав, і я не сумніваюся в щирості його слів, що прийде момент, коли це стане самозрозумілим. Такої ж думки і Бенедикт XVI.
Якщо поглянути назад, то 40 років тому в Ватикані не можна було сказати слова «Патріархат». На вас дивилися, як на якогось зрадника. Сьогодні ж це самозрозуміла річ. Всі про це говорять, починаючи від Папи.
З нашого боку той процес вже 40 років триває, Богу дякувати. Я думаю, що його треба тільки продовжувати, інтенсивно продовжувати, щоб ми навчилися користати з того, що собою представляє патріарший устрій. Патріарший устрій в основі своїй – це єдність. Внутрішня єдність Церкви. Патріарх чи Верховний Архієпископ – це символ, гарант єдності Церкви. Ми мусимо бути міцно об‘єднані всередині нашої Церкви.
Владико, свого часу Ви висловились про можливість євхаристійного співслужіння Церков Київської традиції при збереженні їх юрисдикційної залежності від різних церковних центрів. Чи Ви й надалі бачите в цьому перспективу і чи може Вселенський Патріарх – в якийсь спосіб посприяти цьому процесові?
Наше сопричастя з Римським Апостольським Престолом базується на богословських підставах, а не історичних чи інших. Але це не означає, що ми хочемо закриватися, відгороджуватися від інших, ми хочемо бути добрими сусідами. Ми хочемо бути в контакті. І при Божій помочі з часом може дійде й до повного сопричастя, але то сопричастя мусить бути зі всіх сторін. Воно не може бути одностороннім.
Ми маємо сьогодні три центри, однак це три осібні центри – три Рими: перший, другий і третій. І це нещастя, що їх є три. Нашим бажанням було би, щоб ця, так би мовити, «трійця» стала одиницею. Бо немає сенсу бути в сопричасті з цілком чужими чи навіть ворожими для себе центрами. Це нам не дасть духовної сили.
Ми хочемо бути тим чинником, який тим трьом центрам в якийсь спосіб допоможе знайти себе в спільноті. Воно може звучати дуже амбітно, але, я думаю, що не є неможливим. Не треба боятися, треба працювати. А Бог милостивий, бо й так остаточна розв‘язка прийде від Господа Бога, а не від нас.
"Патріярхат"
Розмовляли Петро Дідула і Анатолій Бабинський
Джерела:
Богословський порталМандівники Христа Царя
